10
Михайло Грушевський
А Явдоха усе не їхала, і Пархіменчиха у кожному листі скаржилась на неї синові. Петрусь, що робити, якось спромігшись, мусів на Паску їхати додому. Він навіть не радів, що побачить мати, – уся оця суперечка, випадок з жінкою, найголовніша частина котрого була ще спереді, труїла йому думи. Мати, скоро він приїхав, почала без краю оповідати про усі урази та виступки й ще більше нагнала нудьги на Петруся. Усі свята ходив він хмурий, наче у Великий піст. Він усе збиравсь об усім гарненько поговорить з Явдохою, однак і мати, й вона усяким робом не давали йому зробить сего, – переведуть розмову на що інше, як-небудь одчепляться од Петруся. Се дуже докучило йому і він почав діло одразу. Він пішов до Кривулихи (Явдоха усе жила у своєї матері) і, побачивши, що Явдоха сидить сама у кімнаті, почав:
– Я хочу з тобою побалакать, Явдохо, тобі, здається, тепер нема діла… Як я тобі писав, що довідавсь про твою гульню та сварку з моєю матір’ю, то одписала, що се усе набрехали.
– Конешне, брехня, – гримнула Явдошка, навіть з місця схопившись, – тобі набрехали, а ти…
– Та почекай, не сікайсь, – одказав Петрусь спокійно, – дай доказати. Дак ти тоді казала, що це усе брехня, аж тепер я бачу, що не брехня.
Явдоха роззявила рота, щоб знов сперечатись, але Петрусь не дав їй нічого сказати.
– Які се писарі та джигуни завше коло тебе теліпаються, гостюють у тебе, думаєш, я не бачу, та хіба ж пригоже се жінці? А з матір’ю моєю як ти живеш – прийдеш, навіть не дивишся на неї, хіба ж се по-людську… Я сего тобі вже не позволю, що у [нас] на серці, то будьмо знати самі, а вже на люди своєї сварки не можна. От ти б лучче для Степана теплої одежини наготовила, бо незабаром їхати треба – я за сим і приїхав, щоб забрати вас.
Явдоха, котра кілька раз вже збиралась собі заговорити, та не давав їй Петрусь, тепер разом зацокотіла так, що Петрусь тільки [очима] лупав.
– Які такі писаря, – кричала Явдоха, уставши й наступаючи на Петруся, – хто бачив, докажи. Хіба ніхто не може до моєї матери ходити, поки я в неї, чи що? Там набреше тобі твоя мати, а ти й віриш, начхать мені на неї; коли так, ще скаржиться, що я з нею не панькаюсь, та я на неї дивитися не хочу, да коли вона…
– Мовчи, Явдохо, – сказав Петрусь, і собі підвівшись. – Матері моєї не чіпай, а то лихо буде.
– Чого мовчати, злякав дуже, цілуйся ти з нею, коли вона тобі мила, а я не хочу, й у село з тобою не поїду, чого я там не бачила, з світу ти там мене зженеш.
– А ти б ще чого захотіла, – крикнув Петрусь, – як я кажу, то повинна їхати.
Тут на підмогу дочці прилетіла сама Кривулиха і задріботіла своїм голосочком, котрий на базарі так і прозвали чортовим голосом: «От вже за[ло]потів чортів голосок», – бувало, каже яка-небудь хмура перекупка, почувши, що Кривулиха вже завела бучу за вонючу рибу або гнилі яблука.
– Ого, як я кажу, – задріботіла вона, – хіба на вас і управи нема, ви будете мордувати жінку, а вона буде вас слухати!
– Хто мордує жінку? – гримнув Петрусь.
– Думаєте, що не знаю, не бійтесь, знаю, що ви з нею на селі виробляли, й тепер знов хочете до себе її узять, не пущу я її.
Тут піднявсь такий гармидер, що й чорт нічого не розібрав би – Явдоха й Кривулиха кричали разом і на кожне Петрусеве слово сипали десять.
– Не пущу дочки, не поїду, – закричали нарешті вони.
– Ну що ж мені, через поліцію її витребувать, чи що, щоб вона тут не бахуровала? – крикнув Петрусь.
– Йди к чортам з своєю поліцією, – крикнула несамовито Кривулиха. – Начхать мені на тебе й на твою поліцію, плюю на вас, тьху! – і Кривулиха справді плюнула.
Петрусь уклонився од її харкотні, вилаявся й пішов. Після сего до кінця свята не бачивсь з Явдохою і Кривулихою. Аж як він збиравсь у дорогу, прийшла і Явдоха з своїми бебехами і Степанком і хмуро, не дивлячись навіть на чоловіка, сказала, що їде з ним: Петрусева похвалка – допоминати жінку поліцією – [допомогла], Петрусь узяв верх над Кривулихою, хоч се, конешне, не дуже було йому смачно, – тепер перед собою бачив він тільки сварки та лайки, а може, й скандали од сердитої жінки. Він радий був би втікти од жінки на край світа, – а тепер привелось мало не силоміць волокти її за собою, наче свято яке, – от покепкувала щербата його доля.
Як приїхали Пархіменки у Безпешне, зажили, як жили до Різдва, тільки ще більше цурались вони одне другого, ще частіш траплялись між ними гарячі потички та звади. Маторнов, у котрого постом вмерла жінка, знов стирчав у Пархіменків і балакав з Явдошкою. Петрусь іноді покидав їх, а сам простував у Гоцаківку, до Марусі. Він, як і до Паски, мало не щодня бував у них, і тут трохи забував про свої домашні суперечки і трохи оддихав. Він балакав з старою про сільські новини, читав з Марусею часопись і розмовляв про різнії речі, жалувавсь на своє домашнє життя. Маруся теж звикла до нього і нудилась, як він не приходив. Вона розказувала йому свої потаємні думки й бажання, і Петрусь іноді сподівавсь, що, може, ще й не одцурається вона од його кохання.
Одначе Петрусь помічав, що Маторнов щось учащає до його господи. Слова Панчука «доглядай жінку, не дурно до вас щось цей пузатий ходить» частенько йому спадали на думку. Він став більш прислухуватись до їх розмови, а якось, попрощавшись з ними і сказавши, що йде трохи провітритись, через кілька хвилин вернувся, прийшов під двері і от що побачив: коло столу стоять Явдоха й Маторнов. Маторнов держить однією рукою її за руки, другою узяв за спину, пика почервоніла, а [очі] щуляться, наче у кота перед сметаною.
– Дак як же, Явдохо [Пилиповно], прийдете до мене? Не відмагайтесь, погодіть старому, – і він чогось погано захихикав.
– Та не пустуйте, [Трохиме Охрімовичу], – одказувала Явдоха, ніби пручаючись, ще, може, мій чоловік загляне.
– Ет, що нам до чоловіка, він нам не поміха, він, певне, у своєї голубки воркоче, – засміявсь Маторнов.
– От сучий син, – прошепотів Петрусь, зціпивши зуби.
– З якою коханкою? – сказала Явдоха, настороживши вуха.
– Буцім не знаєте, та з гоцаківською учителькою, та про це усім звісно. Так як же, прийдете, Явдохо [Пилиповно]? – сказав він, пильно зазираючи їй в вічі. – А вже б я вам сережки які наготовив, не усяка й генеральша такі має, – заспівав він.
– Ах, та які бо ви, [Трохиме Охрімовичу], хіба ж легко мені з дому одвихнутись…
– Ну, та невже ж чоловік так вами верховодить, невже брешуть про жіноцькі хитрощі?
– Та добре, прийду вже завтра або післязавтра перед вечером, мій усе у Гоцаківку у ту пору бігає, але цитьте, щось рипнуло, чи не йде щось.
Петрусь справді рипнув дверима, одмахнувсь і пішов геть. Він довго ходив по вулиці, метикуючи сам із собою. Що робить – підстерегти їх, поскаржитись, просить розводу, се б було дуже гарно. Воля, се слово так солодко гуло в вухах Петрусевих, він вже бачив перед себе щасливу долю, але чи вигорить його діло, для сего грошей треба силу, та де він і свідків тих знайде, а скандал… ні, не можна… Як ні, то тра у руки узяти сю бахурку, не дати її на глузування чоловіка вивести. «Я їй дам, тут собі коханців заводити в мене під носом», – і кулаки сами зціплялись у Петруся. Почекавши, поки пішов Маторнов, він прийшов до жінки. Він зблід, очі дивились хижо.
– Що се ти тут задумала? – сказав він, приступаючи до неї. – Коханця, старого бахура собі тут залучила, проклята парада?
Явдоха злякалась, вона одступила у куток од Петруся.
– Я тобі не дам глузувати з мене, я тобі покажу бахурувати, – говорив Петрусь, усе приступаючи.
– Калавур, поможіть! – несамовито ревнула Явдоха. Дитя прокинулось і заплакало.
– Мовчи, бісова віро, – гарчав Петрусь.
– Калавур, калавур, – кричала Явдоха.
На східцях хтось тюпав. «Певне, [Панько], – подумав Петрусь, – от буде скандалу». Він одразу стих і, хижо подивившись на Явдошку, вийшов з покоя.
Прибіг у хату [Панько], Явдоха сказала, що Петрусь хотів її бити, певне, впився, [Панько] пішов до пекарні, а Явдоха почала розбиратись. «От налякав, – думала вона, – ще й справді поб’є, що з їм зробиш. Та я ж тобі, голубчику, сего не подарую… Коханку собі завів… А товстопузого таки кидати не треба, він в пригоді буде, у нього, сучого сина, скриньки, певне, повненькі», – і з цими любими думками Явдоха лягла спати.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 116 – 120.