8
Михайло Грушевський
Після морозів, снігу та метелиць настала-таки одлига – потекли скрізь патьоки, сніг таяв, од тепла пар стояв цілий день. Усі селяни, що сиділи доти на печі та припічку, слухаючи, як стогне, виє вітер у комині, висипали на вулицю, скрізь пісня, галас дитячий.
У неділю, одвівши своїх школярів до церкви, Петрусь почвалав у Гоцаківську церкву; йшов він довго, – делікатно обходячи калюжі й інші незручні речі, і як прийшов він до церкви, там вже дячок тоненьким голосочком виспівував «Отче наш». Продравшись якось локтями та ногами між громадою, Петрусь побачив коло кліроса школярів, а ззаду них стояла якась панночка. «Еге, – подумав Петрусь, – се, певне, й є учителька», – і хотів роздивитись до неї, але якісь преширокії спини усе затуляли її від нього, і він мусів розглядати вусаті мацапури, що стояли круг нього. Хоть се були гарні українські голови, чистого типу, і українець з охотою дивився б на них, для Петруся сі мацапури не дуже були цікаві, і він був дуже радий, як закінчилась служба й народ пішов з церкви. Петрусь вийшов на улицю і там чекав, поки вийде учителька. Ось гурбою пройшли школярі, штовхаючи один другого, перемовляючись і за кожним словом оглядаючись на учительку, чи не свариться вона, позаду школярів йшла учителька – невисока, молоденька, тоненька панночка, вона була одягнена у чорную свиточку, на голові була хутрова шапочка, звідки вибивалось густе русе волосся, трохи затуляючи її біленьке чисте личко.
Він підійшов і, догнавши за цвинтарем, зупинивсь і, знявши шапку, сказав:
– Рекомендуюсь, безпешненський учитель Петро Пархіменко.
Вона підняла очі, почувши його голос, і якось по-дитячому ласкаво й цікаво погляділа на його ясними карими очима. «Та вона ще зовсім дитина , – подумав він, подивившись на її біле, свіже личко, на добрії, ласкаві очі.
– А я Маруся Качурова. Безпешне, се за річкою? – спитала вона дзвінким голосом.
– Еге ж, за річкою. Так я от тепер почув, що ви приїхали, яко сусіда і соучасник вашій захотів із вами познакомитись.
– Дуже рада, – сказала вона, оглядаючись на нього. – Ви ж тут давно вже учителюєте?
– Е ні, я недавно, з осени, мені тепер в перший раз трапилось бути вчителем, і спершу було таки незручно й погано, але тепер я трохи оббувся.
– Я теж на селі вперше, – сказала вона. – Я так боялась їхати сюди з мамою – така далина, та ще зимою; я чула, що мужики такі недобрії, сердитії, що вони не слухаються, як що просиш.
– Трохи є, поки роздивляться, що за чоловік, а потім ще нічого. Звісно, вам трудно-таки, яко панночці, але як вам що трапиться, то ви за мною пошліть, я вам поможу, мені тут усі свідомі, – сказав Петрусь і збрехав – окрім соцького, котрий якось оборонив його од собак, він нікого не знав у Гоцаківці.
– Спасибі за ласку вашу, – сказала вона. – Я з мамою тут нікого не знаю і так іноді бува сумно та страшно самим.
– Ви тут з матір’ю живете? – спитав Петрусь.
– Еге ж, тільки вона усе слаба, старенька вже, – сказала Маруся сумно. – З того часу, як вмер покійничок батько, вона все сумує та хиріє.
Так балакаючи, дійшли вони до шкільного двору, де стирчала пів-стала снігова баба з кошиком на голові і кийком – праця кебетних скульпторів Гоцаківської школи. Петрусь почав прощаться.
– Ні, нащо ж, ви зайдіть у нашу хату, мама буде рада вас побачити. Вам же нікуди не треба поспішати?
– Та ні, – сказав Петрусь.
– Ну, то й ходімо.
Вони увійшли у сінечки, роздяглись, і Петрусь пройшов у маленьку кімнатку з одним віконцем, що йшла за залку. Петрусь не пізнав її – за Панчука тут завше був розгардіяш, порох, грязюка, усе поперекидано, на столі попіл, книжки, шкуринки, а часом і штани на дивування чесній громаді красувались. Тепер усе причепурилось та прибралось, на вікнах висіли біленькі фіранки, долі лежав маленький килим, стіл був застелений гарною серветкою. Тим часом одчинились двері і ввійшла Маруся з своєю матір’ю – щуплою, маленькою старушкою, закутаною у хусточку. Петрусь порекомендувавсь, привітались і почали балакати.
Спитала його стара, чи давно він учителює, звідки він, як живеться йому у Безпешнім. Розпитав Петрусь її і довідавсь, що вони жили перше у Саратові, де покійник муж її була немаленька шпиця, а як вмер він, переїхали у…, бо тут була якась рідня, а тепер їм місце трапилось, і ось вони й приїхали у Гоцаківку.
– Ось я тут подивився на кімнату тай подумав, що то за різна річ, як господарює хлопець і як дівчина. Тут жив перед вами мій приятель Панчук, – бувало, зайдеш до нього – такий розгардіяш, усе розкидано, порох, нечисть, а сьогодня прийшов, навіть кімнати не пізнав – так гарно, чепурно, якось навіть затишно і покійно, зараз видно руку жіночу.
– Та потроху порядкуємо, тепер ще не зовсім скінчили, – сказала вона Петрусю, видко було, що їй сподобалась Петрусева річ – ми, мовляв, не аби-які, живемо не абияк.
– А ти б, Марусю, подивилася до кофію, певне, вже готовий, почастувала гостя.
Маруся вийшла, наче козочка стрибнула, сказав би який красномовний піїта, а стара нагнулась і почала говорити трохи тихіше, похитуючи головою:
– Знаєте, так сутужно було нам поратись. Найбільше Марусеньки шкода – як подивлюсь іноді на неї, так сумно мені стане, – самі подумайте – хіба звикли ми до такої обставини? Мій чоловік не абихто, полковник військовий був, жили ми гучно та пишно, а тут прийшлось у такій халупі на селі примощуватись, – і мовлячи се, втерла стара сльозки.
– Як же так трапилось? – спитав Петрусь, жалісно скрививши пику.
– Та мій чоловік, земля йому пером, добрий був чоловік, але не слухав мене, скільки, бувало, прошу його, щоб він не сипав грішми, а він не слухає, покійничок, звісно, любив жити пишно, і ми собі дуже гарно жили, поки він живий був, для Марусеньки мали [нерозб.] для науки, й учителі ходили до неї. А тут покійничок вмер, тут зараз віризори понабігали – звісно, я нічого там не тямила – усе забрали, й дом продали, зовсім без нічого осталися, поїхали у до сестри, а тут і сестра бідкається з слабим чоловіком, що тут робить? Аж тут хтось намовив мою Марусю в учительки, і вже скільки я її не одмовляла, що їй не казала, – звісно, вона до сего не звикла, жила усе у пестощах, в усякому достатку, а то тра їхать між мужики, у село, опять же, кажу, й непригоже урожоній шляхтянці йти в учительки – ні, не послухала. Дістала звідкись програму і почала вчитись, – звісно, її до сего не учено, – іноді до пізньої ночи сиділа, було аж плаче іноді над книжкою, не зрозуміє, а все хорониться од нас, щоб не бачили ми, що вона сумує. Я якось побачила тай кажу їй, – почала стара ще тихіше, але тут рипнули двері, і з двері вистромився кофейник з чашками на залізному підносі.
– А ось кофій, – сказала стара. – Прошу вас, Петро [Кирилович], ви, певне, виголодались за службу.
Тут пішли вже кофійні розмови – про мороз, про дорогу од до Гоцаківки, про і інше – усе речі, нікому не цікаві, котрі перебирають для того, щоб язик [не] попсувавсь без роботи.
Петрусь став прощаться.
– Заходьте до нас, не забувайте, увечері коли-небудь – не так буде сумно, а то нудиться, бідна, тут зо мною, старою та слабою.
– Ет, що ви, мамо, кажете, вони подумають, що й справді.
– Не бійтесь, Маріє…, не подумаю, зоставайтесь здорові, – сказав Петрусь, вибрикуючи ногами, як завзятійший джигун.
Вертаючись, Петрусь думав про своїх знайомців нових, конешне, більше про молоду, аніж про стару. Маруся наче стояла перед ним з своїм ясним, дитячим поглядом, з своїм чистим, гарним личком, з гнучим, тонким станом, він наче чув її дзвінкий, молодий голос в вухах. «Яка вона гарна, а чиста, наче квітка, наче янгол який, а не дівчина», – думав він і, втупивши очі Бог зна куди, чогось радісно і тихо усміхався, ніяка темна думка не лізла йому в голову. Він занісся думкою кудись вище хмар і не диво, що не побачив звідти, як соцький Панас Тягнидушу, що понуро йшов йому назустріч, зустрівшись, привітав его, підвівши і знов спустивши шапку на голову. Побачивши, що Петрусь не вважає на його вітання, він, дивуючись, оглянувсь на Петруся і промовив крізь зуби:
– Бач, і не подививсь, наче не йому, ач, як вищиря зуби, сміється чомусь… І носа задрав, ось і спіткнувся. Ех, да ти, братіку, вже розмовляв з пляшкою для неділі. Ач, як налигався, їм є з чого, оцим цибатням, великі гроші беруть, а тут у кишені хоч би шаг, – міркував він. – Хоч би побились тут де-небудь, усе б на випивку злупив з них, а то скрізь тихо, скурві сини ніколи не знають часу, коли треба биться.
І пан соцький навіть плюнув спересердя.
На сей раз Петрусь був не дуже проханим хлопцем – на тім же-таки тижні знов пішов у Гоцаківку до Качурових… Знов посиділи, побалакали, напились чаю, Качурова усе жалкувалась, що зуби болять, і після чаю пішла до себе. Петрусь і Маруся посиділи години дві самі. Маруся узяла якусь панчоху чи що і, раз по раз підіймаючи голову, розмовляла з Петрусем. Петрусь, спершись на стіл, дивився на Марусине личко – як по йому миготіли тіні од шпичок і панчішки, і як бігли вони по личку, коли вона його підіймала: збіжить тінь з білого чистого лоба, зупиниться на кінчику носа, і раптом перескочить звідти на маленькі, червоненькі губки, Петрусь тільки дивився на ці непосидячі тіні, на маленькі, гарні ручки, що так швидко вертіли шпичками, і йому було так гарно і тихо, наче перед материною грубкою. Балакали мало, більше мовчали, обоїм якось не хотілось розмовлять.
– Петро [Кирилович], – спросила раптом і якось несміливо Маруся, – справді, що ви з жінкою не живете? – і, сказавши, зупинилась і подивилась з-під довгих вій, чи не розсердився Петрусь.
Петрусь скрививсь і понуривсь.
– Хто се вам сказав, Марія… , – брехня, вона зосталась у матери, бо тут нема доброї бабки, більш нічого…
– А, вибачайте, – сказала вона, побачивши, що се питання дуже йому не сподобалось. – Вибачайте, я десь чула та ото з дуру й ляпнула. А ви давно вже побрались?
– Ще і року нема, сего літа.
– Певне, скучаєте тут без неї, часто, мабуть, пишете? Петрусь насупивсь і, помовчавши і зітхнувши, сказав:
– Я ще нікому сего не казав і, може, не скажу, але вам я можу сказать – я не скучаю за жінкою, й вона за мною не скучає, ми один другому не пара…
– Певне, ви не своєю волею побрались, а примусили вас батько-матер, – спитала вона, згадавши, як по романах та драмах се часто трапляється.
– Ні, Марья… , ніхто тут не винен, окрім нас, або, вірніше, окрім мене.
Він розказав усю історію. Хотів додать, що тепер йому здається, наче Явдоха з матір’ю спервоначала, скоро він з нею спізнався, задумали скрутить його, але не сказав сего, щось його зупинило.
– І конешне, – так скінчав він своє оповідання, – ми докучаємо один другому, я нуджуся дома, що мені ні об чім, окрім господарської потреби, не можна з нею заговорити, вона теж нудиться, що нема із ким побалакать об річах цікавих для неї, от і лаємось, і сваримось. Так-то, Марія…. Доброї вам ночі, а то докучу й вам, – сказав він, зітхнувши й узявши шапку.
– Що ви, зовсім не докучили, й напередки не забувайте, приходьте.
– Прощайте, – сказав Петрусь, потихеньку переступаючи на східцях, щоб не виламати ногу, – були самі дірки. Він зліз благополучно, спіткнувсь разів з п’ять і зник у темряві.
Випровадивши Петра і лягаючи спати, Маруся довго думала про Петрове оповідання. Їй було жалко Петруся, і вона думала, що, певне, жінка його недобра якась, певне, його уражає, а то нащо б їм тепер дрочитись, сваркою не поможеш. Потім стала вона думать, як би помогти сему ділу, як би помирить Петруся з жінкою, щоб вони жили добре й щасливо, і, думаючи се, чогось раптом заплакала (правда, що плакала вона частенько, іноді з-за витребеньок).
На другий день мати спитала, про що вони балакали з Петрусем, Маруся, котра без матері нічого не робила і нічого од неї не таїла, розказала усе. Послухавши, мати сказала, що Петрусь, певне, недобрий чоловік, і що з ним негаразд дуже дружитись.
– Чом же не гаразд? – спитала Маруся. – Його жаліти треба, а не то що одцуратись од нього, певне, його жінка винна, а він зовсім ні…
– Е, ти ще сего не знаєш, але коли вже чоловік з жінкою сваряться, то вже не без вини й чоловік, так і знай, – одказала мати і, зітхнувши, почала латати п’ятку панчохи, підсунувши під неї ложку.
Примітки
Не бійтесь, Маріє… – автор поставив крапки, маючи на меті згодом дописати по-батькові Марусі Качурової, але так цього і не зробив. Далі в тексті ще не раз траплятимуться такі пропуски. Якщо ім’я чи по батькові дійової особи відоме – дописуємо його у квадратних дужках. Якщо ж автор так і не назвав персонажа, – залишаємо три крапки.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 109 – 114.