5
Михайло Грушевський
Як помалу не ішли години серед суму та ліноти у Пархіменків, але усе ж таки не стояли і, тюпаючи помаленьку, [настав] нарешті жовтень, і Петрусь із Явдошкою рушили із *** у село Куцорилово, куди поставлено було Петруся на учителя. Обидві матері не поїхали із нашими молодими і зоставались у ***. Хмурого і хмарного осіннього ранку пішли Кривулиха й Пархіменчиха провожать їх на вокзал. Приїхали вони туди мало не за дві години, і як не їздили вони на машині ніколи, страх як метушились. Пархіменчиха раз у раз вибігала виглядать машину, щоб не від’їхала без них, Петруся приставила коло каси, щоб не зостатись без білета, а усі бебехи винесла над саму дорогу, щоб скоріш ускочити. Прийшов поїзд, метушились, бігали, гукали й якось таки улізли у вагон, навіть усі бебехи унесли, і Петрусь, виткнувшись з вагона, розмовляв з матір’ю.
– Гляди ж, Петрусю, – казала вона, утираючи рябою хусточкою почервонілі очі, – не забувай мене, старої, пиши листи частенько, тепер тільки й утіхи мені буде – од тебе листи получать, – і мати знов почала терти хусточкою очі.
– Не плачте, мамо, – одказав Петрусь, хоч самому було гірко на серці, і сам він мало не плакав. – Конешне, буду писать до вас листи, та не журітесь, приїдемо до вас на Різдво у гості.
– Ти ж там не лінуйся, щоб на тебе старші не розгнівались, а то у тебе тепер сім’я, що будеш робить, як місце втеряєш!
– Не бійтесь, мамо, не вигонять.
– Та стережись, щоб не заслабнути, як тепер у осені ходитимеш до школи, а ти такий необачний, не стережешся.
Тут задзвонили утретє і Пархіменчиха стала цілуватись з Петрусем, обоє заплакали. Кривулиха теж з дочкою попрощались. Петрусь вийшов з вагона, став на східцях і довго дивився назад, як бігла і махала руками мати, як її не видно стало, як сховався й вокзал і пішли проз дороги міські домики. Він дивився на город, над котрим стояли темні і сумні хмари, й укривали місто вогким, холодним туманом. Він пригадував минулі годи, і вони тепер здавались йому такими усе сумними та хмарними, як це осіннє небо, – усе врем’я йшло (окрім, конешне, дитячого віку) у якихось мріях, пориваннях кудись, чогось ждалось, своє здавалось поганим і докучало… Перше він дивився перед себе і звідти ч[е]кав собі одміни своєї огидлої долі, щастя і усякого добра, тепер і далина для нього була така ж темна та хмарна – він зв’язав себе нелюбою жінкою і тепер не ч[е]кав вже нічого доброго. Він сів коло ґраток на східцях і так йому стало погано – йому хотілось утікти кудись, одв’язатись од усего, начати жизнь ізнову, і не можна було. Він подивився навіть на колеса і йому подумалось, що, може, гарно було б стрибнути, але зараз жахнувся цієї думки – які він не видумував собі смутки та жалі, усе ж таки справді йому хотілось жить, як і усякому хлопцю. Він устав і пішов у вагон.
Проїхавши кілька часів на машині, прохлюпавши потім цілий день під дощем на трясучій бричці по поганій, розм’яклій дорозі, приїхали Пархіменки (так зватиму я тепер, бо вони тепера вже стали з «старухиного молодця» та з «бабиної дівки» вже «гаспадами»), приїхали у село Безпешне. Село розположилось на горбочку і йшло своїми кривими вільними вулицями к поганенькій ріці, що помалу йшла од млина, перегороджена заставками, греблями. За річкою розположилось друге село Гоцаківка, трохи чепурніш од Безпешного – замість чорних сумних хат тут виглядали з-за молодих горішників біленькі хати, – у Гоцаківці жили українці, у Безпешнім – кацапи.
Школа в Безпешнім стояла в кінці села, недалеко од річки. Се була вже старая хата з почорнілим дахом, вона стояла серед великого двора, котрий так заріс бур’яном і кропивою, що трохи скидав[ся] на ті степи, де колись-то ховався з головою старий Бульба з синами.
Учительська квартира була при самій школі – дві малесеньких кімнатки. Той учитель, що жив перед Пархіменком, був гультяй і п’яниця (за п’янство й вигнали його), й через те квартира виглядала не дуже гарно: шибки були порозбивані й заклеєні папером або заставлені дошками, мури були закаляні й порепані, усего добра тільки й було, що рипуче ліжко, старий стіл да кілька прорваних дзигликів. Петрусь увійшов у свою оселю з сторожем – старим москалем Паньком і сумні, погані кімнати ще більш надали суму йому, він зовсім не того чекав, він думав собі жити гарненько, у чепурненькій хатинці, де-небудь над річкою, між садками, і тепер замість сего побачив обшарпані покої з маленькими віконцями, крізь остатнії шибки їх дивився хмурий дощовий вечір. Явдошка теж здивувалась – це зовсім не згоджувалось із її мріями й надіями на панство і добре життя, вона насупилась і, сидячи на вкритім порохом дзиґлику, хмуро дивилась на свої мокрії бебехи, що вносили у хату візник і сторож. Вона сердилась на Петруся за те, що підвів він її – обіцяв усяке добро, а справді вийшло он що. Як пішли візник і сторож, котрий обіцявся постановити самовара, вона підійшла і стала сердито розв’язувать мішки і сакви, де накладено було їх добро, сердито мовлячи:
– От занесла мене лиха година, була б знала, то й не їхала сюди, піддурили мене, завезли чортзна-куди, тут, здається, і не живе ніхто, тут помреш з суму та нудьги.
Петрусь ходив по хаті, насупив брови. Йому й так було погано на серці, а тут жіночі жалкування ще більше його доймали. Він не втерпів і сердито сказав:
– Та не галасуй хоть ти, Явдохо, і так невесело, а ти ще тут репетуєш, тільки жалю завдаєш…
У Явдошки вже накипіло на серці і вона тільки оказії чекала, щоб усе вилити, що на серці зібралось. Вона заплакала й загаласувала:
– Ага, тепер кажеш «не репетуй», а хто винен, хто мене піддурив, хто казав, що я тут буду жити, як пані? Був перше святий та божий, а ось тепер я побачила, який ти. Була б не послухала тебе, не виходила за тебе, жила б собі у матері.
– Ет, не знать, що верзеш, хто ще кого примусив, чи ви мене, чи я тебе, – сказав Петрусь гірко.
– Тепер ти так кажеш, а що ти казав тоді, як мене, дурну, підмовляв, обіцявсь мене завше кохати, а тепер вже й гримаєш, і дорікаєш. Чом я не послухала своєї матері, не зосталася у неї, не терпіла б я тепер лиха.
– А хоч пішли б ви з своєю матір’ю під три чорти, – сказав Петрусь спересердя і вийшов з хати, гуркнувши дверима. Од вітру, що потягнуло дверима, одна дошка на вікні упала і по хаті пішов холодний, вогкий вітер. Явдоха стала примощувать дошку. Вона вже не плакала, тільки брови нахмурила і говорила про себе: «Бач, який, вже й лає, він мене тут із світу зживе… Ні, не [на] таку потрапив, зась тобі». Таке мовлячи, сіла вона на скрипуче ліжко, котре ходором під нею заходило, почала роздягатись і перебуватись.
Незабаром ввійшов Панько, важко переступаючи і несучи побитий, зелений самовар. Петрусь і Явдоха мовчки і не дивлячись один на другого, напились чаю й повечеряли черствими пирогами і печеною куркою, що ще з дому дала Пархіменчиха; почали готувати собі постелю, якось умостились і лягли спать, сердито озиваючись один до другого. Тільки знов од вітру впала дошка, знов заходив по хаті вітер з дощем. Петрусь насилу примостив її, лаючись і бубонячи щось до себе, і змерзши й тремтячи од осіннього повітря, ліг на ліжко й міцно заснув.
На другий день він з «візитами» ходив – був у старости, у батюшки, у попечителя-купця, приходив у правління попросить, щоб оповістили мужиків дітей до школи посилать і інше. Панько став за кухаря і наспартолив обід, хоч поганий, але поки що тра було й сим задовольниться. Почали потроху впоряжаться – надибали десь скляра, поправили ліжко, купили ще пару дзиґликів і стали трохи обживатись. Але Явдошка все нудилась і ходила смутна, небалакуча. Петрусь [був] трохи веселіш од неї – після Здвиження почали учення і воно не давало йому сумувать, окрім того, він спізнавсь ще з Панчуком, учителем гоцаківським.
Він ще був чоловік молодий, але мав вже жовтий, як то кажуть, «истертый» вид, карі очі пильно виглядали з-під русих брів, тонкі губи завше кривились не то посміхом, не то зневагою, ходячи, він горбився і усе скуб свою невеличку борідку. Родом вій був з міщан, зріс між п’яницями і гультяями, довго смикавсь по школах, потім був і поштальйоном, і крамарем, і писарцем, врешті, трохи підучивсь (кебетний хлопець був) і здав екзамени на вчителя. Оце злиденне, неспокійне життя, де тра було усе брать працею, де тра було часом терпіти й глузування, й посміх, зробило його чоловіком вразливим, обидчивим. Він якось не згоджувавсь з людьми і через се мусив часто блукати з місця на місце. У Гоцаківці він, скоро приїхав, підняв війну з старостою, писарем і усім сільським господарством, і не стільки з-за їх неправди, не стільки жаліючи бідних мужиків, скільки од свої незгодливої натури, скільки од прирожденної охоти до усякого протесту, до опозиції, сказав би великоруський письмовець. За се сільські верховоди дуже на нього зуба гострили й ч[е]кали тільки інспектора, щоб скаржитись на Панчука.
Він прийшов до Парх[іменка], скоро той приїхав, й здався йому дуже цікавим. Петрусь просив ходити і напередки, й сам ходив до нього – йому сподобались його гострі, розумні речі, його глузування з сільського і іншого господарства і усяких розпорядків. Явдоха ж, як побачила, не полюбила Панчука, – вона скоса поглядала на його стареньку, нечисту одіж, звала його п’яницею (Панчук справді любив, як то кажуть, «муху задавить»), але більше усього допікав їй він тим, що прекумедно сміявсь з її міщанської пихи й амбіції. Панчук не дуже шанував і самого Петруся, сміявсь із нього частенько, але, проте, з охотою бачився із ним і розмовляв.
Другим гостем у Пархіменків був попечитель Безпешинської школи, купець 3-ї гільдії, Трохим Охрімович Маторнов (себто Моторний). Він держав шинок у Безпешнім і ще у двох селах мав крамниці. Він був жонатий, мав чималого сина, але був ще чоловік міцний і дужий. Він прийшов перше у школу «подивиться, чи є там усякий порядок», Петрусь його [полисовав] й запросив до себе, і «його степенство» до того був ласкавий, що прийшов через кілька днів на чай і після сего приходив не дуже рідко. Коло сего гостя вже більш Явдоха, як Петрусь, вона перед ним, як то кажуть, «на задніх ножках». Вона добре вміла зачепить його купецьку пиху і через се мала од нього чималу користь. Бувало, почне плакатись, що того нема й того нема, тут ще помаже його по шкурі салом, зачепить амбіцію його купецьку – розм’якне мій купчик, «знай наших», мовляв, – «пришліть нам свого сторожа до крамниці, чого вам треба, се для нас нічого не варто, ми для вас можем усяке зробить уваженіє». Петрусю така річ дуже не подобалась, він не раз зупиняв жінку і дорікав їй, але вона кожен раз плакалась на нього, що він підвів її й обдурив, а тепер хоче, щоб вона з голоду вмерла, хоче, щоб вона якою задрипанкою ходила, дак що Петрусь махне головою тай піде геть.
Бували Пархіменки ще у батюшки, хоч Явдоха й лаяла паніматку, що дуже губу дме, але з великою охотою пащекувала з нею та перебирала селян. Одначе Явдоха дуже нудилась селом, і тижня не проходило без того, щоб [не] заводили Пархіменки сварки: Явдоха плачеться й жалкує, що вийшла за Петруся, Петрусь нагадує їй, що він не хотів за неї вийти, а примусили вони його, вона похваляється, що кине його й до матері поїде, Петрусь каже, що він хотів тільки, щоб вона не вернулась, і інше. Отакі сварки найчастіше бували мокрої, хмурої осені, або в метелицю та в завірюху, як мусили вони сидіти самі з собою і через те нудились та сумували.
Примітки
…скидав[ся]на ті степи, де колись-то ховався з головою старий Бульба з синами– тобто на південноукраїнські степи, де, за переказами, в часи козаччини в літню пору була така буйна трав’яна рослинність, що в ній міг сховатися вершник. Згадані герої повісті М.Гоголя «Тарас Бульба» (1835).
… після Здвиження почали учення… – йдеться про свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, або, як кажуть у народі, Здвиження, яке, за церковним календарем, припадає на 27 вересня.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 101 – 105.