11
Михайло Грушевський
Маруся іноді приходила до Петруся – книжку занести або взяти, чи об чім спитати. Тижня, може, через три після Паски вона понесла до нього нову книжку часописи. Петрусь пішов до старости просити грошей, дома була сама Явдоха. У неї ще не пройшло серце після вище[о]писаної потички, і вона дуже рада була побачити Марусю. «Постій, голубочко», – подумала вона, побачивши її через вікно, спустила засукані рукава – вона крохмалила комірчики.
Маруся, нічого не чекаючи, ввійшла в хату.
– Здрастуйте, – сказала вона Явдошці, – дома Петро [Кирилович]?
– Нема, а нащо він вам здався? – спитала та.
– Та от принесла книжку, тай спитати дещо у нього хотіла, а ви як поживаєте, чи здорова дитинка ваша?
– Дитинка моя здоровенька, – сказала Явдоха, – а я от спитала б вас, панночко, що вам за охота з моїм чоловіком спекаться?
– Як то, чом не можна? – спитала Маруся, піднявши догори брови.
– А конешне, він чоловік вже жонатий, і жінка в нього є, а ви дівчина, й для вас не гаразд, як поголоска про вас скрізь піде…
– Яка поголоска, що ви бозна-що вигадуєте, – сказала Маруся і заплакала. – Яке ви маєте право так говорити, мене вражати, – казала вона, хлипаючи.
– Яке право, – гримнула [Явдоха], змінивши улесливий голосок на крикливу лайку, – ви тут кумпанію завели з моїм чоловіком, з пуття його збили, до себе принадили, мене тоді дома не було, а то б я показала й вам, і своєму дурню.
Маруся усе хлипала.
– Знаєте, – почала Явдоха таким голосом, як говорять крамарі по лавках, – вірте Богу, собі шкоди 10 ша[г]ів [нерозб.] приймаю. Знаєте, – говорила вона, – я се ж для вас пеклуюсь, мій вже чоловік запекле ледащо, з нього проку не буде, він і мене, і мати мою не жалує, радий би у ложці води втопити, пучкою зарізати, – і Явдоха утерла очко кінчиком фартуха, – мені вас жалко, – торочила, – ви така гарна та добра панночка, мусите бідувати із-за мого ледаща… Прощайте, панночко, – сказала вона хутко, почувши, що Петрусь тюпає по других східцях. – Дитина кричить, треба йти. Не забудьте, що я вам порадила, – і пішла в хату.
Петрусь брав шапку і свою кирейку.
– Куди ти? – спитала вона його.
– Піду походжу трохи, – з нехіттю одказав він.
– Еге, – промовила вона, і очі її разом блиснули, як у кішки, що мишу побачила, а пику скривив недобрий усміх. – Йди, йди, голубчику, – промовила вона стиха за ним. – Там тебе дуже щиро привітають… Ат, капосна дитина, – крикнула вона на сина, що кричав на усю хату тим часом, і похапцем узявши, почала годувати.
Петрусь забаривсь на дорозі – йому зустрівсь соцький Тягнидушу й вони довгенько міркували об різних речах – щоденних і вищих. Петрусь кілька раз збиравсь попрощатись з красномовним адміністратором, але той розходився і зупинити його було трудненько…
Одчепившись од соцького, Петрусь поспішив до Качурових. Нічого й у гадці не маючи, побіг він по східцях і ввійшов у сіни. Його зустріла стара.
– А чи дома Марія… , – весело спитав її Петрусь, протягаючи руку.
– Дома, – з нехіттю одказала стара, не дивлячись на Петруся і не даючи йому руки.
– І бачити її можна? – спитав Петрусь, трохи здивований таким привітом.
– Ні, не можна, – як і перше, одказала стара.
– Хіба слаба? – з ляком спитав Петрусь.
– Не слаба, але бачити вам її не можна.
– Чом так?
– Самі повинні знати.
– Та не тягніть з мене душі, скажіть, що воно за притча скоїлась?
– Я думаю, – одказала Качурова, – що ви самі повинні знати, що після сего усего ви не можете до нас ходить.
Петрусь нічого не міг сказать, і, вилупивши баньки, стояв перед Качуровою.
– Я вас мала за доброго чоловіка, зіставляла одного з дочкою, або пускала гулять двох, а тепер – бач, пішла поголоска про мою дочку. Та що переказувать, швидко вже хлоп’ята, що по вулицях гасають, будуть про се балакати… Я тільки одного прохаю у вас, Петро [Кирилович], – сказала стара, ухопивши за руку Петруся, – ви розумний чоловік, покиньте мою дочку, не добивайтесь бачитись із нею – вона така в мене чула та м’якосерда, що її латво з пантелику збити. Прохаю вас, [Петро Кирилович], вам се смішки, витребеньки, а для неї се не мала річ – окрім чести у нас нічого й не зосталось, – і стара, не змігши видавати з себе сердиту і хижу, заплакала гірко. Петрусь мовчав, язик якось не повертавсь у роті.
– Маруся… знає про се?.. Умовилась з вами й… сама так дума? – ледве промовив він.
– Конешне, через неї я про усе й довідалась, вона мені, голубочка, сама оце усе розказала.
–………………, [Так в автографі. – Упор.] – сказав він вже спокійніше, – я хочу сам од неї се почути, що чув од вас.
Стара пильно і скоса на нього погляділа.
– Ви боїтесь, – сказав Петрусь, побачивши її погляд, – що [буду] добуватись, щоб її розжалобить, не бійтесь, я тільки хочу знать, що вона сама дума, і як вона сама скаже те ж, що й ви сказали, то обіцяюсь вам ніколи вже не добуваться від неї сочувствия і щирої розмови.
Стара подозрительно подивилась на нього і, трохи поколебавшись, сказала:
– Добре, я пришлю до вас Марусю, тільки ж не забудьте свого слова. Петрусь притулився до мура і наче зомлів. Він чув, як через кімнату
шепотіла мати з дочкою, як зашамотіло – і ось стала перед ним Маруся. Вона не розібралась, як ходила до Петруся, очки її підпухли од сліз, і усе личко було заплакане.
Маруся, – спитав Петрусь, підійшовши до неї й узявши її за руки, – невже се правда? – і він пильно, з нудьгою заглянув їй в вічі.
– Ах, та я нічого не знаю, – сказала, хлипаючи, Маруся, – ваша жінка на мене так гримала і такого наговорила страху…
– Моя жінка? – спитав Петрусь.
– Еге ж, а я мамі розказала, і [вони] теж плакать почали і сказали, що я негарно зробила, що з вами спізналась, що треба нам розійтись.
– І ви так теж думаєте? – спитав її Петрусь.
– Що ж, як мама кажуть, то треба, хоч і жалко буде, та що ж робить…
Вони помовчали.
– Так прощайте, Мар’є…, – сказав Петрусь, – оставайтесь здорові, зичу вам всякого щастя, дай Біг щасливо покохатись і з коханцем побратись, а мені… мені остається тільки на чуже щастя дивитись, – і він гірко усміхнувсь, а к горлу підійшли сльози.
– Прощайте, Петро [Кирилович], ах, Господи Боже, як се так скоїлось, – і вона знов заплакала.
Петрусь вийшов і пішов додому, наче не своїми ногами. Йому здавалось, що він дрався на якусь кручу, брався за кущі, за траву, кущі рвались у його руках, ґрунт сипавсь і котився у якусь страшну, темну безодню, але він ухопився за якесь міцне корневище і трохи зупинивсь, а тепера – трах – вирвалось корневище й летить він у ту саму безодню, ніщо тепер не вирятує, не зупинить його.
Його чисте, тихе кохання, що тілько одно ще світило йому серед темряви, підкріпляло й втішало його, разом зникло. Він не бачив більш нічого перед себе, не чекав він втіхи ні в сім’ї, ні в роботі – для сего тра було мати ідеали, любити ідею, а Петруся школа [навчила] на усе дивитись зверху, легенько, що ж любого міг він бачити в праці, в тій праці, що піддержує чоловіка справді вченого і вихованого.
Не зустрівши жінки, пройшов він у кімнатку і засунув її на защіпку. Не скидаючи черевики, сів він коло [столу] і разом заплакав, заплакав з якимсь гарчанням, стогоном, сльози не текли з очей, і тільки у груді чути було ридання.
– За що, за що, – пролопотів він, ламаючи руки.
Він разом перестав ридати і просидів кілька хвилин, не рухаюч[ись], що пронеслось у голові за ці хвилини – Бог зна… Він повернувсь, і погляд його упав на шафу. Одна дверка відчинилась, і звідти виглядала, як змій-спокуситель, пляшка з горілкою. Пройшла хвилина, він устав і міцною ходою підійшов, узяв пляшку і перехилив її – горілка стукнулась об скло, наче засміялась дзвінким, недобрим насміхом. Петрусь разом одіткнув, устромив у рот і перехилив. Серед тиші чути було, як булькала горілка, переливаючись у рот… Петрусь випив усю і нетвердою ходою вернувся до столу і гепнувся на стільчик.
Явдоха думала, що от зараз Петрусь на неї мокрим рядном накинеться, і через те пішла з хати. Але пройшла година, як Петрусь вернувся, а його усе не було чути. Явдоха осмілилась піти у хату – Петруся нема, вона до його кімнати – замкнута, стукнула – не озивається. Явдоха злякалась, серце її закалатало і комашня по литках полізла. «Що, як вбив себе, – подумала вона, – він наче божевільний, з нього станеться». Вона гукнула [Панька] і з ним стали грюкать у двері. Через кілька хвилин двері одчинились і Явдоха побачила Петруся – він стояв серед хати, гикаючи і хитаючись.
– Г-г-геть, – промовив він, побачивши її, – що тут з м-мене гл-лузовать пр-р-рийшла, г-г-геть звідси, к[а]жу тобі.
– Та він п’яний, упився, проклятий ледащо, – заголосила вона.
– Пшла звідси, г-г-геть, зараз пшла, – промовив Петрусь і тюпнув ногою, але разом похитнувсь і сів на піл. – Ой, з’їла ти мене, – заплакав він разом.
Примітки
Стара подозрительно подивилась на єго і, трохи поколебавшись… – саме так у автографі. Без сумніву, М.Грушевський розумів, що вживає русизми і, вочевидь, поспішав насамперед викласти на папір задум у чорновому варіанті, плануючи виправити мову при доопрацюванні. Але, оскільки автор не повертався більше до цього тексту, такого доопрацювання не відбулося.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 120 – 123.