Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1

Михайло Грушевський

Теперечки город трохи таки побільшав та причепурився, уже по середній вулиці, котру там кличуть проспектом, таки чимало набудовано кам’яних будинків, скрізь манячать надписи над крамницями та лавками, теліпаються золотії чоботи та калачі, вже челядники не висипають гною та сміття просто перед своїми домами, а складають гарненько по дворах на кучки, на що свині, й ті тепер вже не шпацірують по вулицях, крутячи хвостиками й тикаючи носом, де не втраплять, а вже похрюкують з свинюшника… Таки, кажу, причепурився город, але я не з такою охотою гуляю по його проспекту, як гуляв у ті часи, як так, окрім 3 чи 4 кам’яних будинків, стояли тільки самі халупи, а свині, гуси й інші божії тварі безборонно гуляли по вулицям.

Я більш люблю тинятись по вуличках «нової слободки». Тут люди ще живуть, як треба, без усяких витребеньок, тут не видно ні крамниць, ні золотих калачів, і свиней ніхто не зупиняє, цілий день лежать серед дороги. Тут рядками йдуть невеличкі хатки, вкриті гонтою або черепицею, з розписаними у різні кольори ставнями, з вікон з-за білих завіс виглядають кущі престарезної герані, а то кішка вистромить голову й, дрімаючи, поглядає на світ Божий. Старі, трухлі паркани, розкуйовдані вишні, груші з обламаними гілляками або кривії яблуні. Ув осені, як почне падати лист, вулиця наче вистелеться килимами. Підуть дощі – розіллються калюжі, обростуть травицею, болотом якимось, заспівають жабки в них… Тут кожен вулицю має за двір свій, тільки широкий, й ви собі тут, «як дома». От хтось виставив на вулицю ліжко, стільці, – певне, парять окропом клопів; от щоб не дуже куріти у дворі, вибивають на вулиці якийсь старий-престарий килим. На вулиці завжди зобачиш і самих жительців: одставні військові або урядники балакають через вікно об різних річах – про суперечку Росії з Китаєм і ціну на яловичину, господині, підтикавшись, ходять позичати одна у другої, то і тут, – добре, що випадок трапився, – вертять язиками на всі заставки. Діти цілий день метушаться серед вулиці – вони тут будують хати, з трісок роблять млинка та запруди по рівчаках і тішаться, доки не подеруться, – один дере другого за чуба, той репетує на усю вулицю, наче зарізаний; вибіга мати і, не розбираючи діла, ляпає долонею обох і в кінці всего розведе їх за чуба. Окрім людей гуляють ще й другі жительці: півні штатують з своїми сім’ями, гуси ґерґочуть, витягнувши шиї, собаки, висолопивши язики, шмигляють од двора до двора, а що до свиней, то тут вони ходять цілими табунами, міркують одна з другою і вишукують усяку дрянь, або, залізши у багно, важко рохкають.

Вулиці тут широкії, ніколи не бруковані, од малесенького дощика вони розмокають і дуже скидаються на густую соломаху; тут є на що подивиться: там накидана куча усяких диковин – ганчірок, чобіт без підошов, розбитих глеків, бляшок, тут гарне болотце, котре заросло ясно-зеленим мохом й травкою, де стрибають жабки й полощуться вутенята, тут господар, збираючись будувати що-небудь, перегородив вулицю колодками. Так що й думаю я, що взагалі лучче, аніж їздити, ходити пішки по цій слобідці, – перше, щоб лучче можна було роздивлятися до усіх цих диковин, а друге, й боки будуть ціліш, бо по вулицях скрізь рівчаки, ще й до того діти, бавлячись, накладають серед вулиці силу камінців, тра тілько, мандруючи, узять дубця для собак, котрих там до чорта і котрі дуже люблять пробувать, чи з гарної матерії пошиті штани або свита мандрівця.

На вулиці тиша та спокій: квокчуть кури, шкварчить десь масло на сковороді, тільки почуєш іноді, як голосно почнуть де-небудь лайку міщанки, або хазяїн з господинею, або собаки, котрим наскучило смикатись з кутка в куток, зберуться тічкою й почнуть травити свиней, свині метушаться, вищать і кувікають на усю вулицю.

Ось у цій слобідці, або, як там кажуть, «на слобойці», на одній вулиці стояла хата удови міщанки Пархіменчихи. Хата була як хата – білая, з призьбою, трохи похилилась на бік, вкрита була гонтом, котрий почорнів і позеленів, а де-не-де й узявся травою, з маленьким, нечистим двором, де були коровник, свинюшник та повітка, і [з] гарним, старим садом. Відрізнялась ця хата тільки двома високими липами перед вікнами, де що-липця цілий день гуло, – гули, не вгаваючи, бджоли. Хазяйка цієї хати, Горпина Карповна, прийшла з покійничком чоловіком з Кубані, це було вже давно, і вона стала запеклою кацапською міщанкою, тільки прозвисько її та деякі слівця, що траплялись у її мові, ще показували, що вона була з українок; вибачайте, помилився, – крім сего, Пархіменчиха любила вареники та галушки і вміла їх готувати дуже смачно.

Зоставшися удовою з маленьким синочком Петрусем, вона жила, годуючи свиней та торгуючи молоком (вона мала дві корови). Працюючи без устанку, вона не тільки мала чим жити, навіть щороку зав’язувала кілька карбованців у якусь старую сорочку. Сина вона свого дуже любила – обгодовувала морквою, кашею й усякими витребеньками й шила йому сорочечки найгарячіших кольорів. Як він трохи підріс, надумала оддать його Пархіменчиха до школи. Довго одмовляла її приятелька, крива Семениха, кажучи, що усі оці письменні батька-матері цураються і таки часто до пуття не доходять, розпиваються й розбещуються, але що не говорила Семениха, як хитала, мовлячи, головою, підперши кулаком щоку, як зітхала, – нічого не зробила, не послухала її Пархіменчиха, пошила йому люстриновий каптанець, оддала синка до школи.

І перше дуже кохала Петруся свого Пархіменчиха й дивилась, що то за тямка та розумна її дитина, а тепер, як почав він трохи вже склябезувати та дряпать деякі карлючки, не могла натішитись та надивитись на його мати, – було, зимних вечорів усе сидить та слухає, як учить її Петрусь якого-небудь там «Півника», або «Зайчику, поскачи», і слухаючи, аж руки на грудях складала з дивування, навіть плакала. Які вже вона йому медяники купувала на святах, яких глиняних коней та качок, котрим треба було дуть під хвіст, щоб вони свистіли на усю вулицю. Як почне балакать Пархіменчиха з якою-небудь товаришкою своєю, вже що не роби, а зведе розмову на свого Петруся, почне розказувати і як він читає, і як він пише, і як учителі люблять, і усе таке. А як піде у неділю вечером коли-небудь у гості, убравшись у великую жовту з мережками [хустку] та блакитну з жовтогарячими квітками сукню, візьме з собою й Петруся, одягнувши його у люстриновий каптанець і плисові штанці, намастивши густо голову гвоздиковою мастю. У гостях вона, щоб похвалитись синком, примушує його розказувать там деякі байки або читати молитов і так вже вихваляє сина, що яку-небудь Криворотиху аж заздрість бере, і вона думає, чи не послать і собі теж свого Стенька до школи, щоб заткнути рота Пархіменчисі.

Пархіменчиха, хоч дуже любила і годила свому Петрусеві, але таки добре за ним гляділа й не давала волі. Боронь Боже пустить його куди-небудь по рибу або драть гнізда у ліс. Се дуже кучило Петрусеві, і він не раз плакав та нарікав на матір, але поки що який-небудь медяник, а потім цікава книжка утішали його і він забував про гнізда та інші цікаві речі. Так він собі виріс під рукою у матері звичайним та добірним хлопчиком, і мати, було, не нахвалиться ним, але ся звичайність і вихованість Петруся дратувала, сміялись над ним, звали його мазунчиком. Справді, здебільша товариші не були схожі з Петрусем – се усе були хлопці дужі й лихі, вони, як то кажуть, уже «вкусили отъ древа познанія добра и зла» і дуже сим величались. Зібравшись докупи, не балакали ні об чім, окрім бахурства та гультяйства, величались один перед другим своїми ділами. Петрусь заздрив їм, бувало, слухаючи наполовину правдиві, наполовину або й більш видумані оповідання товаришів, йому самому теж хотілось гуляти та бахуровати. Один раз він таки не втерпів, викравсь з сінника, де спав (було це літом), й з другими пішов кудись гуляти. Що там було, він потім не дуже пам’ятав, – щось пили, гукали… Пам’ятав він, що він усе дратував якогось товариша і ліз із ним битись навкулачки, пам’ятав, що хтось його смикав за чуба, більш нічого. Ранком він прокинувсь у бур’яні під якимось парканом, у одній руці була розбита пляшка, шапки не було. Якось додибав він додому. Мати, побачивши його, з переляку мало не зомліла, дорікала йому потім цілий день, плакала й зітхала так важко, що Петрусь ладен був на край світа бігти, щоб тільки не чути, як мати зітхає. Після цего свого нічного мандрування Петрусь не мав охоти до гультяйства, але ще більше заздрив він своїм товаришам у другому – сливе усі вони, і особливо сусіда Петруся по лавці Кривуленко – дюжий хлопець, котрий вже почав обростати бородою й говорив непоганим басом, говорили, буцім кожний мав коханку – хто покоївку або пекарку, хто яку міщанку, конешне, вони усі тут більш або менш, а вже запевне, брехали, але Петрусь мав усе се за правду і дуже бажав собі теж мати коханку. Книжки, до котрих він був охочий, ще піддавали йому приті, і він – де б не був, що не робив, – усе мріяв, як би то було гарно, якби в нього була коханка… Він почав чепуритись, ходив у міський сад, ходив по бульварах, довго сидів вечорами на вулиці, думаючи, чи не зустріне він ту, котра його має любить.

Якось гарного весняного ранку – се було того року, як Петрусь повинен був скінчати школу і йому 19 минав, він пішов у садок наламати останніх кетягів розкішного запашного безу. Ранок був дуже гарний – звечора йшов дощ, і тепер було легко дихати, яблуні й вишні ще цвіли й сповняли воздух своїми солодкими пахощами, усяка билина, умита дощем, тепер наче осміхалась, освічена теплим, блискучим промінням. Голосно оддавався кожний гук у тихому, чистому повітрі – виразне квоктання квочки, цвіркання горобців під повіткою, плач якоїсь дитини. Петрусь став обламувать нижні кетяги; він стряхував віти й вони сипали на його холоші великі краплини води. Петрусь стряхувався, як кішка, після води, і йому стало чогось так весело, так весело, як, здається, ніколи не було. Ця веселощ з’являється часом у чоловіка, коли він молодий, поки кров ще міцним струмком біжить по блакитних жилах, наче молода сила, котру ще не спіткало лихо, та капосна, важка колотнеча воюється у молодому тулубі. Обірвавши нижні віти, Петрусь видравсь на старий, похилий паркан, щоб зірвати верхні. Гойдаючись та тримаючись руками, щоб не впасти, він пройшов до бузкових кетягів і став рвати їх. Обірвавши, хотів він вже злізать, але гілка, котру він нагнув і теперечки пустив, одхиляючись, ударила його по голові і збила з голови його кашкет, котрий, злетівши, впав за паркан, на чужий город. Петрусь схотів було плигнути, не зважаючи на кропиву, але він побачив на грядках якусь дівчину. Вона сиділа до нього задом, висмикуючи молоді пагонці цибулі, і він бачив тільки її широку спину, одягнену у якусь коротеньку, обсмикану свитинку, та міцні, червонуваті руки.

– Добродійко, ходьте лишень, будьте ласкаві, – гукнув Петрусь з паркана до неї.

Добродійка підвелась і подивилась на Петруся, держачи руку над очима од сонця.

– Будьте ласкаві, подайте лишень кашкета, стрибнув би, та вас засоромився.

Дівчина підійшла й стала шукати кашкета, але він упав у гущавину, між кропиву, і його не було видно, насилу знайшла вона його й таки попекла руки кропивою.

– Дякую, – сказав Петрусь, як вона дала йому кашкета.

– Е, дякую, а ось я з-за вашого кашкета руки попекла, другий раз не буду доставати, хоч не то що кашкета, голову загубите, – сказала дівчина і усміхнулась.

Петрусь засміявсь і почав приглядатись до дівчини. Вона була гладка і здорова, років їй було запевне більш як 22 або 23, вона була з себе не дуже гарна – білява, з сірими очима, товстопика, з червоними щоками, її лице було трохи поїдено віспою й блищало од поту й од жиру проти сонця.

– Що це, здається, я вас тутечка перше не бачив, – сказав Петрусь, дивлячись на її великі груди, що визначались під старенькою, обшарпаною свитчиною.

– А ми тутечки таки ж недавно – більше не буде, як 2 місяці.

– А перше ж де ви жили?

– А ми не тутешні, ми з , – дівчина сказала один повіт -ої губернії. – А ви тут живете? – спитала вона Петруся.

– А тутечки, я ж таки ваш сусіда.

– Добре, будьмо жити по-сусідськи, у щасті та згоді, при добрій погоді.

– А конешне, чого нам сваритись, – сказав Петрусь, усміхаючись.

Дівчина щось хотіла сказать і, певне, пожартувать, бо вже зарані вищирила свої трохи пожовклі зуби, як хтось гукнув тонким голосом:

– Явдохо, що це ти з цибулею забарилась!

– А се моя мати мене кличе. Бувайте здорові, ще побачимось.

– Прощайте, – сказав Петрусь і, подивившись, як пройшла вона до дому поважною, валкою ходою, зліз з паркана й хутчій кинувсь до школи, куди й так він запізнивсь, забарившись із безом та з дівчиною.


Примітки

«вкусили отъ древа познанія добра и зла» – тобто навчилися чогось, дізналися про щось дуже важливе, але заборонене. Вислів походить із біблійного міфу про перших людей, які жили в раю. Рай був розкішним садом, а посередині росло чарівне дерево: хто скуштував би його плід, дізнався б, що є добро і що є зло, став би всезнаючим і всемогутнім. Бог заборонив Адамові та Єві рвати ці плоди, але Єва, спокушена змієм, умовила Адама, і вони порушили наказ, з’їли заборонений плід. Розгніваний Творець покарав їх, вигнавши з раю і прирікши увесь людський рід на земне життя, сповнене важкої праці й випробувань.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 85 – 90.