3
Михайло Грушевський
Тим часом пройшов вже веселий, заквітчаний травень, прийшов гарячий липець, а з ним – «іспитанія», екзамени і страховини, на лихо хлопцям та дівчатам міським видумані. Петрусь таки боявся остатніх своїх екзаменів, але, хвалити Бога, усе пройшло гарно і 16 липця, здавши остатній екзамен і вернувшись додому, Петрусь переодягався у своєму покойнику. Кімнатка ця була невеличка, низенька. Стіни обліплені були сіренькими з голубими квітками папірцями, невеличке вікно було заставлено геранією й гвоздичками, коло вікна стояло ліжко Петруся з горкою білих з кумачевими боками подушок, на стінах висіли, окрім чималої іконки, якийсь старий куншт, кілька фотографічних поличій у темних оправах та старий дзигарок з білим блятом, розмальованим якимись незвичайними квітками і гирями, на котрих висіла чимала вага усяких залізних штук.
Петрусь сидів на ліжку і стягав з себе новії чоботи. Він видавав з себе стомленого чоловіка, говорив тихим голосом і виглядав так, наче скінчав незвичайно велике діло. Проти нього на дзиглику сиділа мати і з якоюсь шанобою і дивуванням розпитувала його про екзамени.
– Що ж тобі учителі сказали? – спитала вона.
– А звісно що: «Ви, – кажуть, – гарно вчились, теперечки от і в люди вийдете».
– А бач, в люди вийдете, так і сказали.
– А звісно що так, і по собі добру пам’ять у нас зоставляєте, – сказав син, наче знехотя, хоч сам радий був се й до вечора розказувати, і поглядів на підошву чобота.
– Що ж ти тепер робитимеш? – спитала мати, хоч знала вона усе вже давно.
– Що ж, здам екзамени на вчителя, а потім попрошу собі місця.
– А знаєш що, Петрусю, тобі гаразд було б женитися, таку б тобі дівчину висватала б. От я тут знаю, – сказала вона тихше, – одну дівчину, багатенька і з себе гарна, дочка старого Топчила, добра дівчина.
– Гарна, кажете, мамо? – спитав син, усе ж таки роздивляючись до чобота.
– Гарна, синку, але ж я забалакалась, а ти з ранку нічого не їв, тра скоріш обідати, – заметушилась вона, почувши, як дзигарок, крекчучи, риплячи й кукуючи, вибивав 4-ту годину.
Петрусь після обіда довгенько лежав на ліжку, задравши ноги догори. Діждався-таки він того, що розв’язався з школою, теперечки перед ним шляхи одкриті, була б тільки охота, – думав він, перекидаючи пантофлю з ноги на ногу і силкуючись її піймати. Він почав думать, як він буде вчителем, як гарно собі буде жить, тут зараз і про жінку думка з’явилась. Явдошка вже йому докучила – він побачив, як трохи вгамувавсь, що вона і з себе негарна, і проста зовсім. «Хіба може вона моєю жінкою бути, мені треба жінку вчену, щоб міг я з нею про що інше од щоденних потреб побалакать, щоб була собі звичайна та ґречна, щоб не прийшлось соромитись її перед чужим чоловіком. А ця зовсім неучена, незручна і якась нечупарна», – і Петрусь покрутив носом, згадавши, як смерділа потом чи чим Явдошка тої суботи. «От як наш вчитель собі засватав дівчину, от так справді варта того, щоб за неї свататись, – з себе гарна, така недіткла, делікатна, говорить так поштиво та ласкаво, і вчена – у гімназії вчилась. От таку б собі просватать», – думав Петрусь, зітхаючи і повертаючись, щоб трохи одпочити.
Тим часом довідались про те, що Петрусь курса закінчив, усі сусіди, а між ними і Кривулиха з дочкою. Але треба перше дати вам знати, що Кривулиха вже довідалась про романтичні зобачення Петруся і Явдохи – вона помітила, що Явдоха інший раз пізно вже йде у садок тай бариться там. Помітивши, вона узялась за дочку. Явдошка усе розказала, але додала, що Петрусь – хлопець, що як вона тепер схоче, то може примусити його женитись. «Та ви й самі се здорові знаєте, – сказала вона матері. – А він матиме незабаром гарне місце, й я пануватиму».
Хоча й Кривулиха теж думала, що Петруся можна примусити женитись на Явдошці і що дочка не зовсім з глузду збилась, але для звичайності, конешне, вилаяла Явдошку й паплюгою, й бахуркою, й іншими «неудобо переказуемыми словами». Досталось, конешне, й Петрусю, й паніматці його, – довгенько, певне, чмихали небожата.
Теперечки, почувши, що Петрусь скінчив курса, вона сказала ось якую рацію:
– Ось, чула, твій коханець, бодай йому пра[н]ці, тай старій сучці, його матері, курса скінчив, швидко вже на службу поступить. То ти дивись, щоб не кинув він тебе, бо по парканам лазити за тобою вже, певне, не схоче. Його матінка вже, мабуть, припасла дівчину для нього, отто така гордовита мацапура, куди тобі, пани тай годі. А як кине тебе, вже вибачай, байстрят твоїх пестувати не буду.
Явдошка усі материні речі слухала багато як одним ухом, а то й зовсім не слухала, знаючи, що її ненька не може без лайки, як без страви або води. Однак вона й сама добре бачила, що Петрусь не дуже щось до неї поривається, не чекає її на паркані, як перше, і через се надумала побалакать із ним гарненько у суботу (бачились вони щосуботи, а тоді був вівторок). Але й у суботу Петрусь не прийшов – зараз на другий чи на третій день, узявши атестата, поїхав він здавати екзамени на вчителя у другий городок, де не було гімназії, а була тільки міська школа, – у гімназії екзаменуватись Петрусь боявся. Побачились вони аж у другу суботу. Вони знов сиділи під кущем безу, але вже не тискали один другого, не стукотіли у їх серденята.
– Що тебе не було у суботу?
– Та я їздив у X.
– І нічого мені не сказав, чого ж ти туди їздив? – спитала вона, хоть знала, чого.
Він хотів збрехати, а потім згадав, що про це вже пороздзвонено, й сказав правду.
– Що, ви вже швидко учителем будете, поїдете у село і мене тут покинете?
«Он воно до чого йдеться», – подумав Петрусь і, скривившись, жаліючи й зітхнувши, сказав:
– Еге ж, Явдохо, хоч і жалко буде, а тра мені буде тебе покинути…
– Ось який ти, обіцявся мене завше кохати, ніколи не кидати, а тепера вже хочеш покинути мене, – і Явдоха заплакала.
«Отто, пішло вже», – подумав він й одказав: – Не плач, Явдохо, що робить, не подумали ми з тобою, як спізнавались, що то потім буде…
– Хто ж тобі забороняє – поберемось тай будем жити укупі. Петрусь зупинився.
– Бачиш що, – почав він якось несміливо, – усе б гаразд було, а то мати щось собі у голову узяла, женить мене тут на одній дівчині.
– Та як попросить, то й згодиться.
– Ні, навряд, я вже казав їй, дак вона не хоче ні за що: «Як не послухаєш мене, не буде від мене тобі благословення». А я вже, Явдохо, як би погано мені не було, проти матері не піду.
Явдоха хлипала.
– От горенько наше, – сказав Петрусь, – яке діло трапилось, хто його знав, що воно так буде…
– Але ж ти знаєш, Петрусю, – тихо сказала вона, – я вже тягітна від тебе, чую я се, що ж робитиме бідне дитятко маленьке, як ти мене кинеш?
Ці слова наче келепом по потилиці Петруся хряснули. «От тобі на, що тут робити?» – думав він і мовчав кілька хвилин.
– Погане діло, – сказав він, – але, може, ти помилилась, тобі, може, тільки так здалось?
– Ні, вже мені серденько каже, що правда се, що не помилилась я.
– Що ж тут робить, – зажурився Петрусь. – Треба що-небудь вигадать, – каже. – Не знаю, що й робити мушу.
На сім вони й скінчали свою розмову.
На другий день, чи що, пішов Петрусь до інспектора прохати місця. Інспектор сказав, що буде йому місце десь на селі, неблизенько-таки од города. Веселий вернувся Петрусь додому, але того ж таки дня увечері побачила його через паркан Явдоха, покликала й, плачучи, розказала, що от мати довідалась, що він хоче її кинути, лається й каже, [що] вона так сего не подарує; як не візьме Петрусь її за себе, то вона примусить його взяти, й до старшини піде, й скрізь по городу розславить. Петрусь, бідаха, не знав, що й робить, – і шкода йому було Явдохи, котра, як він думав, щиро його любить, шкода й дитинки маленької, як родиться, страшно, як справді почне Кривулиха на нього скаржитись, та по усьому городу; але як він подумав і те ж, що то за життя йому буде з Явдохою, що пропадуть ні за цапову душу усі його бучні мрії… Узяти за себе яку-небудь просту міщанку, ще до того й негарну, після того, як він думав, що тепер йому рівня тільки виховані, ґречні панночки, се було дуже важко. Довго метикував Петрусь, просив поради й у матері, хоч се було йому дуже тяжко. Але й мати поради йому не дала. Вона зовсім звомпила од сієї несподіваної звістки і не знала, що робити, вона тільки плакала та зітхала.
Кривулиха, почувши, що Петрусь усе тільки мнеться, на Явдошкину мову не здається, розсердилась дуже – спересердя вона добре поскубла [Явдошку], вилаяла так, як тільки вона вміла вилаять, і пішла скаржитись на Петруся. Два рази ходила – не приймав інспектор (петербурзька штука була – такий бундючний та гордовитий), насилу таки прийняли; ввійшла пані Кривулиха, убрана, як і слід убираться, як ідеш скаржитись і просити панської милості, – у чорную сукню, у чорную хустку, й біла хустинка у руці – себто й сльози, а тут ще й нежить од плачу напав. Побачила Кривулиха самого пана – сидить на канапі й у зубах щось корпає, махнула кілька раз спиною Кривулиха, мало хусткою, разом пов’язаною, до долу не достала, приставила хусточку к правому оку й почала милости прохати, що ось вона, бідна міщанка, живе собі без чоловіка, бідує, неборака, була дочка, та така добра, працьовита й усе таке, а тут пристав до неї Пархіменко, каже – «візьму тебе за себе», тай піддурив дівку, а тепер не хоче її взяти, що ж ми будемо робити, на шиї матері хіба можна їй бути, та ще й з байстрям.
Гарно розписала усе Кривулиха, слізок пустила чимало, послухав її інспектор, каже: «Кликнуть учителя Пархіменка» (а він вже учителем тоді був). Прийшов Пархіменко, ні живий, ні мертвий. Як накинеться на нього той інспектор: «Ви, – каже, – сударь, усю учебну корпорацію шельмуєте таким ділом, щоб зараз се діло злагодили, а то місця вам ніякого не буде». Попробував Пархіменко одбрикуватись: «Я, – каже, – женитись не обіцявсь, і я, – каже, – жениться ще молодий», – ніякого резону не бере інспектор, приказав зараз женитись, гріх покрити, а то на місце не сподіватись.
Прийшов додому Петрусь, бідолаха, ліг зараз на ліжко. Довгенько лежав собі, тільки тепера вже не ловив пантофлі, не до того було. «Що тут робить? – думалось йому. – Як не погано буде потім жити з Явдошкою, а треба свататись; перше, що жалко і її кинути, ще, може, й з дитинкою малою, друге – ось і місця не дадуть, як не посватаюсь. Треба свататись… От наварив каші, а тепер їж, хоч очі повилазять, а їж. Поки виглядав собі з-за книжок та романів, так усе здавалось легко на світі, сунувсь у воду, не спитавши броду, – от тобі й зась…» Так довго сумував Петрусь, прийшла до его мати, сіла коло нього, розпиталась і заплакала, сидячи коло нього [Тра привести цитату з «Іліади»: «Так предавались печали они, поки не прийшов вечір».].
Примітки
… Тра привести цитату з «Іліади»: «Так предавались печали они, поки не прийшов вечір»– ця авторська примітка залишилась без подальшого розширення і є одним із доказів того факту, що повість «Загублений вік» автор не довершив. На жаль, нам не вдалося знайти точний відповідник фразі, занотованій М.Грушевським. У тексті поеми Гомера «Іліада», зокрема, у найбільш вдалому російському перекладі М.Гнєдича (1829), є кілька схожих місць. Очевидно, це мала бути не дослівна цитата з Гомера, а ремінісценція. Показовий, проте, сам факт звернення молодого автора до класичного тексту.
Влучна паралель переживань персонажів повісті з емоціями античних героїв має також і злегка іронічне забарвлення, своєрідний момент «відчуження» автора. Окрім того, це ще один прояв відомої обставини: на той час М.Грушевський перебував у російській мовній стихії, а українську літературну мову вивчав за книжками. Вочевидь, його привабила смислова виразність лаконічного російського виразу, українського відповідника якому він не знаходив. Як писав пізніше М.Грушевський у «Споминах», у нього «було загальне почуття простої української фрази і невеличкий запас найбільше вживаних слів. Але я почував недостачу виразів інтелектуального порядку і чув себе непевно в складні, синтаксисі» (Київ. – 1988. – № 12. – С. 125).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 94 – 98.