7
Михайло Грушевський
Зібрались Пархіменки, рушили додому, й на третій день перед вечором, сидячи на бебехах і між бебехами на фаетоні, вони їхали по вулицям города. Петрусь, висунувши носа з хутрового коміра, весело дивився на свідомі йому хати й вулиці – ось церква, куди ходив він з матір’ю по святах, ось сад, де колись лазив він за яблуками з Грицьком Кривигубу, «ще тоді я зачепився штанцями за якусь цвяху і мало не повісивсь на паркані», – згадує Петрусь і тихо усміхається, і якось на серці стало тепло та гарно од сих старих спогадів. Ось хата тітки Горпини, що колись купила мені золотого пірника, а ось і наша хатка вигляда, така ж, як була, не змінилась, – досі ще висить на однім цвясі нумер над ворітьми, певне, ще й досі мати лагодиться прибити і ніяк не збереться. Стук, стук у хвіртку, а ба, собака озивається, се й досі Рябко хрипить як, бідолаха.
Зарипіла на старих завісах хвіртка, підтюпцем прибігла стара мати гостей зустрічати і зараз обняла свого Петрусика й заплакала од радості.
– А я духом почула, що се ви, – каже вона, втираючи сльози кінчиком хустки, котру пам’ятає Петрусь з того часу, як пам’ятати став. – Га як же ти зблід та змарнів, голубчику. – І стара мати метушилась, то кидаючись до сина, то до його бебехів. Поздоровкалась з невісткою, попросила до хати і швидко всі вони з Кривулихою, котру покликали через паркан, сиділи коло столу, на котрому шумів і співав самовар, вилискуючись блискучим мідяним пузом і пускаючи цілі стовпи білого пару у порепану стелю. Дмучи у гарячий чай і посьорбуючи його, поважно балакала собі шановна кумпанія про дорогу, про холод, про погоду, про сільське життя, звичайне як розмовляють, – запиваючи слівце гарячим чаєм, а іноді ковтаючи півслова, а то й ціле з пухнастою, теплою булкою.
Одпили чай, пішла додому Кривулиха, покликавши напредки дочку, пішла й Явдоха розбиратись та спати, а мати з сином зостались собі самі у кімнаті коло пекарні, де спала Пархіменчиха, і де палав у грубці веселий, ясний вогонь, коло котрого так любив колись-то Петрусь гріться, намерзнувшись на вулиці, де тільки що скінчано було гарячу потичку сніговими грудками. Сидить стара з сином перед грубкою, розпитує синка про село, про жінку, про школу, дивиться на свого синка – й радісно їй, і сумно – побачила свого синка здоровим, а сум бере, як згадає про свої надії на щасливу долю, на заможність, на добру жінку, зажуриться стара, як освітить огонь худе та бліде лице Петруся, – не подібне воно на те, яке було у веселого, розбитного школяра.
А Петрусю байдуже – так добре та весело стало йому тут коло теплої грубки, коло старої балакучої неньки – прислухається він до старечого, добре свідомого голоса, придивляється він до ясного, веселого огню і здаються йому такими нікчемними і нічого не вартими ті думки, що лякали його, що труїли йому щастя, забуває він про сумні сільські дні, забуває про свій смуток, про лайку, про урази, і гарно йому, і весело повертається він то тим, то другим боком перед теплою грубкою. Теплість пічки, рівна, тиха розмова матері зовсім приспали Петруся, і він не побачив, як і заснув. Здавалось йому, що він спить десь літом на сонці, а недалеко дзюрчить якийсь струмок. Аж от щось легенько узялось за плече його, він метнувсь і прокинувсь – дивиться – стоїть перед ним мати й, держачи його за плече, каже:
– А ти й задрімав, Петрусику, я дурна тут розбалакалась тай забула, що ти у дорозі притомився та спочивати хочеш.
І мати, як колись маленького, повела його до ліжка, почекала, поки він роздягся і, похрестивши його, вийшла, тихо причинивши двері.
Тихо та гарно, як і перший вечір, пройшло Петрусю усе Різдво. Два рази за усе Різдво потягла його Явдошка на якісь бенкети чи що, та ще ходив інспектора прохав, щоб перевели із Безпешного на інше місце, та інспектор сказав, що тра свого місця держаться, як є, а то й зовсім не буде (інспектор був сердитий, бо не получив хреста на груди).
Остатні дні він усе сидів дома, балакаючи з матір’ю та з її приятельками, старими міщанками, котрі, побачивши його, притьмом згадували, що чи давно, мовляв, от Петрусь ваш оттакенький був (завбільшки з аршин), а тепер – і після сего приятелька зітхала і хитала головою, а друга, як траплялась при сьому, теж зітхала ще важче й одказувала:
– Та звісно, Семеновна чи Охрімовна, жисть така вже наша чоловіча…
В ті часи, як ні з ким було балакать, Петрусь снідав або позіхав, лежучи
на ліжку, і так провожав свято, забувши і про свій смуток, і думки, надії та жахання колишні.
Явдоха ж була дуже рада, що вирвалася з села, й тепер наче збиралась нагуляться й напредки. Не вважаючи на те, що була вагітна, мало не щодня вона ходила по гостях, по бенкетах, або до себе наводила молодиць і дівчат. Петрусь не перебаранчав їй і навіть мало її бачив. Тим часом пролетів тиждень, за ним другий, а тут шасть – і багата кутя за плечима. Тра збиратись додому. Явдосі дуже не хотілось кидати веселих знакомців та їхати у сумне далеке село. Вона довго плакалась матері на сільську самотність, нудне життя, на чоловіка і умовилась з матір’ю, щоб та попросила Петруся покинуть її у матері. Кривулиха згодилась, і на другий день, випивши дві мисочки кофію і утерши чоло червоною з перетиками хусткою, почала такую рацію:
– А прийшла до вас, Петро [Кирилович], просити.
– Що таке, [Кулино Наумовно], та чи не хочете часом ще мисочку?
– Ні, дякую. Прийшла у вас просить, щоб ви лишили мені Явдоху, щоб вона трохи ще побула у мене.
– Що ж се так, з чого се їй так прихотілось? – спитав Петрусь, піднявши брови під саме волосся.
– Та знаєте, молоденька, гуляти хоче, вона ж у мене до праці не звикла, я її так, наче панночку, держала, самі знаєте.
– Конешне, се усі знають, – одказав Петрусь, думаючи тим часом: «Отто кумедія була б, якби усіх панночок так виховано було, як мою Явдошку».
– Там так у вас у селі невесело – ні з ким побалакти, погуляти, а вона у мене така балакуча і весела, от і я колись така була, з мене теж диву дивувались.
– Невже? Чи ба, – сказав Петрусь, похитавши головою.
– Авжеж. Опять таки ж, – додала вона тихішим голосом, – вона ж тепер вагітна, незабаром, через місяць абощо, повинна родити, то тепер її і не гаразд везти, та й знаєте, де там на селі добрую бабку знайти, тай чи доглядить так хто, як рідная мати, ви повинні се знать, ви чоловік письменний.
– Конешне, ніхто. Як так, то я, коли вам завгодно, покину тут Явдоху, тільки щоб вам не заважило.
– Ні, зовсім не заважить, конешне, тра буде вам дещо грошей лишити – бабці дати та на хрестини, бо, може, без вас і охрестимо…
Петрусю не дуже страшно було без жінки самому жити на селі, і він, трохи пожалкувавши по звичаю, згодився і поїхав у села сам, покинувши жінку і кілька грошей у Кривулихи. Не хотілось йому кидати матері і міняти своє тихе життя коло грубки на сумне сільське, так нічого було робить. Покидаючи матір, просив він доглядати за жінкою, і як що – помагати та бути ласкавою до неї.
– Що скоїлось – не переміниш, – сказав він матері, зітхнувши.
Од залізної дороги до села трапилось йому їхати дуже не в добру годину – йшов сніг, та сухий, так що метелиця мало не щодня зривалась. Мусив Петрусь рятуватись на станціях та чекати погоди. Се йому страшно остогиділо, і він дуже радий був, як побачив заметені снігами хатки Безпешнинські.
Однак не довго радів він, – приїхавши на свою квартиру, він побачив, що її не мели з того часу, як він поїхав, на стіні й на полу були патьоки – стеля протекла, мороз був такий, хоч і надворі. Метнувсь, щоб запалити грубку, – дров нема, туди-сюди до правленія, щоб дали, а поки що позичив у сусіда, наспартолив Панько страви, й Петрусь трохи заспокоївсь.
З другого дня пішло знов тихо та рівно сільське буденне життя. Петрусю жилося страх як нудно тепера – перше, бувало, прийде Панчук, або до него підеш, набалакаєшся до смаку, потім з жінкою поміркуєш або посваришся, прочитаєш кілька листочків з книжки – та вечеряти час; думав він: «Їй Богу, здається, радий би був, якби жінка вернулась та сварилась зо мною щодня, а то поколієш тут з нудьги». Прийшов раз якось Маторнов, посиділи трохи, балакали, а більш мовчали, докучили страх як один другому і розійшлись. До других Петрусь сам не мав охоти йти.
Певне, змилувався Біг над Петрусем і послав йому оказію, котра розігнала його нудьгу. Через тиждень чи два після того, як приїхав, почув Петрусь, що у Гоцаківку замість Панчука приїхала з нова учителька молоденька, ще й з старою матір’ю. Довідавшись про се, зараз-таки наміривсь Петрусь познакомитись з новою учителькою. «Усе-ж таки, – думав Петрусь, – буде з ким побалакати про дещо інше од сільських поговірок. А може, у неї книжок дістану…» Ще, може, до сего залучились хоч задавнені, але не зовсім зниклії мрії про гарну, добру, розумну дівчину, котра б підкріпляла й помагала в напастях життя. Бог святий знає, хто може збагнути те, що діється у самих темних, затишних куточках серця, які думки там ворушаться, лучче вже не лізти й не братись за се, що[б не] прошпетитися. Так що Петрусь став думати, як би йому познакомитись з учителькою, і вкінці все-таки видумав. Але об сім вже розкажем у новій главі.
Примітки
…пролетів тиждень, за ним другий, а тут шасть – і багата кутя за плечима – кутя – в Україні головна звичаєво-обрядова страва Різдвяних свят з пшениці, горіхів, родзинок та меду. За ці свята кутю варять тричі. Перша кутя – Багата кутя, її готують у переддень Різдва, на Святий вечір (у православних – з 6 на 7 січня). Крім неї на столі має бути ще 11 пісних страв. Друга кутя – Щедра кутя, яку готують на Василя (т. зв. Старий Новий рік 14 січня). Третя кутя – Голодна кутя. Її готують у переддень Водохреща (19 січня); у деяких місцевостях саме цю кутю називають Багатою. Якраз у такому значенні М.Грушевський використовує назву Багата кутя у повісті Загублений вік, маючи на увазі закінчення циклу новорічних свят.
…і він дуже радий був, як побачив заметені снігами хатки Безпешнинські– у первісному варіанті оповідь про те, як Петрусь добирався до села (починаючи з фрази «Од залізної дороги до села трапилось йому їхати дуже не в добру годину…»), автор спробував розгорнути в окремий сюжет, але потім змінив свій задум. Урвавши розповідь, яка надто відходила від основної сюжетної лінії, М.Грушевський повертається до її початку і на полях аркуша 111 – 111 зв. записує новий варіант, скоротивши текст до одного абзацу.
Далі подаємо первісний варіант цього фрагмента – в автографі арк. 111 зв. – 113 зв.
Од залізної дороги до села трапилось йому їхати дуже не в добру годину – цілісінькі дні йшов сніг, й дорога була небезпечна. В Степановну, звідки зостався тільки один гін до Безпешного, приїхав Петрусь над вечір. Сніг перестав. Староста радив йому переночувати, але Петрусю й так остогиділо валантатись по вонючим, нечистим покоям станцій, він не згодивсь і просив запрягать.
– Не гаразд, пане, було б вам їхати, послухали б мене, осталися тутечки, а завтра раненько й одправили б вас.
– Та чом же не гаразд – он і сніг перестав, саме їхать, – спитав Петрусь.
– Та бачите, пане, – сказав староста трохи несміливо, – такі вже прикмети: ось свині барложаться, знов собаки сніг лапами розгрібають, повинна буть метелиця.
– Ото найшли собі пророків – свиню та собаку, – засміявсь Петрусь, – що там метикувати, скажіть запрягать.
– Як знаєте, хай воно так буде, але усе ж ліпше було б вам переночувати. – І староста пішов.
Запрягли бричку з верхом, дали й проводиря верхового (це вже староста підслужився, в нього синок у Безпешну школу ходив) і рушили. Петрусь, обкутавшись у теплу шубу, розглядав білі краєвиди. Було тихо, але маленький вітрець трошки ворушив сніжок. Петрусь замисливсь – став думати про Панчука і зовсім з головою уліз у комір. Виглянувши звідти через якусь годину, він побачив, що сніг почав дуже куріти, вітер вже бурхав чималий і сипав снігу тарантас.
– Погане діло, – сказав проводир, обертаючись до Петруся. – Буде метелиця, може б, вертатись?
– Ет, чого тут, – сказав Петрусь, – до Безпешного недалеко, не заблудимось, як думаєте?
– Та конешне, тут я шлях добре знаю, –додав візник, молодий ще хлопець, повернувши свій вид з розбитим на святах носом.
– Ну, то й торкай, – сказав Петрусь.
Коні побігли, дзвонячи і брязкаючи хомутами. Сани легко йшли, підіймаючи стовпи снігу. Вітер ставав все дужче та дужче, небо вкрилось хмарами, і стало якось сумно, за сніговою курявою не дуже було й видко шляху. Візник з розбитим носом добре поганяв коней, а сам повертавсь на усі боки, виглядаючи шлях. Поводир тупцював побіч санок і усе радив візника, щоб лучче розглядав… Але незабаром закурило так, що не то що дороги, а навіть дуги не було видко. Санки почали стрибать і хитаться – на ріллю, знаться, вже з’їхали.
– Куди ж се ти їдеш, – спитав Петрусь, – се вже ж ми по ріллі їдемо?
– А Бог її святий знає, де тут дорога, батька лисого побачиш у таку куряву.
– А ти ж казав, що добре знаєш дорогу, – сказав Петрусь.
– Та знаю, та хіба ж тепер хто-небудь її розбере, – сказав візник сердито. Поводир сердито лаяв візника, згадуючи й батька, й діда його, візник мовчав і сердито дивився набік. Проїхали ще трохи й стали.
– Що ж се ти? – сказав Петрусь.
– Хіба не бачите? – одказав візник похмуро.
Справді, їхати було не можна – розгулявшись по широкому, виючи на усі тони, снігу мело таку силу, що Петрусь навіть не бачив спини візника, круг нього намело цілі намети.
– Погане діло, – сказав поводир.
– Погане, – сказав Петрусь, – що маємо робити? Візник мовчав. Поводир подумав трохи і сказав:
– А знаєте, пане, моя коняка розумніша од усіх, як тепер я її пущу їхати, куди схоче, то запевне доведе вона мене, я звідти приведу людей, ви тільки дзвоніть у дзвоники та гукайте, щоб знати, де вас знайти.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 106 – 109.