12

Михайло Грушевський

З сего дня мало не щодня Петрусь розмовляв з чарочкою. Прийдуть в голову темнії думи, нападуть сум та нудьга, – а се траплялось мало не щодня, – Петрусь вийде на східці до пекарні, свисне, моргне [Панькові], а бач, біжить вже підтюпцем [Панько], спотикаючись старими ногами та оглядаючись, чи не бачить його Явдоха. Явдоха звичайно лаяла Петруся, але як був він п’яний, було се небезпечно – Петрусь спуску не давав, а іноді і з кулаками ліз до неї, та й тверезий він став тепера не такий вже тихий та м’який, не раз він і сам читав їй доброго отченаша за те, що вона усе-таки з Маторновим панькалась.

Бували дні, як наче [Петрусь] оглядавсь на себе і на своє життя, ті дні він не пив, але лучче було, якби пив він, – така страшна нудьга, такий ляк нападав на нього, що диво було, як не вбив він себе або не втопився, – цілий день сидів або ходив він з насупленими бровами, зложивши на груді руки.

А тим часом час не стояв, пройшов квітень, проминав і травень. Після Зелених свят приїхав інспектор. Сільська старшина скаржилась на Петруся, що він п’яниця і з жінкою негарно живе, «а впротчем» хлопець добрий і тихий, – одлепортував старшина. Інспектор вечером позвав до себе Петруся і став йому читати «акахвист»:

– Як ви, пане, не лишите чарки та не будете лучче жити з жінкою, то я вас тут і години лишньої не продержу.

– Але почекайте, ваша вельможність, – заговорив Петро, котрий зранку усе хмурився та сердився, а тут вже його до живого серця допекло, – мені здається, що до того, як я живу з жінкою, діла нема нікому, окрім попа, а якби й було, то треба знать, хто правий, а хто винен, та тоді й приказ оддавать.

Такі сміливі речі дуже здивували й уразили інспектора.

– Як нема діла, ви повинні собою добрий примір давать селянам, а ви будете з жінкою гризтися; та ви знаєте… – інспектор довго ще роздабарював на цей кшталт. – Ще раз скажу, як тільки ув осінню візиту побачу те ж, що й тепер, години вас не держатиму, – закінчив він.

Петрусь мовчки дослухав і пішов геть. На другий день пан інспектор рушив з села, а на третій Петрусь поїхав з жінкою у на літо.

Літом Петрусь трохи виходивсь – він зійшовсь з деякими учителями і урядниками міськими, багато читав книжок (конешне, белетристичних), менш сумував і через те менш і пив. А іноді, хоч і нап’ється, то такий сором нападе од материного сумного, докірного погляду, що, як колись ще школярем, зарікався він пити. З Явдохою, як і перше, він жив недобре – щоб не лаятись дуже часто, вони рідко коли й бачились, доходили до Петруся через мати або знакомців недобрі поговірки про жінку, але він здебільшого пускав їх проз вуха.

Повернувшися на село, Петрусь теж на которий час занедбав горілку – читав, писав і получав листи од нових знакомців, написав якесь педагогичне компонування, але недовго так воно собі йшлося – жіноча сварка, сільська нудьга дуже на нього впливали, компонування, котре послав він у котрусь педагогичну часопись, вернули йому назад. Він став усе частіш та частіш припадати до чарочки, а тут трапився ще ось який випадок.

До Марусі Качурівни присватався якийсь урядник – вони спізнались у літом, полюбились один другій, і мати теж кохалася у сьому зятеві.

Перед Пилипівкою порадились весілля справити. Покликали на весілля і Петруся. Він перше не хотів іти, але вже вечером його наче чорт штовхнув – одягнувсь, пішов. Весілля було як весілля, їли, пили, здравиці казали. Петрусь сидів якраз напроти молодих, він дивився на їх щасливі лиця, як вони усміхались один до другого, і у його наче кішки на серці скребли, ніколи ще доля своя не здавалась такою бідною, нещасною, як тут коло молодого, великого щастя; він бухав чарку за чаркою, стакан за стаканом, наче воду. До того добухавсь, що в кінці ізліг на стіл, заплакав і так щиро почав усе розказувати, що гості перше слухали, а потім вивели його з кімнати у сіни. Якось дійшов він додому і ліг.

На другий день, прочумавшись, як згадав він про учорашнє, такий на его сором напав, страх. Ще не проспавшись, хриплим голосом послав він [Панька] у шинок і «закурив». Два дня не ходив він до школи – то пив, то сумував і нудився страх як. З того часу пішло усе к чорту – й робота, й писання. Жінка усе возилась з Маторновим, як кіт з оселедцем, і не раз між Петрусем і нею до стусанів доходило. Аж жаль бере розказувати, що зробилось із тим велико думним хлопцем, яким він був торік. Од сего поганого, собачого життя Петрусь змарнів, похудів, грудь боліти почала…

А після Михайла приїхав знов пан інспектор, полаявсь, покричав, а через два тижні прийшла до Петруся й бомага – вчитель Безпешнинської школи Петро Пархіменко за «неодобрительное поведение увольняется от должности». Петра не дуже здивувала ся бомага – він чекав її й давно махнув рукою на своє учительство. Почали збираться. Явдоха не хотіла їхати:

– Чого я поїду тепера зимою, чого я волочитимусь з тобою, – говорила вона.

Петру хтось переказував, буцім хоче остатись у Маторнова.

Дитя заслабло – пристріть напала, поки лікаря покликали, зробились обкладки, і дитина вмерла. Продовбали дірку у промерзлім ґрунті на кладовищі і сховали туди маленьке тільце… Ідучи з кладовища, Петрусь уклонивсь перед могилкою і поцілував її.

– Може й, лучче зробив ти, Степанко, що пішов од нас, яке життя було б тобі з батьком п’яницею, з матір’ю паплюгою; спочивай добре, – сказав він тихо, і сльози закапали з очей на блискучий сніг…

Горобці зграєю чогось налетіли і стали гучно цвірінькать, що їм за діло до людського горя, до людської нудьги…

Через два дні Петрусь поїхав з Безпешного у сам один, без Явдохи. Морозне повітря дуло йому в вид, він підмощувавсь на бричці і раз по раз кахикав хриплим, сухим кашлем.

Примітки

Після Зелених свят приїхав інспектор – за християнською традицією, Зелені свята відзначають у восьму неділю після Великодня.

Перед Пилипівкою порадились весілля справити– Пилипів піст, Пилипівка, або Різдвяний піст – один із чотирьох строгих постів православної церкви, який триває з 28 листопада по 6 січня. Назва його походить від свята апостола Пилипа, яке припадає на 27 листопада, – останній день, коли їдять скоромну їжу перед постом (заговини).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 123 – 125.