8. Зборівська угода
Михайло Грушевський
Нуте, козаки, у скоки,
Заберемося під боки,
Заженім ляшка, вражого сина.
Аж за той Дунай глибокий!
Як тільки комісари повідомили короля, що Хмельницький не хоче миритися, король зараз почав збиратися до війни. Всю шляхту покликано в похід (се звалося «загальним походом» або «посполитим рушенням»). Та щоб шляхту зібрати, на се треба було часу. Тим часом Хмельницький з козаками і з ханом татарським, що тепер сам своєю особою прийшов з своєю ордою, – літом рушив на Волинь, на польське військо регулярне, під начальством воєводи Фірлея, що, не чекаючи шляхетського походу, пішло було на козаків. Коли посунув на нього Хмельницький, Фірлей почав відступати назад та кликати в поміч короля, що збирав шляхетські полки. Та поки король зібрався, Хмельницький окружив уже Фірлеєве військо під Збаражем, на границі Волині й Галичини. До Фірлеєвого війська пристав ще Вишневецький з своїм полком, і йому віддано головну команду; проте польське військо було дуже слабке супротив козацького і ледве трималося в облозі.
Хмельницький умисно непокоїв неустанно поляків, посилав під’їзди, чинив атаки; у нього було багато війська, і він міг його міняти, а поляки пропадали від тої вічної тривоги та роботи, копаючи вали. До того ще інша біда: Хмельницький навмисно змушував поляків до неустанної стрільби, аби свій порох скорше вистріляли, і дійсно згодом не стало у них пороху. Припасу й їжі забракло. Дійшли до останньої біди: поїли коней, їли стерво, собак, котів, мишей, суху шкуру гризли, воду теж пили таку, що гидко глянути, – бо приступ до ріки козаки відняли. А козаки обстрілювали їх неустанно з своїх валів, не даючи голови виставити з шанців; гаками витягали поляків звідти і убивали.
Воєвода Кисіль, що був при війську, просив Хмельницького помилувати поляків, випустити їх. Хмельницький хотів, щоб йому видали Вишне -вецького й інших начальників, віддали зброю, відступилися України. Полякам вся надія зіставалася на королівське військо. Раз у раз благали помочі від короля, бо вже дальше не витримають. Нарешті король, бачачи, що таки пропаде військо, пішов рятувати, не чекаючи всіх шляхетських полків. На дорозі оголосив, що Хмельницький зрадник і ворог, король скидає його з гетьманства, а на його місце настановляє іншого, Забуського на ім’я. Легко то було сказати!
Хмельницький пильнував королівського походу, і як король став зближатися до Збаража, він покинув тут частину свого війська, а сам з ханом зайшов під Зборовом короля з його військом. У хмарний, дощовий день на переправі через річку застукав він королівське військо зовсім несподівано. Страшенно погромив, побив і окружив його з усіх боків – ні туди, ні сюди, попав сам король Хмельницькому в руки.
Страшну ніч пережили поляки, попавши в матню. У війську пішла знову поголоска, що король утік з війська, і все готове було тікати куди видко, як під Пилявцями. Король мусив об’їздити військо вночі, освічений факелами (смолоскипами), аби всі бачили, що він не втік, і так трохи заспокоїв своїх. Але вийти ціло таки не було надії. Рішили попробувати відвести хана від Хмельницького, написали до нього лист. І се удалося! Хан сказав, що відстане від козаків, коли король заплатить йому гроші за всі роки і позволить татарам набрати собі людей в неволю на Україні і в польських землях; а Хмельницькому король аби дав, чого він схоче. Король пристав на се. Тоді хан почав намовляти Хмельницького, аби сказав королю, чого хоче від поляків, і на тім помирився. Хмельницький почав хана відмовляти, нагадував йому присягу його союзу; але хан не слухав і наставав на Хмельницького, аби мирився. Мусив тепер Хмельницький пожалувати, що не воював поляків торік, як мав їх у руках, а тепер хан ним командував. Мусив миритися, бо інакше б хан перекинувся до поляків.
Спинив Хмельницький битву, почав переговори.
Стало на тім, що війська козацького буде 40 тисяч, в воєводствах Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім. В сі воєводства, де мешкатимуть козаки і стоятиме військо козацьке, військо польське не має входити; не мають теж входити туди жиди і єзуїти. Всі урядники в тих воєводствах мають бути з українців православних. Унія буде скасована. Митрополиту православному дано місце в сенаті між владиками католицькими польськими. В усім іншім зістануться давні порядки. Таку згоду підписано в перших днях серпня (августа) 1649 p.
Було сього дуже багато, як порівняти з тим, чого хотів Хмельницький, підіймаючи повстання. Але як порівняти з тим, для чого він не схотів з комісарами годитися і наново зачав війну, – сього було дуже мало. Хмельницький почав наново воювати, бо хотів Україну зовсім від поляків визволити, зробити її вільною, свобідною. А тим часом мусив годитися на те, аби знову на Україну верталися польські пани, і всі, хто не попав між ті 40 тисяч козаків, мали бути знову панськими кріпаками, робити на них по-давньому. Сорок тисяч козаків та деякі права для православної віри, для православних духовних та панів, – а для українського селянства майже нічого або таки й зовсім нічого!
Сумно верталося козацьке військо з походу, і з жалем стрічали його на Україні. За той час, коли козаки воювали з поляками, військо Литовське пустошило Україну; козакам дуже тривожно було за свої сім’ї, але всі трималися, слухалися гетьмана, щоб з поляками покінчити. А от як покінчили! А татарва розкинулася по Україні, забираючи безборонних людей в неволю за королівським дозволом.
Люди не знали, що Хмельницький не волею замирився і що не його воля була в тім, що орда людей брала. Нарікали на Хмельницького, проклинали його, що позволив орді людей забирати:
Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,
Що велів Орді брати дівки й молодиці!
Оповідали на нього навіть, що він умисно людей убезпечував своїми листами, аби татар не боялися, з міст виходили, а тоді татари з засідок випадали й людей в неволю забирали.
Як то було Хмельницькому чути!..
А тут пани польські, покладаючися на згоду, почали вертатися на Україну або присилали своїх управителів. Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як пани схочуть старі порядки заводити. Тому відтягав се скільки міг: казав, що шляхті не можна вертатися, поки сейм затвердить Зборівську умову. Але потім, як сейм затвердив, таки мусив пускати шляхту, мусив списувати реєстр козацький. Списував теж так, що в військо козацьке, може, три рази стільки ввійшло, ніж скільки мало бути; записував цілі сім’ї, до кожного козака додавав двох помічників та осібні ще козацькі охочо-комонні полки позаводив.
Але що! Хоч би й сто тисяч в козаки завів – що то значило для України? Таки більше людей мусило вертатися в кріпацтво. Мусив сам наказувати людям, аби панів слухалися, назад їх приймали. Мусив сам карати за непослух. А людям через то до Хмельницького серце відпадало; не всі розуміли, що він то не з власної волі робить, – та й хоч би не з власної волі, то чи людям було легше? Багато кидало свої хати й ріллю та переходило за границю московську, в Слобідщину (теперішню Харківську, Курську та Воронезьку губернії), щоб здихатися поляків, і там осідалися на віки. Так заселилися тамошні українські осади.
Бачив се все Хмельницький і міркував, що не обійдеться без нової війни з Польщею. Як буде пильнувати трактату та згоди з поляками, то сам зійде на польського слугу, а народ український від нього одвернеться. Та й сам він не того ж хотів.
Почав помалу збиратися до нової війни, щоб Польщі збутися. Шукав собі помочі за границею. Знову хана намовляв на Польщу, а, крім того, заходився у турецького султана, що під своєю рукою мав хана, як васала (підручного) свого: хотів Хмельницький, щоб султан наказав ханові помагати Хмельницькому. Також Московщину силувався привести до війни з Польщею. Московщина перед тим дуже сильно потерпіла від Польщі, і та забрала від Москви пограничні землі; бояри московські і хотіли б зачати війну, щоб вернути втрачене, і боялися. Довго вагалися, слухаючи намов Хмельницького, поки нарешті рішилися.
Сина свого Тимоша Хмельницький хотів оженити з донькою волоського господаря Василя Лупула, сподівався з того мати поміч з Волощини, а може, й думав з часом побачити сина господарем молдавським. Лупул згодився на се радо, а потім став крутити; відмовляв його другий зять, пан литовський Радивил, великий ворог козаків. Хмельницький, розгнівавшись, зовсім несподівано в осінь 1650 р. напав на Волощину і наробив тут страшної руїни. Як стара дума се оповідає:
Із низу Дніпра тихий вітер віє-повіває,
Військо козацькеє в поход виступає!
Тільки Бог святий знає,
Що Хмельницький думає-гадає,
Об тім не знали ні сотники,
Ні отамани курінні, ні полковники…
Як до Дністра прибували,
Через три перевози переправу мали.
Сам Хмельницький наперед всіх рушав,
До Хотина прибував, до Василя молдавського листи посилав:
«Ей, Василю молдавський, господарю волоський!
Чи будеш зо мною биться чи мириться?
Чи городи свої волоськії уступати,
Чи червінцями полумиски сповняти?»
Тоді ж Василій молдавський, господар волоський,
Листи читає, назад одсилає,
А в листах приписує:
«Пане гетьмане Хмельницький,
Батьку Зінов Богдане чигиринський!
Не буду я з тобою ні биться, ні мириться,
Ні городів тобі своїх волоських уступати.
Ні червінцями полумисків сповняти!
Не лучче б тобі покоритися, меншому,
Нежели мині тобі, старшому?»
Оттоді ж то Хмельницький, як сії слова дочував,
Так він сам на доброго коня сідав,
До города Сороки поїжджав,
На город Сороку поглядав,
Іще стиха словами промовляв:
«Ей, городе, городе Сороко!
Ще ти моїм дітям-козакам незаполоха –
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великії скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому талеру на місяць жалування давати!»
Оттоді то Хмельницький, як похваливсь,
Так гаразд добре й учинив:
Город Сороку у неділю рано з-над обіддє взяв,
На ринку обід пообідав,
К полудній годині до города Сучави припав,
Город Сучаву огнем запалив і мечем іспліндрував.
Тоді ляхи із города із Сучави утікали,
Василю молдавському знати давали.
То Василій молдавський до Ясс прибуває,
Словами промовляє:
«Ой ви, Ясси мої, Ясси, були єсте барзо красні,
Да вже не будете такі, як прийдуть козаки».
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побідив, гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава, військовая справа!
Сама себе на сміх не давала,
Неприятеля під ноги топтала.
Лупул мусив заплатити Хмельницькому великі гроші, аби уступився з Волощини з своїм військом, і на Різдво обіцяв віддати доньку свою за Тимоша Хмельниченка.
Примітки
Нуте, козаки, у скоки– М.Грушевський взяв ці слова з «Пісні про Перебийноса». Опубл. у виданні: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1875. – Т. II. – С. 39, 41. В іншому місці він вважав, що під іменем «Перебийноса» виведено відомого козацького провідника Максима Кривоноса (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Ч. 3. – С. 45).
Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула – цитата з думи про Хмельницького, див.: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1875. – Т. II. – С. 116. Ці слова Грушевський широко використовував у своїх працях (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Ч. – С. 224). Втім, мотив цієї думи міг стосуватися Юрка Хмельниченка, який, за словами Пантелеймона Куліша, «поїде буде до Турка да й продасть один, другий город або село». Однак Грушевський відносив забирання ясиру татарами на Волині до часу укладання Зборівської угоди (Там само).
…В той час була честь, слава, військовая справа!– цитата з української народної думи «Похід у Молдавію». Опубл. у виданні: Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских песней. – СПб, 1819. – С. 41. Ці слова з думи спопуляризував Пантелеймон Куліш у романі «Чорна Рада», вклавши її у прозовій формі в уста головного героя Кирила Тура (див.: Куліш П. Твори в двох томах. – К., 1989. – Т. 2. – С. 61).