11. Між Москвою і Швецією
Михайло Грушевський
Ой біда чайці, чайці-небозі,
Що вивела діток при битій дорозі…
Хмельницького під свою руку, цар заразом порішив воювати з Польщею, щоб вернути собі землі, перед тим забрані поляками. Зараз на весну пішло московське військо на Білорусь, а за ним вибирався в похід сам цар і Хмельницького просив вислати козацьке військо в поміч московському. Гетьман послав 20 тисяч козаків під началом свояка свого наказного гетьмана (намісника свого) Василя Золотаренка і молодого та одважного полковника чернігівського Подобайла. Війську московському дуже щастило, одно місто по другім піддавалося Москві, козаки помагали Москві, а при тім забрали й під свою руку чималий шмат землі при границі українській і зробили ще один козацький полк.
На Україні цар хотів з козаками теж поляків воювати і прислав свого боярина з військом; але Хмельницький не захотів з ним іти і різними речами відмовлявся від походу на Польщу. Як перед тим рвався з Москвою поляків воювати, так тепер стратив охоту до московської спілки, як московський воєвода засів йому в Києві та почав на Україні рядити, як сам собі хазаїн, не питаючися ні війська козацького, ні гетьмана, а слухаючи тільки наказів з Москви.
Прочувши щось таке, король польський почав засилати своїх посланців і до Хмельницького, і до різних полковників, як-от до Богуна, – зачуваючи, що він не хотів Москві присягати. Але ні Хмельницький, ні старшина не хотіли нізащо вертатися під Польщу – раді були, що спекалися польського панування.
Пробував король і воювати їх, але чекав з великим походом, поки прийде хан. Хан теж не злюбив дуже, що Хмельницький з Москвою зв’язався й обіцяв полякам помагати з козаками воювати. Але він аж зимою вибрався полякам в поміч, і Потоцький пішов тоді на Україну з великим військом. Першою прийняло на себе сю польську біду місто Буша на Поділлі. Там засіло кілька тисяч козаків з тої околиці, не хотіли піддаватися і боронилися до останнього. Коли поляки відвели воду, що охороняла місто, і пішли приступом, люди в місті боронилися, поки було можна, а потім почали одні одних забивати, щоб не впасти в руки поляків. Про жінку сотника, убитого в тій битві, оповідають, що вона сіла на бочку з порохом і підпалила себе; не хотіла пережити чоловіка і піддаватися ворогам. Так завзято боронилися люди й по інших містах, а польське військо немилосердно побивало тих, що діставалися йому в руки, і тим тільки додавало завзяття: люди боронилися до упаду, а не піддавалися ворогам, бо знали, що чекає їх однакова смерть і наруга.
Хмельницький з козацьким і московським військом пішов назустріч і стрів поляків і татар під Охматовим, коло Білої Церкви. Поляки з татарами ударили були дуже сильно, розірвали табір козацький, і московські вояки полякалися й хотіли тікати. Але наспів в рішучу хвилю Богун, напав з тилу на поляків і дав можливість Хмельницькому поправити своє військо. Оружною рукою пройшов він назад до Білої Церкви, і польське військо з великими втратами мусило вертатися. Не помогла полякам і татарська поміч; татари сказали полякам, що як вони не можуть спромогтися на ліпше військо, то Орда їм не буде помагати, і справді покинула їх, побачивши, що не можуть вони нічого доказати. Король, попікшися на сім поході, знову вислав свої листи на Україну, намовляючи, щоб верталися назад під Польщу; обіцяв від сейму добути, щоб селян українських увільнено від панщини, а зіставлено при самих легеньких чиншах, позволено їм гнати горілку і варити пиво і ним шинкувати, а козакам дано права шляхетські. Але і на сі обіцянки люди не льстилися і нізащо не хотіли вертати в польську неволю.
Та не хотіли і боярського панування, і так Хмельницький знову почав розкидати розумом, шукати нових союзів. Поновив зносини з султаном турецьким, обіцяв признавати султана своїм зверхником, аби той помагав йому на всіх ворогів і ханові наказав козакам помагати. З угорським князем Ракочієм на Польщу змовлявся. А найважніше було, що з шведським королем прийшов до великої приязні. У Швеції настав новий король, Карл Х, і той задумав і собі скористуватися тодішніми тяжкими для Польщі часами та загорнути собі землі польські і литовські коло Балтійського моря.
На літо 1655 р. він задумав воювати Польщу і бажав помочі від Хмельницького. Хмельницький вже давніше мав зносини з шведами, а тепер прийшло до близького союзу. Швеція була Україні наручна, бо вона була далеко, до українських земель ніяких намірів не мала, щоб їх загорнути, а здавна була ворожа і з Польщею, і з Московщиною, спорилася і воювалася з ними за ті північні землі коло моря. У шведів можна було пошукати помочі хоч против Польщі, хоч против Москви, якби та притисла. І шведський король заохочував Хмельницького, щоб покинув Москву, бо «москвитяне не стерплять вільного народу» і раніше чи пізніше покасують вольності українські, поневолять і заведуть на Україні тяжкі, невольничі порядки московські. Так лякав українців шведський король та присягав давати їм поміч і оборону і против Москви, і Польщі, обіцяв, що поможе Україні стати осібною державою і всі українські землі, які вони схочуть собі забрати, їм лишить. Се дуже подобалося Хмельницькому і він обіцяв помагати Швеції на всіх її ворогів, навіть на Москву, якби дійшло у шведів до війни з Москвою; тільки просив шведського короля якомога не доводити до війни з Москвою, бо таки не хотів би гострого розриву з нею.
Літом 1655 р. король шведський почав воювати польські землі. Він просив і Хмельницького, щоб ударив на Польщу, і Хмельницький вибрався походом на Галичину і дальше – на Польщу. Але з ним пішов знову царський воєвода Бутурлін і се знову одібрало Хмельницькому охоту до війни, бо царський воєвода все зараз хотів брати під царську руку. Тому хоч погромили Потоцького під Городком і мали в руках Галичину, то Хмельницький таки порішив вертатися. З Львова знову взяв окуп і не схотів здобувати міста, а Виговський, довірений Хмельницького писар військовий, умисно остерігав міщан, щоб не зносилися з Бутурліним і не піддавалися на царське ім’я. І шведському королю Хмельницький писав се, що царські воєводи хотіли забирати українські міста на царське ім’я і ставити там московських воєвод з залогами, і він сього не хотів, і через се перервав похід.
Тоді здавалося, що вже Польщі зовсім кінець. Московські війська держали в своїх руках трохи не цілу Литву. Шведам піддалася Великопольща (північна частина Польщі) і вони заходилися коло інших польських земель; багато поляків піддавалося шведському королеві, а з полудня, крім Хмельницького, підіймався ще угорський князь Ракочі та змовлявся з Хмельницьким, щоб забрати й поділити між собою полудневі польські землі.
Король польський знов присилав своїх послів до Хмельницького під час його походу на Галичину, намовляючи його, щоб приставав знову до Польщі. Один з того посольства оповідає, що Хмельницький розказав їм на се славну байку свою про того господаря, що мав у хаті домашнього ужа. Уж стеріг його хазяйство від всього злого, і господар жив у достатках, а за те дбав про ужа і ставив йому їжу. Але один раз уж хотів напитися молока з миски, з котрої їв досі синок господаря; хлопчик ударив ужа ложкою по голові, уж розсердився і вкусив хлопчика. Хлопчик закричав, прибіг господар і в запалі вдарив ужа і відрубав йому хвіст. Хлопчик вмер, а уж, розсердившись, перестав помагати господареві, і пішло його хазяйство все прахом. Став радитися, що йому робити, і порадили йому помиритися з ужем. Поставив господар ужеві молока і уж молока надпив, але таки втік потім до нори. Став його господар намовляти, аби забув злість та став йому знов приятелем. Але уж сказав йому: приятелями вже нам не бути! Як ти побачиш мене, візьме тебе гнів за сина; а як я тебе бачу, пригадую свій одрубаний хвіст; краще нам розійтися і жити собі кождому осібно. Так і Україна з Польщею. Колись добре було Польщі з козаками, бо ті обороняли її від усякої біди, а за се не боронено їм живитися по далеких кутах, на Україні, куди не сягали руки «синів коронних», панів польських. Та потім поляки стали козаків тиснути, а козаччина почала Польщу кусати. Тепер їм уже не жити разом, бо між ними лягли гіркі спомини заподіяних кривд, крові і всяких обід. Нехай Польща відречеться від України, дасть їй спокій, а козаки будуть їй помічні на ворогів. А з часом загояться ті болячки, розвіються ті прикрі спомини і настане колись між ними приязнь.
Поляки не послухали сієї мудрої ради і не переставали тягнути українців живосилом назад під Польщу; той самий посол, що привіз ласкаві листи до Хмельницького, віз заразом і листи до хана: король кликав його воювати козаків. І Хмельницький знав, що даремно робити з Польщею згоду, бо на те, щоб випустити Україну з своєї власті, поляки не пристануть. А Україна, закоштувавши свобідного життя, не хотіла нічийого панування, хотіла жити на власній волі, сама собою правити.
І Хмельницький з старшиною думали над тим, щоб зібрати всі українські землі в одну державу українську під протекцією Швеції, Московщини, а може, й Туреччини, під протекцією котрої стояв кн[язь] Ракочій. З Ракочієм і Швецією укладав Хмельницький в 1656 р. тісний союз проти всіх ворогів і хотів ділити з ними Польщу. З Москвою не хотів розриву – хотів тільки, щоб вона не мішалася в українські справи. Та й народ український, утомившися довгою війною з Польщею, не хотів війни на два боки: і з Польщею, а до того ще і з Москвою; і Хмельницький се знав. Сподівався, що як Україна стане сильною, буде мати за собою інших союзників, тоді і Москва не буде мішатися в її хатні справи – можна буде добре жити під царською рукою.
Тим часом в 1656 р. почало загострюватися, що треба було вибирати між Москвою і Швецією, – або з тим, або з сим. Бо Польща, попавши в біду, почала сварити Москву з Швецією і розсварила. Московського царя поляки почали манити, що виберуть королем собі після Яна Казимира, і так усі землі польські й литовські з’єдналися б з Москвою, а от шведи тим часом собі Польщу загортають. Довели справді до того, що Москва з Польщею зробила перемир’я, а почала війну з Швецією весною 1656 р. Тоді московське правительство почало наставати на Хмельницького, щоб він перестав воювати з поляками, а йшов на шведів. А шведський король намовляв Хмельницького всіми силами, щоб покинув Москву та поміг йому воювати її.
Хмельницькому се було дуже прикро; він нізащо не хотів розривати з Швецією, тим більше, що боявся, аби Москва, здавшися на польські обіцянки, не схотіла Україну силоміць під Польщу назад віддати. А з Москви прибували посли за послами і гнівали старого гетьмана своїми жаданнями, щоб розірвав союз з Швецією, щоб робив у всім так, як хотілося московським боярам. Старий гетьман, сердячись, відказував, що шведів не покине ніяк, бо у нього з шведами приязнь давня, ще з того часу, як козаки ще не були під московською опікою, і шведи – люди правдиві, всяку приязнь і слово додержують, а от цар хоче миритися з Польщею і козаків полякам віддати.
Так оповідали мову гетьманську посли московські.
Особливо гнівало козаків, що до переговорів московських бояр з польськими послами не були допущені козацькі посли, вислані Хмельницьким до тих переговорів. Козаки підозрювали через се, що, мабуть, поляки з боярами на Україну щось замишляють, коли від них таяться. Восени 1656 р. була у Хмельницького рада старшинська й Виговський, що пильнував московської ласки на будуче, оповідав воєводі Бутурліну, що полковники дуже тривожилися союзом Москви з Польщею, а гетьман «скричав, як божевільний і несамовитий»:
– Вже, діти, не журіться, я вже знаю, що робити! Треба відступити від царя, а підемо куди Бог звелить, – не тільки у християнських володарів, а хоч і у бусурменських будемо шукати собі помочі…
І журився дуже Хмельницький своєю старою головою, як йому порадити, щоб Україні запевнити ліпшу долю, не видати свого краю і народу на поталу нікому.
Чув уже, що недовго зіставалося йому ряст топтати.
Примітки
Ой біда чайці, чайці-небозі– цитата з української народної пісні «Ой біда чайці, чайці-небозі», яку приписують за анонімним автором «Історії русів» перу гетьмана Івана Мазепи, див.: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба // Записки НТШ. – Нью Йорк; Париж; Торонто, 1960. – С. 157.