1. Молоді літа Хмельницького

Михайло Грушевський

Буде тобі, козаченьку, три доріженьки вкупі –

Одна – в Рим, друга – в Польщу, третя – в Запорожжя.

З милю від міста Чигирина, над річкою Тясмином, що розлився тут широко та багнисто, на горбі, під великим лісом, притулився хутір Хмельницьких, Суботів звався. Оселив його батько Богданів, Михайло. Він з молодості служив на дворі можного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства – то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з теперішній повіт або й більші. Король давав їх у державу різним великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та великі пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигиринськім, і за службу позволив йому староста осадити собі хутір на тім місці, де він собі вибрав. Тоді Чигиринщина була на краю хрещеного світу. Далі, де тепер Херсонщина, то вже були дикі ялові степи. Ходили там табуни диких коней, сугаків, турів (диких волів). Далі, ближче до моря, випасали свої отари овець і табуни коней волохи, турки, татари. На Дніпрових островах сиділа Січ запорозька козацька, куди йшли козаки з України підстерігати татар, що раз у раз з Криму набігали на Україну, грабували села й хутори, забирали всякий пожиток і людей в неволю. По степах ніяких осад не було, ні городів, ні сіл. І в сусідстві того дикого степу землі було вільної скрізь куди оком окинеш. Гарно було тут господарити, та небезпечно. Жили люди, як у ворожім краю. Хутори ховалися десь у лузі, по балках, щоб не примітно було; а двори обгороджувалися міцним частоколом, з стрільницями, щоб в потребі відбитися й відстрілятися від ворога. Лісів тут тоді було далеко більше, як тепер, і на все – на рибу, на звіра, на бджоли дозвільно було.

Михайло Хмельниченко поставив двір кріпкий, присадив кілька сімей слуг та підсусідків, розвів господарство, жив заможно, в достатках. З дітей син один тільки йому виріс, а звався Богдан Зіновій. Меткий хлопець удався. Чорнявий, кріпкий, як огонь, скорий. Розумний і дотепний, сміливий і завзятий. Та й час такий був, і місце таке, що не виростали й не ховалися там люди інші, тільки хоробрі та завзяті. Жили на ласці Божій, день у день смерті в очі заглядаючи. З хутора на поле не вийдеш без рушниці. Люди косять чи орють, а вартовий на могилі стоїть, татар вартує. Запалив огонь на могилі – ого, тікайте, люди, чимдуж, ідуть татари, везуть аркани на ваші шиї, ведуть коней в тороках на ваші достатки! Хапайтеся до двору та беріться за рушниці, – а ні, то ховайтеся десь у ліси, у болота, може, Бог пронесе… А зате як захоплять наші загін татарський, що їм під силу, підстережуть де на переправі, особливо як татари вже з добиччю вертають, коні потомлені, навантажені – то-то дадуть собі духа! Кидає татарин здобич, невільника і худобу, жене з конями тільки. Женуть за ним наші. Кине все, що має на собі: і сідло, і зброю, тікає сам з душею, може, кінь винесе. Не винесе – то амінь тобі, татарине…

Отак серед такого життя бурхливого, небезпечного, юнацького виростав Богданко. Та не хотів його старий Михайло лишити без науки. Підучивши дома, послав його в Галичину, до єзуїтської колегії (по-теперішньому б сказати, гімназії) – тримали її ченці польські, єзуїти, вчили добре латинської мови, що нею тоді всяке діловодство велося по судах, по урядах. Вчився Богдан, набирався науки. Але тягло його назад, на Дніпро, в степи безкраї, де на волі ходять кінські косяки, де козаки переганяють вітер на бистрих конях, де просихають чайки козацькі, чекаючи походу в далекі сторони турецькі, по славу і здобич. І не схотів він лишатися в тих дальших, безпечніших сторонах: іти служити десь до суду або на дворі великого пана дороблятися панської ласки та «фортуни» (маєтку), а вернувся назад на Дніпро. Пішов на Запорожжя, на Січ, бо там найліпше можна було дійти воєнної штуки, стати вояком оборотним і досвідченим, начальником відважним. А в тодішній Україні ніхто такої не мав слави та поважання, як досвідчений та дотепний вояка, сторож границь українських, українського спокою і праці.

Вступив Богдан до війська козацького. Ходив з козаками не раз на море, на турецькі міста – димом з мушкетів козацьких Царгород (Константинополь) обкурювати, як козаки казали. Уганяв за татарськими наїздами по степах. Ходив у кримські походи. З польським військом, з іншими козаками ходив на турків, як вони прийшли на Волощину (Бессарабію), схотіли Польщу руйнувати, Україну під свою руку підбивати. Погромили тоді турки поляків, багато потрапило в руки турецькі, і Богдан між ними. Кажуть, два роки пробув у неволі турецькій, аж виміняли його потім на турецьких невільників, як козаки з старим гетьманом Сагайдачним наловили турків на другий рік під Хотином. А іншим разом Богдан і сам значного татарського пана («мурзу» по-татарськи) приловив, придибавши з козаками. Привів до себе на хутір і держав довгенько; держав під вартою кріпкою, але по-приятельськи, і розсталися потім по-приятельськи. Не раз в тодішніх часах так бувало. На всяк час свій обичай, своя правда, своє зле і добре.

Любили у війську Богдана і шанували. Настановили його отаманом, далі сотником. Потім був він писарем військовим. Велике то було діло. На писарі військовім лежало все діловодство військове: писати листи до короля польського і до заграничних держав, до всяких панів і урядів, видавати всякі грамоти, універсали, патенти, реєстри військові вести, де всі козаки були списані. Військо козацьке – то так якби своє осібне царство було, і писар військовий як канцлер у нім.

В свободні часи господарив Богдан на батьківськім хуторі. Батька вже не було. Богдан оженився з Ганною Сомківною, мав дітей. Жив у повазі й достатках. А тримався свого народу і війська козацького стійко і вірно, не полишив його ніколи, не злакомився на панську ласку ні на гроші й великі багатства.

Примітки

Буде тобі, козаченьку – змінена цитата з української історичної пісні «Ой там, у степу, при дорозі». Оригінальне звучання тексту пісні таке:

«Буде тобі, козаченьку, / Аж три доріженьки вкупі – / Їдна в Рим, друга в Крим, / А третя в Запорожжє» (див.: Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования. – СПб, 1874. – Т. 5. – С. 946; Франко І. Козак Плахта. Українська народна пісня, друкована в польській брошурі з p. 1625 // Франко I. Твори в 50-ти томах. – К., 1976. – Т. 43. – С. 274).

Він з молодості служив на дворі можного польського пана воєводи Даниловича… – Ян Данилович (1570 – 1628) – руський воєвода, белзький, корсунський та чигиринський староста; на службі в нього як осадчий, а потім як чигиринський підстароста перебував батько Богдана Михайло, осаджував нові поселення, в тому числі й Суботів, що став родовим гніздом Хмельницьких. В іншому місці М.Грушевський, оповідаючи біографію Богдана Хмельницького перед 1648 р., не згадує про його службу в польського магната (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Ч. 2. – С. 153 – 155). Сучасні дослідники, біографи Хмельницького не вказують на факт його служби при дворі Яна Даниловича, див.: Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К., 1994. – С. 52 – 53.

Тоді Чигиринщина була на краю хрещеного світу. Далі, де тепер Херсонщина, то вже були дикі ялові степи – територія навколо Чигирина почала активно заселятися, осаджуватися новими поселеннями тільки наприкінці XVI – на початку XVII ст. Сам Чигирин згадується як поселення у 1512 p., а його локація за магдебурзьким правом як міста сталася тільки в 1592 р. (Архив Юго-Западной России. – К., 1869. – Ч. 5. – Т. I: Акты о городах (1432-1798). – С. 82-89).

А іншим разом Богдан і сам значного татарського пана («мурзу» по-татарськи) приловив, придибавши з козаками. Привів до себе на хутір і держав довгенько; держав під вартою кріпкою, але по-приятельськи, і розсталися потім по-приятельськи – М.Грушевський використовує народні оповіді, які не знаходять підтвердження в історичних джерелах. Проте в історичній літературі висловлюються здогади про те, що Хмельницький зміг легко отримати допомогу з боку кримських татар у зв’язку з налагодженими попередніми зв’язками з перекопським беєм Тугай-беєм.

На думку Омеляна Пріцака, Тугай-бей познайомився з Богданом Хмельницьким під час його перебування у кримському полоні (1620 – 1622), що згодом відіграло важливу роль в укладанні та реалізації українсько-кримського союзу 1648 р. проти Польщі (Pritsak О. Das erste türkisch-ukrainische Bündniss: 1648 // Orients. – Leyden, 1953. – Vol. 6. – P. 266 – 298.). Також у літературі існує думка про те, що Тугай-бей познайомився з Хмельницьким, коли той їздив до Перекопу на переговори про викуп когось із родичів Тугай-бея, що попав у полон під час нещасливої для татар битви під Охматовом у 1644 p., коли татарське військо, очолюване Тугай-беєм, було розгромлене поляками на чолі з коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським (Стороженко І.С.Тугай-бей – побратим Богдана // Козацтво. – К., 1993. – № 1. – С. 3-14).