2. По повстанні
Михайло Грушевський
Як од Кумейщини до Хмельниччини
У землі королівській добра не було.
В 1637 р. почалося велике повстання козацьке. Козаки хотіли, щоб усяк, хто з козаками в війську козацькім хотів служити, в походи ходив на татар чи в які інші, – аби мав і право козацьке; податків аби не платив, панщини не робив, панові чи старості, чи управителям їх не був підвласний, а слухав би своєї власті військової та суду військового. І через те багато людей тислося в козаки, щоб вільними бути, панської власті над собою не мати: казали, що вони козаки, й не давали податків і не робили панщини. А правительство польське й пани польські на се не приставали, бо якби козаків дуже намножалося, багато б їм доходу убувало. Позволяли з козацького права користуватися тільки кільком тисячам, що були вписані в реєстр; а інші хоч на війну ходили, як король до війни покликав, проте мали з кріпаками податки всякі і панщину відбувати. Козаки не раз бунтувалися через се, і тоді в 1637 р. збунтувалися теж. Але не встигли з Запорожжя завчасно на Україну вийти, заступило їм дорогу військо польське. Билися під Кумейками, над Россю, і не одоліли козаки, бо польське військо кращу зброю мало, та й реєстрових козаків багато до нього пристало. Мусили миритися, видати гетьмана свого – ручилися за нього поляки, що нічого злого не буде, а, проте, потім у Варшаві злою смертю його скарали.
Та на весну піднялося знову Запорожжя, пішли козаки за Дніпро, народ підняли, всіх кликали до них приступати, віру і вольності від поляків боронити. Добре повелося їм спочатку, побивали вони поляків на різних місцях, та задалеко загнавсь Острянин, гетьман козацький: аж під Лубни зайшов, і тут випала битва для нього нещасливо. Вибрали козаки нового гетьмана Дмитра Гуню. Повів він їх вниз Сулою над Дніпро і заложився тут в дуже добрім місці. Шість тижнів билися з ними поляки, хотіли їх табора дістати, та добре боронився старий Гуня, не давався полякам, вночі потайки козаків на польське військо висилав і їх полохав. Але не стало під кінець у козаків припасу: ні борошна, ні пороху. Ждали допомоги з-за Дніпра; та заступили там поляки дорогу й відбили вози, що припас везли. Прийшли козаки до табору з голими руками, і побачило військо козацьке, що не переможе, піддалося полякам. Тоді поляки нові порядки завели. Козаків мало бути тепер тільки 6 тисяч, та й то у сі шість тисяч позаводили поляки багато своїх людей, а правдивого козацтва й стільки не було. Мали тепер козаки мешкати тільки в старостві Корсунськім, Черкаськім і Чигиринськім; хто жив в іншім місці, мусив продати свою оселю й перейти сюди. Всю більшу старшину: полковників, осавулів з поляків понаставлювано, з козаків тільки сотники були, та й тих не самі вони вибирали собі, а поляки настановляли їм, хто їм був вірний або дуже заслужений. А козаки, котрі в ті шість тисяч не попали, мали як кріпаки панщину робити: а щоб слухалися своїх панів, поляки своє військо поставили по всій Україні. Щоб на Запорожжі не збиралися, поставили на Січі поляки реєстрових козаків, а на порогах збудували кріпость Кодак, і там військо стояло, нікого на Запорожжя без пашпортів не пускало.
Хмельницький за повстання сього був військовим писарем. Тепер став сотником чигиринським, бо вся вища старшина була з поляків.
Тяжко було бачити йому, як задавлено тепер козаччину, та й цілу Україну, як приборкано славне військо запорозьке, як орлові крила підрізано.
Давніше теж бувало, що полякам удавалося приборкати козаччину, але тільки на малий час, бо полякам треба було на війну козацького війська великого, більшого од тих кількох тисяч реєстрових: брали в службу по тридцять, по сорок тисяч козаків і попускали їм тоді. А тепер війни не було ні з ким, і полякам козаків не треба було; ще й своє військо вони поставили на Україні пильнувати козаків.
Король польський, Володислав на ім’я, хотів воюватися з турками, але він не мав права своєю волею війну почати, а пани польські війни не хотіли, хотіли спокій мати. Король хотів, щоб козаки самі турків зачепили, пішли походом на море, на турецькі землі, як давніше ходили; посилав до них посланців своїх, давав гроші, щоб чайки побудували, і військо козацьке хотів до 12 тисяч збільшити. їздили з тим до нього посланці козацькі, і Хмельницький був між ними. Дав їм король лист під печаткою своєю королівською, обіцяв їм те зробити. Але провідали про сі заходи пани, королю пригрозили, щоб не робив того, та й старшина козацька бачила, яку силу пани взяли, – не сміла підійматися, і листи королівські затаїла.
Придавлено зовсім козаччину, а з нею й увесь сільський люд, що тільки козаччиною ще й дихав тут трохи, бо та панам волі не давала. А тепер і козаки в неволю попали. Полковники, що поляки настановляли, з шляхтичів польських, – не дбали про козацьке добро. Забирали собі гроші, що присилалися на козаків від короля, і козаків як своїх кріпаків до своєї домашньої роботи уживали і всіляко кривдили їх. Коли який козак добуде в степу від татар коня доброго, – заберуть у нього; як зловлять козаки якого татарина в неволю, то поляки того полоненика скажуть якому польському воякові до начальства завести: тому воякові від гетьмана польського похвала і ласка, а козакам нічого. Зате як з Запорожжя послати сокола, орла або хорта в дарунок якому панові в городи через дикі степи, то пошлють бідного козака, не жалуючи, хоч би й згинув від татар, як то в степах тоді дуже тяжко було. Котрі козаки ходили за пороги по рибу, брали від них десяту рибу на Кодаку, на комісарів польських; а ще осібно мусили давати полковникові, сотникові, осавулові. Од жидів-орендарів знов та була кривда, що не вільно було козакові ніякого напитку на потребу свою держати, не тільки меду, горілки або пива, – але навіть і браги. Так оповідає козацькі жалі тодішній українець.
А стара дума українська так описує кривди, які мали люди від польського війська, що стояло на Україні:
Та ще то ляхи, мостивії пани,
По козаках і по мужиках поставали
Та великую стацію вимишляли,
Од їх ключі поодбирали,
Та стали над їх домами господарями.
Хазяїна на конюшню одсилає,
А сам з його жінкою на подушках почиває.
То козак альбо мужик із конюшні приходжає,
У кватирку поглядає,
Аж лях, мостивий пан, із його жінкою на подушках почиває.
То він один осьмак у кармані має,
Піде з тоски та з печалі в кабак, та й той прогуляє.
То лях, мостивий пан, од сна уставає,
Улицею йде – казав би, як свиня не скребана попереду вухом веде, –
То лях до корчми приходжає,
Як свиня ухо до корчми прикладає,
А слухає лях, що козак про ляхів розмовляє –
То лях у корчму вбігає і козака за чуб хватає.
То козак козацький звичай знає:
То будь-то до ляха медом і оковитою горілкою припиває,
А тут ляха за чуб хватає
І склянницею межи очі морскає,
І келепом по ребрах торкає:
«Ех ляхи ви, ляхи, мостивії пани!
Хотя ви од нас ключі поодбирали
І стали над нашими домами господарями –
Хотя б ви на нашу кумпанію не находжали…
Допікали тим поляки всім до живої душі, а особливо козакам, тим, що в реєстрі були, і тим, що тепер були виписані з нього, а давніше в козацтві були й до козацьких вольностей привикли. Терпіли вони до часу, але треба було тільки нагоди доброї та чоловіка сміливого, щоб їх до нового повстання підняти.
Примітки
Як од Кумейщини до Хмельниччини / У землі королівській добра не було – неточна цитата з народної думи про єврейські утиски та погроми; в оригінальному тексті, записаному в XIX ст. від кобзарів, було:
«Як од Кумейщини да до Хмельнищини, / Як од Хмельнищини да до Брянщини, / Як од Брянщини да до сего дня, / Як у землі кралевській да не було добра» (див.: Кулиш П. Записки о Южной Руси. – СПб, 1856. – Т. 1. – С. 56; Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1875. – Т. 2. – С. 20).
…I келепом по ребрах торкає: «Ех ляхи ви, ляхи, мостивії пани! / Хотя ви од нас ключі поодбирали і стали над нашими домами господарями – / Хотя б ви на нашу кумпанію не находжали… – цитата з думи «Білоцерківський мир і нове повстання». Опубл. у виданні: Кулиш П. Записки о Южной Руси. – СПб, 1856. – Т. 1. – С. 51; див. також: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. П.Павлій, М.Родіна, М.Стельмах. – К., 1955. – С. 118.