10. Угода з Москвою

Михайло Грушевський

Стоїть в селі Суботові на горі високій

Домовина України, широка, глибока.

Отто церква Богданова: там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом з козаком ділився…

Москва довго вагалася: боялася війни з Польщею, але розуміла також, що якби Польща взяла гору над козаччиною, то зараз би Хмельницького на Москву напустила. Не раз поляки напускали козаків на Москву і тим добре давалися їй взнаки; і сим разом на щось таке заносилося. І кінець кінцем Москва рішила виступити проти Польщі; вже на початку 1652 р. справа ся була порішена в царській думі. Але мішатися в сю справу Москва хотіла не інакше, як тільки так, щоб Україна піддалася під царську руку, верховну власть царя над собою признала. Хмельницький годився на се, бо йому хотілося всякою ціною втягнути Москву в війну з Польщею; на все згоджувався, просив тільки присилати якнайскоріше військо на Україну, на поляків. І от восени, коли Хмельницький стояв на Поділлі, дістав він вістку, що вже їдуть посли до нього з Москви: цар обіцяє прислати військо на весну і посилає великих послів, щоб прийняти присягу від Хмельницького і від українців. Хмельницький наказав посольству їхати до Переяслава, і сам поїхав туди.

Під новий рік приїхали московські посли – був то боярин Бутурлін, окольничий Олфер’єв і думний дяк Лопухін з великим двором. Вони везли царську грамоту Хмельницькому і клейноди. Стріли їх полковник переяславський Тетеря і протопоп. На Водохрещі приїхав Хмельницький з старшиною, і Бутурлін сповістив його, що треба скликати раду, щоб на ній передати царську грамоту. 8 січня (января) 1654 p. була рада; військо рішило увійти в угоду з Московською державою і прийняти зверхність московського царя. Потім прочитано царську грамоту – в ній цар обіцяв Україну в ласці тримати і від ворогів охороняти. Посли покликали йти тепер до церкви складати присягу. Але в церкві Хмельницький сказав послам царським наперед присягти іменем царським, що цар Україну не видасть польському королеві, буде її боронити і вольності й права українські буде в цілості тримати. Бо в Польщі король, перед тим, як йому присягали на вірність, складав перше таку присягу. Та бояри сказали, що Московщина – не Польща, московський цар підданим не присягає, бо він самодержець; але нехай не бояться – цар їх не видасть і всі вольності і права оборонить і помножить.

Ся несподіванка дуже здивувала гетьмана і старшину. Не знали, що робити. Вийшли з церкви і радилися на подвір’ї Тетері. Міркували – таки не можна без царської присяги. Послали до Бутурліна знову, аби таки присягнув, бо військо буде сумніватися і не схоче цареві присягати, як Бутурлін не присягне. Але посли московські стояли на своїм, що присягати не можуть. Довго так переговорювалися. Нарешті Хмельницький з старшиною, побоявшися, щоб уся справа не розбилася через ту присягу, – аби московської помочі не стратити, сказали, що вже присягнуть так, а потім пошлють до царя, щоб він видав їм грамоту і там пообіцяв українцям, що вони хотять. І присягли. По тім посли передали Хмельницькому клейноди і дари: дорогоцінну булаву, корогву, дорогий золототканий кафтан, шапку і соболині міхи (їх московське правительство тоді давало як гроші, бо само збирало ними подать з народів сибірських).

Потім посли почали приводити до присяги козаків і народ український по городах і селах. А Хмельницький з старшиною став виряджати послів до царя і виробляти їм наказ, чого мають просити для війська і для України. Поїхав військовий суддя Богданович і полковник Тетеря з великим двором. До Москви приїхали в перших днях марта. Цар прийняв їх з великою честю. Посли передали йому грамоту Хмельницького, гетьман у ній висловляв утіху, що Україна прийшла в союз з Московщиною і під зверхність московського царя; просив, щоб цар потвердив права і вольності українського народу – як царські посли обіцяли, що дасть їм права більші, ніж мали за князів давніх і за королів польських. Потім українські посли виложили перед боярами, що хоче гетьман і Військо Запорозьке. На підставі того уложено було так звані «Статті Богдана Хмельницького», що потім ціле століття бралися за підставу українського життя: які зміни потім не виходили, як не відмінялися відносини до Москви, то все покликувалися на ті «Статті Богдана Хмельницького», що по ним має все бути, і по ним нібито все ведеться.

«Статті», котрі важніші, були такі:

Права і вольності всякого стану людей потверджуються.

Всякі виборні уряди і суди мають свобідно відправлятися, і ніхто до них не може мішатися.

Гетьмана вибирає військо свобідно.

Війська козацького має бути 60 тисяч.

Гетьман має право вести зносини з іншими державами.

Не все, одначе, тут було, чого собі військо козацьке і люди українські бажали. Українці хотіли, аби московське правительство зовсім не мішалося в українські порядки, в управу й життя: щоб на Україні не було ніяких московських начальників, а тільки самі українські, вибирані самими людьми; щоб церковні порядки ні в чім не змінялися, і церква українська зіставалася по-давньому, під зверхністю патріарха царгородського, а від московського патріарха була незалежна.

Се все було не в лад московським боярам; на деякі справи зовсім не дано ніякого рішення, – так тим часом полишено, як було, але нічим не забезпечено від змін на будуще; а в дечім і відмовлено. Через те пізніше українці і Москва кожде в свій бік тягнуло: українці хотіли розширити і доповнити ті «Статті Богдана Хмельницького» новими правами і постановами, щоб московське начальство не мішалося до українського життя. Московське ж правительство, навпаки, хотіло підвести Україну під московські порядки, обсадити українські городи московськими воєводами, духовенство українське підвести під власть московського патріарха. З того потім вийшли великі свари і війни.

То виявилося згодом, але дещо зараз по переяславській присязі почало виходити таке, що українцям не подобалося. Хмельницький з тим заходився коло Москви, щоб звідти якнайскоріше воєнну поміч дістати на поляків. Замість того зараз по присязі переяславській прийшли воєводи московські в Київ і з ними дві з половиною тисячі московських стрільців. Вони заходилися ставити собі кріпость в Києві, для неї вибрали собі місце коло Софійського собору, на митрополичих грунтах. Митрополит не хотів давати того грунту, але воєводи йому веліли дати, бо інакше силоміць візьмуть. Митрополит хотів боронитися, але потім побачив, що таки не устоїться. Поставили кріпость, поставили в ній своє військо і тримали в своїх руках цілий Київ, казали собі приносити ключі від міських воріт, від себе висилали людей провідувати про ворогів.

Таким чином уже зараз по бік гетьмана і полковників козачих з’явилися інші хазяєва на Україні, що пильнували і самого гетьмана, і всю людність українську. І таких воєвод бояри хотіли прислати й до інших значніших українських міст.

Митрополит не дуже хотів присягати цареві і своїх слуг до присяги ставити, бо під його рукою зоставалися православні в тих землях українських і білоруських, що лишилися під Польщею; він боявся, щоб з того не було тим православним якого клопоту від польського правительства. Але воєводи веліли його слугам присягнути. А далі почали намовляти, щоб признав власть московського патріарха над собою.

Все се не подобалося на Україні, і деякі побоювалися, щоб з того не вийшло якої біди. А деякі полковники, як-от Іван Богун, і зовсім не схотіли присягати московському цареві.

Примітки

Стоїть в селі Суботові на горі високій– цитата з поеми Кобзаря «Великий льох», див.: Шевченко Т. Великий льох (містерія) // Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 327).