Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Категорії селян

Михайло Грушевський

Селяни в зазначенім районі поділяються на кілька категорій. Головне ядро їх становить категорія, що я б назвав тяглими, а в люстрації має ріж-норідні імена – потужні (poczięszni – напр., с. 128), або потужники (poczieszniki – с. 134), затяжні (zacziezni – напр., с. 17), робітні (robothni – напр., с. 135), данники (danniki – напр., с. 22), осілі (osziadli – напр., с. 8) – імена, що здебільшого не стоять одиноко, а повторяються або находять собі аналогії й по інших землях руських – на Поділлі і в землях В[еликого] кн[язівства] Литовського, де ми також знаходимо осілих, данників, потужників [«Барское староство…», с. 252, Любавский, «Областное деление…», с. 315 і далі].

Імена сі не все були синонімами: потужниками звалися, властиво, члени робітної спілки – дворища: «такий-то з своїми потужниками» є звичайне означення такої спілки; звідси, очевидячки, іде й назва потужних – селяни, що входять в склад таких рільничих спілок-союзів. Осілими звуться селяни, зв’язані з своїм ґрунтом певними обов’язками, для відріжнення від людей вільних, перехожих, що не були нічим прив’язані до села. Термін «робітних» вказує на обов’язок роботи, відріжняє сю групу від людей свобідних, що сиділи на свободі, і урочних, що замість роботи платили лише чинш грошовий; в землях В[еликого] кн[язівства] Литовського відповідає тому термін «тяглий».

Аналогічне, але докладніше означення сієї сторони становища тієї категорії – се затяжні – польський термін, від zaciąg, zacziak, робота на панщині з худобою [Лексикографи польські XVIII в. пояснюють zaciąg: dzień pańszczyzny z bydlęciem (Dudzіński), opera diurna jumento praestari solita hero a colonis (Włodek); Frohspannetagewerk – див. словар Лінде [Linde S.B. Słownik języka polskiego. – Lwów, 1854 – 1860. – Т. I-II]]: вона відріжняє сю категорію від тих, що також робили роботу, але без худоби, лише своєю особою, «пішо». Назва «данники» в термінології В[еликого] кн[язівства] Литовського іноді противоставляється назві «тяглих», означає людей, що головно обов’язані були датками, а не роботою Любавский М. «Областное деление…», с. 337]; в люстраціях польських такої ріжниці не достерігаємо, здається, означає вона лише іншу сторону обов’язків селян, що зарівно обов’язані були і датками, і роботою, але взагалі приходить рідко. Найбільш розповсюджені назви – осілі, потужні, робітні; кожда назва переважно виступає в тім чи іншім старостві, отже, можна думати, що ріжні назви в ріжних місцях мали перевагу.

Тими вищеподаними іменами означається, щоби, так сказати, нормальна і заразом – найбільш обтяжена, найбільш урегульована звичаєм і правом селянська верства; в порівнянні з нею інші верстви селянські представляються вже більш виїмковим чимсь. Ся верства, як найбільш численна й найвище оподаткована звичайно, є предметом особливої уваги люстрацій і інвентарів, тож ми й знаємо за неї більше, як за інші.

Певну відміну її становлять «урочні», що викуповують датки натуральні та роботу грошовим чиншем; але в сій території вони не становили осібної групи, з’являючись спорадично, і їх грошовий чинш уважається лише випадковою компенсатою звичайних обов’язків.

Перехідним ступнем до тяглого стану був стан вільних, або свобідних, що «сидять на волі», або «мають свободу» певне число літ, і потому вже переходять в верству тяглих. Такою ж перехідною верствою були лисичники, які, одначе, не виступають в наших люстраціях як осібна група, лише згадується в Снятинщині: «Як котрий чоловік прийде з Волощини або з якої іншої сторони до міста або й до якого-небудь села в тім старостві і там мешкає, дає щороку лисицю або 30 гр., а як схоче йти собі геть, пускають його свобідно, але дає виходного 2 злотих» (с. 25).

Окрему верству, доволі нечисленну, становлять слуги, або служки: обов’язані звичайно служити своєю особою за всяким приказом старости, їздити з ним і його підстаростою й виконувати ріжні поручення, вони тим виразно відріжнялись від тяглих з їх детально і на все означеними обов’язками і податками.

Так само не обмежовані часом виразно обов’язки й другої більш численної верстви чи верств – загородників (zagrodniczi, hortulani) і підсусідків (podsadkowie), що представляють вже собою нижчу верству сільської людності. Обидва терміни звичайно уживаються як однакові: загородники, інакше підсусідки (zagrodniczi alias podsadkowie) [Напр., с. 19, 63; hortulani als (alias) podsadkowie – інвентар Рогатинського староства з p. 1544, f. 87 v], одначе, властиво, були се дві осібні групи, як виразно показує опись сільської жупи, розрізняючи і нарізно рахуючи підсусідків і загородників [«Жупи землі Руської», f. 367 v. (Стрільбиця): podsadkowie kmieczi, ktorich iest sescz, dawał kazdi… zagrodnikow bylo iedennasczie, ktorzi dawali etc].

З самих люстрацій можна доволі ясно собі зрозуміти, що, властиво, значили сі «підсадки»: та ж люстрація сільської жупи, що так виразно відріжняє їх, поясняє на іншому місці (f. 370), що «підсадки» «сидять на тих самих дворищах», де й тяглі. Люстрація Озиминської волості об’ясняє значіння сієї назви ширше: «про підсадків треба так розуміти, що кмети приймають до себе, на свої ріллі й на свої двори (pliacze), людей, що теж мають трохи й ґрунту поза виміреними чвертями, або теж так, що як розділиться родина [Се місце – kiedy się rozdzielią iuxta generationis (c. 293) має в оригіналі хибну конструкцію, або – ще скорше – пропуск, але зміст його ясний], то той з них, хто не мав ґрунту тяглого (zacziezni – з якого йдуть податки й роботи), а тільки мав хату з городом», то такі належать до категорії підсадків.

Люстрація Озиминської волості не розріжняє, скільки видно, назв загородників та підсадків, і тут, мабуть, спільними чертами характеризує і тих, і сих. Уважаючи на вищенаведені слова з люст[рації] сільської жупи, можна з певною правдоподібністю гадати так: «підсадком» , властиво, був селянин, що сидів на ґрунті іншого селянина й його ґрунт не рахувався осібно в комплексі сільських ґрунтів, тимчасом, як ґрунт загородника, інакше – огородника, хоч мав він також лише невеликий кусник ґрунту, менший від звичайного тяглого, не входив в склад іншого участка, був чимсь осібним і самостійним щодо свого початку [По тому стає зрозумілим, яких селян маємо ми в волості Озиминській (с. 275): «Там же є чотири селянини, що хоч з ними на тих самих ріллях сидять, але дають лише подимне» (пор. с. 249, [с.] Завадка)]. У всякім разі ся ріжниця невелика затиралася часто, й група підсусідків-огородників виступає як одна верства.

Ще нижче стояли коморники, що, одначе, згадуються лише в кількох селах Галицького староства: вони, отже, мали лише хати, хіба з малим огородом, але ріллі не мали. Близько сусідує з нею й категорія, взагалі нечисленна, людей убогих, неспроможних, що має для того зменшені обов’язки й плати. Се стан полегші, і в ньому іноді перебувають який час тяглі, поки запоможуться – вдови, сироти кілька років: «Павлиха вдова, що зубожіла після чоловіка, даровано їй чинш на два роки, лише дає подимне» (с. 41); «вдова Панасова сидить до трьох років на урочнім чинші і ним викупає роботу, аж поки її діти підростуть» (с. 64); «один кметь – Мелешковський молодий, що в нього батько недавно вмер, має свободи від сього часу до трьох років; а після того буде давати однаково з іншими» (с. 66). Ціле таке маленьке убоге село виступає в Теребовльськім старостві (с. 136).


Примітки

… потужники… – категорія сільського населення, близька до підсусідків і коморників, без власної землі та засобів її обробітку. Потужники мешкали як наймити у заможних селян, але зберігали право заснувати власне господарство [Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 6. – С. 2284].

… людей вільних, перехожих… – перехожими («похожими») людьми у XV – XVI ст. називали селян, які мали право переходу, виходу. Таке право могло бути реалізоване або до закінчення терміну слободи, або внаслідок отримання від пана дозволу на відхід [Історія селянства Української РСР. – К., 1967. – Т. 1: Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. – С. 78].

Дудзінський Міхал (1747 – бл. 1782) – польський мовознавець, поет. Перебував у законі єзуїтів, викладав у Варшаві, Полоцьку, Мінську. Уклав словник польської мови – Zbiór rzeczy potrzebniejszych do wydoskonalenia się w języku ojczystym slużących. – Wilna, 1958 [Bibliografia literatury polskiej. Nowy Korbut. – Warszawa, 1966. – T. IV. – S. 443].

Лінде Самуель-Богумил (1771 – 1847) – польський лексикограф, педагог, бібліотекар. Працював у Лейпцизі, Відні, Варшаві. У середині 1790-х pp. задумав укласти словник польської мови. Ймовірно, М.Грушевський використав друге видання «Словника…» С.Б.Лінде, опубліковане завдяки старанням Авґуста Бельовського [Linde S.B. Słownik języka polskiego. – Lwów, 1854 – 1860; це видання фототипічним способом перевидане у Варшаві в 1951 p].

… «тяглий»… – під цим терміном інколи розуміли не лише робітних селян, але й всі категорії «неслужебних» селян [Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V. – С. 134].

… слуги, або служки… – докладно описує обов’язки служків люстрація села Сарине Лежайського староства. Вони були зобов’язані охороняти лісові пасовиська, брати участь у старостинських ловах, їздити з різними дорученнями і листами. Якщо потрібно було їхати далеко, наприклад, до Варшави, староста зобов’язувався платити їм 24 гроші на їду [Жерела до історії України-Руси. Львів, 1897. – Т. II: Описи королівщин в руських землях XVI віку. – Т. II: Люстрації земель Перемиської і Сяноцької. – С. 187; PółćwiartekJ. Położenie ludności wiejskiej starostwa leżajskiego w XVI – XVIII wieku. – Warszawa – Kraków, 1972]. Й.Пулцьвяртек вважає, що в кожному старостві у найстаріших селах, виниклих на переломі XIV – XV ст., існували такі групи служків і це було необхідним елементом функціонування староств [PółćwiartekJ. Położenie ludności wiejskiej. – S. 139].

hortulani als (alias) podsadkowie – в оригіналі «Ortulani al[ia]s Podsadkowie» (AGAD. ASK. Dz. LVI. R. 2, f. 87 v. (114 v.)

«Жупи землі Руської», f. 367 v. (Стрільбиця): podsadkowie kmieczi, ktorich iest sescz, dawał kazdi… – див.: Жерела… – Т. II. – С. 20.

… та ж люстрація сільської жупи… (f. 370) – див.: Жерела… – Т. II. – С. 23.

… кмети… – категорія селян, що мали повноцінні господарства. Величина останніх залежала від специфіки регіону і з середини XVI ст. мала тенденцію до зменшення. Під час поширення в Короні німецького права кметі мали, як правило, господарства одноланові, але зустрічалися дво- й півланові. Кмети брали участь у сільському самоуправлінні, на користь пана сплачували чинші, давали данини, десятину на користь костелу; зі становленням фільваркового господарства зросла роль панщини [Encyklopedia historii gospodarczej… – Т. 1. – S. 311].

… «підсадком»… – йдеться про категорію сільського населення, звану ще підсусідками. Їх статус та обов’язки автор докладно описує у даній праці.

загородники або огородники – категорія селян, які отримували невеликі господарства, розміщені поза ланами кметів. Ці господарства не могли забезпечити їх сім’ї, тому загородники працювали як наймані робітники на панській ріллі, землях війтів чи заможних кметів. З розвитком фільварків загородники перетворилися в найчисленнішу категорію селян [Encyklopedia historii gospodarczej… – Т. 2. – S. 536].

…. коморники… – категорія сільського населення, що не мали, як правило, власної землі, інколи могли мати робочу худобу, проживали у житлових будівлях кметів і за це відпрацьовували в їхніх господарствах [Rutkowski J. Historia gospodarcza Polski (do 1864 г.). – Warszawa, 1953. – S. 102].

Ціле таке маленьке убоге село виступає в Теребовльськім старостві (с. 136)… – автор має на увазі село Красівку, де осаду творили 5 убогих кметів [див.: Lustracja województw Ruskiego, Podolskiego і Bełzkiego… – Cz. II. – S. 25].

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 245 – 248.