Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1896 р. / [Рец.] Dr. I.Franko. Z dziejów Synodu Brzeskiego 1596 r.

[Рец.] Dr. I.Franko. Z dziejów Synodu Brzeskiego 1596 r.

Михайло Грушевський

(«Kwartalnik historyczny», 1895, I, c. 1 – 22);

Пересторога, руський пам’ятник початку XVII віку, історично-літературна студія д-ра Кирила Студинського. Льв[ів], 1895, ст. VI, ненум[еровані] + 193

Причинки до історії унії, критичні замітки на розвідку д-ра І.Франка п[ід] з[аголовком] «Z dziejów Synodu Brzeskiego 1596 r.» Льв[ів], 1895, ст. 21 (передрук з «Правди», 1895, ч. 87)

Майже рівночасно вийшли рік тому дві розправи, присвячені одній з важніших пам’яток українсько-руської полемічної літератури XVII в. – «Пересторозі». Обидві звернули свою увагу головно на історичну вартість сієї пам’ятки, перевірку й аналіз уміщених в ній історичних відомостей. В результаті обидва автори прийшли до подібних виводів, аналогічних з оцінкою, що дав сій пам’ятці м[итрополит] Макарій в т. IX своєї «Історії руської церкви», виданій ще 1879 р. (с. 492), признавши «Пересторогу» пам’яткою, написаною сторонничо і баламутно, де відомості певні перемішані з відомостями поплутаними і перекрученими народними переказами (пор[івняй]: Франко, с. 19; Студинський, с. 140). Вивід, отже, перевірений наново двома дослідниками, прибирає значну певність для нас.

Д[окто]р Франко в приходить до того виводу перевіркою відомостей «Перестороги» про факти перед Синодом Берестейським; на вступі кидає він загальний погляд на погляди сучасної історіографії руської, російської й польської на унію й її значення в історії руській. Звернувшись до «Перестороги» як до одного з джерел до історії унії, широко уживаного в історіографії, він переходить зміст її і критично перевіряє подані тут факти про приготування унії церковної, полемізуючи подекуди з гадками, висловленими в сучасній історіографії, і кінчить подорожжю єпископів до Риму. По тому зостановляється над часом написання і автором пам’ятки.

Ми не будемо тут запускатися в детальні питання про хронологію і зв’язок фактів з історії унії. Деякі поправки подав д. Студинський в своїй критиці, прийшовши до виводу, що сією розвідкою «замість освітлити пам’ятник або події д-р Франко подекуди їх затемнив» (с. 21); з виводом сим не можна згодитись: при деяких другорядних недокладностях чи помилках д-р Франко подає загальний погляд на «Пересторогу», від якої небагато ухилився і д-р Студинський; як ми бачили, вправді, погляд сей сходиться в головнім з давніше висловленим поглядом м[итрополита] Макарія.

Щодо означення часу написання і автора, то обидві праці не дають чогось нового: обидва автори приймають датування Зубрицького 1600 – 1605 pp.; д-р Франко ширше розвиває висловлений ним вже давніше здогад, що автором «Перестороги» був львівський братчик Юрій Рогатинець (с. 21), і сей здогад приймає і д-р Студинський, висловивши на потвердження сього ще деякі гадки (с. 3 – 4).

Думаю, одначе, що ся гадка зістається поки що гіпотезою; основу для неї становлять головно слова «Перестороги», де автор каже, що він брав участь в соборі Берестейськім, і друге: що автор вкладає промову, ніби сказану на сеймі 1600 р., в уста львівського братчика; сей останній факт, одначе, сам по собі не може заручити, щоб автором «Перестороги» був також львівський братчик: можна б навіть побачити в нім свідоцтво проти того, приймаючи, що промова та в дійсності на сеймі виголошена не була.

Насовується ще одно питання, чи Рогатинець, що ближче знався з Потієм, аж то йому закидувано, міг, як каже д. Студинський (с. 64), подавати за Потія перекази про його ренегатство, «які чув на проповіді в братській церкві у Львові?» Інші доводи за авторством Рогатинця не мають великої ваги, і в теперішнім стані питання гіпотеза про Рогатинця не здається мені дуже ймовірнішою в порівнянні з гіпотезою О.Попова про Андрія, священика зі Львова. Доводи д-ра Франка, що автором була особа не духовна, не здаються мені (як і д-рові Студинському) так важними, аби вони робили таке припущення неможливим.

По сих увагах переходжу до розправи д-ра Студинського.

Книжка ся становить першу ширшу розправу автора; ся обставина, а також значна літературна плідність д. С[тудинського] кажуть нам звернути на неї особливу увагу в тім переконанні, що замітки наші можуть придатись йому в дальшій науковій діяльності.

Щодо змісту, то маючи предметом ту саму пам’ятку, що й д-р Франко, д-р Студинський ставить свою задачу відповідно до різниці в обсязі праці ширше: він не обмежується оцінкою історичної вартості пам’ятки, а запускається також і в аналіз літературний, при тім не обмежується певною частиною, а розбирає цілу пам’ятку; одначе, і в сій праці критична перевірка фактів до історії унії займає, як казав я, головне місце.

У вступнім слові зазначає автор, що тримавсь в розправі аналітичного методу, широко його переводячи, в тім переконанні, що поки бодай головніші пам’ятки XVI – XVII в. не будуть детально перестудійовані, неможлива докладна характеристика тієї літератури; задачу ставить автор притім таку: «Схарактеризувати мислі автора і дослідити, оскільки перша частина пам’ят-ника може нам служити джерелом історичним», друге – вказати пам’ятки, з яких користав автор.

Проти думки автора про потреби детального аналізу важніших пам’яток XVI – XVII в. нічого не можна сказати противно – думка ся цілком справедлива, розходиться тільки про те, як перевести сей аналіз, і над сим пунктом передовсім зостановимось.

Розправа складається з двох цілком окремих частин. Перша – більша (с. 8 – 116) займається історичною стороною пам’ятки, друга (с. 167 – 193) – теологічною (ся друкувалася в «Правді» з р[оку] 1894 і передрук увійшов в сю дисертацію). Коротко зостановившись в «Загальних увагах» (с. 1 – 7) над часом написання пам’ятки і її автором, а також над становищем її в сучасній літературі науковій, д. С[тудинський] переходить крок за кроком поодинокі уступи пам’ятки і дає до них пояснення й уваги критичні.

Так, на початку (с. 8) виписавши вступні слова «Перестороги», що справедливо уважає він як би титулом книжки, д. С[тудинський] коротко резюмує задачу, яку в тих словах ставить собі автор «Перестороги», зостановляється далі над хибною датою Флорентійського собору, поданою там, і над джерелом, з якого міг її автор взяти, далі над тим, які книжки, видані в оборону унії, автор міг розуміти (с. 8 – 10).

По тому переходить д. С[тудинський] до дальшого уступу, де автор «П[ерестороги]» каже про запровадження християнства на Русі і про перешкоди розвитку освіти, і тут до поодиноких висказів робить свої поправки і уваги (про початок християнства в Польщі, про причини упадку просвіти в Давній Русі, про руські книжки, поховані у Львові, etc. (с. 11 – 14). Навівши дальший уступ «Перестороги» про полонізацію Русі й упадок руської церкви перед унією, д. С[тудинський] зауважує, що деякі гадки «Перестороги» перейшли в «Достовірну літопись».

З поводу слів «П[ерестороги]» ширше зостановляється над станом руської церкви перед унією (с. 15 – 29), а навівши знов уступ з «Перестороги» про становище грецької церкви під зверхністю турецькою, полемізує з автором «П[ерестороги]», що те становище ідеалізує (с. 29 – 32), та перериває свої уваги з тим, щоб далі до становища руської церкви з поводу дальших слів «П[ерестороги]» вернутись.

Дальший уступ з «П[ерестороги]» де автор каже про діяльність князя К[остянтина] Острозького, нахиляє д. С[тудинський] до того, аби «задержатися трохи довше над особою кн. Острозького, бо хоч його діяльність була вже не раз предметом студій, то все ж таки не найшла донині цілком точного критичного освітлення», і д. С[тудинський] характеризує особу Острозького і його поступування в справі унії, та й тут перериває се, «не хотячи перебігати в мислях автора «Перестороги»« (с. 43).

Отже, з порядку тексту «Перестороги» звертається до приїзду патріархів Йоакима й Єремії на Русь і, подавши відомості про них, поправляє оповідання «Перестороги» далі до переходу на унію єпископів, де зазначивши помилки «Перестороги, ширше зостановляється над характеристикою Терлецького й Потія і їх діяльності (с. 61 – 73), з тої нагоди вертається до відносин Острозького до унії, а нарешті зостановляється над питанням про ті пізніші писання, що скористалися з оповідання «Перестороги» про проведення унії (с. 89).

Що про собор в Бересті «П[ересторога]» оповідає лише побіжно, то д. С[тудинський] подає вже від себе огляд подій того собору (с. 95 – 101), а потому вертається знову до «Перестороги» і, навівши уступ про утиск православних, дає пояснення й критичні замітки до сієї справи (с. 101 – 105).

Оповідання «П[ерестороги]» про ув’язнення Никифора приводить д. С[тудинський] до оповідання про нього, при чому збиває автентичність промови, що «Пересторога» вкладає в уста Острозького за Никифора (с. 105 – 116), далі критикує оповідання «П[ерестороги]» про сейм 1600 р. і збиває автентичність промов, наведених в «П[ересторозі]» (с. 117 – 137), а деякі уступи сієї промови дають йому повід до побічних уваг – про чуда протиуніатські в літературі, про історію Флорентійського собору [Василія] Суразького й її вплив на пізніші писання, а закінчує він сей уступ короткою апологією унії.

На закінченні сього огляду історичної сторони д. С[тудинський] подає уваги про «Посольство Мисаїла» з поводу згадки «П[ерестороги]» і коротко (с. 140 – 142) характеризує «Пересторогу» з погляду об’єктивності, з боку літературного і щодо поглядів автора. По сьому йде спеціальна розвідка про Зизанія, доволі широка (с. 142 – 166), подана «не стільки для цілості студії, як радше для того, щоби подати нові дані і погляди» на основі російської літератури і вислідити зв’язане з тим питання про антихриста, що відбивається, хоч невиразно, і в «Пересторозі».

По сьому, як сказано, наступає цілком окремий розбір уступу «П[ерестороги]», де автор її полемізує з наукою про папу, а д. С[тудинський] слідить в тій полеміці крок за кроком за користанням з утвору Зібрандта Людберта «De papa Romano», з руських писань («Апокрисису», «О єдиній вірі» і ін.).

Я навмисне зостановився над розкладом дисертації й перейшов її коротко, аби дати читачеві можність в тім зорієнтуватися, бо з сього боку мушу зробити головний закид д. С[тудинському] – що він схемою своєї студії положив коментарій критичний і екзегетичний до розібраної пам’ятки. Як вже сказано, він бере уступ за уступом з «П[ерестороги]» і, подавши його in extenso або в переказі, об’ясняє висловлені в нім гадки, перевіряє їх вартість історичну, їх джерела і вплив на пізніше письменство, висловлює з поводу їх свої власні погляди на справи так чи інакше з тим зв’язані, і так до дальшого уступу.

Такий спосіб має ту вигоду, що дає можність говорити разом і про більш важні, і про другорядні факти, довше чи коротше, не в’яжучись цілістю плану; він полегшує роботу авторові, бо дозволяє йому висловлювати свої гадки по дорозі про все, але дуже добрий для коментування при виданні пам’ятки, не так здатний для студії; студія є студія, хоч би й аналітична, а не «commentarius perpetuus» [загальний коментар], сей має на меті об’яснити кожне поодиноке місце пам’ятки, та цілу пам’ятку.

Коли д. С[тудинський] в своїм вступнім слові поясняв задачу своєї студії, то з неї випливало три точки: характеристика загальних поглядів і освіти автора «Перестороги», вартість історична його відомостей (сі два пункти доконче треба розділити, бо ловлячи автора «П[ерестороги]» на хронологічних помилках про взяте Царгородське та охрещення Польщі, або на хибних поглядах історичних, ми на підставі того слідимо його освіту і освіту громади, до якої він належав, а перевіряючи його відомості про факти, які міг він знати докладно, виясняємо його певність), нарешті – вислідження впливу, який зробила на автора попередня література, і – додамо, на основі самої студії, – впливу, який мала «Пересторога» на письменство пізніше.

Над сими пунктами зостановляється автор в своїй студії, але все то, як і мусило бути при тій схемі, спорадичні, поодинокі уваги до поодиноких місць, не зведені ніде до якихось загальних сум і характеристик (кілька рядків на с. 140 – 142, що мають дати резюме попереднього, на се не вистануть). І коли читач, перечитавши уважно всі дванадцять аркушів розправи д. С[тудинського], схотів би здати собі справу з «Перестороги», не думаю, щоб вищезазначені точки ясно міг він собі представити, бо за поодинокими різнорідними увагами, перемішаними з уступами тексту, тяжко йому виробити якийсь суцільний погляд, за поодинокими деревами не побачить він лісу.

Наведу конкретний приклад до першої точки – погляд автора «Перестороги» на освіту. Є се справа, певно, незвичайно важна, а разом з тим неясна, бо заходить як би певна суперечність в поглядах «П[ерестороги]» на неї. Звернімось же до студії д. С[тудинського]. На с. 12 з поводу вступної часті «П[ерестороги]», де автор її нарікає на брак шкіл в Давній Русі, д. С[тудинський] зауважує тільки, що сі слова свідчать високо про автора і про сучасних йому русинів; на с. 141, даючи загальну характеристику «П[ересторозі]», д. С[тудинський] нотує, що автор «П[ерестороги]» «головною причиною всіх нещасть уважає недостаток шкіл, хоч рівночасно відноситься з недовір’ям до «мудрості Арістотелевої» etc.

Нарешті, на с. 185 з поводу нападок автора «П[ерестороги]» на Арістотелеву філософію д. С[тудинський] нотує тут виливи Людберта, Вишенського, Суразького; для об’яснення погляду автора «П[ерестороги]» наводить звісний педагогічний уривок з Вишенського, а при тім зауважує, що в житті руськім теорія розійшлась з практикою, й мудрість Арістотелева найшла собі місце в православних школах вже з XVI в.

Я позволив собі зостановитись над сим поодиноким фактом для того, що мені він здається докладною ілюстрацією наукового методу автора – часом механічного і навіть подекуди поверхового аналізу, не зведеного до якихось сум; чи вищенаведені місця об’ясняють нам погляди автора «П[ерестороги]» на освіту і його місце з того погляду серед інших заступників тогочасного у[країнсько]-руського письменства? Кінцем всього – читач не знає, чи автор «П[ерестороги]» мав погляди Вишенського, чи ні, чи виступлення його супроти Арістотелевої філософії було наслідком чужого впливу, чи лежало в органічнім зв’язку з поглядами автора, і як би се ми могли приложите до особи автора – Рогатинця.

Мусила відпасти при такім методі ще одна сторона – об’яснення укладу «Перестороги», її архітектоніки; а вона тим часом досить характерна. Автор показує різні хиби і перешкоди в історії Русі до доброго поступу (на с. 230, де він резюмує свій погляд, ті перешкоди представляються справою диявола) і доводить, що заходами кн. К.Острозького й патріархів попередні вади мали усунутись, і руська церква, і народ мали прийти до світлого й славного стану, але диявол, щоб тому перешкодити, розпочинає справу унії, вибравши головним посередником в сій справі Кирила Терлецького, і за посередництвом унії, через латинську церкву, що вже давніше зайняла місце сатани між іншими церквами, «сього останнього віку, кінчаючи власть свою», сатана мучить і утискує вірних, та в тому не може успіху мати, що доводиться прикладами.

Але перейдемо вже до виводів д. Студинського. Передовсім мушу признати, що свій аналіз переводить він старанно, по можності використовує літературу тогочасну XVI – XVII в., і сучасну, і доходить часто до оригінальних і справедливих виводів. Тож щодо самого аналізу пам’ятки, то я обмежусь кількома увагами до місць, де д. С[тудинський] не був так щасливий в своїх виводах і спостереженнях.

На с. 11 закидає він автору «П[ерестороги]» фальшування («не так з невіжества, як радше з умислу») – що той кладе початок християнства на Русі перед початком християнства в Польщі. Д[обродій] С[тудинський] має на оці тут загальне запровадження християнства за Володимира, та забуває за хрещення Русі за Фотія-Ігнатія і хрещення Ольги, як відомо, автор «Синопсису», уважаючи на сі та подібні відомості, нарахував ще до Володимира п’ять хрещень Русі (с. 52 – 53, вид[ання] 1823 p.), тож і слова «П[ерестороги]» не треба уважати за якесь тенденційне фальшування історії.

На с. 13 д. С[тудинський], збиваючи думку автора «П[ерестороги]», що брак освіти вплинув на упадок Руської держави й руського народу, бачить причину «коромол княжих» в лихих сторонах впливу Візантії – в моральнім і політичнім напрямі». При тім автор пригадує слова літопису про «льстивих греків» і в княжім поводженні хоче бачити наслідування Візантії. Думаю, що се нерозважно кинена фраза.

Боротьба князів в Давній Русі залежала від причин, що глибоко корінилися в суспільнім житті її, як-то показали студії над історією Давньої Русі за останніх 50 літ, і не були наслідком одної невірності, некультурності князів, а суворе часом їх поводження з таким же правом можна виводити з візантійського впливу, як т. зв. Faustrecht з римського. Взагалі говорения про т. зв. візантинізм в Давній Русі має дуже мало ґрунту під собою, бо спочиває на свідомім чи несвідомім перенесенні на у[країнсько]-руський ґрунт прояв життя московського. На у[країнсько]-руськім ґрунті ж одинока, може, сторона, на яку можна напевно вказати як на наслідок візантійського впливу, – се певна залежність ієрархії від власті княжої.

На с. 15 д. С[тудинський] зауважує, що слова «П[ерестороги]» про вплив мішаних шлюбів на «сполячення Русі перейшли через «Достовірну літопись» до Величка». Аналогія між наведеними там уривками доволі слаба і може служити прикладом натягання лише подібних місць до спільного джерела або запозичення, які стрічаємо часом у д. С[тудинського] [Напр[иклад], ще с. 116; на с. 135 нема дослівно виписаного з Суразького, а є подібна думка і деякі подібні вирази.]. А, крім того, замітимо ще ось що: д. С[тудинський] каже за Величка, але місце, яке він цитує, стоїть не у Величка, а в переробці мемуару Титловського з збірника [Стефана] Лукомського (див. передмову до Величка, т. IV, с. VIII); далі – автор уважає «Достовірну літопись» певним конкретним утвором і на с. 90 пробує навіть докладніше означити час написання і край автора.

Але ся «Достовірна літопись» відома нам тільки з нотаток Лукомського, що приходять при його писаннях про джерела, з яких вони зложені; вже О[рест] Левицький («Летопись Самовидца», с. XVI) розумів, що се може бути й колективна назва для тубільних, українських літописів, і се питання досі зостається нерозв’язаним. Щодо оповідання про смерть Потія, на яке покликується д. С[тудинський], то з нього нічого певного вивести не можна. По-перше, ми не знаємо навіть, чи воно взяте з тої «Достовірної літописі», бо ся нотатка може й не належати до сього оповідання, друге – хибні звістки про смерть того чи сього циркулюють часто і можуть попасти в мемуар далеко раніше смерті (пригадую собі некролог Е[дварда] Руліковського, надрукований перед кількома роками в «К[иївській] старині», а сам д. Руліковський і тепер здоров живе!).

Для уваг про причини упадку у[країнсько]-руської церкви послужила д. С[тудинському] джерелом розправа О[реста] Левицького (заміщена в «Архиве Ю[го]-Зап[адной] Руси», І, VI). Д[обродій] С[тудинський] виписує звідти буквально довші тиради (на своє джерело він покликується, але випадало б поставити їх в ««) і мені здається такий спосіб трактування справи не зовсім відповідним для розправи. Не перевіряючи виводів д. Л[евицького], д. С[тудинський] впадає за ним в недоладність, кажучи про спосіб поставлення єпископів в Давній Русі, д. Л[евицький] (с. 21) наводить епізод 1185 p., де князь не приймає єпископа, тому що «не избраша сего людье землѣ нашей» (Ипат[ьевская летопись], с. 425), але сей епізод стоїть одиноко і можна думати, що покликання на людей було лише претекстом.

Фактичний вибір, очевидно, належав до князя, чому літопис і каже часом за князя, що він постав єпископа (див. мій «Очерк ист[ории] Киев[ской] з[емли]», с. 365 і Голубинського «Ист[ория] рус[ской] ц[еркви]», 1, с. 310 – 311). Пізніше ж, в XIV – XV в., поставлення єпископів переходить, очевидно, в руки кліру, як знати з протоколів митр[ополита] Теогноста (публікованих давніше Васильєвським, передрукованих Головацьким і тепер наново виданих у Регеля: «Analecta byzantino-russica») і з уставу XV в. про поставлення єпископів, виданого в збірнику пам яток руського канонічного права в «Руській історичній бібл[іотеці]», т. VI.

На с. 33 цілком безпотрібно бачить д. С[тудинський] тенденційність в «П[ересторозі]»; подібні слабо аргументовані уваги бачимо ще на с. 72 (справа «мемранів»), 122 (про добровільне «відкликання» протесту православних). Взагалі треба признати, що в своїм аналізі д. С[тудинський] часом трактує речі трохи залегко. Так він збиває часом відомості «П[ерестороги]» тільки тим, що покликується на заперечення їх зі сторони уніатів (напр., с. 105, 131, с. 85 – де автор доводить щирість Потія патетичністю його слів); але відомості уніатів могли бути так само сторонничі, як і православних, значить треба здати ще справу з вартості їх.

Але годі нам протягати свої уваги. Зауважу ще деякі браки щодо бібліографії. Для характеристики Потія не використав автор дуже важного джерела його листів, виданих в «Archivum domu Sapiehow» (т. 1,1892) д-ром А[нтонієм] Прохаскою; між іншим тут знайшлося б дещо цікаве для справи про утиск православних, що над нею не раз зостановляється д. С[тудинський] (такі, напр., уваги Потія в № 409:

«Widze że ta hańba świecka potrzebuje karania, pomożcież mi jedno WMcie sua autoritate u pana, wszak obaczycie, jak ja ich uskromię, że się і drudzy kaiać będą, bo dobrocią nic nie sprawimy u tego bydła nierozumnego».

[Бачу, що ті ганебні вчинки вимагають покарання, тож поможіть мені, ваші вельможності, своїм авторитетом у пана [Бога], а відтак побачите, як я їх присоромлю, що й інші будуть каятися, бо добротою нічого не вдіємо з тим нерозумним бидлом],

або його викрик в тім же листі: «dla pana Boga, daj mu WMc łacinę» і т. ін. – (характеристику Потія по сих його листах дав д. В.Щербина в «Чтениях» Київ[ського] істор[ичного] товар[иства], VII). В сім же виданні знайшов би д. С[тудинський] і документ (№ 144, датований 10.ІX 1595), що він подав з «Апокрисису» на с. 73.

Можна подекуди зробити ще закиди щодо бібліографічного апарату д. С[тудинського]. Так, кажучи про братства, називає він одного Флерова, про Курбського – лише Устрялова (а не Горського, Іванішева etc.); про «жидовствующих» проминає працю Нікітського; але се вже річ другорядна. Натомість повинен я ще піднести одну річ, яку немило бачити в дисертації з історії у[країнсько]-руського письменства, – се не конче поправна мова, значне число полонізмів і русизмів; такі вирази, як «взнесла» (с. 6), «згіршення» (с. 64), «безобразие» (с. 21), «движения» (с. 25), «віроятно» (с. 46), «мниме» (с. 58), «колибання» (с. 67) і т. ін. ледве чи можна було уважати у[країнсько]-руськими.

Я зостановлявся вгорі над хибами праці д. С[тудинського]. Вони, одначе, зовсім не відбирають у неї стійності наукової. До сього року про «Пересторогу» мали ми деякі поодинокі уваги, розкидані в працях історично-літературних; д-р С[тудинський] вперше переходить цілу «П[ересторогу]», не тільки критикою історичною, але й аналізом літературним, вказуючи зв’язки сієї пам’ятки з іншою попередньою й пізнішою літературою, і висловлює чимало оригінальних думок. Хоч не з усіма можна годитись, та годі заперечити, що аналіз його дає корисну вкладку в науку щодо літератури українсько-руської XVI – XVII в.

Менш оригінального дають його екскурси, тим часом відтягують на бік увагу читача, доволі слабо прив’язані до основної теми (про К[остянтина] Острозького, собор в Бересті, й особливо про С[тефана] Зизанія), хоч подають корисні відомості й огляд поодиноких справ, а подекуди і виясняють деякі суперечні питання. Як перша більша праця, робить «Пересторога» д-ра Студинського в усякім разі миле вра-жіння старанно зібраним матеріалом, детальністю аналізу, різносторонніс-тю студіювання; коли автор надальше буде більш дбати про поглиблення своїх студій, свого аналізу й зведення їх до якихось загальніших сум, то тим значно побільшить користь своїх дослідів; а тепер на закінчення зичимо йому щиро енергії й успіху в розпочатій науковій діяльності.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. XII. – Кн. 4. – С. 21 – 30 (Бібліографія).

Студинський Кирило Йосипович (1868 – 1941) – літературознавець і громадський діяч. Член Археографічної комісії ВУАН. Дійсний член ВУАН (1924). Голова НТШ у Львові (1923 – 1932). Примусово вивезений зі Львова, помер за нез’ясованих обставин. Автор понад 500 праць, здебільшого з літературознавства.

Праці з полемічної літератури: «Пересторога» (1895); «Пам’ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900); «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902); «Антіґрафе, полемічний твір М.Смотрицького» (1925) та ін.

Досліджував також зв’язки Галичини з Наддніпрянщиною та українсько-польські взаємини. Автор поезій та оповідань.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 164 – 172.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 81

Модифіковано : 3.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.