Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1896 р. / [Рец.] Antoni Prochaska. Podole lennem korony (1352 – 1430)

[Рец.] Antoni Prochaska. Podole lennem korony
(1352 – 1430)

Михайло Грушевський

Краків, 1895, стор. 24 (відбитка з т. XXXII «Розправ відділу історично-філософічного Краківської академії»)

Невелика розвідка д-ра Прохаски зачіпає цілий ряд важних питань подільської історії й хоче, можна сказати, шкереберть перевернути історію Поділля. Виводи сієї розвідки сам автор при кінці представляє так в означенні «фаз в історії Поділля»:

1) На Поділлі осаджує ленників Казимир В[еликий] і земля ся зістається в відносинах ленних і до Людовіка Анжу.

2) 1393 р. король (Ягайло) бере в неволю Федора Коріатовича, попертого Романом Молдавським, і займає Поділля, що угри силувалися відібрати у Корони Польської.

3) 1395 р. Спитко з Мельштина дістає від короля Кам’янець разом з Західним Поділлям як лен Корони; східною частиною Поділля править король сам.

4) По смерті Спитка держить Поділля правом ленним Свидригайло 1400 – 1401 pp., а як він втік до хрестоносних рицарів (під кінець 1401 p.), витворилось повстання на Поділлі, задавлене, одначе, королем; король посадив в важніших замках своїх старост і задержує їх і тоді, як викликавши Свидригайла з Пруссії (1404 p.), подає йому деякі держави на Поділлі.

5) 1411 р. віддає король Поділля в доживотну державу Вітовту, а по його смерті земля має вернутись Короні. Зем’яни подільські, зобов’язані до вірності королю і Короні, як ленники коронні, дістають «привілей єдлінський» з певними ограничениями, що обов’язують зем’ян подільських і руських. Ще вони не зрівняні з коронною шляхтою; «відповідно показаним Короні заслугам мають, одначе, надію цілковитого зрівняння в правах з коронною шляхтою» (с. 22).

Головна точка з того всього – що Поділля зовсім ніколи не належало до В[еликого] кн[язівства] Литовського, ані було князями литовської династії завойоване. Д[обродій] П[рохаска] відкидає, отже, оповідання Найдавнішої Русько-Литовської літописі, як «каламутну і не варту віри» (с. 20) легенду того «каламутного і не вартого віри джерела» (с. 1), «пам’ятки урядової історіографії» (с. 13), спорядженої якимсь дяком в[елико]княжої канцелярії, а натомість підноситься, як справедливі і всякої віри варті відомості Длугоша, обізнаного з тими фактами і документами (с. 19, пор. 22). Такий погляд, як сказано, перевернув би цілком погляди, уставлені в новішій літературі історіографічній руській, польській і російській. Тож мусимо ближче придивитись доводам, що на їх оперто його.

Передовсім ми сподівалися б, що автор докладніше зостановиться над оповіданням літописі про те, як опанували Коріатовичі Поділля, але д. П[рохаска] лише категорично зазначає свій загальний погляд на Р[усько]-Л[итовську] літопись, що вище наведено, а далі на тій основі, «що Поділля було леном кор[оля] Казимира і його наступника Людовіка, що жадні зв’язки не сполучали Коріатовичів з Литвою» (с. 4), признає, що все оповідання літописі «про завоювання Поділля Ольгердом [Зауважу по дорозі, що літопис, властиво, не говорить про завоювання Поділля Ольгердом, лише, що Коріатовичі з’явились на Поділлі і в порозумінні з отаманами почали організовувати боротьбу з татарами після побіди Ольгерда; на се вказувалось вже в літературі (див. і мою «Барщину», с. 20)]) – просто тенденційна вигадка».

Битву на Синій воді, на думку д. П[рохаски], видумано, а міг літописець тут перенести на Ольгерда битву на Куликовім полі, що в деяких хроністів німецьких заміняється Синьою водою (Bloen Wasser, Blowasser) (с. 4). Розуміється, таке об’яснення, як з’явилось оповідання літописне, нікого не задовольнить; коли літописець взяв з голови всю історію про похід Ольгерда і Коріатовичів, то не потребував за поміччю німецьких хроністів приладжувати оповідання московських хронік про битву на Куликовім полі.

Але, власне, на чім опертий погляд, що те оповідання взято з голови? На тенденційний характер оповідання про Поділля вказав ще проф. Дашкевич («Замітки», с. 75: «уложеної тенденційно і на основі відомостей, що не визначалися цілковитою певністю»), і опираючись на оповідання Кромера, виставив навіть гіпотезу, що автор літописі переніс на Ольгерда похід з Вітовтових часів («Замітки», с. 77 і 87 – 88). Ся гіпотеза не знайшла собі співчуття в наукових кругах, але бодай показувала дорогу, якою могла уложитесь версія про похід Ольгерда (тотожність імені Ольгерда і Вітовтового воєводи).

Д[обродій] Прохаска іде далі, уважаючи сей похід просто тенденційною вигадкою; але яка підстава тому? Такого характеру оповідань літописі д. П[рохаска] не вияснив ані в сій, ані в попередній розправі, спеціально присвяченій сій літописі, де категорично закидає авторові оповідання про Поділля «тенденційність в перекручуванні фактів» («Latopis litewski», с. 28 – 29, порів. с. 54), без докладнішої аргументації д. П[рохаска] уважає епізод про Поділля утвором того ж пера, що написало першу частину літописі; я теж так думаю (пор[івняй] розвідку мою в «Записках», т. VIII, с. 12 – 13); а тепер зауважу, що інший дослідник – проф. Смолька, детально перейшовши те вступне оповідання літописі (про відносини до Ягайла Кейстута й Вітовта), приходить до виводу, що фальшування й перекручування фактів ніде не можна достерегти, а тенденційність могла вплинути хіба на замовчання дечого («Najdawniejsze pomniki», с. 41).

Аби збити такий суд, треба докладніших доводів, і поки їх нема, оповідання літописі не може бути відкинено голослівним закидом вигадки, хоч тенденційний характер і одинокість сього оповідання примушують відомості його приймати з певною обережністю.

Д[обродій] П[рохаска] виставляє аргументом проти оповідання залежність Поділля від Польщі за Казимира і Людовіка; розуміється, така залежність не могла б ще довести фальшивості оповідання літописі: хіба зайняте литовськими князями Поділля не могло б пізніше прийти в залежність від Польщі? Але тепер переглянемо доводи тієї залежності Поділля від Польщі.

Д[обродій] П[рохаска] каже: «Янко з Чарнкова знає, що на Поділлі був князем Олександр Коріатович, а відносини сього князя, як также й брата його Юрія до Казимира В[еликого] означає ленною службою» (с. 2); але Янко («Monum[enta] Pol[oniae] H[istorica]», II, p. 634) нічого не говорить за Олександра як князя подільського, лише як державця Володимира з руки Казимира, так само як Юрія він знає як державця холмського, при чім згаданий у нього Georgius – правдоподібно, зовсім не Коріатович, а Юрій Наримунтович. Не попирають гадки д. Прохаски і наведені два документи: в документі 1366 р. Коріатовичі виступають як союзники Казимира, в документі 1368 р. Олександр підписаний свідком на документі Казимира, але се не може ще свідчити про належність Поділля до Польщі, лише про союзні і приязні відносини до Казимира.

Отже, властиво, не мають значення для Поділля дальші уваги д. П[рохаски] над текстом Янка, але по дорозі зауважимо, що автор виводить з терміна «serviendo», ніби Олександр був в ленних відносинах до Казимира, бо «servicium» у Янка значить те ж, що «feudum»; але спитаємось, чи можна з тих термінів, що Янко з призвичаєння до західної термінології приложив до Коріатовичів, виводити, що ті західні відносини феодальні у нас тоді існували? І взагалі, уживання тих термінів «феодальних» для наших відносин, як в сій розправі, може лише затемнити справу і привести до несвідомого перенесення західних форм на наші події, тимчасом як існування феодалізму в західних його формах у нас не знане.

Вертаємось до залежності Поділля від Польщі; вищенаведеним вичерпується аргументація д. П[рохаски] щодо Казимира; щодо часів Людовіка, то автор наводить лише один довід, се текст Германа de Warteberge, де під р[оком] 1377 присягають Людовіку під Белзом «Koddere filius Algarden ас Lubertus frater eiusdem regis»; Koddere тут має значити для д. П[рохаски] Олександра Коріатовича, Ольгердового братанича; се гіпотеза, яку кождому ставляти вільно (хоч мені здається дуже непевним, щоб Олександр, вірний прихильник Польщі, що згадується в Кракові зараз по смерті Казимира [Dlugosz, X, p. 331, вид. Пшездзєцького], потребував би чекати аж до 1377 р. з своєю присягою і приїздити з нею під Белз з заклятим ворогом Польщі – Любартом), – але ніяким аргументом воно бути не може. Все інше наведене у д. П[рохаски] або не належить до Коріатовичів (а до Любарта та Юрія Наримунтовича), або нічого не має до політичної залежності (як грамоти краківським купцям Олександра і Константина).

І оте все, на думку д. П[рохаски], dowodzą niezbicie, що Поділля було леном польським, а завоювання литовське і залежність від Литви – міт. (с. 4). В[ельми]п[оважний] автор дарує, коли скажемо, що вся аргументація його довести нічого не може і робить неприємне враження категоричним тоном виводів, що мало відповідає вартості доводів, на яких він опертий. Попередні дослідники (Молчановський, ст. 193 і далі passim, Леонтович «Очерки истории литов[ско]-рус[ского] права», с. 362 і далі) констатували факт певних зв’язків Поділля з Польщею за Коріатовичів, хоч і не виводили звідси якоїсь належності політичної Поділля до Польщі; аргументація д. П[рохаски] не може сього погляду збити.

Друга глава розвідки ставить не менш сміливий постулат, що похід Вітовта на Федора Коріатовича 1393 р. і завоювання Поділля – то также міт, що «жадним чином не можна погодити з свідоцтвами сучасних хроністів та документів» (с. 5). З дальших слів, одначе, довідуємось, що, властиво, бракує інших звісток про сей похід, бо автор лише доводить, що одинокий слід Вітовтового панування на Поділлі – надання В[асилеві] Карачевському Княжої Луки р. 1393 є фальсифікатом (про Вітовтове надання Симякова говорив я при виданні його – «Архив», VIII, І, № 1, передмова, с. 53 – 55; якби надання К[няжої] Луки було фальсифікатом, то напевне можна було б признати фальсифікатом і надання Симякова) [До речі, д. Прохаска зостановляється над датою документа, видрукуваного в моїм збірнику барських актів під № 3; справедлива дата його вказана там же в спростуваннях (с. 373, р. 1468).]; – розуміється, се само по собі оповідання про похід Вітовта збити не може.

Замість сього Вітовтового походу кладе д. П[рохаска] похід Ягайла: «Маємо документальні відомості, що зробив то Ягайло, і то р[оку] 1393, а то таким чином, що взяв в неволю так Федора, як і його союзника молдавського воєводу Романа» (с. 7). Побачимо, на чім оперто таку категоричну заяву.

Автор вказує на звістку реґести Кромера (у Стадницького, «Synowie Gedymina», с. 179), де Федір 1403 p. дарує Ягайлу і підданим його «offensam arestationis»; терміном ad quem того факту уважає він надання Поділля Спитку, а що на 1393 р. кладе він неволю Романа (до чого находить натяки в реєстрах рахункових 1393 р.), то заразом кладе і похід подільський, а покликуючись на Длугоша (про те, як Ядвіга відібрала «russiae castra» у венгрів, – під р. 1390), уважає се за боротьбу з венграми, признаючи Федора васалом венгерським (с. 8). Перейдім сі доводи.

З реґести Кромера не можна вивести напевно, що то Ягайло взяв в неволю Федора; згадка про підданих (subditi) якраз може вказувати на противне, і Федір міг свою заяву дати Ягайлу лише як зверхнику того свого побідника (можливо – й Вітовта): але припустім се, та звідки р[ік] 1395 може бути терміном ad quem? Чи пізніше Федір не міг пробувати якогось нападу чи що?…

Похід Ягайла на Волощину 1393 р. зістається гіпотетичним; хоч би навіть на 1393 р. припадала неволя Романа, був би він таким; записка про прихід до Кракова «legati de Walachia» зовсім не свідчить, що «expedicio», про яку говорять реєстри двірські (на їх покликується д. Прохаска), мала бути на Волощину, а до того з тих же реєстрів довідуємось, що ся «expedicio» не прийшла до життя (видаток depositoribus et portatoribus necessariorum de curribus ad expeditionem paratis, dum iam expeditio cassata fuisset під днем 28 липня, в Rationes curiae Vladislai, в новім виданні Краківської академії, с. 159).

Але якби дійсно похід на Волощину 1393 р. був, чи ще з того можна вивести, що того року Ягайло ходив на Поділля і відібрав його у Федора? Щонайбільше, можна поставити таку гіпотезу. І от, поставивши гіпотезу на гіпотезі, автор вивів з них, що літопись поставила похід Вітовта замість походу Ягайла. Сей гіпотетичний похід Ягайла у д. П[рохаски] має бути боротьбою з уграми за зверхність подільську; що Поділля було леном угорським за Федора, д. П[рохаска] ніяких доводів не подає; одиноким міг би бути факт, що Федір володів Мукачевом, але з того, розуміється, вивести щось про залежність Поділля не можна.

Д[обродій] П[рохаска] натомість покликується на Длугоша (що, одначе, вичисляє лише міста галицькі – під р. 1390, с. 487), покликується на надання Ягайла 1391 р. в Теребовельщині, але там про походи Ягайла ані для виганяння угрів, ані для прилучення Поділля нема мови.

[По дорозі кажучи, д. Прохаска, друкуючи сей документ в «Квартальнику історичнім» (1894, IV, с. 644), даремно вивів з нього свідоцтво, що Ядвіга мала кілька походів для відібрання від угрів Русі; з тексту його такого виводу не можна зробити: говориться за servitia обдарованого,

«quae nobis in omnibus expeditionibus bellicis et singularius et recentius in copiis militaribus, quae sub auspiciis serenissimae Hedvigis conscriptae et ad vindicandas diciones in terns Russiae, cis Tyram sitas, ultra praescriptum privilegiorum avulsas, eductae erant, fideliter ac strenue praestite»

[які нам у всіх воєнних походах та окремих сутичках і в недавніх військових, які дописані за щасливого правління найяснішої Ядвіги й були вишколені для оборони угідь у Руському краю, розміщених по цей бік Дністра, відторгнутих на основі приписів привілеїв, вірно і мужньо слугували];

отже, «omnes expeditiones» зовсім не належать до Ядвіги і її проводу, як толкує д. Прохаска («we wszystkich wyprawach wojennych, które uskuteczniono pod auspicyami królowej Jadwigi»), а знов «соріае militares» ніякого натяку на більше число походів в собі не містять; щодо дати, то «nuper» зарівно може належати до р[оку] 1387, як і до 1390 (до нього прикладає д. П[рохаска]), так що сей документ нічого нового до відомостей про справу нашу не дає.]

Повіт Теребовельський не зачислявся до властивого Поділля, можна думати б з тої причини, як я зауважив деінде («Записки», IX, «Н[аукова] хроніка», с. 6), що разом з незвісною нам «Sczenca» був вже за Казимира інкорпорований Польщі й тим відлучений від Поділля властивого.

Я майже стільки присвятив перегляду виводів сієї часті розвідки д. П[рохаски], скільки вона в оригіналі займає; причиною тому була новість і парадоксальність висловлених тут гадок. Про дальшу частину буду говорити коротше.

Не признаючи Вітовтового походу, д. П[рохаска] відкидає і те, ніби Вітовт яким-небуть способом володів Поділлям; звісну реґесту 1394 р. про надання Кам’янця Вітовту правом ленним («Scarbiec», № 649) д. П[рохаска] прикладає до Кам’янця литовського; таку думку висловив вже був Любавський (с. 16), і се можливо, але доказ, який тому наводить д. П[рохаска] – що в наданні Спитку про володіння Вітовтове не згадується, сієї можливості в певність не перетворить.

З консеквенції мусив, розуміється, д. П[рохаска] виступити проти погляду, що Поділля дано було Спитку як земля В[еликого] кн[язівства] Литовського, а не Польщі (с. 9 – 10); ся справа має дещо pro і contra; не повторюючи сказаного деінде («Записки», X), зауважу, що доводи д. П[рохаски] не знищать тих непевностей [Спитко одержав Поділля, на думку д. П[рохаски], «nа prawie słuzskiem»; сей термін д. П[рохаска] не раз уживає для означення надань з обов’язком служби, як термін актовий (див. його статтю в «Квартальнику іст[оричнім]», 1895, І, с. 29), хоч я не знаю, на чім, властиво, таке уживання його оперте].

Далі д. П[рохаска] переходить до панування на Поділлі Свидригайла; в головних точках згоджується спосіб, яким представляє він сі події, з гадками, висловленими у Стадницького, опертими тут ще на деяких нових доводах; лише похід Ягайла на Поділля для знищення подільського повстання пересовує д. П[рохаска] на р. 1402, а звістку Длугоша про надання Поділля р. 1403 усовує, як хибну хронологічну комбінацію самого Длугоша замість р. 1400. Виступаючи, отже, проти думки, що Поділля наново було дано Свидригайлові (недавно повтореної проф. Левицьким – «Powstąnie Swidrygyełły», с. 55 – 56), д. П[рохаска], одначе, приходить до виводу, що Свидригайло мав якісь володіння на Поділлі (бо приймає дату Свидригайлового надання 1405 p.), значить не багато розминається з попереднім поглядом, що Свидригайло дістав Поділля, але з якимись компромісами з властю Ягайла (Левицький А., Стадницький, р. 197).

До поданих д. П[рохаскою] дат додамо, чи ліпше – пригадаємо ще одну – згадане в розвідці моїй про Барщину (с. 24) надання Ягайлом війтівства кам’янецького 9 серпня 1402 р. в Червоногороді (очевидно – при повороті з Кам’янця) – à pendant згаданого у д. П[рохаски] надання францисканам 6 серпня.

Нарешті, д. П[рохаска] зостановляється над переходом Поділля до Вітовта 1411 р. і кладе натиск на те, що се була лише держава доживотня, і що Ягайло уважався зверхником Поділля й під час володіння Вітовтового. Шан[овний] автор при тім хіба не додає, що з формального боку таким самим титулом володів Вітовт і іншими землями В[еликого] кн[язівства] Литовського, а Ягайло навіть не спинявся перед порівняннями його становища з урядами старост. Закінчує автор увагами про характер ленних відносин в Польщі; задля їх загальності зостановлятися над ними не будемо.

На тім кінчимо свої уваги. Попри парадоксальних виводах, що ледве чи можуть придатись при дальших реконструкціях історіографічних, дає стаття чимало справедливих заміток, вартих уваги комбінацій і догадок, що дають корисну вкладку в подільську літературу історичну; шкода тільки, що загальні вади розправи – довільність і брак обережності в орудуванні матеріалом історичним, псуючи загальне враження, ослаблюють увагу й до сих позитивних частин розвідки заслуженого автора.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. XIII. – Кн. 5. – С. 8 – 14 (Бібліографія).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 172 – 179.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 26

Модифіковано : 27.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.