Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1896 р. / [Рец.] Antoni Prochaska. О prawdziwosći listów Gedymina

[Рец.] Antoni Prochaska. О prawdziwosći listów Gedymina

Михайло Грушевський

Краків, 1895, ст. 34 (відбитка з т. XXXII «Розправ іст[орико]-філософ[ського] відділу Краківської академії»);

[Antoni Prochaska]. Stosunki krzyzakow z Gedyminem i Lokietkiem («Kwartalnik historyczny», 1896, I, c. 1 – 66)

Дві названі тут розвідки поважного польського історика, автора кількох студій з історії Великого князівства Литовського, вийшовши майже одночасно, становлять собою одну цілість, і то так, що перша з них представляє собою спеціальне оброблення одного з питань, що входять в тему другого. Тож і випадає нам начати з останнього.

Автор оглядає політику орденів рицарських Лівонського й Прусського в першій чверті XIV в. (властиво, від р[оку] 1309 – перенесення столиці ордену Прусського до Марієнбурґа, до 1331, битви під Пловцями) взагалі, й спеціально – щодо В[еликого] кн[язівства] Литовського й Польщі; по коротких вступних увагах автор оповідає про боротьбу литовського рицарства з Ригою й ризьким архієпископом, далі переходить до зносин Ґедиміна з німецькими містами й папою, Віленського з’їзду й справи про замір Ґедиміна вихреститися, відносин орденів до Римської імперії й папства і їх боротьби з Локетком.

Автор забирає, отже, свою тему дуже широко, але для того самого мусить трактувати її доволі коротко, не запускаючись в деталі і часто обмежуючись на загальніших увагах, хоч опирався на багатім апараті науковім. Ціла розправа має якби характер акту оскарження проти політики орденів, а результати своїх вислідів автор резюмує при кінці розправи так:

«Результат політики хрестоносного рицарства щодо Литви й Польщі за ті часи був такий: під натиском орденів виросло дике й варварське плем’я литовське до мужнього й здатного до оборони народу, що ужив Гедимін до збудування могутньої держави. Правда, хрестоносці перешкодили охрещенню Литви, не дали їй стати незалежною від впливу їх державою під опікою папською, але неморальні способи орденські лише збільшили корупцію й заколот в самих орденах; релігія, ослаблена в них, не могла впливати по тому добродійно й на поганих. З злого зерна виросли й злі плоди. Орден не підбив Литви, а поміг її зросту; його зносини з схизматиками й поганами против прихильного до християнства литовського князя впливали на внутрішнє зіпсування власне».

Утиск духовенства, боротьба з духовною властю, наостанку – непослушність щодо голови церкви, зажерливість, що виявлялась в забиранні земель сусідів, християнських князів, що міцно стояли при вірі, – то принципи тих «вождів за віру». Та зажерливість і фальшива політика значно підкосила повагу ордену, а то виявилось в заходах магістра Вернера коло реформ, його нечуваній смерті й невдачі в битві з Польщею. А Польща тим часом під натиском німців зростала й скріплялась, під грозою хрестоносного меча сполучились її розрізнені дільниці. В сучасній боротьбі принципів Локеток міцно тримався папства і в сім зв’язку з церквою знаходив невичерпаний запас сил до боротьби (с. 65 – 66).

Такі більш-менш виводи, що робить д-р Прохаска з своєї студії. На їх треба сказати, що одні з них не становлять нічого характерного якраз для розібраної групи подій, інші зісталися невиясненими в самій розвідці. Адже чисто політичний характер діяльності орденів, змагання передовсім до утворення держави з’являються від перших початків їх існування на сім ґрунті, і несумлінна політика, властива всім державним організмам, чи світським, чи духовним, була лише доконечним наслідком того, щодо внутрішнього розкладу й зіпсуття і цілковитої суперечності між діяльністю орденів і їх призначенням, то тут чи не треба причини шукати ще глибше, в самій ідеї навертання на християнство силоміць, ідеї, цілком противної християнізму, хоч і широко розповсюдненої в духовних кругах тодішніх і пізніших.

Але що історична Немезида не спішиться з карою, тож і на зверхній політиці орденів яких-небудь тяжких наслідків їх несумлінної діяльності в ті часи ми не достерігаємо; невдача під Пловцями була припадкова, і в відносинах до Польщі ордени виграли свою справу за часи Казимира, а якби можна було довести, що вони перешкодили Ґедиміну охреститись, то й то було б для них великим тріумфом, бо давало легальну причину для ширення земель, «великого короля огнепоклонників», як називали в[еликого] князя литовського ще й піввіку пізніше. Щодо престижу орденів, то що він не пропав в 1-й чверті, вказує численна участь заграничних гостей в їх походах і їх слава в 2-й полов[ині] XIV в.

Вплив німецького натиску на литовські землі, на сформування литовської держави, факт загально признаний і не підлягає непевності; хоч треба додати, що певні зав’язки до ширшої організації політичної у племен литовських існували й без того (на сю сторону звернув увагу вже проф. Дашкевич в своїх «Замітках до історії Л[итовсько]-Руської держави») наслідком чи то природної еволюції громадської, чи то впливу сусідів – русинів і поляків, і натиск німців прискорив радше, ніж витворив той процес. Але, власне, ся незвичайно цікава сторона зовсім не вияснена, можна сказати, не зачеплена в розправі д-ра Прохаски; так само не вияснив він докладною аналізою фактів історичних і аналогічного погляду свого на політику ордену щодо Польщі. Взагалі сі виводи автора набули б собі відповідну цінність наукову тоді, якби опирались на широкім, деталічнім перегляді того періоду, в головних точках вже відомого, і ми б раді були уважати сю розвідку д-ра П[рохаски] програмою такої ширшої студії.

Детальніше розібрав автор одно з питань – про заміри Ґедиміна охреститися; в останній розвідці й воно трактовано досить коротко й побіжно, але детальніше застановляється над ним автор в осібній розвідці «Про автентичність листів Ґедиміна».

Як відомо, в [13]20-х р[оках] Ґедимін завів зносини з папою, висловивши охоту охреститись, але потім відрікся, зложивши вину на францисканів, що були в нього секретарями; орден пустив поголоску, що листи були сфальшовані рижанами; тим часом вороги ордену закидали йому, що він, власне, перешкодив Ґедиміну охреститися. Оповівши тут про різні погляди на справу автентичності листів і на замір Ґедиміна, д. Прохаска дає на основі детальної аналізи документів кілька важних заміток. Передовсім належить занотувати хронологічний уклад сих зносин Ґедиміна з папською курією й різними німецькими містами й ієрархією, на основі якого початок кореспонденції Ґедиміна з папою має падати на другу половину 1322 р.

Ся хронологічна дата дає повод д-ру Прохасці рішучо заперечити, ніби на зносини Ґедиміна з папою мали вплинути ризький архієпископ і ризька громада: він вказує на те, що вже по тому, як Ґедимін вислав перший лист до папи з своїм власним послом, рижани просять його не виключати їх при пертрак-таціях з орденом і подають йому звістки про архієпископа; се все, на думку автора, має очевидно вказувати на те, що перед тим близьких зносин між Ґедиміном і Ригою не існувало; замітка важна, але все-таки сі факти не так ясні, наведені автором звістки не так категоричні, щоб неможливо було припустити впливу й участі рижан в тих зносинах з папою.

Автор зовсім справедливо каже, що про сфальшування листів не може бути мови, бо Ґедимін сам признавався до них, потім тільки закинув невідповідну стилізацію. Але далеко не так переконує аргументація його щодо самого заміру Ґедиміна. Д[окто]р Прохаска думав, що Ґедимін дійсно мав такий замір, лише мусив зректися, а в тім завинили хрестоносні рицарі, бо вони під’юдили проти сього заміру підданих Ґедиміна, завели супроти нього умову з Новгородом, спокушали його самого обіцянками і страшили, ловлячи й забиваючи його посланців (с. 26 – 28).

Щодо заміру, то д. Прохаска опирається головно на свідоцтві товмача Ґедимінового Ґеннекіна, бо той на сповіді заявив, що Ґедимін мав дійсно такий замір; інші факти не дають такого виразного свідоцтва; сам Ґедимін на з’їзді Віденськім не висловився виразно. Д[окто]р Прохаска вказує на те ще, що легати папські не уважали справу втраченою й після того, як Ґедимін заявив, що в листах зайшли не докладності не з його вини ж, що він сам не мав ніколи заміру охреститись, що вони не обурилися на нього – значить зрозуміли, що переміна в його поглядах зайшла не з його вини. Але такий вивід не можна уважати цілком оправданим.

Східна приказка вчить: не роби ніколи того, чого хоче твій ворог; всі ті перешкоди, які робив орден зносинам Ґедиміна з папською курією, хіба повинні були зміцнити литвина в переконанні, що йде по добрій дорозі, а не привести до зречення, і то коли – коли вже справа приведена була до кінця, легати приїхали! Щодо обіцянок рицарів Ґедиміну, то вони не можуть іти в рахунок, бо давались не за ціну відречення від християнства.

Народна опозиція, звісно, була причиною важнішою, але треба уважати, що опозиція могла бути проти латинського християнства як віри ворожої, німецької, й тут Ґедимін якби міг вивести наяв перешкоди, що робили йому рицарі хрестоносні, то хтозна, чи не знищило б се того упередження.

Д[окто]р Прохаска вказує спеціально на «русь» і «жмудь». Про який-небудь вплив рицарів на них не чуємо (автор і не говорить про се виразно, але текст стилізовано так, що підсуває таку думку – с. 26, лише в справозданнях своїх посланці кажуть, що русини грозилися Ґедиміну). Від того до страху якогось повстання ще далеко. Народні маси руські не визначалися релігійною виключністю, пізніші прояви передовсім були результатом політики Польщі, що закрасили релігійною краскою справи громадсько-економічні й національні.

Знаємо, що зносини Данила з папою не викликали ніякої опозиції в громаді, знаємо, що латинник Свидригайло був улюбленим вождем руських елементів В[еликого] кн[язівства] Литовського. Щодо «жмуді», то вона завсігди, й значно навіть пізніше, держалася на узбіччі, змагаючися зменшити впливи центральної власті на своє внутрішнє життя; отже опозиція їх ледве чи могла б Ґедиміна так дуже настрашити; що пізніше «жмудь» могла вибирати між Ягайлом-християнином і Кейстутом-поганином, се ще не те, що вибирати між Ґедиміном-християнином і орденом, хоч би вони й брали дарунки й накладали з німцями. Нарешті, неясним зістається для нас і те, як міг вплинути на відречення Ґедиміна союз ордену з Новгородом; може, думає автор, що новгородці дуже до серця прийняли б перехід Ґедиміна на латинство, але се дуже неймовірно.

Такі думки насовуються при читанні брошури д-ра Прохаски і примушують нас приймати з певною обережністю його погляди на сю справу. У всякім разі за детальні студії над сією справою треба йому подякувати: вони будуть мати чималу користь для вияснення справи.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. X. – Кн. 2. – С. 15 – 19 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 235. – Арк. 57 – 70. Підпис: М.Грушевський.

Прохаска Антоній (Prochaska Antoni, 1852 – 1930) – польський історик, архівіст, видавець історичних джерел.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 148 – 152.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 27

Модифіковано : 17.09.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.