3. Мова – інструмент національної роботи

Михайло Грушевський

І так – «учітеся, брати мої»! Хто одбився був від українського літературного руху або стояв оддалік од нього, а тепер хоче бути діяльним учасником українського життя, нехай першим ділом задасть собі невеликого труда, щоб привчитися до тої літературної мови, якою орудує теперішнє українське життя. Всі ми більше-менше перейшли сю школу, й іншої дороги нема для кождого, хто хоче бути діяльним членом українського громадянства. Нехай напружить раз, два, три свою увагу, щоб прочитати й зрозуміти статтю чи книжку, яка на перший погляд показалася йому не дуже зрозумілою. Нехай загляне разів п’ять – десять у словарець, або запитає кого. Нехай візьметься тільки серйозно до сеї роботи – то певне дуже скоро ті трудності поборе, і теперішня українська мова перестане бути для нього чужою й дивною.

Бо трудності невеликі, зовсім невеликі в дійсності, а потреба в тім, щоб наші люди не дивилися збоку, як посторонні глядачі на теперішній український рух, а й самі до нього прилучалися – дуже велика. Нема важнішої справи в теперішній хвилі над сю, щоб українська інтелігенція – українська з роду, з симпатій, пригорнулася щиро, гаряче до українського руху й стала на ділі українцями, а не тільки «тоже малороссами».

Се питання життя й смерті для українського національного діла, для українського народу – чи стане він справжньою «нацією», чи завмре в ролі пів-етнографічної «народності». Перед сею небезпечністю, перед таким величезним питанням треба відсунути на бік всякі дрібні суперечки, треба помиритися з не одним і не конче милим або згідним з своїми поглядами й вдовольнитися ним поки що, коли нема ліпшого готового, виробленого.

Літературна мова – се ж все-таки перш за все знаряддя, «орудие» щоденного культурного життя, а не якийсь твір артистичний, здатний на те тільки, щоб повісити його на стіні в церкві й бити перед ним поклони, як перед «святинею красоти». Артисти слова вроді Флобера або Ніцше нехай роками шліфують, виробляють, викінчують свої архітвори. Ми, робітники біжучої хвилі, слуги сучасних потреб українського народу не можемо чекати того часу, аж поки наша мова так виробиться, так скристалізується, щоб можна було виробляти публіцистичну статтю чи наукову розвідку, як ювелірну цяцьку, та й шкода так цяцькатися з ними. Досить буде, коли мови сеї вистачить на те, щоб обмінюватися думками, порозуміватися і посувати наперед нашу культурну й політичну національну роботу.

Отсе найважніше тепер – спільна жива робота, рух, поступ. Бо час гарячий, час не стоїть, час такий, що не повториться вдруге! Боронь Боже, його втеряти. Єднаймося, порозуміваймося тою мовою, яка єсть, а там – «оставим астрономам доказывать»… Нехай філологи наші на свободі доказують і виясняють, що се слово або оборот не в дусі української мови, що той чужий вираз можна замінити своїм українським. Послухаєм їх і, як переконаємося їх доводами, будемо самі так писати. Тільки не стіймо, заложивши руки в кишені, серед сих філологічних і діалектичних суперечок. Шкода часу, гайда до роботи!

А кому не спішно, кому не лежить на серці розв’язка великої, вікової історичної трагедії українського народу, що стала тепер перед нами, нехай далі гудить і ганить «галицьку», чи «ковану», чи «тверду» нашу мову. Нехай відкидає нашу книжку, чи газету тому, що в ній такі слова стрічаються, яких він досі не чув ані від кухарки своєї, баби Мотрони, ані від двірника Гарасима. Помилуйте – у них на хуторі кажуть не інакше, як «сливе», а в газеті пишуть «майже»; у них кажуть «робочий», а в газеті – «робучий»; кажуть «ледве», а ті мудреці видумали писати «ледво». Як можна стерпіти таку мову? Ніяк не можна. Сі земляки признають тільки мову Шевченка. Правда, що й тої мови не знають на ділі, бо й у Шевченка знайдуть не одне з того, що їх так гніває, – але се вже інше діло.

[Кинувши оком на мою статтю «За український маслак», сі шановні земляки зараз завважили: «Що се за мова? Хіба є у Шевченка слово «маслак»? Що за галицьке слово?» Та на біду я з Шевченка і взяв се слово! пам’ятаєте: « гризуться знову»…]

Мова Шевченка – на меншім вони не помиряться. І, мабуть, на те нема ради. Треба полишити їх так. Нехай чекають, аж Шевченко встане і буде писати їм в газетах, перекладати популярні книжки, писати історичні чи критичні праці. Се спокійніше. Тим більше, що Шевченко не встане.

Бо якби встав та й став справді писати, міг би вийти скандал в благороднім сімействі. Писати так, як він писав у сорокових чи п’ятдесятих роках, Шевченко тепер, певно, не став би, бо життя йде, й мова не стоїть, а зміняється. Прийшлося б і від Шевченка відректися. Але не встане, нема страху. Можна безпечно кликати: «Давайте нам Шевченка!» Се так наручно. «Дешево й сердито».

Се не трутні України, се не дезертири, що кидають народне діло в найгарячіший час та ще й своїми наріканнями сіють розтіч між нашою суспільністю. Ні, се «справжні» українські патріоти, які так шанують українську мову, що ані в руки, ані в рот її не беруть. І тільки тому не читають нічого по-українськи, бо се не Шевченко писав, і тому самі нічого не пишуть, бо вони не Шевченки.

Се правда, вони не Шевченки.

Примітки

…мою статтю «За український маслак»… – стаття вперше опублікована в газеті: Рада. – 1907. – № 2 – 3. Того ж року стаття була видана окремою брошурою в Києві та в перекладі російською мовою у збірнику «Освобождение России и украинский вопрос» (Спб., 1907. – С. 278-291).

Та на біду я з Шевченка і взяв се слово! Пам’ятаєте: «Кати вінчанні за маслак гризуться знову»… – це слова з поезії Т.Шевченка «Мій Боже милий, знову лихо!». В останньому академічному виданні цей витяг має таку редакцію: «Мужицька кров! Кати вінчані, / Мов пси голодні за маслак, / Гризуться знову» (Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 303). Слово «маслак» Т.Шевченко використовує також і в поемі «Неофіти»: «Гриземося, мов собаки / За маслак смердючий» (Там само. – С. 256).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 219 – 220.