1. Шкідливість суперечок за мову

Михайло Грушевський

Між тими незчисленними язвами, гіршими від єгипетських, які точать українство, дуже важне місце займають суперечки про мову й правопись. Скільки непорозумінь, розтічі, неохоти вони викликали й викликають далі! Як руйнують і без того слабкі сили нашої інтелігенції, як деморалізують публіку з народу та півінтелігенції! Просто се наше національне лихо! Хоч воно й слабне та зникає там, де національна свідомість і розвій поступають значніше, але там власне, де наш національний рух найслабший, найтонший, – там він найгірше й рветься від сих боїв за слова, за якими люди тратять і сили, і охоту до діл.

Буяли сі бої за слова по цілій землі нашій, «від Карпатів аж до Дону». В Галичині, в перших початках народного руху люди не бачили нічого важнішого над суперечки про те, в якій мірі книжна, літературна мова має черпати з діалектів народних, а в якій мірі основуватися на старій книжній мові. п’ятдесяті й шістдесяті роки, найглухіші часи, коли галицьке громадянство в пітьмах реакції зовсім збилося на бездоріжжя, навіки стративши безцінний для політичного і культурного свого розвою час, – сі найтемніші часи були власне наповнені суперечками про мову й правопись.

І коли живіші елементи громадянства, що стали провідниками руху народного, демократичного, українського, скоро обтрусили з себе сі схоластичні суперечки, то реакціонна, т. зв. староруська, або, як тепер її звуть звичайно – москвофільська частина галицького громадянства зісталася й по теперішній день з памороками, забитими тими язиковими й правописними суперечками. Фонетичну правопись, заведену в галицьких школах, урядах, народних українських виданнях, тут досі уважають, мабуть, найбільшою бідою, яка коли-небудь спадала на галицьку землю. Раз у раз піднімають гадку про те, щоб вислати депутацію до цісаря та просити, аби скасував фонетику.

Далі чубляться за мову між собою і з «українцями», а за тими суперечками про мову і правопись лишають облогом, з своєї сторони, поле просвітньої й культурної роботи. Бо на тім полі працювали й працюють головно ті, що обминають сі язикові суперечки надалі, пізнішим поколінням зіставляючи відбирати кукіль від зерна, а пильнують того, щоб на тій мові, яка виробилася вже і виробляється далі, дати якнайбільше реального знання, освітнього, культурного й політичного матеріалу свому громадянству, свому народові.

І на Україні російській найтемніші часи – сімдесяті і вісімдесяті роки, по указі 1876 року, також кишіли суперечками про мову й правопись. І підіймали сі суперечки, як у Галичині москвофіли, так і тут переважно люди малоприхильні або й зовсім неприхильні розвоєві української народності, далекі від народу, від його освітніх і культурних інтересів. Неохочі до нового літературного українського руху, вони нападалися на українські писання, чіпляючися незвичайних для них або наново утворених слів – «кованих», як вони говорили: докоряли українським письменникам, що вони пишуть мовою не народною, видуманою; жадали, аби книжки українські писано «мовою Котляревського, Квітки, Шевченка».

Їх закиди підхоплювали й далі розвивали вже явні вороги українства, виловлюючи різні «словечка», щоб збридити публіці нову українську літературу, та приготовляли мотиви й оправдання для правительственних репресій своїми поголосками, що український рух, літературну мову, літературу умисно творять кружки сепаратистів, «нав’язуючи» народові небувалі, незвісні йому стремління, видуману, нікому не зрозумілу мову, нікому не потрібну літературу. І ся робота їх не зіставалася без послідку. Як відомо, правительственні заборони мотивувалися покликами на такі голоси «большинства малороссов»; збираний ними матеріал ішов «в дело».

З другого боку, великій частині українського громадянства, байдужій для національних інтересів, відірваній від народу, від народної мови, та «критика» української літературної мови давала оправдання її недбальства, байдужності, національного ренегатства. Тому вона теж охоче повторяла балачки про «ковані» слова, «видуману мову» і т. д., люди ж, заінтересовані народним українським рухом, щоб не підливати оливи в огонь, не давати нового матеріалу неприхильникам українства, старалися обминати критику мови. Вони зрідка виступали з нею: роботу над її виробленням вели потиху, обмінюючись з товаришами замітками своїми, вносячи поправки, показуючи на невідповідність того чи іншого вислову, але рідко виступали з тим в пресі.

І так-от на Україні російській, так само як і в Галичині, язикові нападки, суперечки, глузування зісталися при людях, далеких від літературного українського руху, мало навіть ознайомлених з українською мовою, і літературною, і живою. За нападками на слова «ковані» пішли в сих кругах глузування й нарікання на слова «галицькі». Ними виправдували свою байдужість і недбальство різні люди, які «не мали часу», а головно – охоти познайомитися ближче з українським письменством, з літературною мовою; не можуть, мовляв, стерпіти «галицьких» слів, і через те не хочуть читати книжок чи газет, писаних такою незрозумілою мовою. І хоч потім виявлялося дуже часто, що слово, яке так образило народне чуття шановного земляка, зовсім не галицьке, а народне українське, або утворене українськими письменниками на Україні, дарма!

Шановний земляк і український патріот, «не внимая аргументам», вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав отсим сім кольок в печінки редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою б такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, привабна і мила українським землякам, що давно забули (або й ніколи не знали) українську мову, і почвалав собі до єдиної зрозумілої, єдиної рідної й близької усім таким «правдивим українцям» – російської книжки чи газети.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 213 – 215.