7. Працювати і вдосконалювати мову

Михайло Грушевський

Ніщо не пропадає в природі, і так само в народнім житті. Стерти те, що єсть, і написати на тім місці відразу щось нове, се легко на піску, або на шкільній дошці, але в житті реальнім се не так легко. Сильне те, що коріниться в нашій минувшині, що має опору в звичаях, в попередній роботі. Слабке і хитке, що робиться в рішучій незгоді з нею. І тому практичний розум наказує, роблячи нове, зв’язувати його з старим, з готовим вже, особливо там, де енергія руху невелика, нема в ній розмаху й не можна сподіватися, щоб сим розмахом своїм вона подоліла інерцію життя, супротивлення того, що існує.

Від слабкого руху українства, який проявляє воно тепер в Росії, не можна сподіватися багато енергії ні в чім поки що. І до тих перешкод, які й без того лежать на його дорозі, які мусить воно побороти, великим нерозумом було б додавати ще нові трудності, нові «трения», в яких дуже легко могла б до решти згинути, змарнуватися й та невелика енергія, яку воно має.

От чому велику шкоду роблять всякі суперечки, які вчиняються за різні формальні дрібниці, і велику нетактовність показують ті, що такі дрібниці витягають і з малого велике роблять. От чому дуже не в час тепер забавлятися у всяке новаторство, пробивання нових паралельних доріг поруч старих, якими, кінець кінцем, також можна б прегарно дочвалати до нашого Риму – національного усвідомлення і національного життя. А ще менше часу тепер на конкуренцію, на суперництво, на полеміку між репрезентантами таких паралельних доріг.

Що б було, якби ми задумали «прежде всякого другого действия» виробити тепер для цілого українського народу одну одностайну правопись? Скільки б се з’їло часу, енергії і – властиво, без усякої реальної користі! Що б було, якби знеохотившися різними недоречностями, які можна подибати в нашій літературній, культурній мові, постановили ми «прочистити» її та виробити одностайний «канон» її від Сяну до Кубані? Мабуть, покоління цілого на се б не стало, аби такий канон виробити і в ті академічні кайдани нашу мову закувати.

І на що?

Маємо кілька відмін правописі. Кожда з них має своє добре й своє лихе. Кождий може держаться тої, яка йому миліша, і можуть вони преспокійно жити поруч якийсь час, поки тісніші зв’язки, толерантність, яка виробляється спільною позитивною роботою, а не передиранням та амбітним суперництвом, не позволять поволі вигладити всі ті, властиво, невеликі різниці. Маємо мову культурну, літературну, наукову; яка не яка, вона може сповняти своє призначення зовсім добре, і маємо вже певний культурний запас на сій мові. Добра річ її чистити, шліфувати, але відкинути й на її місце поставити якусь нову, спеціально полтавську, чи харківську, чи якусь іншу, – се річ зовсім неможлива.

І так само неможливо – занехати всяку культурну роботу, поки та літературна мова «виробиться». Єсть у нас термінологія наукова і шкільна, вироблена переважно на грунті галицькім, вироблена в значній часті нашвидку, під натиском наглої потреби і не завсіди вмілими руками. Через те є в ній чимало сміття, яке мусить бути раніше чи пізніше виметене, і його треба вимітати неустанно.

Але очевидна річ, що все-таки виходити треба від сеї, вже готової, вже прийнятої в одній часті України термінології і з неї передусім вибрати все корисне і придатне, викинувши усе нездатне, а не творити зовсім незалежно від неї цілком нової паралельної термінології й копати новий рів між двома частинами української землі, без того роз’єднаними всякими сторонніми впливами. Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися – се повинно бути у всім наше гасло.

Звичайно, при всякій аргументації чи против мови, чи против термінів, повторяється, що народ того не приймає, того не розуміє і т. д. В дійсності невдоволення, критика, неохота йде від інтелігенції, яка не хоче зробити тої малої роботи – присвоїти собі культурну українську мову, її термінологію та, стаючи на хуторнім становищі в сій справі, заслонюється тим міфічним «народом». Коли б вона сама зрозуміла й щиро перейняла ту нехитру премудрість, що для того, аби орудувати культурною мовою, хоч би й своєю, треба трохи привичитись її, то сю премудрість без труда ще далеко легше присвоїв би собі й народ, який далеко ліпше розуміє, що книжна мова йому не може датися без певного труда.

І тоді виявилося б, що книжка українська, написана для широких кругів народу, зовсім не дає ніяких особливих трудностей для зрозуміння тим народом ні з сторони правописі, ні лексики, ні складні, ні термінології. Повторяю – книжка призначена для широких кругів. Бо ніхто не має претензій до того, щоб статті збірника математично-природописної секції Товариства Шевченка, а навіть історичні чи філологічні наукові курси були написані загальноприступно для читача з народу. Такі речі ніде не пишуться для народу, і наша культурна мова не може бути виїмком. Книжка, призначена для народу, може обмежитися мінімумом елементів культурних, заразом – можливо зблизитися до місцевого обиходу живої мови. Але у інтелігента не повинно бути місця для локальних, провінціальних капризів.

Поки народ живе, живе й його мова. Ні я, ні ви, читачу, не вгадаєте, яка буде мова наша літературна й наукова, її термінологія, її правопись, навіть за п’ятдесят літ – як будуть писати й говорити наші внуки. Пильнуймо своєї мови, поліпшаймо її, але не затуркуймо голови ані собі, ані людям надмірним перфекціонізмом. Довлѣєть дневи злоба єго. Дев’яносто дев’ять процентів того, що продукуємо ми тепер, сповнивши свою службу теперішній хвилі, однаково забудеться, і що ж тут старатися про те, щоб його форма подобалася будучим поколінням, коли в тім вони не будуть мати потреби?

Те з теперішніх писань, що потрібне буде для ужитку наших правнуків, постараються вони перевести на будучу правопись, і мову йому перелицюють, коли воно буде потрібним для ширшого ужитку. Сей труд і клопіт можемо їм полишити, а тепер орудуймо тими культурними знаряддями, які маємо, тою мовою чи термінологією, яка досі виробилася. Не маймо претензії творити для віків, а ліпше пильнуймо свого обов’язку перед хвилею, перед її вимогами, щоб чесно сповнити його.

Старозавітна легенда оповідає про свого національного героя, що він в розпалі гніву, не маючи іншої зброї, ослячими щелепами, що попалися йому на дорозі під руку, побив тисячі ворогів. Я думаю, що нинішні наші культурні снаряди – літературна й наукова мова, термінологія, правопись, – се все-таки щось ліпше від тих ослячих щелепів. Але якби справді було се все тільки ослячими щелепами, то і з сею зброєю потрапимо ми доказати великих діл на полі культурно-національного відродження нашого народу. Іншої зброї, інших засобів ми не маємо й не будемо мати. Але коли будемо мати те завзяття праці й боротьби, якого вимагає від нас велике завдання хвилі, що лежить перед нами, ми і з тою зброєю докажемо свого.

Тільки викресати треба з своєї душі святий огонь запалу!

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 227 – 230.