Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Про українську мову й українську справу / 2. Потреба вдосконалення мови

Про українську мову й українську справу

2. Потреба вдосконалення мови

Михайло Грушевський

Велика в тім трудність українству. Інстинкт самоохорони наказує нам дбати всіма силами про те, щоб від летаргічного стану, в якім держали український народ правительствен! заборони, перейти якнайскоріше до діяльного, міцного життя національного, коли хочемо жити, а не підпасти процесові розкладу й умирання. Першим же й невідмінним засобом і знарядом національного життя являється культурна мова, здатна служити органом культурного життя в усяких сферах і проявах його. Без такої культурної мови, придатної не тільки «для домашнего употребления», для етнографічних оповідань чи легеньких популяризацій, але здатної на орган чи науки, чи публіцистики, чи ділового ужитку, – не можемо ми й на крок вперед поступити.

І не можна сказати, щоб у нас такої мови не було зовсім. Протягом останніх п’ятдесяти літ вона вироблялася неустанно, приладжуючися чи то до потреб наукового мишлення, чи до малювання інтелігентного життя, чи підбираючи слова до шкільної або юридичної термінології. Через ті заборони, що раз у раз перепиняли поступ і розвій українства в Росії, ся робота над мовою, як загалом робота над культурним розвоєм українства, велася більше на грунті галицькім, як на російській Україні. Але через се отсю культурну мову, що виробилася тою півстолітньою роботою, називати «галицькою» ніяк не можна, хоч і часто її так називають. Невірно се, й кривда українцям з Росії, які велику участь брали у виробленні сеї мови і нестерті впливи українські на ній положили.

Куліш, Драгоманів, Кониський, Нечуй-Левицький, Комар-Уманець, не кажучи за молодших, мали на вироблення сеї культурної мови, безперечно, більший вплив, ніж котрий-небудь з галицьких письменників, їх сучасників. Та й самі галичани, починаючи від перших проб народних видань, від козакофільства 1860-х років і до новіших часів, все йшли до України, до зближення з нею і в мові, і в літературній манері, і в культурі. Правда, були й не переводяться старовіри галицькі, які против того українства відворкують. Але не вони давали тон галицькому культурному життю; люди ж, які найбільше віддавали себе народній роботі й найбільше допомагали її поступові, вели його свідомо до тіснішого зближення з Україною.

І коли взяти мову теперішніх навіть чисто галицьких письменників та порівняти її чи з книжною галицькою мовою 1850-х років, чи з галицькими народними діалектами, то побачимо величезну різницю, незмірний поступ у зближенні до того українського наддніпрянського говору, який послужив основою української літературної мови. Письменники ж українські, що уживали сеї нової літературної мови, розуміється, стояли до того українського наддніпрянського говору ще ближче.

Очевидна річ, за ті п’ятдесят літ до повного викінчення, до кристалізації ся культурна українська мова не дійшла, й не могла дійти. В ній багато доводиться чистити, шліфувати, полірувати. Багато в ній такого, що було ужите чи зложене на швидку руку, й чекає, щоб замінили його висловом чи оборотом ліпшим, більше відповідним духові української мови. Особливо багато такого в складні, в синтаксисі сеї культурної мови. Коло того треба працювати, багато працювати – се робота для цілих поколінь.

Але ігнорувати сю культурну мову, вироблену такими тяжкими трудами кількох поколінь, відкинути її, спуститися наново на дно й пробувати незалежно від тої «галицької» мови творити нову культурну мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер – се був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу. І ті земляки наші, що гудять та гидують, і іншим збриджують, дискредитують сю культурну мову, лиху послугу роблять тим українству, коли находять послух і віру для своєї критики серед земляків.

Виправдати їх тим тяжче, що й закиди їх не тільки шкідні, а й не оправдані. Закидають вони тій українській культурній мові, що вона незрозуміла й народові, й інтелігенції. Се правда, коли говорити про тих людей, що оддалік стояли від українського літературного руху і тепер роблять першу знайомість з ним. І читач з народу, що зроду не держав у руках української книжки, і інтелігент український, що досі, як некрасовський генерал, «за множеством смотров, разводов и парадов» не мав часу інтересуватися книжкою – українською, розуміється, але беручи її в руки, уважає потрібним сказати про неї своє авторитетне слово – вони знайдуть у книжці, писаній українською літературною мовою, не одне незрозуміле, незвичайне для себе.

Читач-інтелігент дуже часто має дуже бідний запас народних слів – менший навіть, ніж читач з народу. Читач з народу запнеться на культурних словах, дещо відмінних, бо приладжених до української фонетики, або загалом йому незвісних. Те чи інше слово може здатися дивним, прикро залунати для уха. Але що ж робити? Чи думаєте, що селянин німецький або французький, непризвичаєний до мови, більше второпає в літературній мові своїй, вперше стрічаючися з нею? Ніколи в світі! Він мусить учитися її, коли хоче розуміти.

Так само селянин великоруський чи польський, болгарський чи чеський, беручи книжку, писану літературною мовою, знайде в ній безліч слів чужих, незрозумілих, дивних, яких зміст, толкуючи наздогад, він зрозуміє хибно. Там, одначе, школа научить розуміти сю мову – і коли не присвоїть сеї культурної мови цілком, то хоч зблизить до неї, і тому там перехід до неї здається легшим, менш помітним. У нас школа сього не робить, а навпаки ослаблює, забиває почуття своєї мови, призвичаює до культурних термінів чужих, однаково як селянина, так і інтелігента. Наслідком того український культурний вираз, взятий навіть з народних уст, або утворений якнайліпше в дусі народнім, часто здається дивним, незвичайним.

Але не можна ж через се домагатися того, чи навіть бажати, щоб культурну мову замкнено в границі словарця сільського обиходу, словарця ослабленого, збіднілого через натиск ходячих слів і виразів російських; не можна жадати, щоб вона за межі того словарика не переходила, бо інакше буде незрозуміла для селянина, чи інтелігента, що не пішов в знанні своєї мови далі такого бідного сільського словарика. В тім словарику для багатьох культурних понять не знайдеш виразів, як не бийся, як не упрощуй їх, як не знижай культурного рівня мови.

І виходить одно з двох. Або зріктися вищих культурних завдань, нерозлучних з національним життям, й махнути рукою на всякі перспективи національного розвою. Або свідомо вводити народ і інтелігенцію, яка відбилася від національного життя, в культурну українську мову. Тоді для читача з народу книжечка, написана словарцем його околиці, має бути тільки першим ступенем в переході до мови більш багатої культурними виразами, більш здатної до викладу докладнішого, інтелігентнішого. Для дитини таку ж ролю посередника – поки нема школи, має грати читанка, дитячий журнал. Інтелігентному ж чоловікові при його інтелігенції не потрібно таких посередників, і він, коли схоче, запевне дуже легко присвоїть собі невеликий той запас культурних слів і оборотів, який культурна робота останніх десятиліть ввела в літературну нашу мову, і ввійде в сю літературну мову.

Вся культурна надбудова над народною нашою мовою, загалом кажучи, дуже невелика, коли порівняти її чи з масою неологізмів і чужих слів і оборотів в інших культурних мовах, чи з народними елементами нашої мови. Світові культурні слова однакові для нашої культурної мови з іншими; тисячі їх маємо в щоденнім ужитку однаково чи в українському, чи російському, чи німецькому.

Коли порівняти те, що лишиться, як спеціально український культурний запас, з безконечним багатством народної мови, яким орудує наша літературна мова, то побачимо, що та спеціально українська культурна надбудова не так велика. Для того, хто має значніший запас слів народних, розуміється, – не тільки з свого села, але й запас загальніший, всеукраїнський, так би сказати, вибраний з різних говорів, тому додаток культурних термінів, наново утворених, або добутих з народних говорів та приладжених до культурного ужитку в трохи зміненій формі, не покажеться ані тяжким, ані страшним.

Бо ж значна, переважна частина їх опирається безпосередньо на народній основі, виразах суто народних. А з невеличкою частиною виразів не дуже зручних, невповні відповідних для українського уха, які поза тим знайдуться, доводиться поки що миритись, доки не підбереться щось ліпше. Так серед монети, яка ходить на ринку, завсіди знайдеться певний процент фальшивої, стертої, нездалої, і поки її терплять, вона може сповняти свою ролю в обороті.

Нам важно мати тепер можливість культурного обороту. Для сього треба дорожити тою мовою, яку маємо, – чистити її, поліпшати, але й зносити ті її хиби, яких відразу поправити не можемо. А відкидати її зовсім через ті хиби – ніяк не можна, щоб не зістатися безоружними, позбавленими першого засобу культурного поступу й національного життя.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 215 – 218.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 40

Модифіковано : 13.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.