2. Запис 1428 р. – джерело Похвали

Михайло Грушевський

Серед тієї часті літописі, що я назвав літописним оповіданням, видаються два епізоди, що виріжняються з-поміж інших, становлячи як би осібні цілості, – се оповідання про Поділля і – похвала Витовту. Тут буде мова за останнє. «Похвала» ся (таку назву має вона в кодексах Порічськім і Познанськім: «Похвала о великомъ кнзи Витовте») приходить в ріжних кодексах на іншому місці: в Супрасльськім закінчує оповідання про боротьбу Жиґимонта з Свидригайлом, в Порічськім стоїть за звісткою про смерть Витовта, в Познанськім – між звістками про коронаційні заходи і смерть Витовта. Притім форма її: риторичний вступ і якийсь наче урваний кінець вводили в трудність дослідників, що не знали, яке їй місце в початковому плані літописі надати (так д-р Смолька уважав її вступом до «хроніки» подій по смерті Витовта [Op. c[it.], § 7 [Smolka S. Najdawniejsze… – S. 7].], тимчасом як д[обродій] Тихомиров признавав неможливим, щоб похвалою оповідання починалося, замість кінчитись [Журн[ал] Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1891, І, с. 401 [ЖМНП. – 1891. – Т. 2 – С. 400].], а д-р Прохаска, уважаючи на брак закінчення, признавав її фрагментом, що в архетипі стояв без зв’язку з іншими частями літописі [Latop[isiec] litewski, p. 37-39 [Prochaska A. Latopis… – S. 37-39].].

Цілком припадково вияснилося, звідки вийшла ся «Похвала», а разом стає ясним і її якесь неприкаянне становище в складі літописі. На се я й хочу звернути увагу в своїй замітці.

В останнім (IX) томі «Чтений» Київського історичного товариства, виданім перед кількома місяцями, проф. Соболевський подав (с. 219) запись з рукописного збірника слів Ісака Сирина Петербурзької публічної бібліотеки [Соболевский А.И. Запись начала XV века. Чтения в Ист[орическом] об[щест]ве Нестора Летописца, кн. 9, К., 1895, с. 219 – 222.]. З сієї записі довідуємось, що оригінал збірника був в Константинополі, і з нього якийсь Тимофей в маї – червні 1420 р. списав копію в монастирі Панмакаристи з розказу Гарасима, тоді єпископа Володимира-Волинського. З сієї копії списана була нова копія в р. 1428, вже в Смоленську, з розказу того ж Гарасима, що тоді був вже єпископом Смоленським. Очевидно, єп[ископ] Гарасим дуже вподобав той збірник і, замовивши для себе копію з нього в Константинополі, пізніше, перейшовши з Володимира до Смоленська, спорудив нову копію, може, для своєї нової катедри.

Запись в кінці книжки таким чином подвійна: передовсім списана запись Тимофея з 1420 p., далі йде запись другого писця, і тут, на початку її, з нагоди згадки про князювання Витовта знаходимо коротку картину його слави; по тому йде дата закінчення копії й пояснення про перехід єп[ископа] Гарасима, в часі між написанням першої й другої копії, з Володимира в Смоленськ, але тут запись, з цілою рукописсю разом, уривається.

Згаданий уступ записі про славу і силу в[еликого] кн[язя] Витовта був, безперечно, джерелом літописної «Похвали о в[еликому] кн[нязі] Витовті»; на довід приводжу en regard обидва тексти – записі і літописі (з рукописі Порічської, як поправніше виданої, означаючи ( ) цікавіші варіанти рукоп[исі] Супрасльської), зазначивши розбитим друком місця буквально подібні:

Найдавніша р[усько]-литовська літ[опись]

Похвала о великомь кнзи Витовте. Таиноу царевоу таити добро есть, а дела великаго государя повѣдати добро ж есть. Хочю вамь поведати о великомь кнзи Александре (зовемомъ) Витовтѣ, Литовьскомь и Роуськомь, иных многихъ земли государя; но поне иж есть писано: Братья, Бога боитася, а князя чтите, тако ж и я хочю вамъ поведати о славномъ томъ государи; но немощно исповѣдати ни писанию предати дела великаго государя, яко бы не мощно комоу испытати высота небесная и глоубина морьская, тож бы мощно исповедати сила и храбрость того славнаго государя: сии князь великий Витовть – бяше ж емоу дръжаще великое княжение Литовьское и Роусское (и) иныи многыи земли, спроста реку: вся Роуская земля. Не токмо ж Роусская, но еще государь Оугоръской земли зовємьій цесарь Римьскиі оу великой любви живяше с нимь. Таково ми ся оуверило некогда соущоу томоу славномоу государю, бывшю емоу оу своемъ градѣ в Лоуцку оу великомъ, и посла послы свои королю Оугорскому, цезарю Римьскому, и повеле ему быти к себе; онъ ж беза всякого ослушания уоскоре приехаль к немоу и своею королицею, и честь великоу и дары многы подаваша имь; оттоле ж в них оутвердися великая любовь. Како не почюдимся чти великаго государя: иж который земли на оустоце или на западе приходяче поклоняються славномоу государю, иж есть царь надо всею землею, и той пришедъ поклонися славномоу царю великомоу князю Александроу. Еще ж и Турецкий царь честь велику и дары многы подавали славномоу государю; благовірномоу ж и христолюбиво-моу царю Цариградскомоу и томоу с ним оу великой любви живоущоу; також и Ческое кролевьство великоучесть держащу над славнымъ государемь; ище и Доньскии король великоу честь и дары многы подаваше славному государю великомоу князю Витовтоу. В та ж лета брату его Якаилоу держащоу стол Краковьскаго королевьства, а по лядскомоу же я(зыку) зовемоу Владиславоу, и томоу с нимъ оу вилице любви живоущи, – коли славный государь Витовта на которую землю гнѣвенъ бывалъ (бываше) и котороую землю хотяше казнити, королю жь Владиславу всегды помощь дающоу.

Еще ж инии цари оусточнии слоужахуть емоу. Тако ж великий князь Московьскии оу велице любви живяше с нимь. Еще ж инии велиции князи Немецкыи слоужахоуть емоу со всими городы своими и со земли; ты и ж великий князи Немецкий и по немец-комоу языкоу мистрове. Еще ж государь земли Молдовьскыи и Басарабь(ския), по волоскомоу (власкому) языкоу воеводы. Тако ж и государь земли Больгарьскои, по больгарьскомоу языкоу деспоты. Еще ж инии велиции князи: великий князь Тверьскии, великий князь Резаньскии, великий князь Едоевьскии великий князь и Новъгород великий и Псковь.

И что ста (сопроста) реку,иж не обретеся во всемь Поморий ни градъ, ни место, иж бы не прислоухали славнаго того государя Витовта. Ты и ж велиции государи цари, велиции князи и велиции земли, еще (же) писахомь здѣ, и инии оу велицеи любви живоущи с ними, а инии крепко слоужахоуть емоу (славному господарю) и честь великоу, и дары великиі, и дани многи приношаху ему, не токмо по вся лѣта, но и по вся дни. (Коли) славный государь великий князь Витовть на которую землю бываше гневен и которую землю самь хотяше казнити или (пакы) силныхъ своихъ воеводъ послати [В Супрасль[ській літописі]: посадити.] где оу-схочетъ, и которому от тыхъ ве-ликихъ земль повелеваше к собе быти, они без всякого ослушания оускорѣ прихожаху и со своей земли к немоу; и коемоу государю некакоую ноуж (за которую нужу) немощноу быти, и онъ вси свои рати и силы посылаше на помощь на его сложбоу. Сии ж князь великий (Александро зовемыи) Витовтъ оу великой чти и славе пребываше.

(Далі оповідається за відносини Витовта до Орди).

Запись 1428 p.

Сь сѣе же книги преписана бысть книга сия на ктороую книгоу при великомъ князи, Александрѣ зовома [Замість: зовомо] Витовтъ.

Тогда во умоу многа лѣтъ соущи держаше великое княженье литовское и роусьское и иная великая княженья, спроста реши вся роусьская земля.

Тогда бяхоу крѣпко слоужахоу емоу великїи кнази: великій кназь московьски, великий кназь тфѣрьски, велики кназь разаньски, великий Новъгородъ, великий Пьсковъ, и спроста рещи весь роусьскии языкъ, чть и дары подавахоу емоу. И тако же слоужахоу емоу и въсточные великий цри татарьскии. Тако же и немецькии великии кнази слоужахоу емоу со всѣми грады своими и съ землямі: тѣ же немецькии кнази по немецькомоу языкоу зовоми мистрове. Єще жє и инїи вєлиции кнази слоужать емоу, гдрь молдавьскои земли, тако же и басарабьскои земли: тѣ же велицїи кнази гдри молдавьскои земли по власномоу языкоу зовоми воеводы. Тако же и чеськое корольство слоужаше емоу. Тѣ же велицїи кнази всѣх земль тѣх и языовъ, еже писахомъ здѣсе въ князѣ сей, великоу чть и дары подавахоу славномоу господарю великомоу князю Александроу зовомоу Витовтоу, тако же и велики дары и дани приношахоу емоу не токмо на всяко лѣто, но и по вся дни. А от тѣх великихъ земль которомоу осподарю повелеваше к собѣ быти, они безъ всякого ослоушания прихожахоу к немоу со своихъ зємль. Єсть пакъ хочеть поити на котороую землю, на нихъ самъ бываше коли гнѣвенъ, или пакъ силныхъ cвoихъ воєводъ гдѣ послати хошеть, и некоторми земли, которымъ гдремъ велаше к coбѣ быти, ино тѣхъ великихъ земль гдри безъ всякого ослоушания приходать со всѣми своими силами на помочь и на єго службу. Єсть ли паки тѣхъ великих земль которомоу гдрю нѣ за коую ноужю немошно было прити, и онъ вся свом рати и силы посылаше к немоу на помочь и на слоужбу. Тогда во ваше славныи гдрь велики кназь Александръ, зовомыи Витовтъ, въ велицки чти и славѣ прѣбываше, тдко же и отечьство его, литовьская земла в велицѣи чти прѣстояше, и всакимъ обильемъ исполнашеса, тако же и народна ваше много.

При порівнянні обидвох текстів зовсім ясно виступає їх зв’язок між собою; цілі уступи в них буквально подібні, в інших знову, при зміненій формі речі, приходять ті самі вирази. Притім, одначе, текст літописі містить в собі далеко більше фактів впливу і слави Витовта: вступного оповідання про коронацію і дальшого, що йде за поданим текстом і спеціально займається татарською політикою Витовта, як він з своєї руки ставив ханів татарських – не знаходимо в тексті записі. З другого боку – оповідання записі далеко більш суцільне і консеквентне щодо свого укладу: автор, зазначивши володіння Витовта, зауважує, що на тому власть його не кінчилась, і що йому служили інші володарі, вичисляє їх – з початку «руського язика», а далі чужих – і характеризує, в чім виявлялася їх залежність від Витовта: вони приносили йому дарунки, приходили до Витовта на його поклик, ставали з військом на його веління або, як не могли – то своє військо посилали; і се закінчується короткою заміткою про славу Витовта і добробут його держави.

Не так в літописі: і тут стоїть на початку (поминаю тим часом риторичний вступ) згадка про володіння Витовта, по чому автор робить перехід (переходу такого бракує в записі): «не токмо ж Роусская (земля вся)», але замість того, аби вичислити землі, що «служили в[еликому] кн[язю] Витовту», вставляє цілком не до речі володарів, що «у любви жили з Витовтом», аж потім іде реєстр тих, що «служили йому». Вираз про запомогу Витовту, коли він гнівався на яку землю, антиципировано й приложено до Ягайла; «цари оусточнии» втратили, властиво, значіння, бо осібно сказано попереду про турків, а нижче про татар оповідається ширше. В загальній характеристиці автор схаменувся раз, що вона не належить до всіх вичислених володарів і застерігся («инии оу велицеи любви живоущи с ними»), а другий раз – загалом про всіх сказав про посилання помочі (так що про Ягайла буде двічі – загалом і спеціально). Все отсе надає оповіданню кошлатий вид.

Зваживши се все, треба признати, що запись не могла взятись з тексту літописі [Є тільки одна подробиця, що могла б за тим промовляти: се лекція записі «власному» замість «власкому» (як в рук[описі] Супрасльській); але, зваживши все вищесказане, прийдеться «власному» уважати за похибку друкарську.]. Можливе ще припущення, що писець записі відписав якусь похвалу, що була також джерелом літописної похвали; але самий факт такий дуже неправдоподібний – того роду записі все укладає сам писець звичайно. Далі – похвала записі не має признак осібного утвору, розпочинається ex abrupto (лат.) і закоротка й суха на окрему похвалу; а знову так гладко і докладно уложена, що не виглядає абсолютно витягом або уривком. Нарешті – та картина сили й слави Витовта, яку там знаходимо, належить до останніх років його князювання, значить – до того, власне, часу, коли писець писав свою копію. Се все нахиляє до переконання, що маємо в записі утвір самого писця, що, отже, запись 1426 p. була джерелом, з якого повстала «Похвала» літописі.

Невідомий нам укладчик, надибавши сю запись, задумав ужити її для панегірика Витовту. Отже, причепив до неї риторичний, але доволі кошлатий вступ, де хотів, очевидно, повеличатися цитатами з Святого Письма, але не вмів їх один до одного припасувати, далі розширив текст записі вставкою, навіяною оповіданням про коронаційний з’їзд (пор. вид. Попова, с. 46 – 47), а в кінці – також доволі невправно (так що насовується питання, чи не попсовано тут текст, хоч можна об’яснити і просто нездарністю автора) – «бяше емоу нѣколко от своих градовь» і т. д. – причепив оповідання про те, як Витовт «давав царів» Орді татарській, прикрасивши се на закінчення ще двома метафорами «от книг» (якож река, превосходящи всю землю, человѣкы и скоты напояющи, а сама не умаляющися, також и славный государь и множство царей отпоущаеть на Орду, а оу негож множство царей (розумій – є в запасі) – яко ж бо от моря множство вод изходяще (в Поріч[ській]: «тако и от сего моудрость великого государя кн[язя] в[еликого] Витовта»).

Недокладне закінчення похвали спонукало польських учених достерігати тут на кінці пізніших додатків. Д[окто]р Смолька догадувавсь, що остатня метафора, що не має другої половини порівняння в рук[описі] Супрасльській, – є приписка на маргінесі, що належала зовсім до іншої статті – уривка про ріки з Найдавнішої літописі руської, що знаходиться в рук[описі] Супрасльській, і припадково до «Похвали» причепилась, і що в pendant їй якийсь писець вставив аналогічну метафору кілька рядків вище [Op. c[it.], § 6 [Smolka S. Najdawniejsze… – S. 6].]. Д[окто]р Прохаска вправді справедливо зауважив, що згадана метафора не могла бути глосою з того гідрографічного уривка, але й він уважає обидві метафори за «надто кошлаті і недокладні», щоб уважати їх плодом пера автора тієї ж «Похвали», і признає їх також глосами пізнішими [Op. c[it.], p. 40 (і взагалі розд. VI) [Prochaska A. Latopis… – S. 40].]. Хоч ті метафори, і та, що на закінченні, – спеціально – не так ще неможливо зла (як то справедливо зауважив і д[обродій] Тихомиров [Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1891, І, с. 400], але безперечно – «Похвала» закінчена, хоч би прийняти остатню метафору в цілості [Чи другу половину упущено в рук[описі] Супрасльській, чи не було її й у архетипі – сього на підставі тих двох кодексів, звісно, рішити не можна.], – незручно. Тільки в укладі «Похвали» ми вже бачили стільки доказів незручності укладчика, що і в незручнім кінці бачимо його ж недотепну руку і не потребуємо припускати пізніших глос.

Що хотів зробити з сею похвалою укладчик, де думав її в літописі умістити – про се можна лише гадати. Мені правдоподібним здається, що ся похвала мала закінчувати оповідання про Витовта, значить – стояти там же, де стоїть в рукописі Порічській – після оповідання за коронаційний з’їзд і смерть Витовта. Се й a priori (лат.) правдоподібніше, бо згоджується з звичайним планом «житій», як зауважив вже д[обродій] Тихомиров, і знаходить собі, хоч нерішучу, підпору в укладі «Похвали»: як згадано, одна з її частей опирається на оповідання про коронаційний з’їзд. А що думка про таку похвалу не розвинулась у самого укладчика, а була піддана готовим утвором, яку він тільки розширив в міру своєї здарності, тож вона й зісталася такою ніби чужою вставкою й літописі, й пізніші писці пересовували її: в рук[описі] Супрасльській опинилась вона по оповіданні за боротьбу Свидригайла й Жиґимонта, укладчик рук[описі] Познанської натомість, відкинувши риторичний вступ, злив її з оповіданням про з’їзд, з яким в’язалася вона, як бачили ми, своєю другою (по вступі) частиною.

З двох відомих кодексів літописі текст Супрасльської ближче стоїть до записі 1428 p., як то видко з наведених варіантів; але знову подекуди (напр., «посадити» Супрасль[ська] замість «послати» Поріч[ська] і записі) поправніші варіанти знаходимо в Порічській.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 53 – 61.