Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1910 р. / Над свіжою могилою

Над свіжою могилою

Михайло Грушевський

Ще один труп – сим разом на університетській арені, на тій скорбній дорозі, котрою неписана австрійська конституція уставила для розв’язання університетських питань.

Писана конституція признає всім народам права на засоби освітні. Але здійснення сього права для народностей не привілегійованих державна практика Австрії ставить в залежності від готовості задля одержання сих просвітніх засобів пити довгу і гірку чашу всяких наруг, переслідувань і жертв. А в ній вища школа не осягається інакше як бійками, барикадами, погромами, револьверовими перестрілками, кров’ю і трупами. Сею дорогою ішла свого часу справа чеського університету, потім італійського, і от уже скоро буде десять літ – на сю дорогу, приписану неписаним австрійським регуляміном, вступила справа українського університету, переходить від одного конфлікту до другого, іде від катастрофи до катастрофи, викликаючи незвичайне напруження і національне роз’ярення. А високе правительство докладає всіх старань заховати холодну кров, щоб, боронь, Боже, не нарушити ані одною хвилею завчасно монопольні права привілейованої народності.

Розуміється, неможливим абсурдом мусить здаватися кождому непризвичаєному сей факт, що просте віче українських студентів, яке щонайвище могло б потягнути за собою вмішання університетських педелів, дає привід до формальної облави, мобілізації поліції і револьверового обстрілювання.

Зі страхом приходиться думати, що й просте ходження на виклади в подібних відносинах при такім становищі тих, що вважають себе хазяєвами університету, дедалі може теж викликати револьверові сальви. За останні роки можна було помітити незвичайне здичіння відносин. Фрази про обов’язок оборони університету, на котрий ніхто не посягає – загіпнотизували польську сторону. Вповні забуто, що українська сторона домагається нового і осібного університету, і всі маніфестації її на старім університеті мають тільки демонстративний характер, бо іншої арени своїх домагань вона мати не може. Ще недавно польська молодіж, уже прийнявши сю накинену їй зовсім невідповідну ролю охоронців теперішнього statu quo, все ж пам’ятала, що перед нею її товариші. Тепер того нема; противну сторону вона трактує вже як дикого звіра, супроти котрого все дозволене.

Се віщує в будущині найгірші перспективи; але індиферентизм правительства і апатія політичних репрезентантів української суспільності неминуче будуть гнати нашу молодіж до все нових і нових конфліктів. Їх пасивність і апатія по контрасту буде змушувати нашу молодіж добувати з себе все нові й нові можливо різкі форми реагування на неможливі, повні пониження обставини нинішнього академічного життя. Чуючи себе єдиним активним борцем за національну освіту, вона поставила пунктом честі вести свою боротьбу далі у всяких обставинах, давати відповідь на кожду брутальність і провокацію. Хто зможе осудити її за се? Але пожалувати й виручити з таких неможливих обставин також би треба.

Річ очевидна, що енергічний виступ чи політичної репрезентації, чи суспільності, чи мас народних злагодив би гостроту сього питання для нашої молодежі. Два місяці тому, коли заходи університетського сенату коло санкціонування польського характеру університету викликали перші протести з боку наших студентів, ми всіма способами старалися переконати інтересовані круги в потребі можливо енергічних заходів для скорого розв’язання університетської справи, аби вона знову не спала на плечі самої тільки молодежі [Брошура: «За український університет у Львові» (Видавництво «Молода Україна»), див. мою статтю «Невідклична справа»: «Досі справу виносила на своїх плечах академічна молодіж, але вона сама її не винесе, і безсовісно було б лишити сю справу на ній. Потрібний натиск усеї суспільності, щоб розрубати сей проклятий узел».].

На сю потребу скорого, безпроволочного розділу університету, щоб запобігти можливим грізним конфліктам, вказувала петиція професорів-русинів, подана тоді ж президентові міністрів. Одначе сі місяці минули зовсім безплідно. Правительство лишилося пасивним. Українська політична репрезентація вміла тільки по-давньому накликати молодіж до терпеливості і пасивності, обіцюючи здобутки на парламентарній дорозі, щоб потім при найближчій оказії умити руки і заявити, що вона безсильна що-небудь здобути від правительства, бо правительство теж безсильне супроти поляків. Тим знищила вона кінець кінцем довір’я до парламентарного розв’язання справи і привела молодіж до переконання, що університетська справа виключно на її плечах спочиває і тільки нею може бути розв’язана.

Останні події показують, куди веде ся скорбна путь.

Наша суспільність, що з таким щирим поривом окружила могилу молодого героя і вінчала лаврами і тернями домовину борця «за рідну школу», повинна роздуматися над нею.

Те, що не зробить вона сама і її політична репрезентація, незмірно збільшеним тягарем впаде на плечі її молодежі. Те, що робиться нашою політичною репрезентацією і самою суспільністю – повне мертвоти, апатії, недокровності і на зрівноваження витягає криваві жертви від молодежі.

Останній час схаменутись і заступити молодіж від дальших розстрілів енергічними заходами здобути їй «рідну школу» і вивести з сих старих, зловіщих мурів, що грозять стати ареною все нових і нових кривавих жертв.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 51. – Кн. 7. – С. 157 – 159. Автограф статті (неповні перші три абзаци) зберігається в ЦДІАЛ України (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 22 (зі зв.) – 24. Коректа статті зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 227 – 228).

Подається за першодруком.

Стаття написана з приводу трагічної смерті студента правничого факультету Львіського університету Адама Коцка (1882 – 1910). Українські студенти 1 липня 1910 р. зібралися на віче в справі заснування самостійного українського університету. Учасників віча обстріляла польська молодь і поліція при спробі прорвати облогу, влаштовану польськими студентами в приміщенні університету. Відомий діяч українського студентського руху, організатор осередків «Січі» та читалень «Просвіти» Адам Коцко був смертельно поранений і помер того ж дня в крайовому шпиталі.

Ці трагічні події широко висвітлювала газета «Діло». Зокрема, повідомлялося про нелегальне віче польської молоді, де «інтелектуальними виновниками» подій були названі професори М.Грушевський та С.Дністрянський, які очолювали рух за створення українського університету. Галицький намісник, незважаючи на всі заходи українського парламентського клубу, заборонив прощання з А.Коцком в Академічному домі. Похований Адам 5 липня 1910 р. при вході на Личаківське кладовище. Поховальний обряд відправив отець Іван Чапельський. Прощальне слово виголосили К.Левицький, М.Грушевський, Л.Цегельський. В IP НБУВ зберігається фотолистівка з зображенням катафалка з труною А.Коцка, рідних і близьких покійного (Ф. І. – № 3585). Серед них – М.Грушевський. Фотографію виявила старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського О.Мельник.

До проблеми створення українського університету, у боротьбі за який загинув А.Коцко, не раз звертався у своїх публіцистичних писаннях М.Грушевський. Упродовж 1907 – 1912 pp. були видрукувані статті: Справа наукових катєдр і наші наукові потреби (К., 1907); Утраквізація чи розділ університету? // Діло. – 1907. – 14 березня; Злобна напасть // Діло. – 1907. – 14 (1) листопада; За український університет // Село. – 1910. – 11 березня. – С. 1 – 2; В університетській справі // Діло. – 1910. – 1 червня (19 травня); Невідклична справа // За український університет у Львові (Збірка статей в університетській справі). – Львів, 1910. – С. 7 – 11; В університетській справі // Діло. – 1912. – Ч. 123.

…на сю дорогу… вступила справа українського університету… – боротьба за український самостійний університет у Львові була зініційована на великому університетському вічі 1899 р. і відтоді пройшла через сецесію восени 1901 р., демонстрацію, арешти та голодування початку 1907 р. Докладно див.: Грушевський М. Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна); За український університет у Львові (Збірка статей в університетській справі). – Львів, 1910; Качмар В. За український університет у Львові: Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець XIX – поч. XX ст.). – Львів, 1999; Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. – Львів; Нью-Йорк, 1999; Лозинський М. З австрійської України. З боротьби за український університет у Львові // ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 3. – С. 527-536; Меморіал Товариства ім. Шевченка в справі українського самостійного університету у Львові (Рада. – 1907. – 7 квітня. – С. 1).

Брошура: За український університет у Львові… – ця збірка була видрукувана коштом Українського студентського союзу в 1910 р. Окрім статті М.Грушевського вміщує нариси провідників боротьби за український університет у Львові: М.Залізняка, В.Левицького, Р.Домбчевського, М.Зобківа.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 412 – 413.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 528

Модифіковано : 7.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.