Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Слово на малодушних

Михайло Грушевський

Серед того загального пригноблення, що запанувало тепер в Росії, і в зв’язку з ним сильно підупало на духу і енергії українське суспільство в Росії. Люди ходять як не люди, а тіні перед дверима підземельного царства, чекаючи, що от-от їх «покличуть». Щохвилі передають один другому таємничі відомості про приготовлені на українство бичі і скорпіони. Там те закрили; там се «на волоску висить»; тут готують записку об упразднении» українських товариств; там уже вислали «донесение» про нову заборону української преси і відновлення указу 1876 року. І нашпиговані сими зловіщими «шептами» далі пускають їх, сіючи зневір’я й апатію. «Ах, тихо! Не дражніть! Ви знаєте!»…

І під впливом сих «щирих осторог» осідає й та невелика енергія, яка піднялася була в тім пригніченім, атрофірованім довгою бездіяльністю українськім суспільстві. Розпочата робота притихає або ледве тягнеться, як через пень-колоду, серед сього зневір’я та різних прикростей, зачіпок і переслідувань всякої нижчої і вищої власті, офіціальних і офіціозних сфер. Товариства занепадають, видавництва замовкають і нидіють, книжкова продукція упадає. І не в одного малодуха виривається з еподів серця і утроби молитва в стилю блаженної пам’яті Теодосія Бродовича: «Господи, хоч би вже відразу прибили, як так мучити! Вернули б нас в первобытное состояние, заборонили б – і кришка! Був би чесний, мирний і безболісний кінець, святий і незазорний спокій, довгоденственне і мирне пребывание на українській печі!»

Становище сучасного українського «діяча» в Росії, дійсно, в високій мірі трагікомічне. Відповідно оцінюючи обставини, відложив він на бік не тільки федерацію та автономію, а й взагалі всякі дальші плани і бажання, посипав їх сіллю і попелом і всею душею віддався ділам самим малим, скромним, непідозрілим. Виясняє шкоду від самовільних переселень, користі від чорного пару, щонайбільше – виступить в обороні української школи та української мови. Діла, здавалося б, самі почтенні, теперішньому лихоліттю приличні, начальству не противні, Богові угодні.

Ну, і що ж ви собі думаєте? Не потрапить ніяк. То в нього «революціонні» брошури витрусять, які-небудь вроді «Запорозьких вольностей» або іншого непорозуміння. То під суд запроторять за передрук вірша, друкованого з дозволу ще самого покійного «главного управления» за часів «плевених свобід». То оштрафують або й до Іванової хати посадять за «невірне представлення сучасних обставин переселення». Як не обертайся, як не остерігайся, все одно не встережешся. Як не за підбурювання против сучасного устрою, то за невірні слухи про діяльність генерала Думбадзе. Прямо розпука!

І не дурно почне котрийсь молитись, щоб заборонили, од всякого діла ослобонили і назад на піч на спочинок пустили. Тим більше, що при тім і «вільна мисль» заворушиться: «Заборонили б, і пішов би голос, звернули б на українську справу увагу, пішли б усі заступатися за неї замість того, щоб укорочувати українцям їх «сепаратистичних забаганок»; може б, і виїхала так українська справа наверх».

Малорос – він же хитрий, се звісно. «Я, – думає собі, – за скасуванням української преси буду собі на дозвіллі пампушки їсти, а тим часом гайдельберзькі, гетінгенські і фрайбурзькі професори за мною, як за Фінляндією, будуть меморандуми писать, що від заборони українського слова всьому хрещеному світу діється конфуз, урон і убуток».

Тільки все отсе зовсім напрасно. Насамперед, ніхто молитви тих малодушних земляків не послухає і українського слова не заборонить. Пречудесно переконалося начальство, що від українства ніякої шкоди нікому нема і не буде. Вже четвертий рік користується воно всіма можливими свободами, а гадячани зовсім і не думають одділятися від Полтавської губернії, навпаки – вповні вдоволені своїм становищем і до такого блаженного стану дійшли, що навіть газет не читають.

Різні землячки достаточно надували начальство страхами про гадяцький сепаратизм, і більше вже їм кредиту нема. Прекрасно вже розуміють, що всякі заборони – се тільки різним лінивим і нерадивим гадячанам на млин вода. Заборони їм – вони собі й будуть лежати черевом догори та на «бісових кацапів» верзти нісенітниці. Ні! Досить, попразникували, полежали на печі з ласки начальства – треба й честь знать. Не все воно буде виручать своїми заборонами. Діло, розуміється, легке і приємне – язиком вертіти: ми б те і се, коли б не заборони. Ні, ти піди покажи і се, і те. Покажи, який з тебе майстер. Пиши, друкуй, пускай в світ невозбранно.

Розуміється, відсидіть за се треба і заплатить штраф теж; від того воно й конституція, і свобода. Але що вільно, то вільно. Користуйся і проявляй себе. Покривать вашу лінь і неробство та приємності різним Еренталям своїми заборонами робити більше не хочемо. Ви собі будете на печі благодушествовать та наливки з сулійки до сулійки переливать, а Еренталі будуть думати, що ви не знати як там на «режим» огірчуєтесь. Іди, розтолковуй йому, що се одна попечительність, а не режим, і режиму ніякого нема. Ні, се дудки!»

Так що від начальства тут полегші нема чого сподіватися. Се пункт перший.

Пункт другий. Всі отсі так звані бичі і скорпіони, заборони, висідки і штрафи – все воно на користь. Се іменно так, і се треба твердо пам’ятати. Начальство – воно часом і саме не знає, що і для чого робить, але все, що воно робить, виходить на добре. Само собою виходить. Німецька поговірка каже: «Кому Бог дає уряд (должность), дає й розум». Так що як начальство й не знає, для чого воно так робить, то все-таки виходить воно розумно. А може, навіть і знає.

Мені ще три роки тому один воєнний прокурор казав, що наші теперішні міністри – чистої води конституціоналісти і ліберали. Та се й тепер істинно руські говорять. Начальство виховує Росію в конституційнім дусі. Я се давно зрозумів. Під час першої Думи скільки було сміху, як правительство виступило з законопроектом в справі оранжереї і пральні при Дорпатськім університеті. А я казав: начальство з понятієм. Воно знає, з чого начать перші кроки законодатної роботи.

Друга Дума настала – їй уже серйозніше діло – законопроект в справі охорони риби. По педагогічному правилу: від легшого до труднішого; се я й в газеті писав свого часу. Треба знати, з чого починати. Як дітям – спочатку дають гратися кольоровими кульками, далі цеголками абощо. А то відразу починають не знать з чого: одповідальності міністрів! Одвічальності урядових осіб перед судом!

Сократ коли ще казав, що стратегії можна так само вчитися, ловлячи воші, як і уряджуючи битви між військами. Се істинно. Тільки, що на вошах безпечніше: коли через яку стратегічну помилку і загубиш віку котрій, то з сього державі і казні ще не буде такої великої шкоди, як від утрати чоловіка. Так от і на пральні або оранжереї нехай вправляються в законодавчу діяльність; якщо й дадуть маху на якій-небудь прачці, то се ще не велика біда. А то, подумаєш, міністрів судить! І я й думаю: якби тоді, зложивши пиху з серця, зайнялися б щиро оранжереями та пральнями, то велику б користь прийняли. І тепер так само українці.

Замість бідкатися, повинні б розуміти, що начальство їх з поніманієм жучить. Потрусить, оштрафує, засадить, вишле. Лихого з того нічого не буде, бо й начальство, й кождий знає, що нічого серйозного нелегального за українцями не знайдеться, за що б чоловіка погубити, – хіба тільки пожучити для розбудження енергії. Ну, помилкою про передвижение полкових кашоварів надрукував або з «Малороссийского песенника», вид[авництва] Морозова 1885 р., яку-небудь віршу необережно перепечатав. Кожному ясно, що се не з злого умислу. От і потягають по судах і пустять, в гіршім разі – посидить або заплатить – іще десятинку наслідственного продасть.

А користь йому велика. Українця, щоб до конституційного життя приспособити – скільки з ним труду! Се ж матеріал зовсім сировий, як Адам первозданний. Який-небудь Мілюков – той чоловік з поніманієм, він розуміє, що як він якого-небудь міністра собачить, то не вилазить з границь «чемної подоби», делікатним стилем кажучи; з «опозиції Його Величества» не виходить.

А український патріот думає, що аби Господь позволив на печі віку долежати, то задля сього йому треба небезпремінно з своїм околодочним в найтіснішим приятельстві жить і в гостинниці «Древняя Русь» з ним пунш до сьомого поту розпивати. Інакшого правомірного існування він собі давніше і представити не міг. Щоб против начальства виступити і за українство потерпіти – про се ані мови. Бувало, за що, за що не терплять, але, певне, не за українство. І за народовольство їх засилали, і хтозна-що, але за українство, мабуть, і волос з голови не спав.

Трус у українського патріота за давніх часів – бувало – се ж на ціле життя сором; в Старокиївськім участку в арешті два дні подержать, то й власна жінка відречеться, і діти рідні повтікають. А тепер стрінуться де-небудь, за ручку: «Як живете?» – «Та от, по 129, а ви по котрій?» – «Та по 1036». – «Сідаєте?» – «Ні, оборонець привід до касації знаходить». – «А я сідаю, мені тепер дуже се наручно, хочу одну темку обробить уважніше». І так любенько і тихенько побалакають, якби про дачу на літо мова йшла.

І не тільки які-небудь редактори! Подивишся, з сіл кореспонденції селяни пишуть: «Був у нас трус, витрусили книжку «Про старі часи на Україні», піп проповідь на нас говорив, похвалявся доносами своїми до тюрми призвести, пристав похваляється на Сибіряку запроторити». І т.д. без кінця. По простоті навіть і безграмотно пишуть, а дух так і б’є! Так і чуєш, як у тих людей душа відростає. Що от, мовляв, трусять їх, витрушують, начальство ними займається, ще вони щось значать і у Бога не послідні.

Ні, з таким начальством можна жить! Народ з поніманієм. Ворушать, підіймають, не дають закиснути. Опозиційний дух розвивають; привчають стояти за своє, не оглядаючися на вираз лиця начальства, а навіть і потерпіти за українство. Се щоб так років, справді, з двадцять, як наш прем’єр у Бога просить, а навіть і з десять нас так пошколили, вишколили б на таких конституціоналістів, що й Мілюков сховається.

«Валяй, смали, користуй з свободи! Заборонять вам «Просвіту», одкривайте кооператив! Не позволять читати про українське письменство, читайте про аероплани! Сконфіскують одну книжку, валіть другу! Відсидів по 129 статті, пиши під котрусь іншу! Тільки не кисни, не гний, як колода! Людьми будете, європейцями, дідько вас бери! Се ж не ті часи, коли можна було вуса жувать та в стелю плювать цілий вік. Треба проявлять себе, а то кури вас заклюють!»

Без громадської самодіяльності начальство, хоч би яке попечительне, не постачить усього. І української національної культури не може сотворити без самодіяльності українців. Що може робить для розбудження енергії, опозиційного духу, сили сопротивлення. Але, розуміється, серед такої інертної маси не йде се легко, і приходиться уживати сильніших реактивів на розбудження в ній якоїсь активності.

Ні, з начальством не пропадеш! Я кажу – Господь нас не оставить; навіть якщо й не до ладу втнуть, то він направить. Тут не киснути, не мерехлюндію розводить, а жити треба. Жатва многа, ділателів мало. Ворушіться, люди добрі, проявляйте себе, користайте з свободи! Ходіть живіш, глядіть веселіш! Оправдуйте себе перед начальством! Проявляйте якусь самодіяльність, енергію. А то й справді курка вас забрикає.

Істинно!


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 49. – Кн. 2. – С. 330 – 334. Автограф статті з виправленнями автора під первісною назвою «Слово до лінивства» зберігається в: Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 43. – Арк. 1 – 6 зв., 7. Коректа статті з виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 217-219 зв.).

Написана 15 січня 1910 р., що засвідчує запис у щоденнику вченого того дня: «По полудні сів писати фельетон для ЛНВ («Слово на малодушних»), написав його душком». (Гирич І., Тодійчук О. Щоденник М.Грушевського за 1910 р. // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 102). Приводом до написання статті послужило поширення репресій та пригноблення національних рухів у Російській імперії. У формі оригінального звернення до українського громадянства автор закликає навчитися розвивати «опозиційний дух», ширити розвій українських товариств і видавництв всупереч усім заборонам.

Передрук з незначними скороченнями здійснила газета «Рада» (1910. – № 44), про що повідомляє М.Грушевському її видавець Є.Чикаленко у листі від 16 березня 1910 р.:

«Вашу чудову статтю з 2-ої книжки «вісника» передрукували ми майже всю в «Раді», вона зробила на всіх дуже гарне враження. Якби Ви частіше писали «На українські теми», се приваблювало б передплатника. Жебуньов вже читає іноді по середах в клубі [«Родина». – С.П.] Ваші статті і добре робить, бо для клубної публіки в більшості вони зовсім не відомі» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 822. – Арк. 126 зв.).

Передрук було здійснено без відома М.Грушевського, з приводу чого він висловив своє певне незадоволення:

«За популяризацію моїх статей дякую, але просив би в інтересах «ЛНвісника» в «Раді» їх не передруковувати такими великими кусками, майже в цілості – коли вважаєте, що в інтересах ЛНВ їх потрібно писати, то і інтересах ЛНВ відсилати до тих статей, а не подавати їх на сторінках иньчих часописей; думаю, що Ви мене розумієте» (див.: Тодійчук О. Листи М.С. Грушевського до Є.Х.Чикаленка // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 2001. – Вип. 4: Студії на пошану Руслана Пирога. – С. 152).

Подається за першодруком.

Теодосій Бродович, автор записок про Волинську тривогу 1789 р.

користі від чорного парунатяк на брошуру Є. Х. Чикаленка.

…за часів «плевених свобід»… – йдеться про період репресій міністра внутрішніх справ, шефа окремого корпусу жандармів (1902 – 1904), крайнього реакціонера Вячеслава Костянтиновича Плеве.

…або й до Іванової хати посадять… – цим терміном діячі українського руху називали в’язницю. Зустрічається у спогадах О.Лотоцького, листах Є.Чикаленка. Зокрема, в одному з листів до М.Грушевського він писав:

«Виявилось, що ЛНВ заборонено по наказу з Петрограду і нема надії, щоб Ваш приїзд поправив діло, бо С[идоров] побоїться сам дозволити. Але він потішав, що не сегодня-завтра вони ждуть скасування військового стану. Щодо того, що Ви можете опинитись в Ів[ановій] хаті, то він сього не допускає, бо вся Ваша діяль[ність] одверта і не противузаконна» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 822. – Арк. 87).

…за невірні слухи про діяльність генерала Думбадзе… – вірогідно, йдеться про наказ генерала Думбадзе про спалення приватної ялтинської дачі, з якої було вчинено замах на його життя.

Під час першої Думи скільки було сміху… – з такою ж іронією щодо законотворчої діяльності Думи в цілому М.Грушевський написав та видрукував у газеті «Рада» коротку замітку «Враження оптиміста» (1907. – 17 лютого. – № 40).

Та от, по 129… – йдеться про статтю «Уложений о наказаниях уголовных и исправительных» – «Об обстоятельствах, увеличивающих вину и наказание». Серед головних пунктів обставин, за яких посилюється покарання, були: «Чем более было умысла и обдуманности в действиях преступника», «Чем выше были его состояние звания и степень образованности», «Чем важнее зло или вред, сим преступлением причиненное» (Уложения о наказаниях уголовных и исправительных 1885 г. – Изд. 12, переем, и дополн. – СПб, 1904. – С. 111).

«Та по 1036» – йдеться про статтю «Уложений о наказаниях уголовных и исправительных» – «О нарушениях постановлений о печати», яка передбачала покарання на різні терміни – тюремне ув’язнення від 8 місяців до 2 років, арешти від 4 днів до 3 місяців, штраф не більше 500 крб. (Уложения о наказаниях уголовных… – С. 561). Ця стаття досить часто застосовувалася як засіб покарання до співробітників редакцій київських видань М.Грушевського, зокрема і ЛНВ.

«Про старі часи на Україні» – йдеться про популярне видання короткої історії України М.Грушевського, що двічі виходило в Санкт-Петербурзі у 1907 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 127 – 130.