В університетській справі

Михайло Грушевський

Останніми часами справа українського університету викликала замітну увагу в правительственних і парламентарних кругах.

Причина лежить, очевидно, з одного боку, в заходах поляків коло признання польського характеру за нинішнім університетом, а з другого – в тій обставині, що в певних високих кругах збудилося останніми часами заінтересування українською справою, помітне особливо в сфері воєнній і дипломатичній, і через те русинів не хочуть сим разом бачити скривдженими в даній, університетській справі. Судячи з газетних донесень, як вихід з ситуації представляється видання цісарського розпорядження, яке, признаючи польський характер за нинішнім університетом, відлучило б дотеперішні українські катедри в осібне тіло і заповіло б сформування з нього українського університету в будучині. Останні вісті вказують, що така комбінація знаходить згоду і у Українського клубу. І се змушує мене до кількох слів під розвагу всіх інтересованих.

Як добре нагадала недавно стаття «Neue Freie Presse», справа університету може бути полагоджена тільки парламентом, дорогою законодатною. Для нас особливо. Для поляків, нинішніх посідачів університету, для управнення їх становища може вистарчити й цісарське розпорядження; на се вони beati possidentes [щасливі володарі]. В руках же русинів се цісарське розпорядження може зістатися самою обіцянкою.

З задоволенням польських жадань нагода пройде, і українським професорам Львівського університету може грозити доля професорів італійського університету, що від 1905 р. дістають пенсії, але не мають де і кому викладати. Признати нинішній університет польським, вилучити з нього українські катедри – і зіставити їх в комірнім в тім польськім університеті, се в теперішніх відносинах хіба значить сотворити грунт для ще тяжчих комплікацій, для ще більших трудностей на дорозі до самостійного справжнього повноправного і повновартного українського університету.

Не назви, а речі самої нам потреба. Українські посли взяли на себе дуже серйозні зобов’язання перед нашою молодіжжю і перед усею суспільністю за університетську справу і повинні не квапитися на таке розв’язання справи, котре дасть нам замість університету тільки обіцянку його. На жаль, не раз уже бувало, що тоді як у вищих сферах доходили до переконання, що неминуче треба щось зробити для задоволення українського народу і поліпшення його становища, наші політики убивали сі заміри в зародку, злакомившись на якусь тінь уступок, предложену нинішніми панами Галичини на те саме, щоб відхилити інгеренцію правительства.

Хорони, Боже, аби такою тінню не дали себе вони відвести і сим разом від дійсного задоволення одної з найбільш пекучих потреб нашого культурного і національного розвитку.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Діло. – 1910. – 1 червня (19 травня). – № 120. Підпис: Михайло Грушевський.

Подається за першодруком.

Стаття належить до циклу публіцистичних виступів М.Грушевського в справі самостійного українського університету у Львові, провідником якої він був.

Написана в період полагодження справи парламентським шляхом. Чутки про підготовку в міністерстві проекту щодо визнання Львівського університету винятково польським змусили українських послів виступити з протестом. Активізувалися і студенти. Стурбований перспективою нових заворушень, віденський парламент почав переговори з українськими парламентськими послами.

18 і 27 травня 1910 р. президент міністрів барон Бінерт скликав конференцію, на яку запросив К.Левицького і О.Колессу та звернувся з проханням заспокоїти студентів. Український парламентський клуб послав у Львів делегатів, яким вдалося зупинити студентів обіцянкою полагодити справу через парламент. Преса повідомляла про підготовку рескрипту про відокремлення українських кафедр. А вже рівно через місяць після виходу статті М.Грушевського, 1 липня 1910 р., студенти зберуться на віче та ухвалять боротися найрадикальнішими способами. В цей день був смертельно поранений А.Коцко, сотні українських студентів заарештовано.

Додатком до статті редакція подала коментар заступника голови Українського парламентського клубу К.Левицького, який упродовж 1907 – 1910 рр. брав безпосередню участь у спробі вирішити справу заснування самостійного українського університету парламентським шляхом:

«Отсих кілька слів проф. Грушевського, призначених під розвагу всіх інтересованих, виходить в значній мірі з нерозуміння справи в тій формі, як єї поставили наші посли парляментарні, хоч університетська справа доволі ясно і докладно була представлена хочби на сторінках Діла. Тому, аби не допустити до шкідливого баламучення нашої суспільності в університетській справі, уважаю потрібним подати кілька слів пояснення до побоювань, висловлених у попередній статті.

Зосібна констатую, що український клюб парляментарний зайняв таке становище, що признання польського характеру нинішньому університетові Львівському може наступити аж тоді, коли буде утворений наш самостійний українсько-руський університет у Львові. Блудне є, отже, впевнювання, мов би наш клюб парляментарний уже вдоволився самою обіцянкою цісарського розпорядження.

Так само блудне є твердження, мов би ми згодилися на те, аби вилучені українські катедри полишились в комірнім польського університету, так як змагання українського парляментарного клюбу іде до того, аби з українських катедр відразу утворено автономне тіло університетське.

Вкінці заявляю, що наші посли добре розуміють серйозність своїх зобов’язань перед усею суспільністю і перед молодіжею університетською та з огляду на вагу справи не злакомляться на якісь тіні уступок, але доложать усіх заходів, аби створити поважну підойму в культурнім розвою українсько-руського народу. Та до наших трудних заходів в отсій, преважній справі, потребуємо довір’я, вирозумілості і щирої розваги усеї нашої суспільності».

З приводу цього пояснення М.Грушевський направив 13 червня (31 травня) 1910 р. до Українського парламентського клубу у Відні на ім’я Ю.Романчука листа, в якому назвав коментар К.Левицького «грубою відповіддю» (Кухар В. Листи М.Грушевського з фонду Ю.Романчука ЦДІА України у Львові // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4. – С. 470).

…може грозити доля професорів італійського університету… – йдеться про справу італійського правничого факультету, вирішення якої ускладнювалося місцем його відкриття.

Декілька років працював факультет в Інсбруку, проте італійці домагалися перенесення його до найбільшого національно-культурного центру Трієсту, проти чого заперечували урядові, особливо військові кола. Вони побоювалися напливу студентів до важливого прикордонного міста та піднесення змагання за відлучення італійської території від Австрії і прилучення до Італійського королівства. Проект австрійського уряду про відкриття факультету у Відні не знаходив підтримки через бажання італійців мати цю вищу школу на власній землі. Прем’єр-міністр Бінерт прагнув заручитися підтримкою українських послів, які зі свого боку заявляли, що їх позиція залежатиме від справи заснування українського університету.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 83.