Невідклична справа

Михайло Грушевський

Університетська справа, приспана по голосних подіях 1907 р., знов вийшла на порядок дня, викликана заходами сенату коло формального признання польського характеру за нинішнім Львівським університетом. Щасливі посідачі його не вдоволяються нинішнім станом володіння і перемогою над всіми українськими домаганнями; на ніщо звівши останні українські постулати, вони хочуть вповні загородити їм дорогу до нинішнього університету, а заразом на неозначені часи відсувають справу заложення українського університету і сміло сіють нову бурю, провокуючи всіх інтересованих університетською справою до нових заходів в справі оборони прав українського народу на власну вищу школу – не знати вже котрий раз!..

П’ятнадцять літ минає з часу, коли різні махінації з українськими катедрами змусили українську суспільність вперше виступити з постулатом осібного українського університету, щоб вивести інтереси університетської науки з душної атмосфери політичної боротьби, і десять повних літ ділять нас від того моменту, коли академічна українська молодіж піднесла сей прапор боротьби за самостійний український університет.

Скільки сил, енергії, жертв і засобів вложено за сей час в сю боротьбу, скільки гніву і роздражнення внесли в наше життя сі безсильні силкування одної сторони, і безоглядний упір другої, що лицемірно уболіваючи над сею повінню політики, що затоплювала університет, нічого не робила на те, щоб положити кінець сій боротьбі на науковім грунті щирою згодою і поміччю для відокремлення українського університету! Скільки шкоди глибокої, неоцінимої нанесло се перетворення вищої школи в арену національної боротьби, і скільки ще принесе, коли такі відносини будуть далі тягнутися?

В результаті сеї п’ятнадцятилітньої боротьби ми стоїмо там, де стояли. Що значить приріст одної катедри, або кількох доцентур, які прибули за сей час, супроти постулату окремого університету, що стає все більш пекучим диктуванням вповні реальними, невідкличними потребами українського життя? п’ятнадцять літ тому ідея українського університету являлася, так би сказати, ділом будучини, дезидератом і запорукою успішного культурного розвою pro futuro; тепер він став постулатом сучасності, виником реальних обставин даного моменту, так що всяке проволікання в його здійсненні спиняє самим очевидним образом розвій нашого культурного життя.

П’ятнадцять чи навіть десять літ тому назад могли бути сумніви щодо дозрілості сеї справи, щодо можності обсадження українськими силами цілого університету. Тепер для таких сумнівів не лишилося місця. Річ очевидна, що український університет з трьох факультетів без усякої трудності може бути вповні сформований протягом трьох-чотирьох літ, бо для величезної більшості катедр знайдеться контингент відповідно приготованих сил, а немногі катедри, для котрих евентуально не знайшлося відповідного українського доцента, могли б бути обсаджені чужинцями (або сі предмети слухалися б якийсь час на польськім університеті, поки ті катедри не були б обсаджені на українськім).

Справа дозріла, і дозрілішою не стане через дальше відкладання. Вповні ясно, що коли будуть тривати теперішні відносини щодо сеї справи, то ми й за десять літ будемо стояти там же, де стоїмо тепер, і справа так само буде й тоді видаватися зрілою або незрілою, як до чиєї охоти.

Говорити про приготування наперед контингенту українських доцентів і професорів та помноження українських катедр в теперішніх обставинах означатиме або перфідію, або нерозуміння. Після того як університетська справа станула так, як станула в польських кругах в останніх роках, зовсім одверто і ясно – коли польські хазяїни університету поставили своїм обов’язком берегти status quo польського характеру університету, охороняти його від зросту українського елементу, не допускаючи всіма можливими способами до творення українських катедр, до помноження українських викладів – не може бути ніякої серйозної мови про посування справи українського університету етапами, через помноження катедр і доцентів на теперішнім університеті.

Всякі заходи в сім напрямі будуть даремною тратою сил і часу та джерелом дальшого неустанного і безплідного ятрення обох сторін. Хто сумнівається, нехай пригадає собі результати таких великих конфліктів, заходів і надій 1907 р.: яким великим зером скінчилися всі ті заходи, договори з правительством, трактування правительства з університетом і т. д. Справа може бути розрубана тільки одним ударом – заснуванням відразу осібного українського університету у Львові, більш ніяк.

Розуміється, для сього розрубання потрібне сильне напруження всіх політичних чинників і засобів; українська академічна молодіж, тим менше – українське тіло професорське сього не осягнуть. Досі справу виносила на своїх плечах академічна молодіж, але вона сама її не внесе, і безсовісно було б лишити сю справу на ній. Потрібний натиск усеї суспільності, щоб раз розрубати сей проклятий узол. Може комусь здасться, що справа замала супроти інших завдань моменту. Вона не мала, а не може бути меншою від інших завдань моменту, бо для них однаково тепер не робиться нічого. Політична діяльність суспільності, широких мас народу приспана у всім; все кінчиться на анемічній, нерішучій, неконсеквентній репрезентації парламентарній.

Суспільність і нарід повинні вийти з теперішньої пасивності і виступити рішучо за своїми домаганнями, що безнадійно позастрягали серед парламентарних декларацій і декламацій останніх літ, і серед сих домагань повинна зайняти своє місце також і університетська справа. Пасивне оборонне становище, зайняте в сій справі парламентарними послами, не може нікого вдоволити; годі заспокоюватися тим, що політичний замах на дотеперішній університет «наразі відбито», треба раз на все забезпечити себе перед повтореннями таких замахів.

Треба доконче здобути свою власну позицію, окремий університет український, щоб вивести наукову роботу і освіту українську з душної, неможливої атмосфери нинішнього утраквістичного університету. Відносини на нім неустанно погіршаються, загострюються, все гірше дають себе відчувати українській стороні, і крайній час скінчити се анормальне, незносне спільне пожиття утворенням осібного українського Львівського університету, спільним натиском на миродатні сфери всіх чинників, почавши від широких народних мас.

Примітки

Вперше опублікована у виданні: За український університет у Львові (Збірка статей в університетській справі). – Львів: Видавництво «Молода Україна», 1910. – С. 7 – 11. Підпис: Михайло Грушевський.

Подається за першодруком.

Дату написання статті встановлено за щоденниковим записом автора:

«Писав статю в унів[ерситетських] справах для збірника. Щось мені здається, що сим [разом] справа може бути виграна, дуже добра позиція – що вони провокують, і взагалі унів[ерситетські] справи на порядку дня» (Гирич І., Тодійчук О. Щоденник Михайла Грушевського за 1910 рік // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4. – С. 107. Запис від 2 березня 1910 р.).

…по голосних подіях 1907 р…. – див. коментар до статті «Утраквізація чи розділ університету?» та «Меморіал Товариства до міністра просвіти в справі утворення самостійного українського університету у Львові».

Що значить приріст одної катедри, або кількох доцентур, які прибули за цей час… – у 1840 – 1860 роках у Львівському університеті відкрито 4 кафедри: української мови і літератури – на філософському факультеті; цивільного права, кримінального права й процесу – на юридичному; пастирського богословія – на богословському. У 1891 р. була відкрита кафедра загальної історії й друга кафедра української мови з долученням церковнослов’янської мови й української церковної літератури (з 1899 р.) – на філософському факультеті.

Згідно з угодою Русько-українського парламентського клубу з прем’єр-міністром Австрії М.Беком від 26 жовтня 1907 р. передбачалося відкриття ще двох українських кафедр (римського права і хімії). Див.: Грушевський М. Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 498-503; Качмар В. За український університет у Львові: Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець XIX-початок XX ст.). – Львів, 1999. – С. 22-32.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 80 – 82.