Українське свято
Михайло Грушевський
Приходять роковини Шевченкові, пам’ятні, всеукраїнські дні. Вся українська земля, весь український народ з’єднується в один гурт вірних і щирих приклонників великого українського Кобзаря. Будуть святкувати його пам’ять в Київщині, де він прийшов на світ і виріс в кріпацькому пеклі, і в Полтавщині та Чернігівщині, де блукав, приглядаючися до пам’яток, минулої української слави, ридаючи над тяжким упадком українського народу.
Будуть гучно славити його в Україні Галицькій, де він не був ніколи, але де слово його було тим джерелом животворним, що оживило приспану українську силу до нового, буйного, завзятого життя. Будуть справляти свята його й за Україною, де тільки є українці: в Петербурзі і в Москві, в гарячому Туркестані й холодній Сибірі, серед лісів Бразилії й просторих рівнин Канади, над Тихим океаном і над Атлантиком.
Розкиданих по цілому світу українців з’єднає в одну дружну братерську сім’ю віще слово поета. Старі діди будуть, радіючи, перечитувати пісні Тарасові, споминаючи, як надихали вони їм завзяття і силу в молоді їх дні. І молодики набиратимуться з них святої любові до свого народу, любові, вищої над усе, по слову поетовому:
Свою Україну небогу –
за неї душу погублю…
Велике діло судилося сповнити сьому синові мужицькому, сьому кріпакові панському. Як новий Єзекіїл оживив він до нового життя розбиту, забуту Україну, сухі кості українські воскресив він своїм словом:
трупи встали, і очі розкрили,
І брат з братом обнялися, і проговорили
Слово тихої любові вовіки і віки.
Ті, що давно вже були забули, відцуралися свого народу, що вважали народ український і життя українське навіки пропащим, схаменулися від слова поетового, коли нагадав він їм про сей скарб безцінний і невмирущий, який зістався Україні.
не вмре, не загине
От де, люди, наша слава, слава України!
Без золота, без каменю, без хитрої мови,
А голосна та правдива, як Господа слово.
Велико вірив поет в силу нашого слова, і не помилився.
, –
міг він сказати про себе і народ свій. І справді, слово українське, проглаголане великим поетом нашим, спасло український народ від загибелі, згуртувавши наново всіх вірних синів його, і не дасть йому загинути ніколи, доки буде на устах і в серці людей українських.
Велике діло положила доля на нашого поета і вірно сповнить те діло, що було йому поручене. Проніс його через усе життя, через усі біди і незгодини, що розсипала сувора доля на його шляху, і не спочив, поки не зробив свого – поки не оживив України своїм словом невмирущим.
Вічная слава йому за те серед українського народу!
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Село. – 1910. – 25 лютого. – № 9. – С. 1 – 2. Підпис: М.Грушевський.
Подається за першодруком.
Бо я – я так її люблю, Свою Україну небогу… – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «Сон» (Гори мої високії…). В останньому академічному виданні цей фрагмент має таку редакцію: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!» (Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2: Поезія 1847 – 1861. – С. 40).
…о, диво!… Слово тихої любові вовіки і віки – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «Єретик» (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 288).
Наша дума, наша пісня… як Господа слово – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «До Основ’яненка» (Там само. – С. 120).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 271 – 272.