ХХХ. Сучасний стан українства в Австро-Угорщині
Михайло Грушевський
ІІ, 441-470Моє завдання не було б виконане, якби до огляду історичної долі української народності я не долучив нарису її становища у даний момент. Звісно, нарис цей може бути лише коротким і неповним, але він потрібний тут хоча б у найстислішій формі.
Я маю почати свій огляд з Галичини, яка йшла на чолі українського національного руху в останнє десятиліття і являла собою центр українського відродження [I, 367-368 Дві інші провінції Австрії з українським населенням – Буковина та Угорська Русь, не відіграють такої ролі. Угорська Русь перебуває в у ще гірших матеріальних умовах і зовсім позбавлена інтелігенції – духівництво тут, відчужене від народу, зовсім омадярилося; ця українська територія перебуває у найтяжчих, майже безвихідних, умовах. Буковинська Русь ще малокультурна і робить перші кроки у пробудженні й піднесенні народних мас. Маючи перед собою дуже важкі завдання у національних відносинах (панування німців, румунського дворянства і такої ж ієрархії), вона веде свою особливу місцеву політику, а в культурному русі примикає до сусідньої Галичини, з якої значною мірою черпає свої культурні сили. I, 367-368]. Таке становище її, однак, є цілковитою аномалією. Суспільні та економічні умови Галичини зовсім не сприяють такій її провідній ролі, не кажучи вже про те, що географічний центр українських земель – на Дніпрі, й історичний центр їх – у Києві. Тільки зовнішні утиски могли змусити центр ваги українського руху пересунутися з його природного місця на цю західну околицю, яка, незважаючи на тяжкі умови свого існування, ще раз вельми прислужилася українському народові як хоронителька українського життя й культури.
Багатовікове панування поляків у Галичині зруйнувало цей нещасний край, не давши йому натомість нічого доброго. Давні українські боярські роди, власницький клас, сполонізувалися цілковито. Міста й містечка наповнені жидами, що відтіснили тубільців від торгівлі й ремесла. У значніших містах міщани русини також ополячились. Вірними своїй народності залишились тільки селяни й почасти дрібні міщани менш значних міст і містечок. Їх, беручи в цілому, близько трьох з половиною мільйонів – але в якому жалюгідному економічному становищі!
Пануючи необмежено, захопивши у свої руки землі – цей головний капітал краю, польська шляхта (в руках якої ще й тепер перебуває близько двох п’ятих оброблюваної землі) [Останній удар селянському землеволодінню й господарству був завданий шляхтою селянам уже під владою Австрії: завдяки короткозорості австрійського уряду поміщики привласнили ліси й пасовиська, які перебували у спільному володінні поміщиків і селян. Процеси за ці сервітути закінчилися для селян цілковитою невдачею, розоривши їх ще більше] обмежувалася хижацьким, варварським розкраданням природних багатств цього краю, що його давні письменники змальовували як розкішну землю, котра текла молоком і медом. Шляхта вирубала ліси, виснажила землю, перетворила селянина у жебрака, нічому його не навчивши, не запровадивши у краї прогресивних форм рільництва, не прищепивши промисловості, окрім винокурних заводів, продуктом яких вона споювала селян, орендуючи від себе монопольний продаж горілки жидам [Ця горілчана монополія у другій половині ХІХ ст. біла викуплена у поміщиків урядом, але він, у свою чергу, здає цю монополію в оренду поміщикам і жидам. Селянство, заплативши вартість викупу, як і раніше, утримує стан орендарів і шинкарів (селянським громадам адміністрація в оренду горілчаної монополії не дає)]. Нічого не зробив для поліпшення господарства та розвитку фабричної й заводської промисловості й австрійський уряд, який отримав у Галичині у спадок від Польської держави великі державні землі. Край у теперішній час геть позбавлений фабричної й заводської промисловості, і її розвиток тепер стикається вже з надзвичайними труднощами не лише через інертність панівного класу та політиканство місцевої (польської) адміністрації, а й з причини неможливого фіскалізму австрійської податкової системи й конкуренції інших провінцій Австрії, які відстоюють свої економічні інтереси, тимчасом як шляхетські представники Галичини прагнуть лише збереження свого панування у краї й зовсім байдужі до інтересів населення. Втім, підтримання злиденного стану селян є навіть в інтересах шляхетських аграріїв, і вихід селян на заробітки (особливо селян-русинів, зі Східної Галичини) стикається зі всілякими труднощами й причіпками з боку адміністрації [Торік (1905 р.) було опубліковано відомості про протизаконні утиски, що їх чинили русинам-селянам при виході на заробітки до Пруссії. Раніше всілякі утруднення робилися емігрантам, які вирушали до Америки. Адміністрація діяла в інтересах польських аграріїв Галичини].
Понад 75% населення Галичини живе рільництвом. Але не більше 10–12% селянських господарств має такі наділи, які могли б, за вельми примітивних способів господарювання і низьких цін на продукти, що утворюються конкуренцією сусідніх хліборобських країн (Росія та Угорщина), утримувати селянську родину й задовольняти її надзвичайно невибагливі потреби. Середній розмір селянських наділів (не враховуючи гірських областей, з дуже слабко розвинутим рільництвом), який коливається між 8-ма та 5-ма моргами (від двох до трьох десятин), абсолютно недостатній для утримання селянської родини. Величезна, переважаюча маса селянства мусить шукати сторонніх заробітків. За відсутності промисловості й за перешкод, які чинить адміністрація відхожих промислів, по заробіток доводиться звертатись до поміщиків; але ці останні, маючи достатньо робочих рук, не боячись конкуренції, а притому й господарюючи дуже погано, – тримають ціни на вкрай низькому рівні: приміром, під час польових робіт поденна платня у багатьох місцевостях Східної Галичини і тепер коливається між 25-ма та 75-ма крейцарами (від 20-ти до 60-ти копійок) на своїх харчах, а в решту місяців знижується до 15-ти – 20-ти кр[ейцарів]. Селянські страйки, організовані 1902 р., кваліфікувались як злочин, з наймаловажніших приводів та без жодних приводів тягли за собою арешти, процеси, обвинувальні вироки й таким чином були придушені.
Прагнення піднести народний добробут взагалі зустрічають важкі перепони; інтереси панівного класу шляхетських аграріїв поглиблюються прагненнями до підтримання цілковитого й неподільного панування польської народності над українською, і будь-яке посилення русинських народних мас, будь-який прогрес – економічний, культурний, політичний – стикається з явною чи таємною протидією панівного польського класу, який має до своїх послуг адміністрацію та необмежений кредит у центрального уряду. Під п’ятивіковим пануванням цієї польської шляхти Галичина стала знеславленим краєм злиднів, безправ’я та епідемій, широко популярним у цьому аспекті у близьких і далеких сусідів, – краєм, найбільш занедбаним, темним і бідним в усій Західній Європі, позбавленим промисловості й торгівлі, цілковито пасивним у своєму балансі, – і русинське селянство у цих нестерпних умовах, що поглиблюються національним гнобленням та перешкодами в усіх зусиллях до поліпшення свого становища, хронічно зубожіє, втрачає будь-яку можливість людського існування та масово емігрує, головним чином до Північної Америки. Нема населення в Європі більш нещасного, ніж галицькі (та угорські) русини. Раніше з ними суперничала Ірландія, тепер – коли Ірландії усміхається краще майбутнє, – Галичині загрожує перспектива зробитись унікатом у Європі, й нема їй виходу з цього становища, аж поки буде зламано нинішнє панування польської шляхти.
Русинська інтелігенція все ще дуже слабка. Перші її кадри склало духівництво, з підвищенням його освітнього цензу на початку ХІХ ст. Лише в останній чверті ХІХ ст. з’являється хоч трохи значна світська інтелігенція, переважно з чиновників і почасти – осіб вільних професій. Але інтелігенція ця, що вийшла із середовища сільського духівництва й селянства, бідна й залежна. Більша частина чиновників, боячись переслідувань з боку вищої влади, бере слабку участь не лише у політичному, а й у культурному житті, оскільки навіть на культурний рух серед русинського населення польська адміністрація краю дивиться неприхильно. Головну частину роботи з політичного й культурного виховання народних мас у політичній та національній боротьбі до останнього часу виконувало сільське духівництво, яке все ще, незважаючи на всі намагання відірвати його від народу, не втратило свого зв’язку з народною масою й дає велику кількість стійких оборонців його інтересів, друзів його прогресу.
Хоч скільки-небудь впливові посади для русинів закриті. Адміністрація вся у руках поляків і дбайливо служить збереженню панування польської народності й зокрема польської шляхти. Вибори депутатів відбуваються під дуже сильним тиском місцевої адміністрації, з усілякими зловживаннями, аж до відвертого насильства й крадіжки голосів з виборчих урн. Через це представництво русинів у парламентських установах зовсім незначне. У місцевому сеймі (ландтазі) русини не мають й десятьох представників, вільно ними обраних, на 161 загальної кількості; у віденському парламенті вони мають усього 6–7 депутатів (разом із Буковиною), тимчасом як поляки, що представляють майже однакове за чисельністю населення, мають до 70-ти. Маючи у польських депутатах вірних слуг, уряд зовсім не рахується з голосом русинів і віддає їх у повне розпорядження поляків.
Під тиском адміністрації школа в Галичині також слугує польським національним цілям. Організацією народних шкіл Галичина взагалі не може похвалитись; зі звіту за 1903/4 рік виходить, що близько 36% сільських громад не мало шкіл; із 7 млн 817 тис. населення Галичини за останнім переписом (1900 р.) 4 млн 660 тис. не вміли ні читати, ні писати. Але українське населення краю поставлене у ще набагато гірші умови, ніж польське. У місцевостях з українським (русинським) населенням відсоток громад, які не мають шкіл або мають їх лише на папері, значно більший, ніж у Західній Галичині, з її суцільним польським населенням; значний відсоток українських дітей змушений відвідувати польські школи; народні школи вищих типів у Східній Галичині, з її переважаючим корінним українським населенням, виключно польські. Школи нижчих типів з викладанням українською мовою хоча досить численні [У 1903–1904 рр. їх було 2086 (польських було 2803)] , але насправді їх геть не можна назвати українськими, і культурні потреби українського населення обслуговуються ними дуже погано.
Хоча навчання польській мові має бути необов’язковим, насправді воно не лише обов’язкове, але й викладачам доручається звертати навіть головну увагу на засвоєння цієї мови; на цю сізіфову працю йде вся енергія викладачів і учнів, і реальних відомостей школа дає мало. I, 371 Гімназій з викладанням українською мовою лише чотири й жодного реального училища, з польською – 25. У львівському університеті, який має бути весь русинським, оскільки призначений для русинської частини Галичини, є всього 6 кафедр з викладанням українською мовою, й усі клопотання про збільшення кількості цих кафедр розбиваються об опір польських представників, так само, як і вимоги особливого русинського університету. Поляки розглядають кожний набуток русинів у цій сфері як свою втрату, і за кожну гімназію тощо русинам доводиться вести війну з усіма силами польського панування [Вже після того, як цю книгу було мною написано [восени 1904 року], сталася ціла буря через відкриття нової русинської гімназії у Станіславові. Хоча за шкільними правилами така гімназія (з огляду на велику кількість учнів-русинів) має бути відкрита ipso facto, й уряд, через посилені домагання русинів, ще торік включив до бюджету витрати на утримання цієї гімназії, поляки наклали своє veto, зажадали, аби уряд надав право вирішити це питання галицькому сейму, і, хоча сам імператор висловився за необхідність цієї гімназії, більшість польського суспільства, збуджена шовіністичною польською пресою, а з нею – більшість депутатів сейму вчинили опір цій «поступці». Питання виросло до значення першорядної політичної колізії, вирішення якої з напруженою увагою очікували політичні кола всієї Австрії. Кінець кінцем галицький сейм висловився проти відкриття гімназії, і русинські депутати всіх відтінків, за винятком кількох офіційних креатур, склали свої повноваження].I, 371 Притому часто викладацькі місця в українських школах займають поляки й польки, які зовсім не знають української мови, і тоді «викладання русинською мовою» перетворюється вже на справжню пародію, і для дітей зовсім уже мудра річ чогось навчитися в такій школі. Тим часом підготовка викладацьких сил організована так, що українських сил бракує дедалі більше й більше: українських семінарій немає, є польські й кілька т. зв. утраквістичних (з викладанням нібито двома мовами, та насправді польською), а через політику, що панує в семінаріях, кількість кандидатів і кандидаток української народності в них порівняно невелика [За переписом 1900 р. у Галичині було 2778 учителів-поляків, 1316 учителів-русинів (точніше уніатів, бо статистика за національностями у Галичині замінюється статистикою за віросповіданням), 3424 вчительки-польки, 387 учительок-русинок (хоча число русинських шкіл, особливо на папері, переважало число польських). Тим часом у вчительських семінаріях число слухачів української народності не перебільшує 25 – зо відсотків і не має шансів збільшитись: порівняння цифр за кілька років вказує на існування для кандидатів і кандидаток української народності певних визначених норм, а їх не подолати], і якщо українському суспільству не вдасться зарадити справі заснуванням приватних учительських семінарій або якщо не припиниться теперішня система, то у майбутньому українським школам загрожує втрата й того слабкого українського характеру, який вони ще мають.
Ще відчутніше й відвертіше виступає національна політика польського панівного класу, яка не знає впину й міри, у сфері середньої освіти, де вживається всіх заходів, щоб вберегти край від страшного лиха – перевиробництва русинської інтелігенції. Коли німецьку викладову мову в середніх школах вирішено було замінити місцевими мовами (у 1848 р.), до середніх шкіл Східної Галичини мала бути впроваджена мова русинська, та поляки, здобувши вирішальний голос у справах краю, домоглися того, що при здійсненні цієї реформи наприкінці 1860-х рр. у середніх школах Східної, як і Західної, Галичини було запроваджено мову польську, а русинам вдалося відстояти лише одну гімназію у Львові, що вела свою традицію від заснованого у ХVІІІ ст. русинського ліцею. Мало того, аби забезпечити польський характер середньої школи і на майбутнє, польська більшість галицького сейму провела, незважаючи на енергійну опозицію русинської меншості, закон, за яким на майбутній час запровадження русинської мови у будь-якій середній школі чи відкриття такої школи з викладанням русинською мовою може відбутися не інакше, як із дозволу галицького сейму. Цей закон, санкціонований урядом на догоду польському парламентарному клубу, віддав до рук правлячого польського класу ключ до культурного розвитку галицьких русинів, і він, ревно охороняючи перевагу польського елементу, зробив якомога більше застосування цього виключного права (що не має нічого подібного у житті інших провінцій Австрії). Посилено домагаючись нових польських шкіл і отримуючи їх, польський уряд всіляко гальмував урядові проекти, спрямовані на збільшення кількості шкіл з русинською мовою. Відбувалися справжні війни, витрачалися роки боротьби, всіляких зусиль з русинського боку та найрізноманітніших ухилянь і прямого спротиву з боку польського, перш ніж вдавалося схилити польську більшість сейму до згоди на відкриття ще однієї гімназії з викладанням русинською мовою.
Історія останньої з цих гімназій (у Станіславові) є надзвичайно характерним показником цих відносин. З огляду на значну кількість учнів-русинів у Станіславові, за шкільними правилами, мала бути утворена паралельна русинська гімназія, і уряд уже вніс до свого бюджету кошти на цей предмет, але польський парламентарний клуб наклав своє veto, зажадав перенесення цього питання на вирішення галицького сейму, і, коли це було зроблено, польська більшість рішуче не хотіла дати своєї згоди, незважаючи на вплив уряду й на бажання, висловлене навіть самим імператором, котрий зазвичай не втручався у ці відносини. Станіславська гімназія виросла до значення питання першорядної ваги, призвела до поголовної сецесії із сейму депутатів-русинів, і наступної сесії (1904 р.) отримала санкцію сейму тільки у вигляді винагороди за стриманість русинських послів з різних питань, що цікавили польську більшість.
У результаті – у Східній Галичині, з її 70% українського та близько 16% польського населення, існує у теперішній час 25 середніх шкіл з польською мовою, 2 – з німецькою, а з русинською – п’ять (рахуючи і зародок станіславівської гімназії, яка навіть і після санкцій сейму все ще стикалася з різними «непередбаченими» перешкодами до відкриття). Одна польська середня школа припадає тут приблизно на 30 тис. польського населення, одна українська – на 820 тис. населення українського. З числа польських дітей середні школи з викладанням не польською мовою відвідують два відсотки, з числа дітей українських навчається у середніх школах з не рідною мовою 55%. Чи потрібно говорити, яке значення це має в культурному розвиткові обох народностей? Я лише вкажу, що до запровадження польської мови до середніх шкіл, коли викладання в них ішло німецькою мовою, число учнів-русинів у середніх школах Східної Галичини перевищувало число учнів-поляків. Тепер число учнів-поляків перевищує тут майже вдвічі число учнів-русинів [Цифрові дані – у моїх статтях: «До польсько-українських відносин Галичини»].
Я мав представити загальну картину становища української народності в Галичині, щоб можна було належним чином оцінити набутки тут українства. Притому треба пам’ятати, що русини мають ще й внутрішнього ворога у вигляді т. зв. москвофілів. Течія ця вичерпується з культурним піднесенням русинської народності, та все ще має достатньо сил, щоб гальмувати організаційну роботу національних українських груп, тим більше, що «москвофіли» одержують певну допомогу з Росії, а останнім часом користуються підтримкою й польської шляхти. У своєму запереченні українства вони віддають перевагу польським школам над українськими, польській культурі над своєю національною; втім, культурні бідування всілякого роду вони переносять легко, вирізняючись загалом більш ніж скромними культурними вимогами. Як елемент консервативний, реакційно-клерикальний, вони користуються співчуттям правлячої польської партії, і дійсно намагаються, на догоду їй, впливати на народні маси в дусі інтересів шляхти (так, у 1902 р. вони відхиляли селян від страйків). Ще цінніші вони для поляків як союзники проти українського національного руху та політичного розвитку русинської народності; у цьому напрямку вони діють із цілковитою безсоромністю ренегатів.
Якщо, однак, у таких невимовно тяжких обставинах у Галичині зроблено в розумінні українського національного розвитку за короткий час дуже багато, й те головним чином своїми силами, з невеликою порівняно підтримкою з російської України, то це слугує красномовним свідченням життєздатності й витривалості української народності, яка не звиродніла під п’ятивіковим гнобленням, та її давньої культурності, не втраченої серед занепаду й рабства.
Це особливо відчутно позначається на культурному русі, літературі, науці. Межі руху широко розсунулися, в розумінні всебічного розвитку нації та задоволення її культурних потреб: це мета, до якої неухильно прагне український національний рух, незважаючи на всі перешкоди. За короткий час розвинулося значне красне письменство, яке витіснило польську книжку з українського суспільства. Заснована сім років тому, у столітню річницю українського відродження (поява «Енеїди» Котляревського, 1798–1898), «Українсько-руська видавнича спілка», незважаючи на свої дуже скромні засоби, випустила понад двісті назв оригінальних та перекладних творів, белетристичних, публіцистичних і наукових; це найбільше книговидавництво, поруч з яким діє ціла низка інших. Літературний журнал – «Літературно-науковий вісник», незважаючи на те, що до останнього часу йому було перекрито доступ у Росію, тримається місцевою передплатою цілком міцно; він виходить щомісячними книжками за типом європейських revue і знайомить своїх читачів з видатними явищами європейського літературного й культурного життя. Біля нього групуються всі видатні літературні сили Галичини, а значною мірою – й російської України.
У галузі художньої літератури дев’яності роки висунули цілу низку нових талантів, які внесли в неї велике різноманіття й пожвавлення. Новелісти, як Нечуй-Левицький, Франко, Кобилянська, Стефаник (я говорю лише про живих письменників австрійської та російської України і притому не маю наміру перелічувати всіх талановитих письменників – що було б надто довго), драматурги, як Кропивницький і Тобілевич, поети, як Франко й Самійленко, були б помітні у будь-якій літературі. Талановитих письменників і поетів можна б лічити десятками. У них багато різноманітності у манері, виборі й опрацюванні тем, і притому весь цей літературний світ має свою оригінальну привабливість порівняно з європейськими літературами. У ньому багато оригінального змісту – вкажу хоча б на типи й картини з народного життя, яких, за винятком, можливо, російської літератури, не має жодна з європейських літератур; оригінальний і сам колорит, тон цієї літератури. Коли б вона знайшла талановитого й популярного тлумача, яким був для великоруської де Вогюе, для скандинавів Брандес, Європа отримала б нове джерело літературної насолоди.
Осередком наукової роботи є «Наукове товариство імені Шевченка» у Львові. Я вже згадував про обставини його заснування. Воно довго животіло і лише у дев’яностих роках починає розвиватися. У 1892 і потім 1898 рр. його було піддано корінним реформам, що надали йому строго наукового характеру. Воно являє собою тепер різновид академії наук і, власне, мало б носити цей титул, але оскільки для надання цього титулу треба, щоб було видано окремий закон, призначено субсидії з державних коштів і хтось з імператорської сім’ї узяв на себе протекторат нової академії, то «Товариству» доводиться обмежитись лише фактично академічною організацією, відклавши клопотання про титул. Товариство складається з трьох секцій (історико-юридично-філософської, філологічної та наук математичних, природознавчих і медичних) і п’яти комісій (археографічної, етнографічної, лінгвістичної, юридичної та медичної). Кожна секція видає щорічні збірники своїх праць («Збірник секції»). Крім того, видається спільний бюлетень – «Хроніка Наукового товариства імені Шевченка», українською та німецькою мовами, і науковий журнал, присвячений історико-філологічним наукам – «Записки Наукового товариства імені Шевченка». Останній виходить книжками щодвамісяці (вийшло на кінець 1905 р. 68 томів) і складається з досліджень і матеріалів, хроніки та критико-бібліографічного відділу, що становить славу цього видання. Окремі серії видань присвячені більш спеціальним публікаціям матеріалів і досліджень, їх дев’ять: Fontes historiae ukraino-russicae (6 томів), Monumenta linguae necnon litterarum ukraino-russicarum (5 томів), «Історична бібліотека» (24 томи), «Українсько-руська бібліотека» (містить видання найважливіших українських письменників з науковим апаратом, нова публікація, 4 томи), «Етнографічний збірник» (17 томів), «Матеріали для українсько-руської етнології» (7 томів), «Часопись правнича і економічна» (17 томів), «Правнича бібліотека» (3 томи), «Лікарський збірник» (8 випусків). Усього виходить щорічно до 20-ти томів наукових публікацій, не рахуючи бюлетенів. Це ж товариство видавало згаданий літературний журнал «Літературно-науковий вісник» [Огляд наукової діяльності НТШ у моїх статтях у «Журнале министерства народного просвещения», 1904, ІІ, у Archiv für Slavische Philologie, 1905, про «Видавничу спілку» – «Літ.-наук. вісник», 1906, ІІ] до минулого року, коли його взяла на себе «Видавнича спілка».
Незважаючи на порівняно нетривале існування «Наукового товариства», його видання набули вже почесної репутації серед фахівців. Головним чином вони присвячені, певна річ, вивченню минулого й теперішнього українського народу та його території – історії, археології, етнології, фольклору, мови й літератури. Адже «Наукове товариство» є єдиною національною науковою установою і природно – має звертати особливу увагу на розроблення питань, найтісніше пов’язаних з долею українського народу, що мають для нього не лише суто наукове, а й національне та суспільне значення.
Відсутність українських вищих навчальних закладів є великою перешкодою для розвитку науки. I, 376 У львівському університеті, як я вже згадував, українських кафедр усього шість, і крім цих кафедр ніхто з русинів не може отримати професури. Люди з науковими здібностями змушені або звертатися до інших занять, або шукати кафедри в інших університетах. Останнім часом питання про українські кафедри та особливий український університет у Львові стало дуже гострим.I, 376 У добу благих намірів – у 1848 р. австрійський уряд призначав для русинів львівський університет (тоді ще німецький, як усі університети Австрії); як у середніх школах Східної Галичини, так і в університеті німецька мова тоді була оголошена тимчасовою, поки знайдуться професори, здатні викладати «місцевою» (себто українською) мовою. Але, задекларувавши цей благий намір, уряд нічого не зробив для підготовки «здібних і відповідно підготовлених» професорів, і коли тим часом поляки ввійшли в силу і у місцевому врядуванні, і у центральних сферах, він надав їм можливість замістити кафедри своїми кандидатами і фактично перетворити львівський університет на польський. На всіх факультетах виявилося лише шість у різний час заснованих кафедр, щодо яких існували спеціальні постанови про викладання русинською мовою [Перелічую їх у порядку часу заснування: кафедра мови й літератури на філософському, пастирського богослов’я на богословському, цивільного та кримінального права на юридичному, загальної історії і друга кафедра мови й літератури (головним чином для літератури церковної) на філософському], поза ними викладання провадиться польською, і русини на цю решту кафедр зовсім перестали потрапляти з часу полонізації університету. Люди з науковими задатками і нахилами до академічної діяльності змушені були йти до чужих університетів або звертатися до інших занять, зазнавши невдачі у львівському університеті. Такий стан справ почав поважно непокоїти галицьке суспільство із зростанням його культурних запитів і наукових сил, але всі старання про збільшення числа українських кафедр у львівському університеті чи про поступове заснування окремого українського університету розбивалися об протидію польських сфер – університетських, парламентських, адміністративних. Відносини затяглися й загострилися.
Восени 1901 р. студенти-русини виступили з вимогою розширення прав української мови в університеті та збільшення кількості українських кафедр; зустрівши гостру відсіч з боку університетської влади (поляків), вони влаштували сецесію, поголовно виписавшись із університету (у кількості 600) та перейшовши до інших університетів. Ця подія викликала велику сенсацію в Галичині та за її межами. Українське населення Галичини без різниці станів і партій надзвичайно потужно й дружно відгукнулося на солідарну маніфестацію студентства, збираючи гроші для сецесіоністів та домагаючись заснування окремого університету, з огляду на вороже ставлення нинішнього львівського університету до національних вимог русинів. Але ці маніфестації та домагання не дали поки що жодних позитивних наслідків. Поляки висунули перед урядовими сферами категоричну вимогу, щоб русинам не було зроблено ніяких поступок в університетському питанні, і уряд не насмілився піти проти їхніх вимог. Увесь цей інцидент лише загострив університетське питання й польсько-українські відносини загалом [I, 376 Питання згодом загострилося знову: восени 1902 р. ми прожили кілька днів перед перспективою кривавих зіткнень між русинськими й польськими студентами університетуI, 376 ].
Брак необхідних установ не дає змоги українській народності заявити про себе належним чином і у сфері мистецтва. З українського народу вийшло чимало талановитих мистців, чимало їх з честю створює мистецькі цінності й тепер, але, через відсутність академій мистецтв та національних організацій художників, вони долучаються до чужих шкіл – російських, польських, німецьких, та губляться в них. Художня виставка, організована у Львові на початку 1905 р. «Товариством прихильників української літератури, науки і штуки» й зустрінута вельми прихильно мистецькою критикою, показала наявність поважних обдаровань, з другого боку – наочно ілюструвала цю роз’єднаність українських мистецьких сил, що випливає з нестачі власних шкіл. Стосовно мистецьких здібностей української народності, давно, втім, засвідчених чудовим орнаментом у вишивках, писанках, килимах, гончарних виробах, – згадана виставка дала надзвичайно красномовне свідчення в артистичних, у повному розумінні слова, роботах гуцульських майстрів-самоуків – високохудожніх та оригінальних у задумі й виконанні виробах з дерева: різьблення й інкрустації деревом же, склом, металом та ін. [Гуцульщина – карпатська гірська область за течією верхнього Пруту, завдяки особливим умовам місцевого життя (переважанню пастушого господарства, порівняному добробуту, що, втім, тепер швидко зникає) взагалі вирізняється багатством кустарного промислу і значним розвитком художніх запитів населення. Але артистична школа художнього різьбярства та інкрустації, що зародилася тут у другій половині ХІХ ст. (Юра Шкрібляк та його три сини – Василь, Микола й Федір і Марко Мегеденюк з численними наслідувачами), вивищується над рівнем кустарного промислу без жодного порівняння].
Та сама нестача національних шкіл та національних установ дається взнаки у сфері музики. Відсутність великих, постійних національних театрів і консерваторій не дає змоги розвинутись оперній та симфонічній музиці, хоча український народ вирізняється надзвичайною музикальністю. Народні українські пісні славляться не лише поетичними достоїнствами й дивовижним багатством I, 377(українська народна поезія одна з найбагатших у Європі),I, 377 а й високою музикальністю, ними користувалися композитори не тільки українські, а й великоруські й польські. У себе ж удома музика знаходить застосування поки що головним чином у опереті та невеликих вокальних композиціях, а українські співаки працюють у різних чужих краях.
Оскільки в Росії, з часу відомого нам циркуляра 1881р., українські вистави й концерти терпимі, то в розвитку драми, сценічного мистецтва й музики Україна російська випереджає маленьку й бідну Галичину. I, 377Та чинними залишаються й досі заборони окремих, виключно українських вистав, постійних українських театрів і спеціальних українських труп; за таких умов, напр., організація оперних українських вистав зустрічається з майже неподоланними труднощами I, 377. У Галичині немає значних міських центрів з великим українським населенням, з численною буржуазією та інтелігенцією (у Львові – головному осередку українства – українське населення складає всього лише близько 10%, й не більше 10% серед нього – інтелігенція та буржуазія). Тому український театр, що не користується такими субсидіями, як театр польський, не має багатих покровителів-меценатів, змушений вести кочове життя, мандруючи цілий рік по містах і містечках, а це, звісно, не може не позначатись і на сценічній поставі, і на характері репертуару. Останнім часом галицьке суспільство жваво обговорювало думку про влаштування постійного театру у Львові; зібрано й невеликі кошти (близько 80-ти тис. гульденів) на спорудження театру у Львові. Але утримання постійного театру тут потребувало б таких значних (порівняно із засобами галицького населення) грошових витрат, що було б гріхом віддати на це всі вільні кошти за наявності набагато пекучіших потреб.
На першому плані серед останніх стоїть, звісно, економічна допомога населенню, піднесення просвіти й громадянської та політичної свідомості й освіти серед нього. Те, що робиться чи зроблено досі у цих напрямках, звичайно, можна вважати значним порівняно з недостатніми засобами, якими володіє злиденне українське населення Галичини, та перешкодами, що їх спрямована на ці цілі діяльність зустрічає з боку правлячих польських класів, керованої ними адміністрації й земського (автономічного) устрою (який, під керівництвом польської більшості галицького сейму, являє собою також одну суцільну колонізаційну машину). Але порівняно з реальними потребами цього всього ще дуже й дуже недостатньо.
Вкажу на дещо зроблене в цьому напрямку. Товариство «Просвіта», найстаріше з просвітніх товариств, видало близько 300-т книжок для народного читання; близько 6000 членів отримує його видання за невеликий щорічний внесок (1 гульден); до кінця 1904 р. було засновано майже півтори тисячі читалень, які перебувають у завідуванні цього товариства; в них налічувалося близько 75 тис. членів; при багатьох таких читальнях були ощадні каси й споживчі крамниці. Товариство утримувало агронома, який періодично об’їжджав читальні й виголошував загальнодоступні лекції із сільського господарства. Плани заснування бюро праці для тих, хто вирушав на заробітки чи в еміграцію, щоб покласти край експлуатації їх різними підозрілими агентами, зустрілися з нездоланними перешкодами: адміністрація рішуче відмовила, зі своїх міркувань, у дозволі на таке бюро, і кінець кінцем інше товариство «Народна рада», що зайнялося питанням про організацію робітничої еміграції для піднесення селянського добробуту, заснувало свою контору для керівництва робітничою еміграцією на кордоні Пруссії та Австрії, але вже на прусській території.
Кілька років тому було порушено питання про сприяння селянам у купівлі земель від поміщиків. Передбачалося організувати щось на кшталт селянського банку для продажу дрібними ділянками (парцеляція) поміщицьких маєтків, та справа не налагодилася: земський банк відмовив у кредиті, зайнявся сам цією справою зі спеціальною метою полегшити перехід до Східної Галичини селянам-полякам із Західної, себто колонізацію поляками Східної Галичини, як це роблять у Пруссії німці стосовно польських провінцій. В українських колах ця справа, що має не лише економічне, а й політичне значення, з огляду на привілеї, пов’язані з великим поміщицьким землеволодінням, ведеться окремими банками й адвокатами. Крім того, поліпшенням економічних умов займаються ще товариства: «Кредитовий союз», що ставить за мету розвиток українських позико-ощадних кас і дрібних банків, між іншим і для того, щоб звільнити міщанське й селянське населення від впливу польських кас, які користуються цим впливом також для політичних цілей, та «Народна торгівля», що має на меті підготовку торгівців – для відродження серед українського населення торгового класу, який зовсім заглух під напливом жидів.
Сприяння народній освіті ставить собі за мету «Педагогічне товариство». Воно видає два журнальчики – один педагогічний, другий дитячий, випустило досить багато книжок для дітей (понад сто невеликих видань); останнім часом воно почало засновувати приватні українські школи – утримує їх кілька,, але для ширшої діяльності у цьому напрямку треба більше коштів, та й більше енергії.
Організації українського селянства, розвиткові солідарності, національного й корпоративного духу присвячені гімнастичні товариства – «Соколи», «Січі». Останні своїми формами козацької організації дуже припали до вподоби селянам і тому спричинили було жорстоку тривогу серед шляхти й гострі репресії з боку адміністрації, хоча й не дали до цього ніяких приводів.
Я детальніше зупинився на Галичині з огляду на те значення, якого вона набула останніми роками для українства загалом. Життя решти двох частин австрійської України не виходить поки шо зі сфери суто місцевих інтересів, і про них моя розповідь буде короткою.
Угорська Русь являє собою у теперішній час найзанедбанішу, найнещаснішу частину української території та населення; разом з тим вона є страшним образом тієї прірви, куди вела українське населення проповідь «единства русскаго народа», яку проголошували платні й безплатні проповідники офіційної російської народності.
Відірвана дуже давно від решти української території і поставлена у зовсім відмінні політичні й національні відносини, Угорська Русь жила відокремлено від решти України і втратила те почуття національної єдності, яке підтримувалося в інших її частинах. Її не торкнулися сильніше ні великі народні рухи ХVІІ ст., ні культурний рух ХVІ–ХVІІ ст., ані національне відродження ХІХ ст., і та неясність на пункті національності, яка однаково характеризує культурне пробудження і Галичини, й Угорської Русі наприкінці ХVІІІ та на початку ХІХ ст., але в Галичині невдовзі поступилася місцем впливам українського відродження, в Угорській Русі залишилась на весь подальший час. Увійшовши у тісніші відносини з Галичиною впродовж столітнього політичного зв’язку [З 1772 р., коли до Австрії було приєднано Галичину, й до 1867 р., коли Угорщина зі звичайної австрійської провінції перетворилась на майже самостійну державу, і ця окремішність знову послабила зв’язки Угорської Русі з Галичиною] , угро-руська «інтелігенція», що складалася, подібно до галицької, переважно зі священиків, прилучилася до більш консервативної частини галицького суспільства і у своїй більшості залишилася й донині непохитно вірною «освіченій мові» часів очаківських та «единству русскаго народа», цілком повіривши в інсинуацію галицьких москвофілів, що український рух створили поляки на загибель Русі.
Наслідки виявились якнайсумнішими. Залишившись при «освіченій» мові, але дуже слабко нею володіючи, за платонічного тяжіння до «російської» літератури, але зовсім поза сферою прогресивних течій життя Росії – такої далекої і чужої, відвернувшись і від живих, прогресивних напрямків сусідньої Галичини – найближчої за умовами життя, угро-руська інтелігенція протягом ХІХ ст. майже не пішла далі початків культурного руху часів Бачинського й застигла у культурній непорушності. Нехтуючи мовою народу, але не маючи змоги прищепити йому ту культуру, про яку мріяла (зовсім, утім, платонічно), вона кінець кінцем прийшла до повного відчуження від народних мас. Оскільки її панрусизм ніякого живого культурного змісту їй самій не давав, а з другого боку викликав підозріливе, недоброзичливе ставлення угорського уряду (з часів 1848 р. і тієї ролі, яку Росія відіграла тоді в угорських справах, він пройнявся ворожістю й підозріливістю до всього, що нагадувало про Росію), то молодше покоління угро-руської інтелігенції, яке виросло в умовах, створених дуалізмом 1867 р., централізмом і шовінізмом нової Угорщини, почало взагалі байдужіти до своєї народності, кидаючи свою мову та перетворюючись на справжніх і щирих мадярів (мадяронів, як їх звуть). Так утворився дійсний стан справ в Угорській Русі, де органом угорсько-руської інтелігенції слугує мадярська газета «Kelet», де зустрічаються лише поодинокі люди, котрі пишуть або читають російською чи українською і де мадяризація проникає аж до кісток цієї інтелігенції, як зізнаються її власні представники.
Це дезертирство угро-руської інтелігенції – спочатку в бік панрусизму, потім у бік мадяризації – мало дуже сумні наслідки для народних мас. Залишившись без будь-якого кермування, без будь-яких просвітніх засобів, які були можливі тільки при рідній мові, поставлене, крім того, у вельми тяжкі економічні умови, через невдале здійснення селянської емансипації – наприклад, позбавлене сервітутів, що відігравали дуже важливу роль у селянському господарстві, між іншим, права випасати худобу на пасовиськах, які перебували у спільному володінні селян і поміщиків, – селянство опинилося у невимовно тяжкому становищі. Величезні маси селянства опинились у становищі безвихідних наймитів у жидів-лихварів, що практикували безкарно вишукані різновиди сільськогосподарської «лихви», скупили селянські землі й володіли іноді двома третинами або трьома чвертями голів сільської худоби, яку вони віддають у користування селянам на жахливих умовах. Із цієї справжньої кріпосної залежності «від свого жида», в якій селянські родини перебувають стосовно цих лихварів і яка підтримується справжнім терором з боку останніх, зовсім немає виходу за нестачі дешевого кредиту, за цілковитої відсутності заводської чи фабричної промисловості та будь-яких промислів. Хто тільки має хоч якусь можливість зібрати гроші на дорогу, емігрує, і серед емігрантів до Північної Америки угро-руське селянство дає порівняно дуже високі цифри.
Це тяжке становище угро-руського населення нарешті привернуло увагу урядових сфер Угорщини, взагалі досить недоброзичливо налаштованих до своїх українських співгромадян через панрусизм угро-російської інтелігенції. Міністерство рільництва у 1897 р. зайнялося розслідуванням причин економічного занепаду угро-руського селянства і останніми роками почало вживати заходів для поліпшення його побуту. Засновуються читальні, споживчі крамниці, установи дешевого кредиту, роздається на пільгових умовах інвентар і т.п.; видається, тим самим міністерством рільництва, популярна газета для селян, досить чистою (порівняно) народною мовою. Ще раніше, вже з <18>80-х рр., міністерство народної просвіти вирішило запровадити у школах, де ще втрималося викладання рідною мовою (або принаймні – викладання цієї останньої), замість тарабарщини, якої тут вживали, – мову народну й почало видання підручників народною мовою.
Звісно, у подібних починаннях самими бюрократичними заходами успіху досягнути важко [Тим більше, що урядові сфери, боячись панрусизму, не бажали б і панукраїнізму й хотіли б утримати Угорську Русь у цілковитій відокремленості; тому вони уникають звертатися до тих культурних засобів, які могла б дати Угорській Русі Галичина, заселена тими самими українськими різновидами, у тих самих умовах побуту й культури]. Потрібним є сприяння самого суспільства. А угро-руська інтелігенція частково так щиро мадяризувалася, що втратила, як ренегатська, будь-який інтерес до народних мас, частково дотримується все ще ідей панрусизму, ставиться неспівчутливо до інтересів розвитку народної мови й у своїх виданнях (малочисельних і жалюгідних) намагається дотримуватись «язичія». Тільки поява нового покоління, проникнутого народолюбними й народними прагненнями, могла б змінити справи на краще, – але поки що його ще немає.
У набагато кращих умовах перебуває третя провінція австрійської України – Буковинська Русь. Край цей до свого приєднання до Австрії у 1774 р. входив до складу Молдавії, під верховенством Туреччини. У своєму культурному та суспільному розвитку він відстав ще більше, ніж Галичина, але імміграція сюди з Галичини (з якою Буковина, після переходу під владу Австрії, була досить тісно пов’язана різними адміністративними зв’язками) нової русинської інтелігенції, вихованої у прогресивних та народницьких прагненнях галицького відродження, дає з 1880-х рр. рішучу перевагу національним та демократичним елементам над місцевим реакційним москвофільством і пов’язує тісними зв’язками «Буковинську Русь» з подальшим культурним та національним рухом Галичини. Й хоча серед Буковинської Русі й тепер не бракує прихильників теорії «Буковина для буковинців», які не симпатизують впливові галичан на життя Буковини, і останнім часом ця течія проривається зі значною силою, але, без сумніву, Буковина вже міцно пов’язана із загальним українським рухом і з цих зв’язків у жодному разі не вийде.
Місцеві відносини, проте, багато в чому відрізняються від галицьких. Насамперед, тут немає тих готових кадрів інтелігенції, які дало Галичині уніатське духівництво. Православна церква, до якої належить корінне українське та румунське населення Буковини, перебуває в руках румун, і останні використовують її як засіб для румунізації українського населення. Український рух підтримується головним чином світськими елементами – чиновництвом, народними вчителями. Селянство до останнього часу вирізнялося крайньою інертністю, сліпо слідуючи інструкціям своїх «капітанів» – повітових начальників, так що місцева адміністрація (німецька) була повним господарем краю і місцеве представництво мало дуже невелике значення (будь-якого роду вибори відбувалися за вказівками адміністрації). Українські політики Буковини довго обмежувалися клопотаннями та поданнями на адресу правлячих сфер і лише в останнє десятиріччя пішли «в народ», організовуючи селян за допомогою читалень, популярних газет, зборів (віча), «Січей», ощадних кас. Ця діяльність, якщо триватиме достатньо енергійно й наполегливо, без сумніву, не залишиться безплідною, і деякі симптоми підвищення суспільної й політичної свідомості у буковинських селян помітні вже й тепер.
Тутешнє селянське населення перебуває загалом у кращих економічних умовах, ніж галицьке, не кажучи вже про угро-руське. Румунська землевласницька шляхта (бояри) не має такого впливу у центрального уряду, як польська шляхта Галичини, а в краї мусить ділити свій вплив з німецькою бюрократією, яка намагається, за давньою звичкою, тримати край у своїх руках і підтримувати німецький елемент у цьому останньому прихистку германізму на південному сході [Для підтримки на Буковині німецького елементу, що представлений кількома десятками тисяч чиновницьких родин та міської буржуазії, у 1870-х рр. було навіть засновано тут університет, коли у львівському університеті припинилося викладання німецькою мовою. Він і досі залишається одним з найменших університетів Австрії]. З огляду на це остання надає підтримку то українському елементу проти румунського, то цьому останньому проти українського, й буковинські русини, таким чином, не зустрічають на своєму шляху такого непробивного муру, яким є панування польської шляхти у Галичині, залишеній у безконтрольне розпорядження цій шляхті центральним урядом. Торік русинські депутати, об’єднавшись із демократичними й ліберальними представниками румунського, німецького та жидівського населення в одну «Вільнодумну спілку», отримали навіть провідну роль у місцевому сеймі та провели кілька дуже істотних ухвал. Щоправда, «Спілка» довго не прожила в цьому складі й за кілька місяців залишилась у меншості, а проведені нею закони (між іншим, виборча реформа у прогресивному, демократичному дусі) через це не одержали урядової санкції, але як симптом цей епізод має неабиякий інтерес.
«Зелена Буковина» [Її назву зазвичай виводять від букових лісів, що її вкривали; звідси цей епітет], як її називають, має всі шанси майбутнього розвитку, і навіть тепер, зайнята своїми місцевими інтересами, лише починаючи рухатись, вона робить уже й до скарбниці українського руху свої внески. Старше покоління буковинців дало українській літературі новеліста й поета Осипа Федьковича – найбільший талант, якого взагалі дала австрійська Україна до останньої чверті ХІХ ст., та популярного поета й композитора Ісидора Воробкевича. Нове покоління з честю репрезентовано в ній талановитою белетристкою Ольгою Кобилянською. Для маленької Буковинської Русі цього не мало!
Таким є національний і політичний баланс українських земель Австро-Угорщини, з яким вона увійшла у нове століття. Такі їхні культурні й національні набутки, здійснені у тяжких умовах їхнього відродження. Останніми місяцями, наприкінці 1905 р. й на початку 1906 р., перед нами сяйнула надія на зміну цих умов на краще, на вихід із гноблення та зневаження, в яких вони досі жили. Щоправда, ці надії поки що не містять у собі нічого певного; але ця перспектива кращого майбутнього та побоювання, аби ворожі елементи не вбили цієї можливості кращого, так сильно збентежили українське населення Австрії, і сама можливість поліпшення, якби вона здійснилася, є настільки важливою, що я повинен на завершення цього огляду присвятити кілька рядків цьому останньому моменту із суспільного життя австрійської України.
Вихідними пунктами послужили: з одного боку, політична криза Угорщини, з другого – ті визвольні віяння, які від революційних рухів Росії могутніми струмами пройшли по решті країн Європейського континенту.
Угорська криза виросла на грунті прагнень правлячої угорської аристократії та буржуазії до знищення останніх реальних зв’язків, що з’єднують Угорщину з Австрією, та перетворення цієї унії у суто особисту, династичну. З деяких питань, пов’язаних з відокремленням угорської армії, ці прагнення знайшли відсіч в «угорського короля» (австрійського імператора), і, оскільки ні та, ні та сторона не хотіла поступитися, це призвело до конфлікту, що з 1904 р. вже прийняв досить гостру форму. Для залякування угорської опозиції король у 1905 р. пригрозив перспективою октроїрування в Угорщині загального виборчого права, замість нинішнього, яке надає привілейоване становище угорській аристократії та грошовитій буржуазії за рахунок робітничих мас – з одного боку, і за рахунок пригноблених угорським пануванням інших народностей Угорщини – з іншого. Але така «погроза» стосовно Угорщини неминуче поставила на чергу питання про запровадження загального виборчого права на землях самої Австрії (Цислейтанії), що також досі були позбавлені цього права. Серед демократичних елементів і пригноблених народностей Австрії, невдоволених нинішньою виборчою системою (яка дає величезні переваги куріям землевласників і капіталістів та фактично майже виключає з представництва хліборобські й робітничі маси), почалися потужні заворушення. Дедалі посилюючись, вони не припинилися й тоді, коли стало зрозуміло, що серйозних намірів запровадити в Угорщині загальне виборче право уряд зовсім не має. Успіхи визвольного руху в Росії, перший залізничний страйк, видання маніфесту 17 жовтня і т.д. ще більше посилили рух на користь виборчої реформи та справили сильне враження й на урядові сфери. Ще у вересні 1905 р. уряд Австрії висловлювався проти різких стрибків і визнавав можливість лише поступового розширення виборчого права; після жовтневих подій та грандіозних маніфестацій, здійснених прихильниками реформи в Австрії, він вирішив піти назустріч цій вимозі, «поки не пізно».
Це рішення, висловлене цілком беззаперечно, злякало всіх beati possidentes нинішнього режиму. З їхнього боку почалися всілякі підступи проти реформи, спроби парламентського тиску і т.п., а коли уряд і сам імператор все-таки заявили, що проведення загального виборчого права вважають зі свого боку справою вирішеною, з їхнього боку почалися намагання зберегти привілейоване становище своїх народностей і суспільних класів з допомогою створення місцевих винятків чи штучного розподілу виборчих округів (т. зв. «виборча геодезія»).
Особливо енергійні й неперебірливі намагання в цьому напрямку виявив польський парламентарний клуб разом з панівними польськими шляхетськими і взагалі всілякими зацікавленими в утриманні польського панування в Галичині колами. Своєю чергою, ці підступи викликали серед українського суспільства та народних українських мас енергійний рух на захист загального, рівного й прямого голосування [Таємність при голосуванні запроваджено вже раніше]. Кінець 1905 і початок 1906 р. минули в Галичині серед нечуваного політичного пожвавлення, особливо серед українського населення. Сотні мітингів (віч) було влаштовано по містах, містечках і селах, з ініціативи політичних організацій й самого населення, самих селян, які надзвичайно свідомо поставилися до важливості моменту й небезпеки, що загрожувала з боку панівних груп, та виявили небувалу перед тим самодіяльність. Безуспішними були намагання польської адміністрації і шляхти придушити цей рух заборонами або провокувати селянські маси, викликати серед них рух проти жидів, щоб потім скористатися такими спалахами для запровадження воєнного стану і з його допомогою придушити цей рух (для цього шляхетська й націоналістична польська преса посилено розпускала фальшиві звістки про жидівські погроми, приготування до різанини і тому подібні, що насправді не існували, жахіття). Незважаючи на перешкоди, які ставилися перед ним, рух розвивався з неймовірною силою, з неймовірною витримкою, у чітких межах конституційної законності. У великих містах влаштовувалися грандіозні маніфестації, що залучали десятки тисяч селян з околиць; на віче, влаштоване у Львові, прийшло до 50-ти тисяч населення.
Наскільки цей рух паралізував підступи польських реакціонерів, важко сказати. Їхні намагання, щоб Галичину було виключено з реформи або щоб у ній залишено було двоступеневі вибори депутатів від сільських округів, поки що залишились безуспішними. Та все ж уряд у своєму проекті реформи зробив усе можливе (навіть неможливе) в інтересах своєї шляхетської гвардії, щоб зберегти для польського елементу як тільки можливо привілейоване становище. Цей проект, запропонований уже парламенту [10 лютого 1906 р.], створює виборчі округи, удвічі менші у Західній, польській, Галичині, удвічі більші у східній, українській, її частині, виділяє міські округи, де поляки при допомозі жидів сподіваються проводити своїх кандидатів, приєднує пограничні українські округи до польських, засуджуючи їх на безвихідну меншість, нарешті, запроваджує (тільки в Галичині, і лише в сільських округах) представництво меншості, з надією, що, з допомогою адміністрації і тих фокусів, які практикуються на галицьких виборах, поляки й там, де їхній відсоток і зовсім мізерний, зуміють здобути собі третину голосів, необхідну для такого представництва меншості. В результаті, за розрахунками самого уряду, українське населення Галичини, рівне за чисельністю з польським (власне, воно переважає), може розраховувати мати 27 представників, поляки – 61, а насправді, поки існуватиме нинішня адміністрація, а шляхта пануватиме, як і зараз, навіть ця цифра 27 є дуже оптимістичною.
І все ж, навіть у такій препарованій у польських інтересах формі, реформа створила б значне поліпшення становища українського населення. Утворилися б сприятливіші шанси для боротьби; кількість представників українського населення збільшилася б удвічі; шляхті довелось би поділитися місцями з представниками більш прогресивних течій (поки ще слабких) у польському населенні. Та перед реформою лежить ще довгий шлях: нинішній парламент навряд чи прийме її, її запропонують новому, який буде обрано восени, й невідомо, чи прийме парламент цю реформу й чи не зазнає вона при цьому значних змін, які погіршать її ще більше.
В Угорщині уряд у своїй боротьбі з правлячою угорською аристократією та буржуазією також поки що не зробив нічого для поліпшення становища робітничих мас загалом і не угорських зокрема, що могло б поліпшити стан і Угорської Русі.
Отже, нинішній стан справ в Австро-Угорщині має різноманітні можливості поліпшення тих нестерпних умов, у яких живе тепер австрійська Україна, але нічого позитивного він поки що не приніс. Єдиною втіхою досі могло слугувати лише те, що ця криза відбувається тут без тих жахливих жертв, якими супроводжується визвольний рух у Росії. Але тепер і ця втіха починає печалити: провокація народних мас переходить всякі межі, посилюються арешти, військо починає стріляти у беззбройних і зовсім спокійних селян – словом, і тут підвалини кращого майбутнього також починають поливатися кров’ю.
Література. Мої статті – «К польско-украинским отношениям Галиции», Київ, 1905. В. Барвінський, «Досліди з поля статистики» (нове видання – «Літ.-наук. бібліотека Видавничої спілки», 1901). В. Будзиновський, «Хлопска посілість», 2-ге вид., 1901 (бібліотека «Видавничої спілки») – економічні відносини Галичини. В. Лукич, «Угорська Русь», Львів, 1887 (короткий нарис). Е. Еган, «Економічне положення руських селян в Угорщині» («Літ.-наук. бібліотека Видавничої спілки», 1901) – офіційна записка, подана чиновником, відрядженим міністерством рільництва. С. Смаль-Стоцький, «Буковинська Русь», 1897; Kaindle, «Das Unterthanswesen in der Bukovina», 1899. Про сучасний стан австрійської України – щомісячні огляди М. Лозинського в «Літературно-науковому вістнику» за 1906 р.
Грушевский М. К польско-украинским отношениям Галиции: I-IV / М. Грушевский. – К.: первая Киевская артель печатного дела, 1905. – 112 с.
Барвінський В. Досліди з поля статистики / В. Барвінський. – Львів: Друкарня НТШ, 1901. – 49 с. – (Літературно-наукова бібліотека; ч. 17).
Будзиновський В. Хлопська посілість / В. Будзиновський. – 2-ге справлене видання. – Львів: накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1901. – 194 с. – економічні відносини Галичини.
Лукичь В. Угорська Русь, її розвой й теперішній стан / написав В. Лукичь. – Львів: З друкарні Товариства імені Шевченка, 1887. – 30 с.
Еган Е. Економічне положення руських селян в Угорщині / Е. Еган. – Львів: Друкарня НТШ, 1901. – 40 с. – (Літературно-наукова бібліотека; ч. 21).
Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь / С. Смаль-Стоцький. – Чернівці: Руска Рада, 1897 – 294 с.
Kaindle R. F. Das Unterthanswesen in der Bukowina. Ein Beitrag zur Geschichte des Bauernstandes und seiner Befreiung / prof., dr. Raimund Friedrich Kaindl // Archiv für Österreichische Geschichte / Herausgegeben von der zur Pflege vaterländischer Geschichte aufgestellten Commission der kaiserlichen Akademie der Wissenschaften. – Sechsundachtzigster Band – Wien: In Commission bei Carl Gerold’s Sohn, 1899. – S. 551-714.
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 392-412. – (Серія «Монографічні історичні праці»)