Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

ХХVІІІ. Українське відродження в Росії

Михайло Грушевський

Я відзначив уже вище, що, незважаючи на обрусіння вищих класів України, у них залишався певний обласний патріотизм, скорбота за Гетьманщиною, романтичні спогади про колишню славу козацтва. Легкість, з якою вони втрачали своє національне обличчя, не виключала певної національної гордості, а відчуження від народу не заважало із симпатією ставитись до особливостей, хоча б і зовнішніх, українського побуту, до української народної словесності та її мови. Такі місцеві симпатії в обрусілої інтелігенції Східної України самі по собі, однак, не мали особливого значення. Вони важили не більше, ніж подібні ж місцеві симпатії польської та спольщеної інтелігенції західних українських земель, що знайшли свій вияв у етнографічних та антикварних працях у галузі українознавства і спробах поетичної обробки мотивів української народної словесності. Своє значення ці симпатії отримують тільки зі зверненням таких українофілів до народної мови.

Вживання цієї народної мови не переривалося протягом усього ХVІІІ ст. До неї зверталися з практичних міркувань, в інтересах легкозрозумілості для простолюду; так, у посібниках для священиків ми зустрічаємо настанову пристосовуватись навіть до діалектичних особливостей місцевих говірок, оскільки вони «на Волыни иншии, на Подолю и на Украине иншии, в Полесю иншии» [«Науки парохиальныя», 1794]. З другого боку, самі посібники з поетики рекомендували в певних родах творчості, для досягнення комічного ефекту, виводити як постаті з простолюду, так і простонародну мову. Вже починаючи з першої половини ХVІІ ст. нам відомі комічні сцени з українського простонародного побуту, що вводились до шкільних вистав; найстаріші належать до 1619 р. – це два комічні діалоги українських селян при трагедії про смерть Іоанна Хрестителя, створені галицьким поляком Гавватовичем. З першої половини ХVІІІ ст. маємо низку інтермедій у п’єсах Митрофана Довгалевського (1730-х рр.) і Георгія Кониського (1740-х рр.), цікавих не лише мовою, а й комічними типами і положеннями, що становлять прототип пізніших українських оперет і комедій ХІХ ст. У тісному зв’язку з цими шкільними інтермедіями стоїть широко розповсюджена українська вертепна драма, яка представляє Різдво Христове в особах й разом із кантами церковними вводить також сцени та пісні народною мовою. Врешті більш чи менш народною мовою, а дуже часто – й чистою народною говіркою складаються вірші різного змісту: релігійно-моралізаторські твори у дусі більш давніх, макаронічних кантів, лірика особистого почуття, віршовані обробки новелістичних сюжетів, послання та вітальні вірші, сатири й пародії. Ці твори складаються то для забави, щоб похизуватися народною мовою та простонародними формами як комічним засобом, що відповідає комічному змістові, то звертаються до народної мови як до більш близького та у своїй простоті й безпосередності більш щирого й потужного знаряддя для вислову почуття.

Ця остання сфера творчості, яка містила в собі, подібно до драматичної, також зародки пізнішої української лірики (ХІХ ст.), була особливо широкою, але ми зовсім не маємо можливості дати поняття про її розміри та розвиток. Утім, загалом уся ця література народною мовою, залишаючись невиданою, приреченою на поширення усне, а найбільше – у рукописних копіях, гинула і втрачалася дуже швидко. Ми знаходимо ці твори здебільшого випадково, серед віршів, які збереглися у рукописних збірниках, починаючи з найстаріших – ХVІІ та початку ХVІІІ ст. Безліч їх перейшло до усної традиції народу, змішавшись з його поетичним репертуаром і втративши з часом початкові, більш помітні риси літературної, книжної творчості. У переважній більшості ця література залишилась анонімною; збереглося лише небагато імен, як-от козака Климовського (першої пол. ХVІІІ ст.), автора ліричних віршів, до числа яких відносили дуже відому пісню («Їхав козак за Дунай») [Ніяких детальніших відомостей про Климовського досі, однак, не вдалося зібрати, єдине, що в нас є достеменного, – це два вірші, піднесені ним імп. Петру 1724 р.: «О правосудию начальствующих» та «О смирении высочайших»: автор підписався на них як «харьковский козак Семен Климов» (див. статті проф. Перетца в «Известиях отд. русск. языка», 1903, та В. Срезневського у «Сборнике харьков. ист.-фил.общества», т. ХVI, 1905)], або Некрашевича, священика з околиць Києва, другої половини ХVІІІ ст., чиї твори (діалоги й віршовані послання) частково збереглися з його іменем, або випадково передані у збірниках імена, як-от Мик. Мазалевського, сільського дячка з Чернігівщини.

Ці вказівки на станову приналежність авторів уводять нас до того середовища, де мала розвиток ця творчість. Це та сама лінія дотику книжності й народності, книжної народної творчості, яка дала нам численних авторів популярних книжних кантів «Богогласнику». Вправляються на ній представники нижчого духівництва, дяки-бакаляри, вчителі сільських шкіл та більш заможні представники міщанського й козацького станів, що спробували шкільної науки. Взагалі стара школа була набагато демократичніша за нинішню, і в Київській академії, до її перетворення на спеціально-духовний навчальний заклад (до кінця ХVІІІ ст.), серед тисяч її учнів більшість становили представники козацького й міщанського станів. Сільські ж школи з викладачами-дяками у ХVІІІ ст. були більш поширені, аніж нинішні міністерські й земські школи, як показують цифри давніх переписів: кожне село зазвичай мало школу, хоч села ці були набагато менші за нинішні. Напр., за переписами 1740–1748 рр., у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на загальне число 35 міст, 61 містечко, 792 села і 206 маленьких сіл. За рум’янцевським описом, у Чернігівському полку було 142 села й 143 школи. Порівнюючи ці дані з теперішнім станом, наочно бачимо, наскільки стара школа була доступніша за нинішню: на території нинішніх Чернігівського, Городненського й Сосницького повітів у 1768 р. було 134 школи, причому одна школа припадала на 746 душ населення, а у 1875 р. на цій території було 52 школи, з яких одна припадала на 6730 душ [Див. статті Лазаревського в «Основі», 1863, кн. V, Павловського у «Киевской старине», 1904, кн. І, також «Земский сборник Черниговской губ.», 1877, кн. ІІ]. Учні, що шукали освіти, але не мали коштів відправитись до вищих навчальних закладів, навчалися по багато років у таких «дяківках» й часто «відшліфовувалися» досить добре. Таким чином школи вищі й нижчі створювали дуже значне середовище, де доволі успішно розвивалися й поширювались зародки народної творчості ХVІІІ ст., аж поки стара школа Гетьманщини загинула під тиском регламентації, проведеної у місцевих відносинах центральним урядом: запровадженням церковних штатів, закріпленням за парафіями дячків та утрудненням їх вільного переміщення.

У другій половині ХVІІІ ст. вживання народної мови у Східній Україні стає навіть значнішим завдяки тому, що вона не зустрічає собі суперниці в українській книжній (макаронічній) мові, яка завмирає тут у середині ХVІІІ ст. під впливом цензурних гонінь. Щодо цього цікаво порівняти Східну Україну із Західною, де книжна мова, не піддана спеціальним гонінням, затримувала більшою мірою розвиток народної. У Східній Україні книжну мову було піддано гонінням нарівні з народною, і оскільки із цих двох невизнаних мов народна, звісно, мала в собі набагато більше життєвості, ніж штучний продукт школи – мова книжна, то в міру того, як остання витіснялася зі школи мовою великоруською, давня українська книжна мова поступово зовсім виходила зі вжитку. Тому той, хто хотів надати своєму творові місцевого, українського, характеру, мусив віднині звертатися до народної мови.

Остання знаходить також певну підтримку завдяки псевдокласичним течіям, які панували у другій половині ХVІІІ ст. у великоросійському та українському суспільстві. Сам по собі загалом ворожий народності, псевдокласицизм, однак, визнавав простонародний елемент у комічному та ідилічному роді, а його неодмінними супутниками були пародія та переробки псевдокласичних сюжетів на простонародний лад. Ці роди творчості прищеплюються також і на українському грунті. Знаменита пародія Котляревського далеко не була ні єдиним, ні найранішим твором цього роду. Так, ми випадково дізнаємося з листа одного з представників нової української інтелігенції Опанаса Лобисевича до Георгія Кониського (1794), що він написав переробку «Буколік» Вергілія на український лад: Лобисевич посилає Кониському своїх «Вергилиевых пастухов, в малороссийский кобеняк переодетых», а натомість просить у нього копії українських інтермедій, які він чув, будучи в Київській академії у 1740-х рр. Він цінує дуже високо ці інтермедії і має намір їх опублікувати. «Как во всяком покрое платьев, – пише він, – так во всяком наречии есть своя красота, а к тому когда и дым отечества сладок, то сия вонь благоухания мыслей отечественных есть наисладчайшая; для чести нации, матери нашей, всегда у себя природою и ученостью великих людей имевшей, столько светил выпустившей, – для любителей своего отечества, для знающих под корою просторечия находить драгоценность мыслей, прошу ваше преосвященство велико одолжить меня – интермедии, Танского то или ваши, приказав списать, по почте мне в Санкт-Петербург доставить, да изыдет в свете, да даст величие отечеству своему наш Плавт, наш Мольер, ежели что не боле [В іншому місці Лобисевич називає цього Танського, автора інтермедій (мабуть – які зовсім не дійшли до нас, якщо тільки він не був автором інтермедій, вставлених у п’єсу Кониського), «славным природным стихотворцем, во вкусе площадном, во вкусе Плавтовом». Лист Лобисевича у т. II «Сборника документов, относящихся к истории Северо-зап. Руси». Подробиці про Лобисевича у статті Петрова у І т. збірника «Статьи по славяноведению», 1904]; ибо я помню некоторые стихи: описание Великодня, бегство сатаны и смерти, смерть Иуды, – прекрасные описания!».

Цей цікавий відгук набуває ще більшого значення, якщо ми візьмемо до уваги особу його автора. Це представник вищого прошарку тогочасної української інтелігенції, не лише за своїм званням полковника російської служби, а й за освітою: він закінчив свою освіту у петербурзькому «академічному університеті», досить довго «вояжував» за кордоном, співробітничав у великоросійських виданнях. З другого боку, він представник українського патріотичного кола, як людина, що служила у гетьманському управлінні, близька до останнього гетьмана Розумовського. В його особі ми, таким чином, бачимо злиття давніх традицій Гетьманщини з новими культурними традиціями, що загалом характеризує початки українського відродження; нові течії, як бачимо, не виключають, а навпаки, підносять повагу та увагу до проявів українського національного життя. Відгук Лобисевича про українські інтермедії засвідчує, що серед українського освіченого суспільства, переважно схильного дивитися на твори, писані українською мовою, як на речі лише забавні, але не справжню літературу, існували вже люди іншого штибу. Вони дивилися на витвори народу серйозніше й глибше, як на речі, що не поступаються класичним взірцям і можуть скласти славу української «вітчизни». Якщо їхня оцінка літературних переваг українських творів перебільшена, то впевненість, що в цьому напрямку можуть бути створені речі, спроможні зайняти місце поряд з європейськими взірцями, була, звісно, дуже цінна.

Перший твір, виданий і доступний для широкої публіки, мав підтримати цю впевненість і навчити широку публіку дивитися серйозніше на творчість українською народною мовою. Приклад того ж Лобисевича, котрий з такими труднощами намагався дістати копію такого гучного твору, як п’єса Кониського, показує ясно, наскільки важливим гальмом розвитку української творчості був брак друкованих видань, створений старими цензурними заборонами, що потім тримався або через інерцію, або через цензурні перепони (важко вирішити). За цим прикладом можна судити, яким слабким було розповсюдження творів українською мовою та як легко вони втрачалися. Звернення народних творів до послуг друкарського верстата мало з огляду на це дуже важливе значення.

Низка талановитих творів народною українською мовою, які з’явилися друком в останні роки ХVІІІ та перші десятиліття ХІХ ст., справді створює і зміцнює нове ставлення до українського слова. До нього звертаються дедалі серйозніше й серйозніше, як до найповнішого вираження українофільських симпатій, як до найкращого засобу спілкування зі своїм народом, своїми земляками.

Такий поворот мав надзвичайно важливе значення. Народна мова, втрачена вже інтелігенцією і збережена тільки народом, повернула українську інтелігенцію обличчям до народу після столітнього відчуження від нього. Навчивши цінувати й поважати не лише мову, а й її носія, вона послужила могутнім засобом взаємного зближення. Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв’язок інтелігенції з народом, відкривши шлях до народної душі, до спілкування з нею. Звідси оригінальний зміст, що характеризує цю нову українську літературу вже з її перших кроків – народні теми творчості, реалізм і демократизм. Мові була зобов’язана Україна тим, що українофільство не обмежилося збиранням творів народної словесності, складанням граматик і словників, а перейшло у справжнє національне відродження. З цього погляду перші літературні твори, що викликали серйозну увагу до народної мови й послужили початком її літературної обробки, склали епоху в історії українського народу.

Дещо пізніше цей поворот до народної української мови, значною мірою ще стихійний, мало усвідомлений, знаходить своє тлумачення і санкцію в ідеях народності, у романтичному захопленні останньою, яке поширювалося з другої чверті ХІХ ст. в українському суспільстві, так само, як і у великоросійському та польському, та у відлуннях слов’янського відродження.

Нелегко встановити момент, з якого починається вплив цих ідей на українське відродження, але значення їх в історії останнього цілком безсумнівне. Звернення до народності, що почалося в Англії ще у першій половині ХVІІІ ст., починає впливати на слов’янські землі наприкінці ХVІІІ ст., головним чином через посередництво німецького середовища, де ідеї народності починають культивуватися переважно з останньої чверті ХVІІІ ст. Переходячи до слов’ян, вони зустрічаються тут з подібними напівстихійними національними течіями, які ми бачимо в Україні кінця ХVІІІ ст., й підтримують їх, даючи певну моральну санкцію. У цьому ж напрямку впливає потім національний рух наполеонівської доби, і ще пізніше – починають взаємодіяти симптоми національного пробудження у різних слов’янських народностей. Вплив балад Персі, Макферсонова Оссіана, «Ідей» Гердера зустрічається з першими спробами збирання слов’янських пісень, які починаються наприкінці ХVІІІ ст., та більш серйозними працями першої чверті ХІХ ст., як збірник сербських пісень Караджича та не набагато пізніші збірники українських пісень і статті Ходаківського, Цертелева та ін. [Найстаріший зі збірників українських пісень – Ходаківського, зібраний головним чином у 1814–1817 рр., не був своєчасно виданий (про нього праця Доманицького у LXV т. «Записок НТШ»), так що першим друкованим збірником був «Опыт собрания старинных малорос. песней» Цертелева, 1819 р. За ним послідував перший збірник Максимовича (1827), «Запорожская старина» Срезневського (з 1833 р.) і другий збірник Максимовича]. Розвивається небувалий доти інтерес до народної словесності, етнографії, історичних традицій, національних особливостей. «Народність» стає бойовим кличем культурного руху, предметом палкого культу. В її ідеях знаходить собі підкріплення й – так би мовити – теоретичне виправдання звернення до народної стихії, що розвивається серед українського суспільства, а приклад інших слов’янських народностей допомагає йому орієнтуватись у завданнях і потребах національного відродження.

І це звернення до народної словесності, до вивчення народного життя мало на українському грунті знов-таки також надзвичайно важливі наслідки для українського відродження у найширшому значенні цього слова. Українська народна поезія, за винятком сербської, не має суперниці серед народів Європи, а народне життя України вирізняється надзвичайною різноманітністю, багатством і колоритністю змісту. Багатство й високі якості української народної словесності вражали перших збирачів народних творів. Український народ виявлявся володарем незрівнянних скарбів поезії, творцем витворів, які за силою та красою можна було сміливо поставити в один ряд із найкращими зразками народної поезії Європи, зіставити з видатними творами не лише народної, а взагалі поетичної творчості. І цим творцем, за тодішніми поняттями, була саме сіра, безіменна народна маса, поневолений і пригноблений простолюд, що на нього була схильна так спогорда дивитись українська інтелігенція з вершини свого невисокого європеїзму. Який переворот мало здійснити це відкриття у більш чутливих і вдумливих представниках української інтелігенції! В їхніх очах народ стає носієм правди й краси життя. Можливе наближення до нього стає керівною ідеєю творчості, а народна словесність – невичерпною скарбницею, з якої беруться мотиви й барви творчості.

Наприкінці 1820-х рр. ця течія починає виявлятися вже цілком визначено у представників української інтелігенції. «Настав, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народності», – пише Максимович у передмові до першого свого збірника українських пісень (1827). «Чи знаєте ви, – пише у відкритому листі до нього того ж року інший збирач творів української народної поезії, Цертелев, – що цій невигадливій поезії (народній) я віддаю перевагу перед більшою частиною наших романів, балад і (слухайте! слухайте!) навіть багатьма романтичними нашими поемами». Завдяки своїй оригінальності й колоритності українське народне життя й минувшина українського народу викликають великий інтерес серед великоросійського суспільства. Молодий Гоголь, приїхавши до Петербурга наприкінці 1820-х рр., із здивуванням помічає моду на все українське серед петербурзького суспільства і починає напосідати на своїх рідних з вимогами надсилати йому етнографічні та історичні матеріали. Попит викликає появу безлічі творів на українські теми з минулого й теперішнього. І знову цей інтерес у великоруській літературі, без сумніву, заохочував і підбадьорював українців в їхньому зверненні до народного життя, народної творчості, народної мови.

Але зближення з народними масами, яке почалося в такий спосіб на грунті мови й літературної творчості, не обмежувалося суто літературною цариною. Воно поступово вводило представників української інтелігенції в розуміння й соціальних умов народного життя. Традиції козацької доби, що жили серед інтелігенції і були вельми живучими в той час серед народу, з їхньою амальгамою національно-політичних і соціальних мотивів, добре прислужилися й тут. Крім того, впливав західноєвропейський спадок Великої французької революції, соціальні теорії першої половини ХІХ ст. та ідеї національного визволення. Проблиски співчуття до тяжкого соціального становища народних мас, що зустрічаються на перших сторінках відроджуваної української літератури, у кінці другої чверті починають переходити у цілком свідомі погляди на соціальне й політичне становище народних мас і закладають перші підвалини соціальної та політичної програми українства.

Такими були загальні умови, під впливом яких складався й розвивався український рух.

Тривалий час він був майже виключно літературним, і зростання народної літератури створювало його етапи.

Як я вже сказав, поява кількох талановитих творів на зламі ХVІІІ та ХІХ ст., які змусили вдумливо й серйозно поставитись до народної мови та народної стихії в літературі, була першим таким етапом.

Першим твором у цьому ряду була пародійна «Енеїда» Івана Котляревського. Її автор походив з небагатої дворянської (себто визнаної у дворянських правах під час останніх реформ) родини, був вихованцем старої української школи (переяславської семінарії). Свою пародію він написав замолоду, наслідуючи подібну ж великоруську пародію і навряд чи переслідуючи при цьому якусь мету, крім звичайного жарту. Однак на неї звернув увагу один із освічених і багатих його земляків, С. Парпура, і без відома автора видав її у Петербурзі 1798 р. Пародія справила враження і дійсно мала повне право на увагу: автор виявив у ній великий літературний талант, невимушений гумор. Але те, що переважно створило популярність пародії Котляревського, – це талановиті штрихи й цілі картини українського життя, якими автор сповнив свій твір, представивши Енея та його супутників у вигляді ватаги українських волоцюг-козаків [Такі козаки-безхатьки були перед очима – у вигляді запорожців, що поневірялися після руйнування Січі], а також чиста й чудова народна мова, якою цей твір написано. Такої великої і талановитої речі ще не бачила Україна – у друці на додачу! [Раніше від «Енеїди» Котляревського з творів народною мовою, не кажучи про народні пісні, включені до пісенників, надруковано було лише невелику пісню засновника Кубанського війська А. Головатого – «Песня Черноморского войска, по получении на землю высочайших грамот», надрукована 1792 р. як вираз лояльних почуттів кубанських запорожців]. За пародійною фабулою «Енеїди» виглянула картина українського життя, якої не знало українське письменство, – картина небувала за широтою, реалізмом та артистичним виконанням. «Перелицьована “Енеїда”» швидко розійшлася, і було потрібне нове видання.

Це викликало у Котляревського бажання продовжити свій твір: перше видання містило лише три пісні, згодом він приєднав до них нові три. Крім того, він написав для сцени оперету «Наталка Полтавка», виставлену вперше 1819 р., та водевіль «Москаль-чарівник». Тут разом із талановитим змалюванням українського життя ми зустрічаємо вже свідоме прагнення автора висунути позитивні риси народного побуту та симпатичні властивості народного характеру. П’єси ці мали величезний і тривкий успіх, – вони не зійшли з репертуару й досі.

Однак, незважаючи на гучний успіх «Енеїди», ми не бачимо, щоб вона викликала якийсь літературний рух безпосередньо вже самою своєю появою, хоча й подибуються окремі твори, навіяні нею. Павловський, укладач першої граматики української мови, виданої 1818 р., себто через двадцять років після появи «Енеїди», все ще зве українську мову «зникаючим наріччям». Уперше те, що можна вже назвати українським літературним рухом, бачимо ми наприкінці другого десятиріччя ХІХ ст., і те не на батьківщині Котляревського – у Полтаві, а поза межами старої Гетьманщини: у столиці слобідської України – Харкові. Останній із заснуванням тут університету (1805), а потім жіночого інституту, стає першим культурним центром Східної України, тим більше що названі просвітницькі установи було створено зусиллями й матеріальними жертвами самого місцевого суспільства, а не просто відкрито урядом. У зв’язку з цим тут розвивається вельми жвава для свого часу літературна й просвітницька діяльність.

Щоправда, і ці школи, і цей рух були великоруськими, з дуже слабким місцевим забарвленням. Культура, що розвивалась у цьому українському центрі, була також великоруською. Українська течія має дуже скромний прояв, у вигляді кількох українських книжок і брошур, розділених роками, окремих українських віршів та оповідань, уміщених у місцевих журналах і альманахах, що виходили російською мовою. Поряд зі «справжньою» великоруською культурою, до якої серйозно ставились не лише уряд, а й місцеве українське суспільство, ця українська течія могла вважатися ще дрібним провінціалізмом, забавкою чи примхою етнографів та антикварієм. Та все ж, хоч і у скромних масштабах, це був перший літературний український гурток, перша «школа». У Харкові один за одним виступає низка письменників більшого чи меншого обдаровання, які пишуть українською в харківських виданнях: Петро Гулак-Артемовський, автор кількох чудових поезій (балад, сатиричних оповідей та ліричних творів, що друкувалися з 1817 р.), Григорій Квітка – автор перших українських повістей, Амвросій Метлинський і Микола Костомаров – українські поети й етнографи. Харкову ж належали й такі діячі, як згаданий автор першої української граматики Павловський (1808), видавці українських пісень Цертелєв (1819), Срезневський (1833) та ін.

Наприкінці 1820-х і у 1830-х роках тут уже справді є цілком відчутна українська група, причому представлена людьми освіченими й шанованими, до діяльності яких суспільство мало ставитися з належною серйозністю. В суто літературному плані вони роблять великий крок уперед і щодо різноманіття творчості, і щодо усвідомленого ставлення до неї. З’являються теоретичні виправдання письменства народною мовою (стаття Квітки, 1833 р.). Українські письменники подають руку слов’янському відродженню й романтичним інтересам до народності. Але ширшої постановки національної української ідеї тут ще немає; не лише політичного, а й чітко вираженого суспільного забарвлення у творах цієї школи ми ще не бачимо.

Поява серед українських письменників з кінця тридцятих років такого першорядного обдаровання, як Тарас Шевченко, завершує утворення української народної літератури. Для українського відродження така швидка – через сорок років після перших серйозних кроків відродження народної літератури – поява геніального поета була великим щастям. Цілком правильно було підмічено, що з появою Шевченка українська література не потребувала рекомендацій. Вже сама ця поява давала повне виправдання нової літератури – в очах тих, кому таке виправдання було потрібно, й закладала міцні підвалини не тільки народній літературі, а й народному відродженню. У тих надзвичайно тяжких умовах, в яких перебувала українська народність, що складалася з німотної, закріпаченої й темної маси, з одного боку, і денаціоналізованої інтелігенції, яка втратила національне почуття та історичну традицію, – з другого, поява Шевченка, повторюю, була надзвичайним успіхом.

Цей кріпосний козачок (хлопчик на побігеньках) та учень маляра [Він народився 1814 р. у Звенигородському повіті Київської губернії; у 1838 р. був викуплений на волю покровителями його поетичного й художнього обдаровання (він був також і талановитим художником)], що не здобув ніякої правильної освіти, але геніальною інтуїцією заповнював прогалини своїх знань, – єдине у своєму роді явище у всесвітній літературі. Як ліричний поет глибиною, невимушеністю й безпосередністю почуття та красою форми він не поступається нікому і при цьому залишається унікатом за своєю народністю. Його творчість – це творчість народу, що досягає відразу, без проміжних ступенів, високого інтелектуального розвитку та індивідуальної свідомості й поєднує у своїх витворах безпосередність народної поезії з усвідомленістю літературної творчості. В українську літературу Шевченко вніс новий зміст, цілу низку нових мотивів. Вкажу лише найвидатніші сторони, як звернення до минулого, небачене до того захоплення народними війнами ХVІІ–ХVІІІ ст. та козацтвом, в ідеалізації якого, згідно з народною традицією, поет відшукує мотиви, співзвучні з його ідеалами суспільної справедливості, свободи й незалежності; протест проти кріпосного права, що випливає з тих же ідеалів і за силою та напругою не має нічого рівного собі; такий самий протест проти політичного гноблення й будь-якого зазіхання на свободу й гідність людської особистості.

1845 р., перебуваючи в зеніті своєї творчості, Шевченко переселяється до Києва, де зустрічається з двома іншими корифеями українського відродження – істориком Костомаровим та етнографом, пізніше також видатним поетом й історичним письменником Пантелеймоном Кулішем. Навколо заснованого незадовго перед тим київського університету [Київський університет було відкрито 1834 р. замість польського університету у Вільні й такого ж ліцею у Кременці (на Волині), закритих під час повстання 1831 р., він від самого початку отримав дуже офіціозний характер, від якого й пізніше не встиг звільнитися] збирається гурток українофілів, що організовують т. зв. Кирило-Мефодіївське братство. Воно проіснувало недовго, але в історії українського народу має те важливе значення, що тут ми вперше бачимо спроби теоретичного формулювання української ідеї у політичній та громадській сфері в дусі поступу й свободи. Програма Кирило-Мефодіївського братства відроджувала ідеї старих «Об’єднаних слов’ян» 1820-х, але з багатьма суттєвими поправками. Слов’янські народи, в число яких як повноправний член включалася також українська народність, мали скласти федерацію, яка б утворювалась із самостійних національних держав, об’єднаних федеральним урядом – «спільним слов’янським собором з представників усіх племен». Кожна народність мала «складати особливу річ посполиту» (республіку), і таким самим демократичним республіканським устроєм – «правлінням народним, з правителем, обраним на певний час» – повинна була увінчуватися федерація.`У внутрішньому устрої національних держав мало бути проведено «всезагальну рівність» – ніякої різниці між станами, цілковита свобода віри, думки й слова, і найближчою своєю метою братство ставило «викорінення рабства й будь-якого приниження нижчих класів» [«Устав» та «Правила» братства у журналі «Былое», 1906, ІІ].

У літературі програма гуртка проявити себе не встигла. У 1847 р., за доносом одного студента київського університету, гурток було виявлено, учасників арештовано й піддано більш чи менш тяжким покаранням. Шевченка віддали у солдати й заслали на азійський кордон із забороною писати й малювати; Костомарова й Куліша вислали, із забороною літературної діяльності, і т.п. У розвитку української літератури й народного відродження настає мимовільна перерва, і лише наприкінці 1850-х років кирило-мефодіївські братчики отримують можливість зібратись у Петербурзі і повернутись до літературних і наукових занять. Куліш, раніше від інших звільнений із заслання, розвиває вельми енергійну видавничу діяльність, збирає літературні сили й після низки дрібніших видань у 1861 р. налагоджує з гуртком земляків, що зібрались у Петербурзі, видання першого літературного й суспільного українського журналу «Основа». Куліш і Костомаров стояли на чолі видання, а померлий на початку 1861 р. Шевченко був у ньому представлений багатим своїм літературним спадком. Журнал, таким чином, був органом Кирило-Мефодіївського гуртка. Але повного свого розвитку ідеї кирило-мефодіївської програми у діяльності петербурзького гуртка не мали, і стриманість «Основи» у багатьох пунктах політичних та культурно-суспільних питань, очевидно, не можна пояснювати самими лише цензурними утисками. Мабуть, життєвий досвід охолодив мрії юності, а чергові, суттєво важливі для українського народу завдання, висунуті ходом російського життя, примусили збліднути далекі мрії про устрій слов’янського світу. Але, з другого боку, є також очевидним, що ідеї повного і всебічного національного розвитку української народності гурток «Основи» ще не бачив із цілковитою виразністю.

Сам факт, що центром українського руху кінця 1850-х і початку 1860-х років став Петербург – урядовий центр, віддалений від української території, засвідчує, яким слабким був ще цей рух, пов’язаний з діяльністю небагатьох осіб. Але сам по собі цей петербурзький період залишається світлим моментом у його розвитку. «Основа», незважаючи на своє короткочасне існування й обмеженість своєї національної програми, зробила велику справу, вперше об’єднавши національні елементи України на доволі прогресивній платформі та пов’язавши український рух із прогресивними й демократичними течіями великоросійського суспільства. Український рух, який підготував у своїй літературі питання про звільнення селян набагато раніше й глибше, ніж це було зроблено в літературі великоруській, у цей момент, коли звільнення селян стало злобою дня для всієї інтелігенції у Росії (наприкінці 1850-х й на початку 1860-х років), опинився у перших рядах визвольного руху та у тісному зв’язку з ним. У зусиллях, спрямованих на просвіту народних мас, українська інтелігенція ішла також попереду великоруської, напр., у розвитку недільних шкіл, у запровадженні народної мови у початковому навчанні, й знаходила цілковите співчуття і підтримку у тодішніх великоруських діячів народної просвіти. Петербурзький комітет грамотності клопотався 1862 р. про запровадження у народних школах України викладання українською мовою. У його списку рекомендованих для народного читання книг за цей рік кількість українських книжок майже дорівнювала кількості великоруських (пізніше, у виданні списку 1867 р., коли напрям комітету змінився, українських книжок уже не було).

Взагалі цей час вирізняється відрадною близькістю й солідарністю представників українського й великоруського прогресивного руху. В «Основі» брали участь і великоруські вчені та письменники; з іншого боку, петербурзький український гурток брав участь у заходах і маніфестаціях прогресивного характеру, ініційованих великоруськими письменниками. Так, напр., імена Шевченка, Костомарова, Куліша, Марка Вовчка та ін. бачимо серед підписів під протестом проти юдофобських вихваток певної частини друкованих видань у 1858 р. Це було дуже цінне єднання, оскільки раніше українські народники нерідко тяжіли до реакційного великоруського слов’янофільства, зустрічаючи з боку «західників» іноді досить різке неприязне ставлення (як різка до непристойності вихватка Бєлінського на адресу Шевченка). Тепер зав’язуються міцні зв’язки українства з поступовими великоруськими течіями, що багато обіцяло і одній, і другій стороні. З цього погляду перерва, вчинена цензурними утисками, які розсіяли петербурзький гурток, була особливо несприятлива для українського руху. Інтелігенція великоросійська, а з нею і українська (у Росії), продовжувала жити вируючим життям; час висував одне за одним нові питання політичного й суспільного характеру. Український же національний рух, перерваний у своєму органічному розвитку майже десятирічним антрактом, коли отримав можливість виявити ознаки життя, змушений був почати з того, на чому його представники зупинилися в період «Основи», себто історико-етнографічних інтересів та елементарних для цього нового часу, невиразних народницьких устремлінь. Внаслідок цього поступовій частині суспільства він видавався якимось анахронізмом і відтоді зробився для неї предметом поблажливого жалю – чи навіть певної неприязні.

Діяльність гуртка «Основи» було припинено 1863 р., коли на українофілів було кинуто підозру у зв’язках з польським рухом, і «польська інтрига» стала відтоді для певної частини друкованих органів у Росії звичним знаряддям боротьби проти українського руху. Цих глашатаїв «польської інтриги» не бентежила та обставина, що саме з польського боку нове українство зустрічалося із жорстокою ворожнечею. У розпал українофільського руху на початку 1860-х років польські поміщики Київської губернії засипали адміністрацію доносами на українофілів, звинувачуючи їх у прагненні повалити існуючий лад, а галицькі поляки, вважаючи місцевий український рух інтригою австрійського уряду, старанно намагаються налаштувати цей останній проти представників українського руху, звинувачуючи їх в анархізмі й тяжінні до Росії.

Необізнаність урядових сфер надавала сприятливий грунт для протиукраїнської агітації. Заборонялися такі цілком невинні українофільські органи, як «Чернігівський листок». Видання українських підручників зустріло неподоланні ускладнення. Почалися гоніння на недільні школи. Ціла низка представників українського руху зазнала адміністративного заслання та різних переслідувань. I, 353 Друкування книжок українською мовою будь-якого змісту стало неможливим (заборонено друк будь-яких книжок українською мовою крім белетристики – занадто заповзятлива цензура перестала пропускати будь-що українською мовою. I, 353

Врешті українську літературу було піддано повній проскрипції. Міністр внутрішніх справ (Валуєв), посилаючись на думку «більшості малоросіян», котрі нібито «вельми переконливо доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема й бути не може», започатковує новий курс урядової політики щодо українського руху. Підозрюючи в українському русі вплив «політичних задумів Польщі», а в поширенні письменності й просвіти серед народу лише слушний привід для політичної пропаганди, він у 1863 р. пропонує цензурному відомству дозволяти до друку українською мовою тільки белетристику, а книжок навчальних, популярно-наукового та релігійного змісту і взагалі призначених для народу не дозволяти аж до зносин міністра з іншими відомствами [«Чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом (малороссийском) языке, которые принадлежат к области изящной литературы, пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановиться». («Відношення» міністра у кн. М. Лемке «Эпоха цензурных реформ», стор. 302)]. Проти такої огульної заборони рішуче повстав міністр народної просвіти (Головін), вважаючи недоречним проектований міністром внутрішніх справ похід проти української мови як такої. «Сущность сочинения, – писав він у своєму запереченні, – мысли, изложенные в оном, и вообще учение, которое оно распространяет, а отнюдь не язык или наречие, на котором оно написано, составляют основание к запрещению или дозволению той или иной книги, и старание литераторов обработать грамматически каждый язык или наречие и для сего писать на нем и печатать – весьма полезно в видах народного просвещения и заслуживает полного уважения» [Там само, стор. 305]. Проте розпорядження Валуєва залишилося чинним, було дуже енергійно підтримано з боку духовного відомства, яке наклало у цей час своє veto на видання Святого Письма українською мовою, а занадто запопадлива цензура перестала дозволяти до друку взагалі все написане українською мовою – навіть і белетристику.

Літературна праця була зупинена в Росії майже на ціле десятиліття. Але розгорнуту енергію руху не можна було зупинити цими репресіями, і в результаті ця перша проскрипція українського слова в Росії викликала перший відплив українських діячів з Росії до Галичини.

Література: про початки літератури народною мовою згадана праця П. Житецького про «Енеїду» та вищевказані праці М. Петрова і В. Перетця. Для літератури ХІХ ст.: M. Петров, «Очерки украинской литературы ХІХ в.», 1883, та розгорнутий розгляд цієї книги M. Дашкевича у звіті про 18-е присудження премії Уварова Петербурзькою академією; Огоновський, «История литературы русской», Львів, ІІ–ІV, 1886–1894, і нові популярні нариси Ів. Франка: «Нарис українсько-руської літератури» (1910) та С. Єфремова: «Історія українського письменства» (1911). Для 1840-х років: Ол. Грушевський, «З сорокових років» («Записки тов. Шевченка», т. 83, 85 і 89) і статті в «Журнале Мин. нар. просв.» та «Известиях Петерб. академии» (1908–1911). Про гурток «Основи» – І. Стешенко, «Українські шестидесятники», у «Записках Київ. укр. наук. тов.», т. ІІ.

Дашкевич Н. Отзыв о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия, составлен профессором Н. Дашкевичем» / Н. Дашкевич // Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова: приложение к LIXму тому записок Императорской академии наук № 1. – СПб.: типография Императорской академии наук, 1888. – С. 37–301.

Огоновський О. Історія літератури руської / О. Огоновський. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка; Ч. І. – 1887. – 426 с.; Ч. ІІ. – Отд. 1. – 1889. – 352 с.; Ч. ІІ. – Отд. 2. – 1889. – С. 353-960; Ч. ІІІ. – Отд. 1. – 1891. – 696 с.; Ч. ІІІ. – Отд. 2. – 1893. – С. 697– 1335; Ч. ІV. – 348 С.

Франко І. Нарис українсько-руської літератури. До 1890 р. / І. Франко. – Львів: накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1910. – 444 с.

Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов; видано за допомогою Миколи Дмитрієва. – К.: Видавництво «Український учитель», 1911. – 466 с.

Грушевський О. З сорокових років: 1). «Повесть об украинском народе» Куліша / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХХІІІ. – Львів, 1908. – Кн. ІІІ. – С. 158-168; Грушевський О. З сорокових років: 2). П. Куліша «Украина. Од початку Вкраины до батька Хмельницького» / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХХV. – Львів, 1908. – Кн. У. – С. 81 – 105; Грушевський О. З сорокових років: 3). Етнографічні видання й плани / О. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LХХХІХ. – Львів, 1909. – Кн. ІІІ. – С. 91-110.

Грушевский А. Из харьковских лет Н. Костомарова / А. Грушевский // Министерство народного просвещения. – 1908. – Новая серия: Ч. XIV (март и апрель). – С. 233-295.

Стешенко І. Українські шестидесятники / І. Стешенко // Записки Українського наукового товариства в Києві. – 1908. – Кн. 2 / редакційний комітет: М. Грушевський, В. Перетц. – К.: Друкарня Першої київської друкарської спілки. – С. 39–83.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 360-375. – (Серія «Монографічні історичні праці»)