Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

ХХХІ. Сучасний стан українства в Росії

Михайло Грушевський

II, 470-512Якщо в українських землях Австро-Угорщини національний розвиток української народності, de jure маючи повну свободу, зустрічає великі перешкоди у тяжких економічних, суспільних і політичних умовах, які роблять його посилений рух майже неможливим, так що Галицька Русь насилу несе на собі тягар навіть нинішньої національної праці й повинна розв’язати цілу низку вельми складних політичних проблем, щоб досягти свободи самовизначення, – то у Росії, загалом кажучи, справа перебуває у протилежному становищі: українська народність стримується у своєму розвиткові тільки зовнішніми утисками й заборонами, за наявності всіх умов та потреб розвитку.

Величезний край, який загалом має дуже добрі фізичні умови, вельми значні й не вичерпані ще, хоч і нераціонально експлуатовані, природні багатства, гарні, а у значній частині навіть відмінні грунти, багаті родовища цінних мінералів і металів, особливо заліза та вугілля, великий асортимент культурних рослин, можливості для різноманітних промислів, володіє задатками значного розвитку фабричної та заводської промисловості [Досить нагадати, що останнім часом Україна давала майже половину металу, що видобувається в Росії] й торгівлі, з вельми важливими транзитними шляхами й прилеглим морем, – Україна має всі шанси матеріального, а потім і культурного розвитку. Населення вирізняється великою фізичною життєздатністю, як показує високий відсоток приросту населення та ще вищий відсоток народжуваності, володіє великою екстенсивною енергією та асиміляційною силою маси. На недавній пам’яті історії у порівняно недалекому часі, без будь-якої сторонньої допомоги, стихійною силою самого населення було відновлено або наново створено українську колонізацію величезних просторів південної та східної України й далі утворюються нові українські колонії (вкажу, наприклад, на українську колонізацію Усурійського краю), тимчасом як повністю розчинилися в українському елементі штучно впроваджені у досить значній кількості поселення сербів і болгар у Новоросії [На жаль, офіційна статистика Росії в останні десятиліття зазвичай не виокремлює українську народність в особливу категорію (кажучи постійно про «русское» плем’я), і це дуже ускладнює спостереження над українською колонізацією]. Запущене у широкий обіг уявлення про вроджену нездатність українського племені до організації перебуває у гострій суперечності з фактами історії, що ж до обдаровань, то стосовно народності, яка дала Гоголя, Шевченка та безкінечний ряд більш чи менш яскравих талантів у різних сферах культури, не може бути ніяких сумнівів.

За таких умов, займаючи суцільну територію, без чужих елементів, настільки значних, щоб вони могли порушити національну єдність території, українська народність має всі шанси для розвитку видатної національної культури. Значну чужу домішку становлять жиди, але створенню національної культури, певна річ, не є перешкодою. I, 378Значний відсоток поляків т. зв. південно-західних губерній являє собою, у величезній більшості, ополячених тубільців I, 378. Більше значення можуть мати поляки, які у т. зв. південно-західних губерніях та сусідньому Побужжі становлять вищі, привілейовані класи, вельми впливові за цілковитої відсутності української інтелігенції, що мають величезну економічну потугу у вигляді зосередженого в їхніх руках землеволодіння. Та їхня сила і перевага підтримуються, головним чином, умовами старого режиму Росії, хоч останній, нібито, так палко ратоборствував з польським елементом чи уявляв собі, що ратоборствує.

I, 379 Інтелігентні класи й міська буржуазія в Україні й тепер ще перебувають під цілковитим впливом великоруської культури, але це тому, що немає – і не може існувати у таких умовах української культури I, 379.

Наліт обрусіння, який осів на інтелігентних класах та міській буржуазії України, не розірвав їхнього зв’язку з народними масами, навіть найбільш обрусілі, найбільш офіціозні представники її не перестають зазвичай вважати себе «теж малоросами». Національні маніфестації – на взірець відкриття пам’ятника Котляревському у Полтаві 1903 р. чи ювілейних урочистостей наступних років – знаходять у середовищі цієї, на вигляд цілком обрусілої, інтелігенції жваві й співчутливі відгуки. Те саме треба сказати про численні петиції, адреси, маніфестації останнього року з питання про розкріпачення українського слова. Якщо більш культурні класи перебувають тепер під цілковитим впливом культури великоруської, то це тому, що немає культури української, яка не може існувати за нинішніх умов. Український театр упродовж тривалого часу був майже єдиним її проявом, і його широка і стійка популярність, незважаючи на бідність репертуару (про причини якої далі) та інші несприятливі умови, й живе співчуття до нього у цих інтелігентних та буржуазних сферах є вельми красномовним симптомом. Мені особисто доводилося зустрічати людей, цілком, очевидно, відірваних від української народності та мало свідомих, які по дорозі робили великий гак, щоб заїхати до міста, де можна було потрапити хоча б на одну виставу «до малоросів». Українська книжка має вельми значний попит – хоча все ще є напівзабороненим плодом. «Кобзар» Шевченка, твори Котляревського розходяться сотнями тисяч. Дозволена цензурою у 1898 р. хрестоматія вибраних українських письменників «Вік» – певний сурогат історії літератури – розійшлася за кілька місяців, незважаючи на досить високу ціну та значний наклад випуску (кілька тисяч). Коли на початку 1906 р. з’явилася перша щоденна газета українською мовою, роздрібний продаж її у деяких містах одразу сягнув кількох тисяч примірників (аж поки – втім, дуже скоро – відбулася її заборона) і т.п.

Усе сказане дає мені право з цілковитою переконаністю говорити, що після припинення зовнішніх утисків українська народність безсумнівно ввійде у стадію широкого національного розвитку, вже підготовленого культурними успіхами української національності в Галичині.

I, 379Проти створення національної культури у повному значенні цього слова повторюється аргумент, що українська народність може залишатися у суто етнографічних своїх проявах, що українська мова може залишатись у сфері «хатнього вжитку», для потреб людей, які не засвоїли великоруської мови, але для задоволення вищих культурних потреб інтелігентного класу мовою літератури, науки – має бути тільки мова великоруська. Цими аргументами, які з голосу реакційної преси повторюються й різними «поміркованими» людьми українського походження, мотивуються заборони – котрі ще залишаються в силі – наукових книжок та наукових читань українською мовою, перекладної літератури й навіть сценічних і белетристичних творів, де виводяться люди освіченого класу I, 379.

0, 277Російський уряд довго дотримувався політики повного ігнорування української народності та української мови – не визнаючи їхнього існування. Тому для української народності не визнавалося навіть тієї мінімальної національної крові, яка визнається для інших інородців Росії, що до них ставлення так само недоброзичливе.

Стихійна сила українства й тяжіння його до галицьких національних центрів змусили його до певної міри відмовитись від здійснення такої програми, але він усе ще вагається між принципами повного визнання українства та визнання української мови, української народності як етнографічного провінціалізму у певних місцевих межах».

Але з другого боку недопущення конкретно-наукової книжки, призначеної для народу. Не можна домогтися дозволу на видання чи допущення в Росію українського перекладу Євангелія та Біблії і т.п. Останнім часом із клопотанням про дозвіл українського перекладу Євангелія приєдналася навіть Петербурзька академія наук, але перешкодою був уже Синод і т.д. 0, 277.

I, 380 Усі подібні засоби дійсно справляють свій вплив, затримують, зупиняють культурний рух, але тільки до певної міри: широкий та всебічний розвиток української народності є лише питанням часу, можливо – дуже недалекого часу I, 380.

Усі утиски, заборони, репресії, спрямовані проти українства, не вбивають, а лише гальмують і відтерміновують його розвиток, гальмуючи й затримуючи разом з тим вільний розвиток культурних сил тридцятимільйонного українського населення Росії, з величезними втратами для нього, отже, звісно, й для самої держави.

Ставлення уряду Росії до української народності взагалі було однією суцільною історією репресій. Поставивши собі за мету досягнення зовнішньої однаковості замість внутрішньої одностайності, за висловом одного із сучасних державних мужів Росії, він, як ми бачили, з енергією й послідовністю, гідними кращої мети, прагнув до того, щоб згладити, витравити історичні форми українського життя та національні особливості, послабити все, що вирізнялося порівняно з життям великоруського народу й загальним тоном відносин імперії.

Спершу він спрямовує свою енергію на знищення політичної окремішності й автономії України, місцевих форм політичних та суспільних відносин та здійснює ці прагнення, не цікавлячись бажаннями й прагненнями українського суспільства й народу, не звертаючи уваги на відчайдушний опір, глибоке невдоволення, не рахуючись зі своїми обіцянками й зобов’язаннями. Потім він намагається внести ту саму нівеляцію і в культурне та духовне життя України, витравити традиції її минулого життя й не лише підкорити, а й цілковито асимілювати її у великоруську культуру. Мова – цей перший і найважливіший показник національної окремішності – привертає до себе головну увагу політиків нівеляції, і ми бачили, як уже у першій чверті ХVІІІ ст. уряд висуває вимогу, щоб в українській літературі «никакой розни и особаго наречия не было». Придушивши, дійсно, будь-яку літературу місцевою мовою цензурними репресіями у ХVІІІ ст., урядова політика стає у ХІХ ст. на ту точку зору, що української мови «не було, немає і бути не може», як висловився у своєму циркулярі міністр Валуєв, солідаризуючись із жалюгідними вигадками, що українська мова являє собою лише спотворення російської мови, «зіпсовану російську мову» тощо [Вказуючи на небажаність українських книжок для народу, міністр, за словами київського цензурного комітету, посилається на думки «більшості малоросів», нібито висловлені у пресі: «вони вельми слушно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає й бути не може, і що їхнє наріччя, вживане простолюдом, є тією ж російською мовою, тільки зіпсованою впливом на неї Польщі; що загальноруська також зрозуміла для малоросіян і навіть набагато зрозуміліша, ніж тепер вигадувана для них деякими малоросіянами й особливо поляками так звана українська мова; особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє за сепаратистські заміри, ворожі щодо Росії й згубні для Малоросії». Чи треба говорити, що цю «більшість малоросів» насправді ніхто ніколи не запитував і вона ніколи не висловлювалася в цьому сенсі? Навпаки, опитування й анкети з цього питання, де вони проводились, як ще побачимо, давали цілком протилежні результати. ]. Вроджене, цілком природне, стихійне прагнення української народності до прояву свого національного змісту уряд представляє, словами реакційної преси, як штучно прищеплені сторонніми впливами, ворожі державі політичні наміри, які підлягають переслідуванню й викоріненню, результати інтриги польської, австрійської та бозна-ще якої. «Сепаратизм» стає страшним криком, що провіщує всілякі лиха, і під це поняття підводяться найневинніші прояви любові до рідного краю й народу, його мови й минулого [Уже у 1850-х рр. існувало розпорядження, що вимагало від цензури якомога суворішого ставлення до всього, пов’язаного з українською мовою й народністю, «не даючи переваги любові до батьківщини над любов’ю до вітчизни», і цензура викреслювала з історичних пам’яток місця, де вбачала «небезсторонність до малоросійської народності». Так було спотворено цензурою у 1853 р. видання літопису Граб’янки («Цензура в царствование имп. Николая». – «Русская старина», 1904, ІІ, стор. 441–442)]. І, завзято створюючи своїми репресіями всі приводи для невдоволення, для «сепаратизму», з другого боку, в ім’я привиду цього сепаратизму позбавляли величезне українське населення імперії найелементарніших освітніх засобів, задоволення найперших потреб духовного життя людини – вживання рідної мови і творчості на ній.

Неможливість здійснити насправді смертний вирок, винесений українському слову в Росії, проте, не могла не бути помічена керівниками внутрішньої політики. Грандіозність насильства, яке мало бути скоєне з цією метою над десятками мільйонів української народності, не могла не бентежити їх, тим більше, що апокрифічність думки «більшості малоросів», на яку посилалися за слушної нагоди, не могла бути для них таємницею. Стихійна прихильність українського населення до особливостей свого життя та своєї мови, яка зробилася загальним місцем у літературі, була відома й їм. Тому ми помічаємо певні вагання, характерну половинчастість у здійсненні урядової програми щодо української народності. Вона вагається між принципами цілковитого заперечення української мови й визнання української мови та української народності як етнографічного провінціалізму, у певних тісних межах. Проти прагнень українців до створення національної культури у повному значенні цього слова висуваються міркування, що українська народність може залишатися в суто етнографічних своїх проявах, що українська мова може залишатись у сфері «хатнього вжитку», для потреб людей, які не засвоїли великоруської мови, але слугувати засобом задоволення вищих культурних потреб, бути мовою інтелігентного класу, літератури, науки – має лише мова великоруська, або, як зовсім неслушно її називають при цьому – мова загальноруська [На цілковиту безпідставність цього ходячого терміна вказала цілком певно у своїй недавній записці петербурзька Академія наук. «Нашу літературну мову, мову освічених класів та письменства всякого роду, слід назвати цілком великоруськими, – каже вона. – Підстав назвати тепер цю мову загальноруською ми не бачимо, бо вона не являє собою амальгами, в якій би, хоч і нерівномірно, відобразились особливості всіх живих російських говірок» (стор. 15)]. Цими аргументами, які з голосу офіціозної преси іноді повторюються й різними «поміркованими» людьми українського походження, мотивувалися й до сьогоднішнього дня мотивуються заборони, які переважно залишаються чинними, наукових книжок та наукових читань українською мовою, перекладної літератури і навіть сценічних і белетристичних творів, де виведено людей освіченого класу, також заборона обігу в Росії наукових і белетристичних творів, що виходять за кордоном (головним чином у Галичині).

Але, прагнучи зберегти роль культурної мови вик лячно за мовою великоруською, ця національна політика, з другого боку, не наважується дозволити українську мову до вільного обігу і в середовищі «хатнього вжитку», нижчої, сказати б, культури, допустити його до початкової школи, до церковної проповіді, до популярної белетристичної й наукової літератури. Тут, мабуть, діяло усвідомлення стихійної сили українства й лякало ті сфери, які приймають рішення: з’являлося міркування, що, поки українська книжка обертається у тісному колі інтелігенції, вона не являє собою нічого поважного, та якщо вона ввійде до селянського середовища, якщо останнє, виховавшись на українському слові, знайде в ньому свій орган культурного розвитку, то вона зі стихійною силою крок за кроком розсуне всі межі, які будуть поставлені урядом українському слову Але, з другого боку, і на цілковиту проскрипцію українського слова (яка, власне, відповідала їхнім планам) урядові сфери не наважуються, боячись надто загострити питання. Звідси ці непослідовності, півзаходи, єдина мета яких – всіляко затримувати, за всяку ціну, розвиток української літератури й національності, не давати їй вийти зі стадії животіння. Такий сенс має ця невизначеність цензурної та адміністративної практики, де ніколи не знають наперед, що буде дозволено і що заборонено, ця система «винятків» і передишок між загостреннями заборонних заходів і поряд з ними таємні переслідування всього і всіх, що заявляє чим-небудь своє співчуття до українства. Ці засоби справді справляють свій вплив, затримуючи певною мірою розвиток українства, та водночас призводять до загострення відносин, а з іншого боку, дуже тяжко позначаються на культурному й економічному становищі народних мас, позбавлених будь-яких засобів розвитку через заборони українського слова.

Циркуляр 1863 р. та закон 1876 р., який підтвердив і розвинув його, заступали дорогу українському слову до сфери і вищої, і нижчої культури [Пропозиція петербурзькому цензурному комітетові 1892 р. Пор. циркуляр начальникам губерній 1884 р., що вимагав від них пильного спостереження та всілякої обережності при дозволі українських вистав. Записка Академії наук]. Щоло українських творів було запроваджено подвійну цензуру – крім цензурних комітетів, ще вторинна цензура у Головному управлінні у справах друку, а цензурна практика розвивалась у напрямках, вказаних згаданими розпорядженнями: не дати змоги розвиватись українській мові до ступеня органу вищої культури, всіляко звузити сферу його існування й звести до мінімуму взагалі кількість українських книжок.

Як я вже згадував, у дусі цих тенденцій вводилися періоди цілковитих заборон українського слова, досить тривалі, упродовж кількох років, коли не пропускалося зовсім нічого українською мовою або майже нічого – т. зв. антракти українського слова, у 1864–1870 та 1876–1880 рр. Скасувавши безумовну заборону, цензурна практика у 1880–1890 рр. обставляла українські твори, навіть і белетристичні, низкою обмежень.

Заборонялись, як я вже згадав, твори з життя інтелігенції й театральні п’єси т. зв. «сурдутні», де виступали представники інтелігенції: цим мали на увазі затримати українську мову у становищі напіветнографічного явища, що змальовує побут лише простолюду, а не культурного органу. Такий самий характер мало гоніння на «неологізми», які, мовляв, порушують чистоту народної мови та запроваджують нові, культурні поняття в мові; цензура з цих філологічних міркувань також забороняла українські твори. У 1895 р. Головне управління у справах друку запропонувало цензурним комітетам не дозволяти до друку книжок і збірників українською мовою, призначених для дитячого читання, «хоч би за суттю змісту вони й уявлялися благонаміреними» Врешті, не допускалися значніші твори, просто тому. Що вони вже своїми розмірами були б надто помітним набутком для засудженої «на небуття» української літератури.

Через вигадливість цензури у добачанні «найменших приводів» до заборони, яка то посилювалася, то слабшала відповідно до вказівок згори, цензура для українських книжок часом ставала справжньою лотереєю: один і той самий твір в одному випадку заборонявся, в іншому – запропонований знову, під інакшим заголовком, – дозволявся, і навпаки – твори, вже дозволені, заборонялися при новому виданні. Та загалом лише невелика частина творів проходила через цензуру, й те сильно спотвореною, часто – так сильно, що не лишалося можливості видати такий дозволений твір. Так, наприклад, з 230-ти рукописів, поданих до цензури українським видавничим гуртком у Києві у 1895–1904 рр., тобто у роки, далеко не гірші у цензурному сенсі, лише 80 вийшли з цензури у настільки благополучному вигляді, що їх, хоч і з вадами, ще можна було віддати до друку. А київське книговидавництво, звичайно, утримувалося від даремних витрат на подання до цензури явно «безнадійних» творів, і згадані роки, повторюю, належали до порівняно ліберальних щодо української цензури.

При цьому треба ще мати на увазі, що у цензурі гинули зазвичай найсерйозніші та найцінніші твори, які зачіпали й висвітлювали найважливіші питання українського життя. Тим часом різне літературне й нелітературне сміття пропускалося вільно, ніби навмисне, щоби знизити культурну вартість української літератури й дискредитувати її в очах інтелігенції – своєї й чужої.

Спеціальну сферу для різного роду утисків та обтяжень створював параграф закону 1876 р., який постановляв, що в українських творах «не повинно допускати жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису». Цим заборонявся прийнятий в українській літературі правопис, що трохи відрізнявся від великоруського, й українські письменники досі змушені були дотримуватися правопису «общерусскаго», себто великоруського. Та оскільки сама по собі вимога – дотримуватись у творах, написаних однією мовою, правопису іншої мови є не тільки з наукової, філологічної, а й із суто практичної точки зору цілком нездійсненним абсурдом Із цензурними перешкодами зустрічався – вже без будь-якої підстави у законі 1876 р. – також і випуск всілякого роду видань, присвячених Україні, малоруською мовою. І тут виключались українські вирази, діалоги, і до самого змісту – до історичних міркувань і до суджень про сучасні відносини – висувалися надто прискіпливі вимоги. Для характеристики може слугувати такий факт: 1887 р. «Нарис граматики малоруської мови» одного з київських учених було повернуто авторові цензурою навіть без перегляду, на тій підставі, що «не можна ж дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття».

Ця відповідь одного з виконавців урядової програми розкриває перед нами з цілковитою ясністю її керівну ідею стосовно української мови і загалом українства. Українська мова була «приречена на небуття», українська народність – на вимирання як народність і не доручення до народності великоруської шляхом школи й культури. Але ця програма у застосуванні до такої великої і давньої народності, як українська, є нездійсненною навіть для найкраще наладнаного та енергійного державного механізму. Як ми бачили вище, репресії, запущені в дію стосовно українського слова у Росії, мали наслідком лише перенесення центру ваги української національної праці до сусідньої Галичини, і тут, поза всякою необхідністю рахуватися з різновидами й течіями урядової політики, упродовж останніх десятиріч працювала українська національна думка над розробленням тих соціальних, політичних і національних проблем, які зробилися забороненими для неї у Росії, над створенням тих знарядь вищої та нижчої національної культури, які хотіла зробити недоступними для українства згадана політика. Безпощадна війна, оголошена українству урядовими сферами Росії, яка не залишала місця жодним компромісам, жодному опортунізму, мала лише той результат, що керівні ідеї українства вироблялися у гострій опозиції бюрократичному абсолютистськи-централістичному старому режиму Росії.

Єдине, що цей режим міг протиставити такому стану речей, були знов-таки заборонні заходи щодо будь-якого роду українських публікацій, які виходили у Галичині, і він дійсно докладав вельми енергійних зусиль у цьому напрямку. Не лише публіцистичним творам, політичним часописам, а й белетристиці, творам науковим, навіть – збірникам історичних документів та етнографічних текстів, тільки тому, що вони мають українську обгортку, – закрити доступ у Росію Та всі ці заборонні й каральні заходи лише частково могли досягати своєї мети. Незважаючи на всі заходи запобігання й припинення, закордонні видання у Росію, певна річ, діставалися. Ідеї, що живили національний рух Галичини, не потребуючи для пропуску квитка і не підлягаючи митному огляду, поширилися в українському суспільстві Росії, яке з’ясувало свої життєві завдання паралельно з національним рухом австрійської України…

Але, не досягаючи своєї мети – перешкодити розвиткові української мови як мови культурної, а українській народності завадити у її національному самовизначенні. – ці заборонні й каральні заходи завдавали неоціненної шкоди українській народності загалом, а зокрема – українському населенню Росії. «Звісно, праця хоч би й для невеликого куточка рідної землі, яким є Галичина й Буковина, дає певне моральне задоволення українським діячам; та воно мізерне порівняно з тим почуттям невимовного болю, яке охоплює їх при погляді на становище рідного народу тут удома. Вони бачили. Що народ позбавлений єдино можливого для нього засобу просвіти – школи й книжки рідною мовою; вони були свідками того безпощадного процесу, який дедалі більше й більше занурював населення рідної країни у безпросвітний морок неуцтва. Духовні творчі сили народу завмирали; падала його культура, він був безсилим у боротьбі з несприятливими соціальними та економічними умовами, що доводили його становище до цілковитої безвиході. Усе це коїлось на очах в українських діячів, але руки їхні були зв’язані, вуста наглухо стулені; у них відібрали право й можливість навчити народ рідній грамоті, роз’яснити йому його становище, вказати йому шляхи до дальшого розвитку. Залишаючись фізично на Батьківщині, прикуті до неї усіма своїми почуттями, думками й інтересами, вони духовно були вигнані з неї й мусили жити серед рідного народу безправними вигнанцями, німими свідками того, що відбувалося»…

Ці слова недавньої записки «Про потреби українського друку» «Слова істини, краси й любові мають виливатись істинно й тому вільно: лише за цієї умови вони будуть здатні розбудити в читачеві ті почуття й думки, якими був охоплений сам письменник. І це неправильно, наче у школі можуть дати людині іншу рідну мову. Школа може витравити в людині знання її рідної мови, але ніколи мова школи не стане для неї такою близькою, якою була втрачена. Ніколи думка такої людини не виллється у неї так легко, так гарно і щиро шкільною, вивченою мовою…». «Величезна більшість найяскравіших вражень дитинства закарбувались у моєму мозку у малоруських образах, з малоруською мовою; через це я й тепер, коли хочу й можу сказати що-небудь гідне того, аби наважитись запропонувати його читачеві, не можу зробити цього інакше, ніж малоруською мовою. Мені гидко було б зводити свою роль як письменника до ролі балакуна, що заробляє гроші мертвотним марнослів’ям, і ось чому я не можу писати по-російськи. По-російськи у мене все виходить мертвотним, блідим, беззмістовним, навіть неграмотним. Усвідомлення цього пригнічує мене, я відчуваю, що я не маю права зловживати увагою читача і не маю права засмічувати своєю неправильною російською мовою багату й вироблену російську літературну мову! До того ж усі мої спогади, весь мій досвід склалися, головним чином, серед малоросів. Я знаю, чого їм бракує, знаю, чого вони не знають, що і як їм треба сказати; я знаю, що тут, і тільки тут, моє слово і потрібне, і, можливо, корисне! За що ж відбирати в мене найбільше на землі щастя працею свого розуму й серця служити моєму ближньому? За що ж і в малороса-читача відбирати можливість дізнатися від мене те, що я можу сказати йому?!»

«На собі, як на окремому прикладі, який, звісно, може дати лише часткове відбиття зображуваного явища, я наведу взірець того, що робить закон 1876 р. з розвитком хисту письменника. По своїй натурі я не белетрист, але закон, відбираючи у мене право писати що б там не було поважного змісту моєю мовою, змусив мене зробитись белетристом. Піддавши себе такій ломці, я все ж не отримав задоволення служити тому, кому я міг і хотів служити своєю літературною працею. Жодна з моїх повістей не була пропущена цензурою, хоча в них нема й не було нічого протизаконного. Я змушений був видати їх у Галичині, обмеживши коло моїх читачів до 1/5 його природного розміру. До того ж це штучно стиснуте коло їх живе уже в іншому середовищі та обстановці, ніж ті, кого я змалював. Для них зміст моїх повістей не може вже бути таким близьким, як був би він близький моїм співвітчизникам, що живуть у Росії» Так пише представник вищих, обрусілих класів українського суспільства, що пройшов великоруську школу – від нижчої до вищої, і не знаходить застосування для своїх громадських і національних устремлінь за теперішнього становища українства у Росії. Під його словами підписався б і я – який також пройшов великоруську школу, написав великоруською кілька досить чималих книжок, але й досі змушений напружувати до краю свої розумові здібності, щоб висловити хоч скільки-небудь точно й правильно свою думку, коли обставини приневолюють мене писати по-великоруськи. Підписалося б, мабуть, багато й багато інших, – тих, які переносили свою діяльність за кордон або зовсім ішли з Росії, щоб зберегти свободу думки й слова, можливість працювати без утисків для своєї національності; й ті, які зверталися до великоруської мови через неможливість користуватися своєю рідною; й ті, які зовсім замовкали, зустрівшись із цензурними заборонами, чи роками, все життя писали лише «для себе», «для своїх дітей», позбавлені надії побачити свої твори надрукованими, поділитися своїми думками, своєю творчістю із співвітчизниками.

Мабуть, жодна література не має такого мартирологу талановитих белетристів, поетів, які писали без можливості побачити свої твори у друці чи без можливості отримати свої твори, видані у закордонних, «цілковито заборонених виданнях». Одні так і прожили усе своє життя без змоги видавати свої твори (талановиті поети Руданський, Мова, белетрист Свидницький та багато інших), другі зовсім замовкали на цілі роки цензурних гонінь і поверталися до творчості лише за деяких полегшень цензури (як талановиті поети Глібів і Щоголів).

Але в той час, коли одні переносили свою діяльність за кордон, інші замовкали зовсім або, йдучи «в бік найменшого опору» придушували свої громадські інтереси й зверталися до «безневинних» занять лінгвістикою, археологією, нумізматикою, археографією і т.п., – значна частина українського суспільства, знаходячи перекритими всі шляхи діяльності на користь свого народу, кидалися на боротьбу з режимом, що створив ці труднощі. Вони байдужіли до національного питання, вважаючи за даних умов українофільство дитячою забавкою, а всі спроби легальної діяльності – пародією діяльності, й ставали у перші лави рухів, які прагнули зруйнувати самий державний устрій, що створював ті відносини, котрі їх оточували. Чи потрібно нагадувати безкінечні ряди українських імен, які знайшли своє місце у революційних та терористичних рухах, починаючи з 1860-х рр. і закінчуючи вчорашнім днем? Чи потрібно перелічувати людей, котрі відігравали перші ролі у цих рухах? Сила, в якої відбирають можливість бути творчою, неминуче перетвориться на руйнівну. Бо сила не гине…

Боротьба з українською мовою не обмежувалася сферою друкованого слова або сценічної вистави. Її утискали й навіть переслідували в усному вжитку. Розмови українською у громадському місці бувало досить, щоб людина мала серйозні прикрощі, її життя було зіпсовано ярликом «сепаратиста» і т.п. Будь-які натяки на національну маніфестацію обставлялися найсуворішими заборонами. Український театр на багато років утратив доступ у межі київського генерал-губернаторства (до якого крім губерній Київської, Подільської та Волинської належали тоді, як я згадував, також губернії Чернігівська й Полтавська), через зовсім безневинну овацію, влаштовану молоддю акторам української трупи. У Києві тривалий час не можна було влаштувати публічної панахиди у роковини смерті Шевченка й умістити про неї повідомлення у газетах. Коли на археологічний з’їзд 1899 р., що відбувався у Києві, запропонували свої реферати з різних питань археології та історії також українські вчені з Галичини, й підготовчий комітет, допустивши реферати всіма слов’янськими мовами, визнав за можливе допустити читання рефератів й українською мовою, то міністерство внутрішніх справ не погодилося з цим і заборонило читання рефератів, написаних українською мовою. Хоча в останню хвилину міністерство народної просвіти дещо пом’якшило цю заборону, дозволивши читання українських рефератів не на публічних, а на закритих засіданнях, у присутності не більш як 25 членів з’їзду, але, звісно, на таких умовах галицькі вчені не визнали за можливе читати реферати У Галичині й Буковині українська мова вживається як мова викладання в різного роду навчальних закладах, від початкових шкіл до університетів; у Росії вона цілковито вигнана зі школи й не допускається ні як мова викладання, ні як предмет у жодних школах – державних, громадських, приватних, вищих, середніх, нижчих – навіть як допоміжний засіб при початковому навчанні. Українська мова й література не входять також і до програми викладання «російської мови й літератури» середніх шкіл, до курсів цих предметів в університетах та інших вищих навчальних закладах, хоча українська мова офіційно вважається «наріччям російської мови», а українська література – провінціалізмом «загальноруської». На цій підставі її не включають також і до курсів слов’янських мов і слов’янських літератур. Таким чином, не допущені ні як самостійні предмети, ні як складові частини інших наук, українські дисципліни кінець кінцем залишаються поза науковим ужитком, поза вивченням і дослідженням Ще більшої шкоди, ніж представникам вищих, інтелігентних класів, завдає це переслідування української мови народним українським масам – величезної, неосяжної, непоправної шкоди їхньому культурному розвиткові та економічному добробуту. Нинішній жалюгідний економічний стан українського народу, який населяє багатющі області Росії й потерпає від хронічних злиднів і навіть голоду на своїй благословенній землі, не в змозі внаслідок бідності, неосвіченості й інертності, що з них випливає, перейти від старих способів господарювання до більш раціональних та інтенсивних; страшенно страждає від малоземелля при надлишку землі й єдиний порятунок бачить в еміграції, яка відбувається у такий варварський спосіб, що супроводжується майже цілковитим розоренням та поголовним вимиранням усіх менш загартованих індивідів; жахлива безпросвітна темрява, відсутність суспільної свідомості, елементарного громадянського виховання у цієї з натури надзвичайно інтелігентної й багато обдарованої народності, – що робить можливими такі дикі й некультурні рухи, як жидівські погроми, холерні бунти, побиття інтелігенції; надзвичайна відсталість на ниві духовної і матеріальної культури, – ця остання майже не просунулася вперед протягом ХІХ ст., що ознаменувався таким колосальним прогресом інших народностей, – усе це значною мірою є наслідком тієї системи перетворення людей на дурнів, до якої в кінцевому підсумку зводиться програма пригноблення української національності.

Народна школа в Росії взагалі не на висоті, далеко не обслуговуючи всієї кількості дітей шкільного віку і при своєму короткому курсі надаючи своїм учням дуже невеликий культурний запас. В українських же губерніях школа дає народові так мало, що й уявити важко. Через те, що викладання від початку до кінця провадиться великоруською мовою, школа стає тільки місцем, де діти мучаться, де калічаться дитячі душі й натомість не дається майже нічого позитивного. Це цілком чітко констатував напередодні валуєвської заборони один з найвидатніших педагогів Росії К. Д. Ушинський.

«Мало успіху матиме та школа, – пише він, – куди дитина переходить з дому, як із раю до пекла, і з якої вона біжить додому, як з темного пекла, в якому все темне, чуже й незрозуміле, до світлого раю, де все ясне, зрозуміле й близьке серцю; а майже таке враження має справляти школа на дитину малоросіянина, коли вона починає відвідувати це дивне місце, в якому одному лише на ціле село й говорять незрозумілою мовою. Дитину, яка вдома не чула жодного великоруського слова, починають у школі з першого ж дня ламати на великоруський лад, і добре, коли б іще на чисто великоруський, а то на той гидкий жаргон, котрий виробляється у малоосвіченого малороса при намаганні говорити по-російськи. Така школа з першого ж дня і вельми не лагідно нагадає дитині, що вона не вдома, і, без сумніву, видасться їй «букою». Якщо така школа не вкоріниться у народному житті й не принесе для нього корисних плодів, то чому ж тут дивуватися? Інакше й бути не може. Така школа, по-перше, набагато нижча за народ: що ж вона означає зі своєю сотнею погано завчених слів перед тією безкінечно глибокою, живою й повною мовою, яку виробив і вистраждав собі народ упродовж тисячоліття; по-друге, така школа безсила, бо вона не будує розвитку дитини на єдиному плідному душевному грунті – на народній мові та на народному почутті, яке в ній відбилося; по-третє, нарешті, така школа непотрібна: дитина не тільки входить у неї зі сфери, цілковито їй чужої, а й виходить з неї у ту ж чужу їй сферу. Невдовзі вона забуває кілька десятків великоруських слів, які вивчив у школі, а разом з тим забуває й ті поняття, які були до них прив’язані. Народна мова й народне життя знову заволодівають її душею й заливають і згладжують будь-яке враження від школи як щось цілком їм чуже. Що ж зробила школа? Гірше ніж нічого! Вона на кілька років затримала природний розвиток дитини; залишається, щоправда, письменність або, краще сказати, напівписьменність, і то не завжди: і може знадобитися для того, аби на напівросійському наріччі написати яку-небудь супліку; душу ж людини така школа не розвиває, а нівечить» Закон 1876 р., витлумачений у сучасній Європі як прояв тієї ж системи перетворення людей на дурнів (Verdummungssystem) [Див. вище, розд. ХХІІІ, стор. 402–403. У Слобідській Україні препис 1732 р. показує такий самий відсоток учнів щодо населення, який був у Харківській губернії у 1862 р.; див. доповідь проф.. Багалія у брошурі «К десятилетию издательского комитета Харьковского общества грамотности», 1901], й дивував чужоземців своїми прагненнями до школи й освіти у найтяжчих умовах життя, які, вочевидь, не залишали місця для таких культурних запитів [Белоконский, «Итоги земской деятельности по народному образованию». – «Русская школа», 1902]. Тимчасом як у деяких великоруських губерніях, де справа народної освіти поставлена краще, відсоток неписьменних падає нижче 20-ти, в українських губерніях він ніде не йде нижче 50%, а рецидивізм виростає до жахливих розмірів, причому спостерігається іноді дуже швидко, вже за три-чотири роки по виході зі школи.

Це цілком зрозуміло. Навчання чужою мовою поглинає енергію сільської дитини такою мірою, що для загального розвитку і набуття нових знань майже не залишається можливості. Наприклад, вирахувано, що найзрозуміліше укладена з книжок для початкового навчання, застосовуваних у нинішніх школах. – книжка Бунакова у перших п’яти уроках дає на загальну кількість 64 слова лише 17 зрозумілих українській дитині; у шостому уроці з 14-ти слів сім зовсім не зрозумілі їй, у сьомому – з 18-ти дев’ять і т.д., не кажучи про слова, зрозумілі до певної міри (за іншої вимови, наголосу, трохи іншого значення тощо) Уся енергія викладачів і учнів йде на механічне заучування. Церковнослов’янські молитви для легкозрозумілості перекладаються з однієї незрозумілої на другу теж незрозумілу мову – великоруську, і дитина, що робить перші кроки у школі, змушена «для зрозуміння» вивчити, окрім слов’янського, ще й великоруський текст молитви. Цей конкретний приклад може слугувати характеристикою сучасної школи, що пропонується українському населенню, – пояснення незрозумілого незрозумілим, а в результаті шкільної науки – тільки затримка у розвитку, засмічення мозку незасвоєним баластом, «спотворення самостійного розвитку народу, спотворення всієї його духовної природи», як визначав наслідки такої системи навчання чужою мовою один з видатних педагогів Росії вже сорок років тому Те знання великоруської мови, яке вчитель у змозі вбити в голову українській дитині за півтора-два роки шкільної науки (адже далі двох років шкільного навчання більшість дітей не йде), звісно, цілком недостатньо для того, щоб зробити великоруську мову знаряддям подальшої самоосвіти для учня цієї школи. Великоруська мова залишається для нього зібранням більш чи менш незрозумілих, курйозних слів, і український вихованець великоруської школи й по виході з неї насилу читає великоруську книжку, розуміє її слабко і, певна річ, не любить її читати; це одностайно констатують спостерігачі сучасного українського життя Ми знаємо вже, що національна політика Росії упродовж сорока років з неослабною енергією прагнула до того, щоби «з метою суто державною» скоротити до мінімуму видання книжок українською мовою, обмеживши його родами літератури, що мають найменше реального змісту – красним письменством без соціальних, історичних і національних мотивів, і то по змозі гіршої якості. Популярно-наукова та практична література для народу залишалася для українського слова сферою забороненою. За сорок років через цензуру не пройшло й сорока популярних книжок, та й ті, що з’явилися, пройшли як винятки, завдяки особливим клопотанням, випадковим послабленням або щасливим випадкам, тимчасом як сотні інших закінчили своє існування у цензурних архівах Таким чином друзі й поборники культурного й економічного піднесення українського населення, незважаючи на все своє бажання, на всі зусилля, могли йому запропонувати дуже небагато для просвіти й науки. Але й те дещо, яке вдавалося за допомогою всіляких хитрощів провести через цензурне вушко голки, зустрічало нові безкінечні труднощі у своєму поширенні серед народу. Як і всякий прояв національного життя, українська книжка, хоч би й дозволена цензурою, вважається в адміністративних сферах явищем небезпечним, предметом подальших утисків і переслідувань. Міністерство народної просвіти не допускає українських книжок для народного читання до шкільних бібліотек і народних читалень. Продаж українських книжок (звичайно, я кажу про дозволені цензурою) зустрічається з різними прискіпуваннями з боку нижчої адміністрації та поліції, і тому сільські й ярмаркові продавці не наважуються тримати українську книжку, особливо у значніших сортиментах, і воліють пропонувати сільському читачеві «безпечні» твори великоруської лубочної літератури. У руках читача українська книжка також зустрічається з переслідуваннями з боку нижчих чинів поліції: нерідко трапляються випадки різних прикрощів для селян з боку урядників, стражників та інших чинів за те, що вони мали в себе українські (цензурні) книжки або позичали їх своїм односельцям.

Цей недолік української школи й української книжки добре відчуває сам народ; опитування селян не залишають у цьому випадку місця сумніву. Одне з таких опитувань було проведено ще у 1860-х рр. у Полтаві; недавно було опубліковано подібне опитування, проведене 1905 р. у Золотоніському повіті Полтавської губернії Виходить зачароване коло, звідки немає виходу. Великоруських книжок український селянин не розуміє і не хоче, українських – не отримує. Врешті-решт, як констатують дослідники народного життя, український селянин читає дуже мало, порівняно набагато менше, ніж селянин великоруський, не позбавлений популярної літератури рідною мовою. Виносячи дуже мало реальних відомостей зі школи, український селянин не має і змоги поповнити брак своїх відомостей читанням. Саме мистецтво читання через нестачу вправ досить швидко втрачається, не кажучи вже про письмо, і рецидивізм неписьменності виявляється в українських губерніях у величезних розмірах.

Низка інших заборон доповнює це засудження українських мас на духовну темряву. Публічні читання українською мовою заборонені. Проповідь українською мовою не допускається теж. Із суду й адміністративних установ українську мову вигнано, з великою шкодою для інтересів селян, що мають справу з цими установами. Загальновідомими є випадки, коли звинувачений селянин і його судді не розуміли один одного, говорячи різними мовами, і наслідки таких непорозумінь бувають дуже сумні.

«Немає, мабуть, народу, який був би поставлений у такі ненормальні умови свого існування, як український, – справедливо заявляють в одній петиції представники української інтелігенції. – Позбавлений права користування рідною мовою як засобом свого розвитку й засуджений тим на німоту, він позбавлений і будь-якої можливості сприйняти культурні набутки людства. Звідси жахлива культурна відсталість і, як природний наслідок її, надто низький рівень економічного добробуту народних мас» І проте ця система, що засуджує на духовну смерть, занепад і економічне упослідження величезну народність, проживши сорок з гаком років, тримається майже у повній силі й цілості аж по сьогоднішній день. Подібно до того, як у ХVІІ–ХVІІІ ст. московська бюрократія з холодною наполегливістю крок за кроком знищувала політичні права, автономію та конституційні форми України, заплющуючи очі на глибоке обурення українського суспільства, відчайдушні прояви іредентизму, створеного цією централістичною політикою, ігноруючи історичні й документальні посилання, залишаючи без наслідків усі петиції та депутації й протиставляючи всім аргументам і проханням військову силу, каральні заходи, страти й заслання, – так само чинила й бюрократія ХІХ ст. у сфері культурних відносин. Залишаючись глухою до всіх посилань на історичні й культурні традиції України, на права людини, на елементарні вимоги справедливості і такі ж елементарні економічні й культурні потреби народних мас, вона провадила свою політику «невизнання» української народності, її культурних і національних потреб. Вона заплющувала очі на симптоми невдоволення, бродіння, такі явища, як діяльна участь українських елементів у революційному й терористичному русі, утворення в українському суспільстві крайніх партій та напрямків, розвиток серед народних мас аграрних рухів, які вирізнялися надзвичайною стихійною напругою. З невблаганною точністю автомата вона відкидала упродовж десятиліть незліченні петиції про звільнення українського слова, про дозвіл української преси, про допуск української мови у шкільництво і т.п., кваліфікуючи як злочини, як замах на державну єдність будь-який живий прояв нездоланних духовних потреб народу…

Визвольні віяння, що пронеслись у правлячих колах Росії наприкінці 1904 р., захитали було цю незламну рішучість правлячих сфер у проскрипції українського слова. Комітет міністрів, розпочавши в останні дні 1904 р. обговорення способів усунення з постанов про пресу зайвих утисків, зупинився серед іншого й на утисках українського слова. Він прийшов до переконання, що «українофільський рух» не являє собою, власне кажучи, жодної небезпеки, а тим часом застосування закону 1876 р. завдає виразної шкоди: «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних відомостей шляхом видання на зрозумілому для селян наріччі книжок, перешкоджає підвищенню нинішнього низького культурного рівня» [«Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке» (офіційне видання ради харківського університету)]. Уже в березні 1905 р. комітет мав змогу ознайомитись із записками установ, які отримали запити, однак, минуло ще півроку без будь-якого руху питання, і нарешті у вересні з’явилася звістка, що кінець кінцем скасування заборон українського слова уряд визнав «несвоєчасним». Старі проскрипційні традиції взяли гору над міркуваннями про шкідливість і несправедливість утисків українського слова, і різнобічні, багаті аргументи компетентних учених і адміністративних установ виявилися безсилими перед невмолимими традиціями бюрократичного Молоха.

Що усвідомлення шкоди, завданої забороною українського слова, у керівних сферах скоро поступилося місцем іншим міркуванням, засвідчили й інші постанови. Глибоке здивування викликав той факт, що, запроваджуючи польську й литовську мови у викладання народних шкіл вищих типів і середніх навчальних закладів Північно- й Південно-Західного краю, урядове розпорядження повністю обійшло мови українську й білоруську. Розгадку дав «витяг з журналу комітету міністрів», що згодом з’явився, де повідомлено такий мотив: «Розмірковуючи, які з говірок, вживаних населенням Західного краю, настільки філологічно відокремились і розвинулися, що можуть стати предметом викладання, комітет висловив думку, що малоросійське та білоруське наріччя такі близькі до російської мови, що спільне викладання їх не викликане потребами справи; білоруське наріччя, до того ж, не маючи літератури, навряд чи навіть може викладатися самостійно». Для комітету, таким чином, залишились мертвими словами висновки Академії наук (здавалося б – установи, з питань філології досить компетентної і в його очах) про споконвічність української мови, про неможливість виключати її поняттям неіснуючої «загальноруської» мови, про сумні наслідки, до яких призводить її переслідування тощо. Комітет не зупинило міркування, що як рідна мова українських дітей українська мова, незалежно від свого рангу, має таке саме право на викладання нею, як польська й литовська дітям польським і литовським. Йому було відомо, як видно з наведених слів, що цією мовою існує література, на знайомство з якою українські діти мають право не менше, ніж польські чи литовські діти – з польською й литовською. Але, мабуть, принцип «не було, нема й бути не може» витіснив усі ці міркування.

Факт цей, утім, не стояв і не стоїть самотньо. Допускаючи у місцевостях Привіслянського краю з переважаючим польським населенням польську мову у діловодство сільських управ та у зносини з їх безпосереднім начальством, урядове розпорядження у тих місцевостях цього краю, де переважає українське населення, зберігає мову великоруську. Залишається навіть незачепленим питання про українську мову у школі та у врядуванні у губерніях чисто українських. Залишилися без задоволення клопотання про допуск українських книжок до народних читалень. Відхилені були десятки прохань про дозвіл видання українських газет і журналів, які надійшли в останні роки, аж до самого кінця 1905 р. Без наслідків і навіть без відповіді залишились прохання про допуск до обігу в Росії наукових і літературних видань українською мовою, що виходять у Галичині, і т.д.

Поки що єдину прогалину у старій практиці зробили Тимчасові правила про періодичну пресу, поширивши запроваджений ними порядок видання періодичних органів преси на всі мови, не виключаючи й української, та циркуляр, що слідував за ними, про порядок допуску закордонних періодичних видань. З’явилася можливість видавати українські газети, притому без додержання «загальноруського» правопису. Та в дійсності видання й розповсюдження української газети серед хронічно пануючих в українських губерніях посилених охорон та воєнних станів виявилося річчю настільки важкою, яка вимагає такого цілковитого утримання від усіх животрепетних форм українського життя, що й ця прогалина має поки що суто формальне значення. Указ 1876 р. вважається чинним законом, і пов’язана з ним цезурна практика не захитана. Залишається невідомим, наскільки поліпшить становище живого українського слова опубліковане днями скасування горезвісних «Тимчасових правил влаштування читань для народу». Втім, оптимістом бути важко.

У правлячих сферах, де стільки говорилося про небезпеку українського сепаратизму і т.д., мабуть, вважають усе ще недостатніми силу й напруженість українського руху, щоби зняти утиски, які тяжать на українстві. Незчисленні петиції, адреси, записки, що надходили з різних місцевостей, від різних кіл українського суспільства, в його очах видаються все ще слабким вираженням потреб українського населення. Ці сфери надають йому змогу висловити попередньо свої запити сильніше й напруженіше – інакше важко витлумачити собі політику останніх місяців.

На жаль, треба сказати, що ігнорування правлячими сферами українського питання збігається з досить байдужим ставленням стосовно цього ж питання самого великоруського суспільства та його керівних кіл. Якщо «патріотична» частина преси не шкодує інсинуацій та звинувачень щодо кардинальних запитів українського суспільства, то у прогресивних органах зазвичай панує холодне й мало прихильне мовчання. Здебільшого немає прямо ворожих вихваток, але немає співчуття й допомоги. Її знаходять поляки, фінляндці, деякі інші народності, але безжально пригноблена українська народність, найбільша з недержавних народностей Росії, найближча по крові великоросійській, що внесла до скарбниці її культурного, суспільного й державного життя стільки, скільки не внесла жодна інша, не знаходить жвавої підтримки у своїх прагненнях до розкріпачення.

«Ми, великороси, всі, за винятком хіба небагатьох, треба правду сказати, або цілком індиферентно ставились, або, ще гірше, намагалися й намагаємось усіма силами протидіяти самостійному їх (себто українців) розвитку, побудованому на національному грунті, – писав недавно дуже щиро, хоч і не дуже доладно, один «великорос» «Адже це не таємниця, що свого часу не співчувала цьому навіть така людина, як Бєлінський – цей ідол сучасної йому великоруської нашої молоді. Адже він схвалив навіть арешт Шевченка й називав його, Куліша та інших «подібних до нього» мало не дурнями, негідниками, проникнутими «дрібним хохлацьким патріотизмом» («Отечественные записки»). А нинішні Суворіни, Грінгнути, Ярмонкіни зі своїми «Зарями», Мещерські з «Гражданинами», пп. Іванови, Берги зі своїми «Театральными вестниками», «Родными речами», «Днями», «Родными нивами» іт.д., і т.п. Хіба ці панове не доводять Історичним процесом поставлена між народністю великоруською й польською, що перебувають у кращих умовах для свого національного розвитку, українська народність усе ще занадто часто вважається quantité negligeable. Представники великоруського і польського суспільства готові встановлювати свої відносини за рахунок української народності, не питаючи про прагнення й бажання цієї останньої. Так, наприклад, постулат виокремлення в автономне політичне тіло т. зв. Привіслинського краю в нинішньому його складі, прийнятий у керівних сферах польського й великоруського суспільств, не вважав за потрібне рахуватися з тим фактом, що ця зовсім випадково й довільно скроєна область, крім польської території, включає в себе також території українські, білоруські й литовські. З української території до її складу включено майже всю Холмську Русь, яка до середини ХІV ст. входила до складу Галицько-Волинської держави, а згодом – Руського воєводства, й ані історично, ані етнографічно не має нічого спільного з корінною Польщею. Включення її до меж автономної Польщі, звісно, було б кричущою несправедливістю щодо українського народу, але нагадування про це представників української інтелігенції неуважно й недоброзичливо зустрічалися не лише у польських, а й у великоруських колах, які, вочевидь, не бажали такими «дрібницями» порушувати гармонію польсько-великоруської згоди.

Таких прикладів можна було б навести й більше. Я не зупинятимусь на них, а вкажу на явище ще значущіше – байдуже або навіть вороже ставлення переважної більшості прогресивної великоруської інтелігенції до постулату автономії України. Тимчасом як вимога автономії Польщі, наприклад, вельми виразно нею підтримувалася й пропагувалася,вимога автономії українців зустрічалася вороже, і багато людей, яких ми звикли вважати кращими представниками великоруської інтелігенції, не зупинялися навіть перед розумуваннями, що Польща – це одне, а Україна – інше, що українська мова є не більш ніж говіркою великоруської і автономія України – абсурд, і т.п. Не даючи оцінки цим аргументам (ця книжка дає на них достатню, я думаю, відповідь), я лише нагадаю, що, закликаючи всі народи Росії до дружної праці над її визволенням, потрібно подбати про те, щоб ці народності у схемі оновленої Росії знаходили задоволення своїх найсуттєвіших потреб – зокрема й народність українська, незалежно від будь-яких філологічних чи дипломатичних міркувань, створених «истинно русскими» публіцистами, котрі не мають нічого спільного з прогресивною Росією. Інакше яка ж може бути дружна праця, які одностайність і довіра?

Взагалі досвід останнього часу, що так багато зробив для переоцінки багатьох теоретичних і практичних цінностей завдяки можливості, що відкрилася, висловитись порівняно вільно з кардинальних питань суспільних і національних відносин, багато в чому сприяв з’ясуванню становища українства у Росії та перспектив, які на нього чекають. З’ясувалось, як мало можна очікувати, за всіх віянь, якихось поступок від бюрократії. З іншого боку, з цілковитою ясністю стало зрозуміло, що й запровадження конституційного устрою саме по собі зовсім не вирішує українського питання, а вводить лише нові фактори у боротьбу української народності за її національне самовизначення.

Цілком визначено вималювався перед українським суспільством факт, що гарантії вільного національного економічного і культурного розвитку воно може знайти лише в автономії, що обійматиме всю українську територію, себто місцевості з переважаючим українським населенням Росії. Тільки така реформа може позбавити його від перспективи національної боротьби, від необхідності витрачати зусилля на вирішення національного питання, організовуючи суспільні сили для боротьби з несприятливим ставленням до українства правлячої бюрократії та керівних сфер великоруського суспільства, витрачати громадську енергію на національні тертя для досягнення того, що має слугувати звичайним грунтом для розвитку культурного й економічного прогресу народу – свободи й не скутості його національної стихії. З виокремленням національної території та наданням їй широкого самоврядування національність перетворюється з бойового заклику, з предмета боротьби, що паралізує налагодження економічних і культурних відносин, у щось таке, що само собою розуміється, жодних особливих зусиль і міркувань не вимагає, звичайний грунт, як я сказав, на якому вдосконалюються економічні й культурні відносини. Для народності, так занедбаної бюрократичною політикою у своєму економічному й культурному розвитку, як українська, було б у вищій мірі важливо отримати можливість зосередити всі сили та енергію на економічному й культурному піднесенні мас, не витрачаючи часу й сил на національну боротьбу – і цю можливість може їй надати лише національна автономія Це усвідомлення проникає дедалі глибше у сучасне українське суспільство, і на пункті національної автономії у теперішній час сходяться всі національні течії його. Воно сходиться на цьому пункті і з іншими недержавними народностями Росії, прагнення яких знайшли вираження в резолюціях з’їзду журналістів і літераторів Росії у квітні 1905 р.:

«Визнаючи повну громадянську й політичну рівноправність усіх народностей, що входять до складу Російської держави, і право кожної з них на самостійне національно-культурне самовизначення, з’їзд вважає за необхідне, щоб ця рівноправність і це право були гарантовані основним законом держави і щоб окремим народностям було надано можливість створення установ, які здійснювали б їхнє право на вільний національно-культурний розвиток. Виходячи з основного положення про політичну єдність Російської держави й разом з тим визнаючи необхідність децентралізації державного управління, з’їзд вважає, що за окремими народностями, які населяють певні частини державної території, має бути визнано право на автономію на підставах, встановлених особливим для кожної області органічним статутом Тільки автономія може поєднувати потреби частини з потребами цілого, інтереси області з інтересами цілої держави. Тільки національно-територіальна автономія забезпечить вільний розвиток окремих національностей у складі держави, створить належний modus vivendi між ними та усуне їхні відцентрові прагнення. Тільки вона може перетворити народи Росії з невільників, силоміць прикутих до колісниці переможця, на вільних співробітників, стурбованих збереженням і розвитком сил їхньої спільної вітчизни – того «отечества», якого вони не мали й не мають досі. І тому принцип національно-територіальної автономії має бути проведений рано чи пізно в інтересах самої держави. І що раніше він буде здійснений, то менше буде витрачено сил і засобів на національну боротьбу, на відцентрові прагнення.

І зокрема для української народності все інше, крім національної автономії, не може бути нічим більшим, ніж перехідними формами, етапами у русі української народності до можливості самовизначення. Пробудження українського суспільства з тієї байдужості й заціпеніння, в які занурила більшість його сорокарічна система заборон і залякувань, пробудження, що відбулося в нас на очах і потужно проявило себе у поверненні суспільства до національних і політичних постулатів Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами. Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і кінець кінцем вона не може не взяти свого. Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності – лише питання часу, мабуть – дуже недалекого часу.

Література: «Императорская академия наук об отмене стеснений украинского слова», 1905 (офіційне видання, що містить багатий матеріал, особливо з історії цензурних утисків українського слова; є український переклад цього видання: «Петербурзька академія наук в справі знесення заборони українського слова», вид. «Видавничої спілки»). Вартовий, «Яка тепер народна школа на Україні» («Житє і слово», 1896). Б. Грінченко, «На беспросветном пути» («Рус. богатство», 1905, Х–ХІІ). С. Єфремов, «Заметки на текущие темы» – хроніка українського руху першої половини 1905 р. у журналі «Киевская старина» (1905, І–VІ), також мої статті з питань дня у журналі «Літературно-науковий вістник», 1905–1906 рр. Короткий виклад сучасного стану українського питання у Росії (по-німецьки) я подав у книзі «Die Russen über Russland, ein Sammelwerk herausg», von I. Melnik (Frankfurt a. M., 1905)Д 470-512

Об отмене стеснений малорусского печатного слова / Императорская академия наук: на правах рукописи. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1905. – 96 с.

Петербурзька академія наук в справі знесення заборони українського слова / реферат академії, з додатком «Історичної записки» К. Воєнського і вступним словом М. Грушевського. – Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1905. – 48 с.

Вартовий П. Яка тепер народна школа на Вкраїні / Б. Грінченко // Житє і слово, вістник літератури, політики і науки. – 1896. – Кн. IV: за октябрь. – С. 241-258; Кн. V. – С. 22-334.

Грінченко Б. На беспросветном пути / Б. Гринченко / / Русское багатство. – 1905. – № 10: октябрь. – С. 1–27; № 11–12: ноябрь-декабрь. – С. 1–27.

Ефремов С. Бытописатель пореформенной Украины. К 35-летнему юбилею литературной деятельности И. С. Нечуя-Левицкого / С. Ефремов // Киевская старина. – 1905. – Т. LXXXVIII: январь. – С. 98–116.

Ефремов С. Литературный Банавентура (Заметки читателя) / С. Ефремов // Киевская старина. – 1905. – Т. LXXXVIII: февраль. – С. 302-116; Т. LXXXIX: апрель. – С. 90-116.

Грушевський М. З біжучої хвилі: Статті й замітки на теми дня, 1905– 1906 р. / М. Грушевський. – К., 1907. – 127 с.

Gruschewski M. Die Kleinrussen / M. Gruschewski // Russen über Russland / Herausgegeben von Jozef Melnik. – Frankfurt am Main: Literarische Anstalt Rütten & Loening, 1906. – S. 616-639.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 413-442. – (Серія «Монографічні історичні праці»)