Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

4

Михайло Грушевський

На другий день – у середу Івась прокинувсь пізно. Напившись чаю, він попробував сісти за роботу, розкрив літопис Величка, прочитав кілька рядків і сердито закрив книжку, попробував узяти ще щось – теж швидко шпурнув і ту. На єго, яко хлопця впечатлительного (вразького) і чулого, усяка подія, який-небудь незвичайний случай великий вплив мав: він єго збивав з пантелику, випихав з єго наїждженого шляху, і він довго сердився, докучав і собі, і другим, довго єму було не по собі, поки се знов усе не проходило, поки знов не заполоняли єго книжки та наука. От і тепер єму, що [б] він не робив, усе бачились веселі лиця паничів і панночок, жарти, веселий регіт, бачив гарне, гордовите лице Катрі, її ласкавий голос.

Прийшовши додому, він не схотів вечеряти, а пішов до себе. Він пройшов кілька раз по кімнаті, підійшов до шахви, нагнувся й витяг том Тургенєва, єму попалась повість «Перше закохання», далі «Фауст» та «Ася». Він почав перегартувати ці листки, котрі він читав, може, разів по десять, він став перечитувать ці дивні картини, розмови коханців, чудові оповідання Тургенєва, і єму стало сумно ще більш, серце якось мліло, ці картини, ці розмови ворушили єго серце, він неначе стояв серед темряви, серед холоду, а там десь за муром було тепло і весело, світило сонце, співав солодкі пісні соловейко, і єму страх забажалось і собі піти туди, погрітись на тім сонці, упитись солодкими соловейковими піснями. Він кинув Тургенєва, ухопив кашкет і вийшов у сад. Там ходив він до самого обіду, схиливши голову, заложивши руки за спину. За обідом він глядів понуро, вередував, бубонів собі щось під ніс. Мати, бачивши й перше, як її ласкавий та добрий синок робивсь уразливим вередуном, і вже мовчала й не перебранчала єму.

Після обіду знов почав ходити, заносячись у мрії, вдаючись у всякі химери, але все оце єму вже стало прискучать, і він трохи почав заспокоюватися. Тим часом прийшов хлопчик – син Бойчука, він приніс ноти для prim-и, котрі росписав Бойчук.

– Батько просить вибачить, що не прислав раньше, але не можна було – тільки що кончив, тай ви, – каже, – хвалити Бога, не перший раз граєте, зумієте й так.

Комашинський пограв трохи, а потім, як почало смеркатись, узяв з собою Марусю тай пішов до Бойчука, мати зусталася дома.

Вечір був теплий – міщанство, майстрові люде, челядники – все це висипало погуляти, оддихнути трохи після гарячого дня, після літньої спеки. Комашинський придивлявся до їх лиць, прислуховавсь до їх голосної розмови і він розвеселився й почав жартувати з сестрою. Швидко пройшли вони до домівки Бойчукової.

Як прийшов Комашинський, музики зійшлися вже мало не всі. Деякі седіли на кганку, оповитім диким виноградом та крученими паничами, иньчі розмовляли в кабінеті Бойчука – вузенькій кімнатці, закиданої нотами, одежою, струментом і прокуреної табакою. Бойчук метушився та сікався по усіх усюдах, то розмовляючи з музиками, то кидавсь до жінки у задні покої. Комашинський привітався з своїми старими товаришами, все більш…

[далі відсутні два аркуші, згідно з авторською нумерацією] … чоловіка та дітей?

– О ні, в дітях вже, хвалити Бога, сего мужичого духу немає.

– Дак вже ви, Олександр Іванович, – сказав він молодому Бойчуку, – з себе дух український викурили і одхрестились, одмолились од своєї національності? – спитав він, сміючись.

– Тільки дивно мені отсе, – сказав кацап з подушками заміс[ть] щок, – люде вчені, письменні грають якусь кумедію – та й ще уперто грають – є в їх руський язик – ні, не тра, дайте нам український, не хочемо бути руськими, будьмо хахлами.

– То й що ж з того, – сказав Івась, – здається, нікого не зачіпаєм, чого ж ви сердитесь та присікаєтесь?

– А що ж, коли ви хочете теж, щоб і простий народ цуравсь руського язика, та читав замість руських книжок якісь маракування хахлацькі. Ну та народ, певне, трохи розумний, знать не хоче ваших книжок і говорить мовою руською – одягається навіть на руський кшталт.

– Себто на німецький, бо ваші мужики носять жилетки, спінжаки та кашкети і од їх вже переймають наші українці – що з того, се не велике діло – руські, що живуть поруч з німцем, тільки й думають, як би більше бути схожими на німця, з хвинлянцями – теж саме, навіть тутешні козаки, щоб не ходити далеко – більш схожі на татар, аніж на руських. Тяма своєї національності була тільки у чоловіка письменного, вченого, «просвіщенного» і рідко-рідко у мужика…

– Та на що ж видумувати вам своє письменство, свій язик, коли в вас є гарний, оброблений язик руський і письменство, гарне і багате, нащо воно вам? – сікався кацап, почервонівши.

– Постійте, пане, перш за все нам не тра було ні мови, ні письменства видумовать – письменство наше не торік началось – воно трохи старше од руського, себто великоруського, мова те ж саме, ми тільки працюємо для розвою єго.

– Нащо ж ви працюєте, коли є ж общеруська література, в котрій книжок у тисячу раз більше, аніж у вас?

– А чому ви у XVIII віку не схотіли писать мовою французькою, котрою говорили всі письменні люде, уся «образована» громада, чом стали ви видумовать свій руський язик та писати на єму книжки, чом ви вихваляєте тих писателів, котрі робили це, а нас лаєте? – спитав Івась. – У вас книжок у тисячу разів більше, ніж у нас, хай буде так, але ж у німців ще більше – чом же не кинете ви своєї мови, не візьмете німецької? – спитав Івась, усміхаючись.

– Бог зна, що ви кажете, то ж мова німецька, чужа, а руська мало не єднакова з українською.

– Ну то чом не приєднали до польської – у їх було чимало письменства тоді, як ви седіли з перекладеними з иньчих мов [луїдоріями] та «повестями о хмельном питии»? А що до того, буцім мова руська мало [не] єднакова, то скажу тільки, що дивно мені – беруться люде міркувати про українську мову та письменство, нічого не знаючи ні про мову, ні про письменство.

Тут Бойчук попросив іти грати. Одначе тепер Івась грав понуро, не розглядаючи других музиків – він сердився на себе за те, що спорил з кацапом – усе єднаково єму не доказав – завтра він ладен знов казать, що мова руська і українська однакова, що ми видумали своє письменство так тільки, не маючи більш чого робить. А тут роздзвонять, ось, мовляв, апостол появивсь, ідіть слухайте, які він істини одкрива. І Івась аж плюнув з докуки.

Після музики закусили і стали розходитись. Івась почав збераться й собі, коли до єго підійшла кучерява панна літ 28, котра прийшла послухать музики, та окрім того може чи не спіткає вона часом тут якого хлопця, котрий збожеволіє од її кучерів і залицяється до неї.

– Нам здається шлях один, – спитала вона Івася, – чи не проводите ви мене часом?

– Найохотнійше, – одказав Івась, посилаючи її до всіх бісів про себе, бо він зовсім зажурився та занудився.

Вони вийшли і пішли понад берегом. Було темно, місяця не видко, річка шуміла та стугоніла серед нічної тиші. Івась мовчав. Александра Степановна, це [та] самая панна з кучерями мусила починати розмову:

– Як ви сегодня гарно говорили, Іване Андрієвичу, як ви мову українську защитили, я жадного слова не пропустила, бо кожне слово наче золото було…

– Спасибі за ласку, – одказава Івась. – Хіба для вас се була цікава річ, одначе ви ж не українка.

– Ні, хоча мій батько не українець, але мати була з України (вона збрехала, бо і батько, і мати були з терських козаків) і я завше любила мову українську. Та й як її не любити, та мова така гарна, така співуча, не здоліє її й італьянська.

– Чи ж ви говорите по-українськи, чи ні? – спитав Комашинський, поглядаючи, чи далеко до мосту.

– Ні, де тут, не можу, от якби ви помогли мені, ви, я чула, дуже гарно знаєте по-українськи.

– О, дуже був би радий, але не можу – я приїхав сюди не на великий час і, певне, скоро поїду звідси.

– Шкода, шкода, – сказала панночка, – що не випада мені оказія вивчитись мові українській. Але, певне, в вас є багато українських книжок, якби ви були ласкаві, занесли мені коли-небудь. Ви знаєте мою оселю – се ж тут недалеко.

– Еге, знаю, як знайду які книжки, занесу, конешне, занесу, – добавив він, побачивши недалеко міст.

– Дякуватиму вам щиро за вашу ласку. Який гарний вечір, як тепер гарно гуляти, – сказала панночка, побачивши і собі міст.

– Еж, дуже гарний, але в мене так щось голова ломить, що аж-аж. Ну, шляхи наші розходяться, доброї ночі зичу вам…

– Та ви проходились би, то й голова ваша переболіла [б], – сказала панночка, усміхаючись якнайпривітніше.

– Ні, вибачайте, не можу, так щось занудило мені. Доброї ночі.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 388 – 392.