Дрібні фрагменти
Михайло Грушевський
До повісті
Остатні часи я вже не чую, чи живу, чи ні. День минає як другий, такий нікчемний, мізерний, такий пустий, що серце [б] заболіло, якби не боліло завше. Я вже навіть не бажаю нічого, бо не маю чого забажать, це прокляте, нікчемне життя вже стало якимсь єдним modus vivendi, який може бути в мене. Письма немає.
Я щохвилини кажу собі, що його не буде, що мені не тра чекати його, що й я не чекаю, Що я рукою махнув на усі свої бучні, яко з гор, мрії, й брешу – опівдні я стерчу коло своєго заляпаного, веселкою одбиваючого віконця й чекаю, щоб рипнула хвірта й у її простягнувся зелений старий рукав поштаря. Живу чортов надія, мало одрізати голову в її, ще тра припекати її, а припекти нема чім, й от і маючи, і не маючи разом надії, я мучуся ще більш через се.
Серце болить, плакав би, якби міг. Я ж один, один, один – страшне слово, хто в мене був, тих я одплакнув, ті були не на мою губу, а других не було й не буде, та й хіба й може бути, хіба я б міг вивернути свою душу, щоб я сказав би, як би він мене втішив… Втішив, хіба можна втішити, коли в мене лиха не було, коли біда моя тільки одна, що я не вмію, не вивчився, як тільки може вивчитись, жить, коли я навіть не можу пригадать, чого мені треба, щоб я був щасливий, – слави, кохання, лисого батька, так би саме пив, плакався, так би саме зупинявся на мості й метикував, звідки треба скокнуть, щоб одразу залитися.
Буду писать, хоч Біг його зна, нащо. Сегодня прийшло письмо. Мати дорікає, плачецця, що я збився з путя, що вона чекає… Й усе таке. Брата теж погнали з гімназії; йому тепера буде р[оків] 14, певне, уже всего набрався, розледащить, розіп’ється… Розіп’ється, – це слово тепер мені покою не дає.
Я не можу жить з рівним серцем, з легкою душею, серед мізерного, нікчемного, що увесь вік минув, мов мрякотний, сірий день восени, без сонця, без щастя, з маленькими, комашними нещастями й з таким же комашним щастям. Тільки хіба можу я, хіба міг навчитись, нас змалку підганяли, туркотали про усякі великі славні вчинки, коли набили голову усякими <нерозб.>, Деціями й Муціями, нас вчили «душу полагать свою за другі», а не вчили нас, яко не нудитись, бути щасливим, сидячи на гною, й не чути, як він смердить. Й я, не я один, запевне, сотні таких, як я, – сидять на моїщі й плачуться, й нудяться, що там замість діамантів und Perl’ів лежать протерті підошви, розбиті черепки та інша ворточня.
Листопада 30
Кумедія ізо мною, та тільки невесело. Перед усего – з-за концерта вже заходимо в галоп, щоб підсипатись під актрисів, знайти дівчину, щоб вона пізнала й усе таке. З-за сего підмазувався до Э., ходив ходором, але він, дурнем не бувши, утер мені носа добре, один раз пішов сам просто, а вдруге, – вибачай, не зайшов за тобою, випозич 2 карб, (до сім’ї прийшов), я нічого не сказав і підлещувавсь, щоб не йшов зо мною до М-ої, він був такий добрий, що згодився.
Учора, як він оповідав про свою розмову з С-ою, – розповідав дуже дрібно, – узяв мене такий жаль та сум, що на; й тепер не сподіваюсь я доброго нічого, – певно, мені знову утре носа й піде до М-ої сам; й мені – чудо – навіть мовби хочеться, щоб воно так вийшло, – прийшов до М-ої – він там седить. Виходимо: «Ви, Э., сегодня не яко добрий чоловік, а яко ледащо оце втяли». Сміється… Сміється з усего, й з власного поганства…
А інспектор оце нотацію добру вивів – ми, мовляв, поєдналися із «зоїлами нашими» і таке усе. Конешне, я знаю, але ж… Кажу pardon, <нерозб.>«… Я міг би вас занехаяти (зневажати), але я вас <поважаю>… От що, як на себе ярмо покласти, вже трохи ворухнись, гірш дістанеш, як ті, що без ярма швиндигуляють, як на думку спаде. Й чудо: мині здалося, що так і треба, що тільки мині й доглядати, як би догодити п. інспект[орові], зігнутись й гризти книжки… А тут полаявся із Окр., Гум. додав роботу таку, що на <погокай>. На мене вилили наче цебер помоїв холодних, вилили, й я присів і тілом, і розумом, і духом.
От вечірочок – книжки покінчав, поніс – не застав, а тепера хоч паскудніший романець був, іззів би із дошками, щоб тільки як-небуть забутися – от вже й од самого себе тікаю. А й погода ж така – небо сіре, вітер, мороз, по вулицях циндрять тільки тічки панночок та проминаються перед вечірнею випивкою… Пішов був проходитись, дак ледве вернувся додому, така лінота узяла, пішов був із книжками до Т. – нема дома, десь его чорти носять, поцілував замка та й додому.
Піти хіба до М.? Да що, краще вже не ходити до неї, з мого кохання усе однаково нічого не буде, прийду й буду мовчати – от що <нерозб.> кохання – як докучило, аж зіхати… Кохання! Аж сором так падкати, а може, вийшло б і добре що-небудь, якби не на мене… є, так що там лучче – ще я не знаю, щоб мені хто не остогидів, або я ему… А меж люди так хотілося, як ішов я темними вулицям проз завішаних вікон. Подумав був, чи не увійти у чию-небудь хату й сказати, що от з суму та з нудьги повернувся, – послали б за архистратигом, певне… Напитися було б добре, та нема грошей, – аж у роті вино чую – щось мині тепера охота до смашного усего припала, мабуть, грошей нема… Е, не треба напиватись, од самого себе тікати, годі!!
Ніччю під 22 жовтня приснився мині буцімто Галка, старий обутий в якісь величезні чоботи, й буцім я розмовляв із ним про письменство українське, він багато буцімто балакав, а я, начебто Левіцького, спитав, чи нема часом у його зайвих «Кайдашевої сім’ї» та «Світогляда», він сказав, що є, я спитав, як він має «Світогляд», він якось закрутив носом, а прямо не сказав нічого. А хтось буцім сказав: «Ось, зібрались два українця, а балакають по-кацапськи»…
– Та коли ж той старий чорт Крутояренко, бувши при тім, і каже: «Громада повинна святкувати ваш тридцятилітній ювилей, се прикмета культури, чим більше цінять діяльність, хоч би й не особливу».
– Так і сказав: не особливу?
– А що ж, побожусь, що сказав.
– При Кучерявому?
– При Кучерявому.
– Ну добре, вали далі.
– А потім і каже мені: «Я, – каже, – аби ви тим ювилеєм зайнялися. Се, – каже, – я собі за специяльність взяв – піддавати людям розумні поради, й вам отсе раджу». Ну, я й послухав.
– Та на лисого дідька ти з тим ліз до Крокодила?
– Коли інакше ніяк не виходило. Пішов я з тим ювилеєм до Ластівника, вони кажуть, що збираються святкувати сього року п’ятдесятлітній ювилей побудовання дома Квітки в Основі і видають альбом його.
– Так, знаю, – потвердив Єхидка.
– Пішов до старого гурта – ті кажуть, що сього року уряд святкує тисячолітній ювилей прилучення Вареника до Маковника, і ювілей Кучерявого виглядав би на противну маніфестацію, бо Кучерявий написав елегію з поводу сього прилучення. Пішов до «Уміркованого сепаратиста», але щойно заговорив, а редактор мені під ніс: «Дивіться, – каже, – як через вашого Кучерявого нас розчесали! Йому не ювилей справляти, а зобов’язати через поліцію, аби більше не писав, а якби написав, то зараз же відносив туди, куди цар пішки ходить».
– Воно, може, й більше таких знайшлося, і в самій редакції «Сепаратиста», – завважив Єхидка.
– Так я й надумав: дай, думаю, їх змушу до того. Все ж… [Кінець аркуша, далі текст втрачено]
Примітки
«До повісті», «Листопада 30…», «От вечірочок…» – публікуються вперше за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп.1, спр. 48, арк. 65 – 67.
Аркуші з архівними номерами 65 – 66 – фактично один аркуш, складений удвоє. Ці тексти своєрідні тим, що виконані у формі щоденникових записів. Однак якщо текст № 2, без сумніву, є справді фрагментом щоденника, то перший і третій мають авторські помітки: біля першого фрагмента – «До повісті» й біля третього – «До сентиментальної повісті». Запис від 30 листопада (№ 2) дає змогу приблизно датувати всі три фрагменти, тому що в ньому йдеться про події 1885 p.: згадана М. – це співачка, актриса мандрівної трупи Олена Павлівна Марковська, у яку тоді був закоханий учень випускного класу Тифліської гімназії М. Грушевський. Також згадується Е. – гімназійний знайомий Жорж Ерастов та С. – прима тієї ж театральної трупи Марія Смирнова (про це написано у «Споминах». – Київ. – 1992. – № 2. – С. 123 – 124).
Аркуш 67, на якому записаний фрагмент «От вечірочок…», – окремий, але формат, якість і чорнило такі самі. Цей текст датовано: «Студня 14» (тобто грудня), відносимо його до того ж 1885 р.
…Деціями й Муціями… – названо два знамениті давньоримські роди, представники яких прославилися в історії, зокрема, як юристи і воєначальники.
«Ніччю під 22 жовтня…»
Публікується вперше за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 80 зв. Запис олівцем на окремому аркуші. Згадані Ієремія Галка – літературний псевдонім М. І. Костомарова (1817-1885) та І. С. Нечуй-Левицький (1838-1918).
«Та коли ж той старий чорт Крутояренко…»
Публікується вперше за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 49, арк. 312.
Датуємо приблизно 1895–1896 рр. лише на підставі стилістичних перегуків з «Історією однієї ночі», написаною в січні 1896 р.
Галина Бурлака
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 512 – 514.