Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

«Ото от біда…»

Михайло Грушевський

Д[ія] 1

Я[ва] 1

X.

Ото от біда, що я бачила, бідна моя голівонька. Лицяється до неї, щось на вухо їй шепоче. А до мене й не підійшов, а я єго чкала, мов роси небесної, щочаса згадувала, річі єго солодкії завше, як луна, у вухах оддавались – як він тоді казав: «Якби я міг не їхати, щоб можна зоставатись коло магніта, котрий тягне мене гірше, як залізо. А потім знов, мені здається, що [на] серці у мене одпечатався вид чийсь-то», – та тоді так на мене погледів, я почервоніла, дурна… (засмутилась). Навіки запечаталось (усміхнулась гірко)…) короткий же вік у єго… й не підійшов. А та гемонська дівчина зуби свої жовті витріскувала, як він у 5 фігурі нахилявся до ней; так би й кинулась до неї та [розтерзала] її. Гірка моя гадка (плаче), жаль зрадити, а як так – [то] би й жити не хтіла, втопилась би, або що.

[Ява 2]

(Уходить Z. у дверях.)

Від’їхала, от жаль, тепер тільки зіхати оставатись тут. (Обернувшись, бачить X. Підходить.) А, О… К… , ніде вас я не бачив по залі, скільки глядів. От ви вже самоту полюбили, – певне, закохали кого тай думаєте про свого коханого, звичайно, на самоті.

X.

Що це ви за себе знаєте, мабуть, [нерозб.] я завше тільки й роблю, що [нерозб.]. Але ж не сподіваюсь, що стало у вас часу [нерозб.] ви так вже часто [міняєте коханок], що нема часу й [потанцювать].

Z.

Що се ви на мене поклепи кладете, я, навиворот, як покохаю, то вже перемогти себе не можу.

X.

А скільком ви се казали й завіряли?

Z.

Що ви, я, мов той лицар вікопомний, завше у серці одну ношу, з нею й у труну ляжу, тільки жалко, що тепер нема вже таких поетичних обставин для кохання, нема вже, ні…

X.

(Не слухаючи єго, раптом.)

П[ане] Z., скажіть, що у вас з Y.?

Z.

Ні, нікому про се не можна сказати, ця тайна згине вже зо мною.

X.

Не шуткуйте, ви кохаєте її.

Z.

Ні, не можу. Що з вами?

X.

(Хапає єго за руку, хоче плакати.)

Скажіть, ви кохаєте її, вона вам сподобалась?

Z.

(Вбік.)

(От лиха година, що тут робить, зараз зарюмсає). Що ви, що ви, зовсім я не кохаю, що вона таке, щоб вона мені сподобалася?

X.

Ні, ви неправду кажете, ви кохаєте її, ви забули усе, що обіцяли другій, клялися не забувати її ніколи, а тепер, те… (плаче) не хочете й дивиться на її.

Z.

(От воно що, тепер згадую, торік, чи що, я за нею волочився, от напасть склалася, що тут робить). (Голосно.) Помилуйте, X., що ви себе розсержуєте, ви се напрасно кажете, не забував я ніколи. Випийте лишень води та троха оддиште.

X.

Ой, лишіть мене, не втішайте своїми криведними річами.

Z.

Помилуйте, хіба я коли-небудь захочу вас обманути, хай мені і щастя за це не буде, певне, хто-небудь заздрів на моє щастя, та наказав, та набрехав на мене.

[Далі – 4 рядки крапок]

Ось чуєте – знову музики починають, позвольте з вами оцю польку танцювати (предлагав руку).

X.

(Радісно.)

Підемо.

Z.

(У дверях.)

А усе нема лиха без добра – не так сумно тут буде.

Уходять.

Ява 3

Пані

Де се X., усе вона з цим Z. волочиться, ніяк не можу її одшукати, щоб додому йти, батько гримає на мене. Отако. І лиха їй нема, усе регочеться коло цего Z. та Ф., і Z., бодай єму пропасти, усе так за нею бігав, тра буде її дома гарно полаяти.

Ява 4

Увіходить.

[R.]

Отто дак і веселий ужин був, от дак Стецько, утяв до гапликів, гарно ти одрізав цему пузатому: Хоча й я, – каже, – перед Вашою особою атом і більш нічого, але, пам’ятуючи інші прислів’я про Федору і інші, таки думаю, що можу з вами не согласиться.

М.

Хоча оце було й гарно прикладено, але тра таки сказать, що С зробив глупство і більш нічого, пузатий дурак був, що одрізав Стецьку, дурак і більш нічого.

R.

Ет, ти вже завше вигадуєш усякі докуки, так єму й тра – хіба мало він докучав усім з своїми річами.

М.

А скажіть лишень, чи не знаєте, хто це усі танки танцював з X., щось пика несвідома мені, зайшлий, чи що?

L.

А це студент з Москви, приїхав на вакації.

М.

Ти знаєш його, що воно за птиця?

L.

А так собі чоловічок, гультяй, до спідниць дуже ласий.

С.

Тай у голові не гаразд. Ой, слідіть, хлопці, ось побачимо, що скоро буде у єго [вальса] з X., він щось прилип до неї, а вона дівка не дуже головаста і м’яка, як лой, що хочеш, то й зробить.

L.

Цитьте, ось брат її йде…

Увіходить G.

Тра, щоб розпитався хто про X. дробненько, про батька і про усе.

Я[ва] 5

Увіходить Z., шукаючи бриля.

Z.

Десь він, капосний, запропав. А вона чекає, от ще оказія, хто б єго думав, що воно таке вийде. А вона собі нічого на вроду, вид гарненький і така ще необачна, гарна дівчинка. А тепер і ночь гарна, гарно буде провожати. (Побачивши.) А, ось він, ось моя чуприна щось розкосмилась.

Ява 6

Увіходить П.

П[окоївка].

Чекає вас панночка X. Ідіть скоріш.

Z.

Іду, іду. (Про себе.)

«Когда супруг

Захочет вдруг…»

Д[ія] 2

Я[ва] 1

Затишний куток на бульварі. Купа хлопців в брилях з цигарками.

L.

Отто смердить як!

С.

А се новий освіт вулиць, тільки купують масло погане, бо треба, щоб стало голові на нову коняку. У нас теперечки скрізь прогрес, де не зирни. На що Василь, що продає сірники коло мосту, був неотеса, а й цей надів жилетку з мідяними кгудзями.

L.

(До М.) Постій, у мене цигарка затухла, дай запалити.

R.

А де Q., щось єго не бачив.

С.

Е, кого згадав, голубчику. Зцапано єго у Київі торішну осінь.

R.

Що так?

С.

Та ось решпекту не оказав квартальному, чи що.

L.

(До С.)

Та ти б прийшов, Василю, до моєї хазяйки бублейниці, вона дуже любить слухати про такі річі. «Я, – каже, – теперечка кожне утро і вечір на нигилистів анахтему читаю».

С. і инші регочуть.

М.

Еге, весело з сегочасних хлопців – молоді сили на дурацькі фейерверки та жарти розтринькають, деякі попадуться і марно загинуть, а інші, перебродивши, зробляться ще гірші од тих, проти котрих це вони йти намірялись. А діло стоїть, чекаючи рук.

С.

Е, ти вже завше вигадаєш що-небудь, наче пугач який.

Уходять.

Ява 2

Z. i X.

X.

От який гарний куток затишний, так і хочеться зірок і землі дивиться.

Z.

А я сяду коло вас та поки ви будете дивиться на зірки небесні, дивитимусь на зірки земнії, котрі для мене гарніші й дорогші од небесних (сідає на землі і зазирає їй у вічі.

X.

Ой, що ви, що ви, устаньте, ви би усе хотіли глузувать із мене.

Z.

Глузувать! О, якби ви знали, як гірко мені такі слова чути, не казали б мені сего.

X.

Хіба ж се не правду кажу я, глузуєте ви з мене.

Z.

Не кажіть, не кажіть сего, се мені наче ніж гострий (підводиться й хапа її за руку.) Як при сім блідім сяєві сяє твоя врода! Пригортає її, хоче поцілувать.

X.

Ой, що ви робите, хто-небудь зобачить.

Z.

Ніхто, нікого немає, ніхто не зуздрить мого щастя, поцілуй мене, моя люба.

Схиляється до неї й цілує її.

[X.]

(Раптом.)

Слухай, Михайло, побожися мені, що ти кохатимеш мене завше, не покинеш, не проміняєш мене ні на кого, ось перед цими зірками святими побожись мені.

Z.

Цитьте, ось йде хтось.

Я[ва] 3

Писар і покоївка.

Писар

А се ви напрасно, Пелагея Карповна, се він інтригує і ви повинні наплювать на єго речі, а що каже він про… , то вона ж мені кума, я з нею хрестив у швейцара гімназичного, у Степановича.

Покоївка

О, се ви так тепер кажете, ви завше готові зрадити, усі ви такі кавалери коварнії…

Писар

Дивіться, якась то парочка рандеву назначила.

Покоївка

А се баришня X. з паничем Z., чи ба, свята та божа.

Я[ва] 4

Z.

(Глядючи слідом за П. і Н.)

От чудовна парочка, чули ви, X.?

X.

А, що? (Прокинувшись наче.) Я нічого не чула. Дивітесь, як гарно, як любо усюди, де не зирнеш.

Z.

(Подивившись наверх.)

Гарно, правда Ваша. Але – час додому Вам, а то мама Ваша дорікатиме мені за Вас.

X.

Не хочеться. Отак би завше седіла я тутечки.

Завіса.

Дія третя

[Ява 1]

Комната у хаті Р. За столом седять М. і Z.

Z.

То й ти кажеш мені не переводитись з Москви?

М.

Ні, не варт, тай нащо? Хіба дорого у Москві, чи що, дуже жити?

Z.

Ні, не те. Усе ж таки ти знаєш, хоча й я зовсім од свого одбився… et [cetera]…

Ява 2

Увіходить покоївка.

Z.

А, се ти, Докійко.

П[окоївка]

Я, паничу.

(усміхається.)

Z.

А чого тобі, іди-но лишень сюди.

П[окоївка]

Чого вам, паничу?

Z.

Почкай-но, щось хочу тебе спитати.

(бере її за руку та притягує.)

П[окоївка]

Пустіть, паничу, не пустуйте. (Z. зачіпає її). Пустіть, ато хто-небудь побаче.

Z.

(Притягує ще більше до себе, хоче обняти.)

Отто, яка ти бриклива.

Ява 3

X., Z. і П[окоївка].

X.

(Раптом увіходить.)

Ай…

Z.

(Одпускає П[окоївку] і дивиться на її. П[окоївка] скоріше уходить.

Z.

Здрастуйте, X., Ви, певне, до сестри? (От принесла тебе лиха година).

X.

(Дивиться на Z. пильно, раптом повертається й хоче йти.

Д[ія] 4

О[дміна] 1

Я[ва] 1

Батько, М. і X.

М.

Здрастуйте, Б., X.

Б[атько]

А, здрастуйте, М., що це вас так довго не бачили?

М.

Та моє діло непосидяче, бігаю цілий день – то по урокам, то так задля якої потреби.

Б[атько]

Отто ви, хлопці сегочасні, бігаєте усе, а діло не робите, тільки усякими препоганими ділами займаєтесь.

М.

Якими препоганими ділами, що це ви, схаменітесь.

Б[атько]

Отто, співаєте як солодко. Он у газетах усе страхи які пишуть про оцих нигилистів.

X.

Та що усе про їх та про їх. Хто тільки не прийде, ви усе про своїх нигилистів, ось скоро обминатимуть нас через їх десятою вулицею.

Б[атько]

Ет, базікаєш чор’зна-що, се таке діло, як се можна, не лізь не у своє діло, тут тільки що хочеш з розумним чоловіком побалакать про їх, та ти й не даєш. От хтів я вас спитати, невже правда, що оці нигилисти й з собою скрізь динаміт розносять по домам й усіх примушують нигилистами бути, а хто не схоче, то зараз ударять оцим своїм динамітом по пиці тай уб’ють.

М.

Ні, се вже вам збрехали трошки, XZ.

Б[атько]

I я так думав – се мені WV розказував – невже ж таке, думаю собі, не можна примітить, що ось чоловік цілісенький день з динамітом ходить. А ось правда, що…

W.

А слухай-но, XZ, там до тебе Гаврило прийшов і тебе викликає, іди лишень.

Б[атько]

Зараз, зараз, от і побалакать не дадуть, сучі сини. А я тільки хотів…

W.

Та йди-бо, ну.

Б[атько] уходить.

Я[ва] 3

М. і Х.

X.

(Ніби прокинувшись.)

Що ви, Ми…

М.

Хтів я з Вами про одну річ побалакать. Не знаю, чи маєте охоту.

X.

Що таке?

М.

Ми друг друга вже знаємо не рік і не два, Хт., завше Ви, спасибі, були до мене ласкаві… Вибачайте, як спрошу Вас: чи кохаєте Ви мене?

X.

(одвертається від єго.)

М.

Я не питав [би] Вас, якби міг, але більше не можу вдержатись – через 2 дні тра мені їхать, Бог єго зна, чи швидко побачимось, не томіть мене, Хт., скажіть свою волю.

X.

Мені дуже жаль, що не можу дати Вам иньчого отвіту, але ж мушу сказать – не люблю я Вас і не можу Вашою жінкою бути…

М.

Невже ж, подумайте, Хт., перше Ви до мене були ласкаві, казали, може, не забули, що Ви завше раді, як мене бачите.

X.

Покиньте сю річ, М. Якби Ви знали, яка я нещаслива, не мучили б Ви мене так своїми докорами. Не можу я піти за вас.

М.

Яка ж сему причина, скажіть, добрі будьте, хіба покохали, може, иньчого?

X.

Мовчіть.

М.

(Пильно придивляється до неї.)

Так се правда, що кажуть по городу. Але ж він Вас кине, насміється над Вами.

X.

Хто Вам се сказав, він не такий ледащо, ні, й у єго є серце і совість. Ви ось совісті не маєте, що турбуєте мене.

М.

Вибачайте, не кажіть, серце не гаманець, мотузком не стягнеш, в кешеню не сховаєш. Що ж, бувайте здорові, може, спом’янете часом мене, бідолаху.

X.

Прощайте, пошли Вам, Боже, усякого щастя, забудьте скоріш мене.

М. уходить.

Я[ва] 4

Х. сама.

X.

Бідна моя голівонька, чом я така нещасна, чом се він не йде до мене. Хіба помолитись, щоб прийшов. А він такий гарний був тоді, як обіцявсь мене вірно кохати… (замислюється.) А що, як справді він мене розлюбить і кине, як каже М., от тоді ця капосна покоївка… але ж він казав, що розмовляв з нею про якісь домашні потреби… А як справді… ні, сего не може бути. Що то він тепер робить?

Підходить до старенького п’яніна і грає з великим чуттям, але не чисто «Віють вітри…». Замислюється.

Голос матері.

X., де се ти…

Яв[а] 5

R.

Здоров був, брате.

Б.

(До єго [нерозб.].)

А здоров, R.

R.

Щось тебе нігди не бачу, і сам ти щось змарнів і з лиця спав? Чи не покохав часом? Але се, здається, для тебе діло приємне, не змарнієш від сего?

Б.

Е, яке там кохання, сам, певне, бігаєш за якою-небудь, то й у голові тільки думки, що про це.

R.

Ні, справді, як ся маєш, скажи правду, ми ж, здається, з тобою товариші не з учорашнього дня.

Б.

Та ось сестра моя щось якось погано ся має. Не знаю, що з нею, а дуже вона мені смутку завдає. Сам знаєш, брате, вона для мене мало не усе.

R.

Знаю, брате, твою сестру. Може, думаєш, маєш на приміті яку-небудь причину?

Б.

Не знаю, здається, ніякої нема. Хіба, може, покохала. Може, чув що-небудь, із сторони видніше, аніж мені.

R.

Не знаю, що тобі й сказать. Доводилось чувать, але ж не няв віри.

Б.

Що? Про мою сестру вже навіть по городу усякі казання плетуть?

(Ускакує.)

R.

Та не дури лишень, брате, ще, може, й брешуть.

Б.

Та кажи швидчій, що таке.

R.

Та ось кажуть, буцімто покохала Z.

Б.

Оцего проклятого панича, що одцурався од своєї мови і свого народа і копилить губу з своєю кацапською Москвою?

R.

Та не бісись, слухай лишень попереду. Кажуть, буцімто він мав декларацію і бачили їх, як вони цілувались на бульварі, прибавляють ще дещо иньше.

Б.

Хто це каже, який сучий син? Пельку єму перерву, поганому виродку.

R.

Та не лютуй. А потім наче він з нею бачиться перестав, і від того вона і журиться.

Б. мовчить.

R.

Та що ти дуже на се здаєшся, се ж, може, усе брехня.

Б.

Слухай, R., мені теперечки не до розмови, піди лишень, покинь мене на самоті. Прощавай.

R.

Та що з тобою, чого ти так хмуришся?

Б.

Нічого, нічого.

R.

(От ще, чого доброго, й шкандалу наробить). Так прощай.

(помовчавши.)

Б.

Прощай, прощай.

(повертається, уходить.

Я[ва] 6

[Брат X.]

Дак ось воно що, ось чом вона така смутна та невесела. Але се, може, усе трохи і набрехав R., він хоч хлопець і гарний, але язик має чималий, і не дуже твердий. Тра саму сестру розпитати. Де се вона (у двери.) Мамо, мамо, де се X.?

Я[ва] 7

Брат і сестра.

Б.

Слухай-но, X., йди лишень, маю тобі щось сказати.

С.

Що таке?

Б.

Іди, сідай сюди. Що з тобою, ти усе журишся, [мучишся].

С.

Нічого.

Б.

Ти, певне, пам’ятаєш, як ми з тобою маленькими завше були укупі (тра її сперва розжалобити).

С.

Еж, усе пам’ятаю.

Б.

І трохи підросли, завше ти зі мною про усе радилась, чи що зробить треба, чи обідить тебе часом хто. І, може, пам’ятаєш, обіцялась ти мені. Що як буде часом тобі яка лиха причина, усе розказати і порадитись. Правда?

С.

Правда, братику.

Б.

І завше ти так і робила, а ось теперечка хочу я, щоб ти мені розказала своє лихо, бо я бачу, що воно в тебе є.

С.

Ой братику, як хочеш знати правду, дуже я нещаслива.

Б.

Що, кажи скоріш.

С.

Слухай-но, таке лихо – я покохала.

Б.

Ну, тут лиха небагато ще, кого це?

С.

Та молодого Z.

Б.

(От тобі й на, [воно лихо] й справді, погано). А він тебе теж кохає?

С.

Ой, не знаю, не знаю, братіку. Перш він казав, що кохає, а тепер щось і сам не приходить, і листа не пише, певне, чи не покохав другу (плаче.

Б.

Та, може, він слабий, чи нема часу?

С.

Е, ні, прийшов [би], якби кохав, а то нема, така вже я безщасна, не знаю, що й робить.

Б.

Та не журись, сестро, ще воно обійдеться й усе гаразд буде. Тай хоть би й він другу полюбив, чи варт убиватись.

Д[ія] 4

Од[міна] 2

1. Z. міркує сам з собою.

1. Брат і Z.

3. Сам Z.

Д[ія] 5

1. Де б тут тра розм[ов]у жартливу С і дівчини иньшої.

2. Мати шпиняє дочку.

3. Z. та дівчина.

4. Дівчина.

5. Апофеоз.

Од[міна] 2

1. Хлопці мір[кують].

2. С. чутка про смерть.

3. Отто дурість, стільки гвалту чортзна з-за чого.


Примітки

Автограф чорнового начерку п’єси без назви «Ото от біда, що я бачила…» публікується вперше, зберігається у: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 175-191.

Про першу невдалу спробу написати драматичний твір є згадка в щоденнику М.Грушевського:

«Хочу дуже писати, але ж що? Драму почав – не можу, світу-людей не знаю, не бачив. […] Щоб знать людей, тра з їми завше коловодитись й торочитись, а я на се не дуже здатний, хоч иньший раз і рад був би бути яким-небудь джигуном» (запис від 7 травня 1884 р.) // Київська старовина. – 1993. – № 5. – С. 22.

Таким чином, цей начерк можна датувати приблизно квітнем 1884 p., хоча не можемо з певністю стверджувати, що в щоденнику згадана саме ця драма.

Схоже на те, що не всі аркуші цієї чернетки збереглися, крім того, в архівному зшитку деякі аркуші переплутані. При відтворенні тексту ми намагалися, де це можливо, виструнчити дію п’єси, керуючись позначками автора щодо порядку актів та сцен.

Хоча й я, – каже, – перед Вашою особою атом і більш нічого… – тобто дрібнота, нікчема. Цей жарт, очевидно, побутував у колах старших гімназистів, які, вивчаючи фізику та початки філософії, вже оперували словом «атом». Поняття про атом як про найменшу неподільну частку матерії вперше сформулювали древньоіндійські та древньогрецькі філософи. На міжнародному з’їзді хіміків у 1860 р. були прийняті визначення понять молекули й атома. Наприкінці XIX – на початку XX ст. фізики відкрили структуру атома, і стало зрозуміло, що насправді атом не є неподільним.

«Когда супруг/Захочет вдруг…»– «Когда супруг / Захочет вдруг / Домой случайно поспешить…» – початок арії Єлени з оперети Ж.Оффенбаха «Прекрасна Єлена» (1864). Жанр оперети, як вважають, виник у 1855 р., й одразу ж дотепні та життєрадісні оперети Ж.Оффенбаха стали надзвичайно популярними у Західній Європі та Росії.

Б[атько] уходить –далі в первісному варіанті автографа були ще дві репліки, які потім М.Грушевський перекреслив таким написом: «Переделать без ведома матери». Подаємо їх далі:

Слухайте, ТМ, хотів би я поспитати вашу дочку, про те, самі знаєте.

Мати.

Знаю, знаю, тільки не знаю, чи буде що-небудь з сего, щось вона дуже похмурна та журиться, від чого – Бог зна.

(Підходить до неї).

Що ви, Ми…– так у автографі. Можливо, саме цього персонажа М.Грушевський хотів назвати «Михайлом», і його прототипом мав бути сам автор. Однак у попередньому діалозі дівчина X. так називає свого коханого Z. (єдиний випадок повного імені у цьому тексті), і М.Грушевський, мабуть, згадавши це, не дописав імені тут, залишаючи найменування дійових осіб на час пізнішої обробки твору. Ймовірно, що автор, компонуючи п’єсу, приміряв» до себе різні амплуа – джигуна і резонера. Перше, як він сам не раз писав у юнацькому щоденнику, хоч і вабило часом дуже, йому не вдавалося, було невластиве його натурі, а друга роль – це якраз і була природна стихія реального М.Грушевського. У попередніх сценах з участю «М.» саме йому припадає висловлювати щоразу найбільш помірковані й обережні, на відміну від хлопців-ровесників, оцінки подій та людей. І такою позицією він вирізняється з-поміж гурту однолітків. Виразно впізнається позиція автора також, наприклад, у поведінці Василя Гребченка (з драматичного діалогу «Прощальный день») чи студента Іваницького (з фрагментів пізнішої повісті без назви «В актовій залі університету починався діспут…»).

не змарнієш від сего – наступна репліка брата починалася словами: «Не жартуй, мені справді невесело, друже», які автор закреслив.

ось чом вона така смутна та невесела – далі фрагмент, закреслений автором: «Та й нічого, уже по городі усі цокотухи в усі дзвони дзвонять, а я собі пораюсь, наче нічого й нема. Тра скоріще як-небудь се діло справить, я сего так не оставлю, тра тільки…» (Арк. 187 зв).

Мамо, мамо, де се X. – наступна частина тексту, записана на лицьовому боці арк. 189, перекреслена автором:

«Д[ія] 4. Я[ва] 6. Так ось воно що, ось чом вона бідна ходить смутна та журиться. Цей проклятий, гаспидський панич, котрий часом так любить торочить страстні монологи про вільну любов і женську рівноправність, заду[ма]в насміятись на[д] бідною дівчиною. Він дума, що як ми з простого роду, що наші батьки не здирали шкури з меншого брата, то він має право знущатись з нас. Хай піддурює дурних, котрі справді за розмальованими цяцьками єго капосної натури не бачать, нас не піддурить (змолкає, ходить трохи по кімнаті). Але се ж тра перше навірняка узнать, може…»

бо я бачу, що воно в тебе є – первісно в автографі наступними були такі репліки:

С.

Ні, братику, се я так собі, а лиха в мене немає.

Б.

(От, не хоче казать).

Дуже радий, що нема, але ж… – автор закреслив.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 372 – 380.