Міліон
Михайло Грушевський
(З дневника)
1 квітня. Я переїхав сього дня на нове помешкання: запримітив його ще торік, дуже мені впали до вподоби сі яри, вкриті некультивованим вишняком, се подвір’є маломістечкове, застелене моріжком, – та доперва тепер вдалось мені його захопити – щоб триматись по змозі якнайдовше. Та і перепровадження сей раз для мене було менш прикре, ніж звичайно, і я справді стоїчно перетерпів сокрушеніє моєї софки і покричав на фірмана лише з обов’язку; здається, і фірман прийняв моє кричання так же формально і переслухав ще з більшим стоїцизмом.
Але досить про се. Сього дня більше зібрання з нагоди роковин, і я хочу сказати дещо: я виходжу з того, що теперішнє бабрання – то грання лише в ідею, ut aliquid fieri videatur, і з сим треба раз покінчити, вареникофилів ми не потребуєм, а правдиві сторонники най візьмуться за роботу – як за роботу справді, не оглядаючись на «обставини» і «лихоліття». Ширити ідею в масах треба на широкий розмір і застановиться над призбиранням фондів. Народна робота, що оперує сотками замість міліонів, – се карикатура. Але вже час йти.
2 [квітня]. Вчорашні сходини «удалися», себто ми заспівали й розійшлись…
Сказали славословія всім «стовпам» по черзі і «пару теплих слів» для народа, за те спорожнили престрашенну батарею фляшок. Utile cum dulci. Я, розуміється, теж дістав великі брови і штуркання чарками з гурмою патріотів, але… Так іти далі не можна. Був і дядько, сей вар[е]ничайший патріот, щось хтів казати мені й просив прийти в суботу. То ще цікавий тип. Мати такі здібності, таке розуміння світу, такі колігації й таке независиме становище, й так ганебно-пасивно коритись перед «обставинами» і шкурним інтересам жертвувати все – та й не шкурним – а сибаритським.
4 [квітня]. Був вчора у дядька. Цікава річ! Омеляненко, теперішній ректор, приятель дядька, здається, від власних хрестин, питався його, чи би я не пішов на надзвичайного до Гурієва, де реформують університет на нове копито і виганяють старий персонал, тож потрібують «людей без забобонів». Назбирали з усіх університетів тих беззабобонних, як ватагу кондотьєрську. Розуміється, я подякував. Дядько дуже здивувався.
– Пішов Терентьєв, автор радикальних статей про централізм, і Дементьєв, той що…
– І наш славний патріот Слимаченко і «непримиренний» Робаченко.
– Тож то я й не розумію, чому б і тобі?.. Відразу надзвичайним, чого ти тут ледве чи діждешся і за п’ять літ.
– Можливо, що й ніколи, але скаржитись на «лихоліття» й самим те лихоліття іншим нести, то трохи неконсеквентно.
На тім ся розмова й скінчилась. Поговорили ще про сходини. Розуміється, «обставини»…
Про сходини говорив сього дня з Кр. і Мор. Вони годяться, що далі в тій компанії до нічого не дійдеш, треба вибрати здоровші, енергічніші елементи й з ними робити. Розуміється, вічне говорення про брак фондів, але стовпи і тут однаково небагато помагають. Хиба для поради. Се все мене дуже подражнило; ходив до пізньої ночи під сим парком, що навпроти. Дядько казав, що се вілла Галущенка, і він тепер тут мешкає. Чудесні липи починають розвиватись і пахнуть, віє весною.
6 [квітня]. Був дядько у мене. Омеляненко казав, що я зле записаний, і що для мене в тутейшім університеті слабі вигляди, і радив іти до Гурієва; розуміється, дядько умовляв, а я відпекувавсь; щоб звести на що інше, говорив з ним про потребу фондів. Він мав стільки приятелів межи грошевими тузами, яку складку міг би спорудити! Дядько, одначе, на се промовчав, зате дав мені спасенну раду (ми ходили хідником попід парком):
– Знаєш що, Іване, як тобі так треба грошей, хочеш, я тобі висватаю середню Галущенківну, і ти дістанеш міліон посагу на задовольнення своїх планів.
Я засміявся, а він знову:
– Я не жартую. Я міг би оце, як стоїмо зараз, іти до них з тобою. Ти магістрант і міг би бути в сій хвилі надзвичайним, значить, представляєш «партію».
Я подякував його за його родинну прихильність і сказав, що не маю охоти йти, бо маю іншу роботу. Розуміється, Галущенківни мені не треба, але якби можна було з Галущенка здерти що-небудь «на благое учреждение», то я б згодився ходити до нього на кождий двунадесятий празник протягом року.
7 [квітня]. Везе мені з тою «надзвичайною», якби з чим добрим. Сьогодня [цей абзац перекреслений автором].
8 [квітня]. Вчора був на іменинах у Паращинських, було сила народу, багато хлопців з породи «розважних» і «добронадійних», з чудесними краватками і фризурами, і відповідних до того панн. Я, може б, і не пішов, бо помалу емансипуюся з різних свояцьких обов’язків, святочних візитів і іменинних всесожраній, але сподівався бачити Антоніну.
Дійсно, вона була і я за вечерею се дів коло неї. Говорили за останні події, але якось не йшло. Як звичайно, я вертався в досить мінорнім настрої по тому. Звичайно – я все незадоволений, розчарований по тім, як її бачу. Се дивна річ. Мені здається, що вона мені подобається як дівчина, але я все не найду ключа до її душі, не знайду в ній чоловіка.
Якби, принаймні, вона могла залюбитися в мені, щоб я міг бути певним щодо свого впливу на неї, але се все для мене загадка. Я й сьогодня рано був злий і не мав охоти до роботи, хоч мав ранок вільний і навмисно не ходив навіть до бібліотеки.
9 [квітня]. Сьогодня був в бібліотеці, сходжу згори до салі, дивлюсь – Терентьєв і Дементьєв, Слимаченко і Робаченко, і Омеляненко з ними – він же щось ніби за фактора в справі того гурієвського університету. Побачивши мене, покиваша глави і помаваша руками своїми.
– А от іще один колега, – возопив Слимаченко.
– Ходіть, ходіть до нас, юноша, – ласкаво закликав Дементьєв, перейнятий свідомостю свого повищення на гурієвську катедру.
– Вареники від вас не втечуть, пересидите кілька років між німцями та й вернетеся знову на свободі забавлятися в сепаратизм, – потішав Терентьєв.
– Наука космополітична і не зв’язана ні часом, ні місцем, – зауважив на се з натиском «непримиренний» Робаченко.
При тім вони ласкаво тріпали мене по плечах, а Омеляненко, споглядаючи розчуленим оком на сю групу примиренних «крикунів», простирав над ними дісницю і шуйцю свою, як би благословляючи їх, без різниці національностей і напрямів на служение коло жертвенника вседержавного лаполизання.
Наостанку я перервав сю ідилічну сцену, заявивши Омеляненку, що не можу іти до Гурієва і прошу на мене не рахувати. Счинився вопль мног, Слимаченко з Робаченком почали вичисляти мені всі пенсії, вигоди й вигляди, які чекають кожного беззабобонного чоловіка в Гурієві, а Терентьєв з Дементьєвим лише зміряли мене очима і відійшли.
– Козацькі фантазії, – сказав Терентьєв.
– Недовго потривають, – відповів Дементьєв йому в тон. На сім скінчилось.
Ага, мав цікаву розмову з «многонадійним» Богуном, з яким носяться тепер, як з великим світилом науки in spe. Бачив його в бібліотеці, питав, з котрого фаху буде він кандидувати на стипендію.
– Я зовсім не думаю, – відповів, – яка користь? Побирати два роки жебрацьку стипендію, щоб потім сидіти невідоме число літ магістрантом і доцентом. Я маю знайомості, й можу бути за кілька років совітником губернського правленія, а потім і віце-губернатором.
10 [квітня]. Сьогодня (неділя) прийшов дядько перед полуднем.
– Бачив Омеляненка, казав, що ти вирікся. А я думав, що ти передумаєш і навмисно не казав ще йому. Се чисте божевілля не взяти катедри і зістатися в повітрю надалі.
– Якби мене так інтересовала кар’єра, я б не чекав катедри в Гурієві, а поїхав би, як зберали волонтерів туди на посади адміністраційні.
– То що інше, але ти займався б наукою й там однаково, а міг би по кількох роках вернутись сюди. Хіба ти не бачиш, що в теперішніх обставинах ти однаково нічого не можеш робити тут.
– Чому не можу?!
– Хіба розбити собі голову в мур? Одиниця не може переробити історичного процесу. Все залежить від життєвої сили народу: переживе він лихоліття і не пропаде – виграно, не переживе – програно.
– Але можна в ньому зміцнити або ослаблювати сю життєву силу, силу сопротивления – се щонайменше. Що ж до одиниць, то вони багато можуть, коли хочуть.
Дядька, очевидно, ся розмова знудила і він з утіхою схопився і сказав:
– А я й забув, я тебе прийшов кликати на вареники, буде Галущенко, генерал Рубайло і ти четвертий, зберайся й підем!
– Се на оглядини, – засміявся я.
Дядько трохи замішався.
– Не на оглядини, але се цікава компанія і може тобі придатись.
При тім ми порядно подзвоним чарками, як сього вимагає присутність Рубайла.
Я при тім мав свої гадки щодо можливої користі сих знаємостей і не відмовлявся, хоч зрозумів, що дядькові заїхала в голову думка оженити мене з Галущенківною. Він, безперечно, мене любить, скільки позволяє йому сибаритська натура, і я навіть певний, що й моя «нерозважність», як він не воює з нею, йому приємна: от, мовляв, які в нашім роді є завзяті брикуни, чхав на все – й кінець.
Коли прийшли, надійшов Галущенко – йому дуже усміхалася перспектива бути в маленькій компанії разом з Рубайлом, і він з вдячності дядькові за посеред[ництво… Далі текст відсутній].
Примітки
Перша публікація – у виданні: Грушевський М. Із літературної спадщини. – К., 2000. – С. 311 – 314.
Друкується за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 261, арк. 1 – 9. Датувати твір можна орієнтовно рубежем 1880 – 90-х років, з огляду на близькість теми та стилю до повістей «Приват-доцент» (1891) та «Пан» (1888 – 1895).
Текст на окремих аркушах, їхня нумерація переплутана при архівному описуванні: текст першого аркуша продовжується на звороті другого, текст другого – на звороті третього і т. д., що не було враховано при першій публікації. Окрім того, не всі аркуші збереглися. Представлений тут текст – спроба реконструкції цього незавершеного твору. Логічні пропуски позначаємо крапками у квадратових дужках.
… чи би я не пішов на надзвичайного… – тобто на посаду надзвичайного професора. Цю посаду в університеті надавали тим, хто захистив магістерську дисертацію і мав певні успіхи в науковій роботі. Наступним і вищим щаблем викладацької кар’єри була посада звичайного професора.
… як ватагу кондотьєрську – тобто як найманців-штрейкбрехерів. М. Грушевський намагається засобами езопової мови пояснити, що причиною такої незвичайної для університету події, як заміни викладачів, очевидно, стали політичні чи національні переслідування.
Розуміється, я подякував – тобто відмовився, подякувавши.
… на кождий двунадесятий празник… – дванадцять найважливіших після Великодня свят у православ’ї, присвячених подіям земного життя Ісуса Христа і Богородиці.
…покиваша глави і помаваша руками своїми – тобто кивали головами і махали руками – граматична дієслівна форма імперфект церковнослов’янської мови.
Галина Бурлака
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 499 – 502.