Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Незакінчені твори / «Розум… Ге, хто опише, намалює…»

Незакінчені твори

«Розум… Ге, хто опише, намалює…»

Михайло Грушевський

1

Розум… ге, хто опише, намалює, хто єму пісню-хвалу заспіває? Гей ви, лірники, кобзарі, співаки живії й умерши, а ну-бо лагодьте інструмент, співи складайте, заспівайте нам пісню, та таку, як той розум, величну й велику! Ге, мовчите, й мовчіть, й хто з людей засягне єго, хто знайдеться сказать, що збагнув єго? Наче велетніми крилами підійме він чоловіка високо, високо над землю, хмари й туман перед очима розіб’є й бачить він широко й далеко, ні гори, ні степи, ні луги темні не заст[упаю]ть єму. З високості своєї назирає він метушню людську й життя великого Божого світу, він бачить не дрібні зразки, шматки того життя, як комашине око простого чоловіка, а усе, наче докупи зібране й на одній дошці намальоване. Жадна річ не зупинить його, не злякає, [с]крізь прогляне своїм поглядом. Наче орел довгокрилий, не злякається він сонця, не посліпнуть єго очі з того сяєва; потиху, помалу роздивиться він до єго, знайде й плями, й урази, як не ховає воно їх за своїм промінням, не сховає їх од очей, розумом погострених, підкріплених. Орел, намахавшись міцними крилами, налітавшися по високому блакиту, кидає його, поспішає на своє кубло. Там, забувшися й [про] силу, й про гордість свою, куняє, підвернувши голову під широке крило. А є діти – з дітьми снідає яким-небудь бідолашним ягням, пестить їх з своєю орлицею, залишивши думку й [про] високі гори, над якими літав він, й про ясне блискуче сонце з плямами єго. Гарно єму в кублі єго, без того кубла остогиділа єму б давно й блакить, й сонце, й гори, й степи. Шкода орлові, як кубла в єго немає.

2

Є місто на світі. Над тихою, широкою річкою простягнулося воно. Одбиваються у синіх хвилях розкішні палаци, будинки, сади, мости. Над домами стирчать шпилі дзвіниць, хрести, бані вилискуються, блище шкло у шибках, на річці кораблі, пароходи, галери усякі запрудили, біліють паруси, чорніють мотузом обвиті щогли. Гук, шум стоїть над тим містом, наче над ярмарком, ворушаться, метушаться, клопочуться збиті докупи люде. Там од ранку й до ночі б’ються вони, вириваючи хліб з рота один другого, душать, б’ють, кривдять без ліку; усі до сего звикли, до бахурства й бідоти, до кривди й ураз, і звуть се життям цивілізованим. Там втомлюються люде, нічого не роблячи, й прокалатавши вік свій, нічого не зробивши, лягають в труну; так од колиски й до труни усі грають лицедію, й так [звикли] до того лицедійства, що думають, що то й є справжнє життя.

Велике се місто, далеко йде слава про єго, щодня, щоночі везуть туди кораблями й машиною людей, що з усего світу збираються туди.

Чого ж їдуть вони, чого поспішають – чи не хочуть почути казаній якого-небудь богослова, як він буде посилать в пекло й вирятовувать звідти, чи, може, подивитись на чудні малювання, чи побачить, як який-небудь великорозумний буде з мавпи чоловіка претворяти, або (розумні стали люде) нові оселі де-небудь на зірці оселяти. Може, з’явився співець, що усіх соловейків заломив, або які-небудь співи складає про кохання, соловейка й инчі річі, може, пекарня яка диво-дивні страви вистача?

Ні, їдуть багато й за цим (найбільш за остатнім та ще за чимсь), але не в тім сила, не з-за сего люде з усего світу збігаються.

3

Є там чоловік. Книжки на листочках своїх обнесли єго прозвисько круг усего світу. Знають єго й там, де зубчатим муром на півземлі простяглися дикі Кордільєри, й там, де тихі хвилі святого Ганга, пробігаючи, заглядають у тихі, пустії пагоди. Слово єго слухать збирається сила [людей] зусюди, чередою ходять за ним ученики. Бо то чоловік з превеликим розумом. Він ні пісень складать, ні вишукувати нові сили земельні, ні в’язати чудовими візерунками гук музики, – усе єго сила, усе кеба єго той розум і кажуть, що не було такого розуму з того часу, як з’явився світ… Своїм ясним оком придивляється він до минулого життя людей, до сегочасного, до їх праці, до їх думок, річей, роздивляється до тих кумирів, що поставили вони, до їх мети, до їх надій і бажаній, й цінує їх. Як лікар ножакою роздіймає він їх й помалу, за разом раз одбирає в їх правду й помилки (химороду), одділяє справжнє, правдиве, живуче, од помилок, вигадок, оман. Єго не зупинить ні старая слава, ні величия річ, ні сила послідовців, адептів. Багато «розвінчав, скинув з престола» він такого, перед чим звикли хилитися мовчки люде. Багато сичить на єго недоумків, але ніхто не стане, не здужає стати просто проти єго, того нечоловічого розума.

4

Покої «нашого Розума», або й просто Розума (так кличуть єго між собою єго ученики), невеликі й нерозкішні. Он вони у третьому ряду сего великого будинку, п’ять вікон вряд по ліворуч – от й уся єго оселя, хоч би міг він жити у розкішних замках, у багатих палацах. Ось покої ті – сіни й велика, довга кімната. Не сяють тут витребеньки, не рябіють килими. Під стінами довгими рядками стоять шафи, меж ними й на них – статуї марморяні, малювання – хоч і небагато, та зате не у одного мистця й рогом очі лізли, їх забачивши. Вікон багато, вікна великі, не завішані, не заставляні, світу й по кутках доволі. От і ліжко, сірим килимом застелене, а над їм кілька поличій – батько, мати, покійна сестра… А ось й сам хазяїн, невисокий, трохи похилий, руса сивувата борода вкриває щоки, ясні очі визирають з-під чола, а те чисте, без жадної зморшки, й наче на єму сяє сяєво духа.

Він устав з-за своєго стола, потяг руки, випрямив зігнуту спину… Він дописав останній розділ свого писання, сегодня вечером за їм прибіжить видавець, ніччю надрукують єго десять друкарень й полетять єго слова круг усего світа, мов дощ над пересохлу землю. Розум устав, одкинув волосся, що на чоло впало, розчинив високе вікно, сів на єму, прихилившися до рами, й зирнув униз на вулицю, на безкраї ряди будинків й вікон.

5

Чудний був чоловік той Розум, із инчими людьми несхожий. Усего того, чим живе люд, – надій, бажаній, страху, снаги не знав він з того часу, як побільшав. Той великий, нечоловічий розум, що дав єму Біг, царював над ним єдиновладно. Кожний ідеал, кожне почуття, бажання, мов хімік, розбирав той Розум, знаходив ті річі, з котрих складались ті ідеали, бажання, почування: річі зовсім не варті шаноби й бажання. Самі найвищі, найсвятіші, найкращі, які мають їх люде, річі не вистоювали перед реактивами, спеціями того розуму, вони розпадалися, розбиралися й пропадали з тим і чари, й омана їх. Він не розпинався за ідеї, не ліз на стіну од якої-небудь людської кривди, єго не вражали людський гармидер, людська дурість і безголов’є. Він не [напинавсь] [на] ті кайдани та диби, в котрі закував себе чоловік, ті ярма, куди він простягає свою шию. Розум єму казав, що [сила] чоловічка якого-небудь, хоч й великого, нічого не зробить, що з сего складається усе життя чоловіче, що таким чоловік вийшов й буде се усе, поки він буде. Що усі напинання й розпинання, усі великі ідеали – химери, котрі конечне теж потрібні, без їх теж не може бути чоловік. Усе, що діється, що діялось, – частина життя людського, порушиш що-небудь – й порушиться усе життя, та й порушити не можна, поки не порушить єго саме життя своєю довічною силою.

6

Усе те, чим красить життя своє чоловік, іноді й піддурюючи трохи себе, усі втіхи, самі найвищі, найкращі, найсвятіші, як їх мають люде, річі не вистоювали перед Розумом, перед єго хімічними реактивами. Вони розпадалися, а з тим зникала і їх омана, їх чари. Через се усе, що тішило чоловіка, – од бідажи-робітника, сливе не оддихаючого од щоденної праці, до якого-небудь великовченого й злидней не знаємого добродія, не тішило того Розума, він не знав ніяких тих радощей, веселощей, як не знав ні горя, ні помилок. Розум усе розбивав, а що він давав натоміс[ть]? Давав бачить розуму, що він вище, що він над усі ці втіхи, бажання, поривання, страхи, але сього дуже мало. Така вже порода чоловіча, що розум у єго особне, особне душа й серце, кожен своє робить – розум каже, що не варт, а чоловік так зробить, як схоче серце, хоч потім й буде каятись, але хоч хвилину єму здавалось, [роблячи] те, що робить він гарне, хоч хвилину не слухав він розуму й через те щасливий. Розум не знав такої хвилини, поривання сердешні руйнував розум, забивав, не давши розвою, й через се, не вам кажучи,


Примітки

Перша публікація – за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 36-40.

Датуємо приблизно 1885 роком.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 363 – 365.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 693

Модифіковано : 6.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.