«Ні, усе тепера, хвалити бога, перемінилося…»

Михайло Грушевський

– Ні, усе тепера, хвалити Бога, перемінилося, як я тепер подивлюсь. Тепер як хто й кривдить, то усе дивиться, як би потихеньку, щоб ніхто не дізнався, напаскудить, та нишком; а то, бувало, й не соромляться, чисто розбійники були й нікого не боялися.

Так сказала хазяйка-попадя. Ми тільки що семейственно випили собі одного самовара із великих рожевих мисочок і ждали другого, сидючи круг широкого столу увечері. Надворі було тепло й тихо, аж надто, звичайне влітку. З вікон ледве повівав теплий вітер, полум’я свічки колихалось, принаджуючи якихось сірих маленьких метеликів. Попадя устала з-за столу і, держачись за стільця, розповідала. Вона була пристаркувата й товста, але жвава й бадьора, її опасисте лице раз у раз усміхалося, жартуючи, а очі, ще ясні, весело грали. Й хата була якраз її під постать – низенька, стара, завішана малюнками, оправленими й просто голками прибитими; хрещаті крокви були помережані, а на середній вироблено: «Благословеніем Отця, с помогою Сына и со спешеством Духа Святого создася дом сей коштом ієрея Стефана Колачевського».

– От щоб недалеко брати, адже ж чули ви, може, [про] Захаржевську – вони були тут перед нами, – що то за жінка була, то їй-Богу, таких вже нема, та й не буде, певно: така жвава, така смілива, що й чоловіку инчому до неї далеко. Й незаможні були люди, а жили так, куди тобі – завжди, що приїде хто до їх, зараз співи та скоки, єсть усякі наїдки, і наперед усего випивка, горілка там й усячина і на одному столі, і на другому, звідки то вже воно в її бралось.

А горілку то дуже любила дешеву – тоді ще одкупи були, сама, було, за нею їздить й потай привозить; закопає у садку у драбиняку, а таможе й під спідницю [заховає]; скільки вже за се там із доглядайлами та жидами різними клопоту із нею було, не дай Біг, часом то викручувалася, а один раз побили її дуже, дуже, уся в синяках приїхала, а проте байдуже, трохи згодом знову за дешевою поїхала.

А це як їде, було, в Київ – там у неї один син, а потім і другий вчилися, – то вже завше з нею два вози: у одному там усяка їжа – гиндики печені й варені, порося печене й варене, ковбаси, шинки, а в другому – то горілка дешева в баньках. Скоро приїде, збере там богословів і хвилозофів, й пішла гульня не на день – п’ють, гуляють, поки усего не поїдять й не вип’ють, й матушка сама не то, щоб там куштувать, а сама так, було, хилить, що куди за нею – вже півкумпанії під столом, а вона ще – нічого.

Було в неї дочок троє, та як підростати почали, то ще й гірше пішло. Були вони дівчата з себе гарні й дотепні, чи там пошити що, чи коло господарства, і на гітарі заграти, і заспівати (такий вже рід у їх був кебетливий), – й певне, вже не позоставалися [б] вони дівувати, але ж і батько, а найгірше мати так вдарилися студентів ловити, що куди тобі… Такі вже надто пекловиті були.

Скоро, було, навернеться хто – то ще хвилозофам та молодим богословам нічого, а старшим та студентам – біда, не пускають, тай годі, я не сміюсь, не можна справді було, усякої там забавки та втіхи – тут єму грають, співають, танцюють, щодня п’ють, гуляють, навіть якщо подралися, то поки спите, візьмуть й зачинять, зашиють потихеньку й знову положуть, навіть сорочку, кажуть, бувало, знимуть, за ніч виперуть й усе таке, тільки їхати не можна, не пускає…

З нашим Степаном Пилиповичем, що узяв Марусю, так ще оказія була із Захаржевською. Він оце якраз засватався був до Марусі, вже узяв у митрополита благословення, й парахвію єму уже назначили, й день весільний – перед самим пущанням на Пилипівку, усе готували, збиралися, тільки на той час приїхала в Київ Захаржевська, надибала Степана Пилиповича, закликала до себе в гостину й привезла єго оце сюди.

Привезла да й не пускає, що ви собі маєте робить, ще такому чоловікові, як Степан Пилипович, бо він то гнучкий, як то кажуть, як з клоччя батіг. Забавляють єго тут, поять, так що він і не скупається, а тим часом дні минають, вже й Пилипівка прийшла, й вінчаться вже не можна. Ми там парка паримо; де Степан Пилипович?

Нема Степана Пилиповича, втік, бідна Маруся плаче, вже був митрополита довідався, сердився дуже й сказав, що як не вернеться він і не жениться, дак і парахвію в єго одбере. Дак оце хтось переніс до Степана Пилиповича, то він схаменувся тай заходився якось-небудь втікати, так що ж робити – не можна. Задумає поїхати куди-небудь, думає: тільки пустіть, а там сподівайтесь – дак ні ж, зараз Захаржевська з їм вкрутиться – й мені там треба, от добре, що ви нагадали, й дивись, їде з бідакою й скрізь назирає, щоб не втік.

Що ви будете, нічого не надумає, аж захляв, бідний. Дак оце якось вже Пилипівкою до Захаржевської: «Дак пустіть, – каже, – мамашо, – бо вже так мусить «мамаша» звать, – пустіть, каже, – мене до моєї матері, тай годі, щоб вона вже мене поблагословила на весілля», – себто вже із Захаржевської дочкою. Ну, «мамаша», звісно, згодилась, але все-таки одного не пустила, боялася, поїхала з їм у Плащурці – бо Степан Пилипович родом із Плащурців.

Приїхали, ну, там сеє да теє, Захаржевська забалакалася із «ріднею» своєю, «мамаши» балакають, Степан Пилипович тихенько впоравсь до товариша свого в Стрибайловку – він там уже батюшкував. Розказав усе єму по ряду, усі свої оказії, тот єго на бричку да зараз у Київ. Приїхав до Трохима Зарницького, а він нам дядьком і добродієм був, бо великую силу мав у митрополита, й Степан Пилипович вже на єго одного й сподівався, що той усе там упорядкує для єго.

Прийшов, впав оце навколішки перед їм, розказав усе оце, як трапилось єму. Ну, Трохим єму вичитав доброго отченаша, а все-таки обіцявся помогти. Заховав у себе оце єго од Захаржевської, а сам послав за Марусею. Дак Маруся – куди тобі, не хочу дай не хочу йти за Степана Пилиповича, який уже з єго мені чоловік буде, коли з їм усе, що хоч, можна зробити.

Да таки, знаєте, справді, скривдив дівчину, ославив на весь Київський повіт. Що плакала, тужила з-за єго Маруся, Господи! А тепера, як став кликать Трохим, не хоче їхати, тай годі: не хочу бачити єго, ненавиджу, – каже, – єго… Ну, а покійник Трохим Зарницький сказав, щоб Маруся не комезилась і виходила, бо, каже, Степан Пилипович буде її добрим чоловіком, вдруге вже такого з їм не буде.

Маруся усе не хтіла, тоді Зарницький сказав, що як не вийде, дак він нас одцурається, не буде вже ріднею мати. А ви знаєте, покійничок [був] упертий-таки чоловік, вже що сказав – не перемінить. Ну й Маруся знала, який він нам був добродій, ну й ми до неї тут, стали її намовляти, щоб послухала вона єго, бо через неї й на нас би Зарницький сердився, а він нам як другий батько. Ну Маруся поплакала, а таки вийшла, перед Масницею й весілля було.

Так то було із нашим Петром Степановичем. Такий, бачте, чоловік легкодухий. Скільки й потім із ним лиха прийняла Маруся, бачте, вже й старий став, а й тепера, як два молоді дурні зберуться, то він і третій меж них.

А Захаржевська шукала, шукала, їздила скрізь, до матері присікалась в Плащурцях, дак що ж, нічого й не зробила, нових почала ловити. Ще й, знаєте, з Петром Степановичем нічого не вийшло, а було й гірше. Студент Осочинський, дак той босий втік від неї, їй Богу, – привезла його матушка тай держить, по дню доглядають за ним, куди йде, зараз за їм чи батюшка, чи старший син, чи менчий йдуть, а як на ніч, зараз чоботи в єго одбирають, себто щоб почорнити, та й держать, поки не повставають усі, знають, що без чобіт не втіче.

Пробував був не оддавати чобіт – вони в мене й так чорні, – так ні, матушка зараз вступиться: в нас так не можна, в нас так вже ведеться, щоб щодня чоботи чорнили, – й забере. Дак оце так прожив він в їх місяць, чи що, да поночі й втік босий – переліз через браму тай драла в Київ. Прибіг туди до товаришів під квартиру, побудив їх, ті попереду не повірили, як він сказав, що босий прибіг. А він переназувся в їх, купив чоботи та другого дня чкурнув за Дніпро, в Чернігівщину, й там жив кілька часу, такого страху надала єму Захаржевська.

Й що ж ви собі думаєте – отим самим, що вона усе ловила студентів, тільки їх налякала та порозганяла. Й усі дочки так дівувати й зосталися, тільки менча оце за дяка вийшла, в Яблоницях живуть тепер. А були дівчата гарні, й кебетливі, й розумні, й хазяйновиті. Й син пішов чортзна по якому, – був дома, розпився, розледащів, тільки менчий в люде вийшов, тепер оце в університеті, кінчає сего року. А то усі так пропали, а через мати усе.

Таке-то виробляла покійниця. Такого вже тепер не почуєш. Й не думайте, щоб давно се було, ні. Того року, як виходила Маруся заміж, не буде більш як років тридцять; не буде, бо старший синок Івась на дев’ять рік старший од мого Василя, а мому оце 19 після Покрову мина. От і лічіть.

Примітки

Перша публікація – за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 41-45.

Авторська дата: 8–9 серпня 1885 р.

Цей твір відносимо до незавершених з певним застереженням, можливо, до нас не дійшла лише перша сторінка з його назвою.

Так сказала хазяйка-попадя – первісно другий абзац був такий: «Так метикувала попадя, хазяйка тієї хати, де сиділи ми. Хата була вже старенька, із сволоком навхрест й на одному сволоку було вирубано… Хатка була стара й низенька, й сама попадя була їй під пару».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 367 – 369.