Лист на сайт | Версія для друку | Стрічка новин (RSS) |
Красне письменство / Незакінчені твори / «Ні, усе тепера, хвалити бога, перемінилося…»
|
|
«На гидру золота, насилия и зла…» «Не мав козак долі на Вкраїні…» «Тихо и робко мое вдохновенье …» «Гей, слухайте, панове, казку…» «В просторном своем кабинете …» «Меж светлых туч прорвался луч,…» «Пусть будет жизнь часто ничтожна,…» «Слава, слава, гордая богиня …» «Добривечір тобі, місяченьку …» «Розум… Ге, хто опише, намалює…» «Ні, усе тепера, хвалити бога, перемінилося…» «Не бажаю я заплати, не бажаю слави …» «Ой якби мені, панове молодці …» «Хто се той над землею високо іде …» «Вмрете ви, могили ваші згинуть…» [2] (22 / 36)
|
Незакінчені твори«Ні, усе тепера, хвалити бога, перемінилося…»Михайло Грушевський – Ні, усе тепера, хвалити Бога, перемінилося, як я тепер подивлюсь. Тепер як хто й кривдить, то усе дивиться, як би потихеньку, щоб ніхто не дізнався, напаскудить, та нишком; а то, бувало, й не соромляться, чисто розбійники були й нікого не боялися. Так сказала хазяйка-попадя. Ми тільки що семейственно випили собі одного самовара із великих рожевих мисочок і ждали другого, сидючи круг широкого столу увечері. Надворі було тепло й тихо, аж надто, звичайне влітку. З вікон ледве повівав теплий вітер, полум’я свічки колихалось, принаджуючи якихось сірих маленьких метеликів. Попадя устала з-за столу і, держачись за стільця, розповідала. Вона була пристаркувата й товста, але жвава й бадьора, її опасисте лице раз у раз усміхалося, жартуючи, а очі, ще ясні, весело грали. Й хата була якраз її під постать – низенька, стара, завішана малюнками, оправленими й просто голками прибитими; хрещаті крокви були помережані, а на середній вироблено: «Благословеніем Отця, с помогою Сына и со спешеством Духа Святого создася дом сей коштом ієрея Стефана Колачевського». – От щоб недалеко брати, адже ж чули ви, може, [про] Захаржевську – вони були тут перед нами, – що то за жінка була, то їй-Богу, таких вже нема, та й не буде, певно: така жвава, така смілива, що й чоловіку инчому до неї далеко. Й незаможні були люди, а жили так, куди тобі – завжди, що приїде хто до їх, зараз співи та скоки, єсть усякі наїдки, і наперед усего випивка, горілка там й усячина і на одному столі, і на другому, звідки то вже воно в її бралось. А горілку то дуже любила дешеву – тоді ще одкупи були, сама, було, за нею їздить й потай привозить; закопає у садку у драбиняку, а таможе й під спідницю [заховає]; скільки вже за се там із доглядайлами та жидами різними клопоту із нею було, не дай Біг, часом то викручувалася, а один раз побили її дуже, дуже, уся в синяках приїхала, а проте байдуже, трохи згодом знову за дешевою поїхала. А це як їде, було, в Київ – там у неї один син, а потім і другий вчилися, – то вже завше з нею два вози: у одному там усяка їжа – гиндики печені й варені, порося печене й варене, ковбаси, шинки, а в другому – то горілка дешева в баньках. Скоро приїде, збере там богословів і хвилозофів, й пішла гульня не на день – п’ють, гуляють, поки усего не поїдять й не вип’ють, й матушка сама не то, щоб там куштувать, а сама так, було, хилить, що куди за нею – вже півкумпанії під столом, а вона ще – нічого. Було в неї дочок троє, та як підростати почали, то ще й гірше пішло. Були вони дівчата з себе гарні й дотепні, чи там пошити що, чи коло господарства, і на гітарі заграти, і заспівати (такий вже рід у їх був кебетливий), – й певне, вже не позоставалися [б] вони дівувати, але ж і батько, а найгірше мати так вдарилися студентів ловити, що куди тобі… Такі вже надто пекловиті були. Скоро, було, навернеться хто – то ще хвилозофам та молодим богословам нічого, а старшим та студентам – біда, не пускають, тай годі, я не сміюсь, не можна справді було, усякої там забавки та втіхи – тут єму грають, співають, танцюють, щодня п’ють, гуляють, навіть якщо подралися, то поки спите, візьмуть й зачинять, зашиють потихеньку й знову положуть, навіть сорочку, кажуть, бувало, знимуть, за ніч виперуть й усе таке, тільки їхати не можна, не пускає… З нашим Степаном Пилиповичем, що узяв Марусю, так ще оказія була із Захаржевською. Він оце якраз засватався був до Марусі, вже узяв у митрополита благословення, й парахвію єму уже назначили, й день весільний – перед самим пущанням на Пилипівку, усе готували, збиралися, тільки на той час приїхала в Київ Захаржевська, надибала Степана Пилиповича, закликала до себе в гостину й привезла єго оце сюди. Привезла да й не пускає, що ви собі маєте робить, ще такому чоловікові, як Степан Пилипович, бо він то гнучкий, як то кажуть, як з клоччя батіг. Забавляють єго тут, поять, так що він і не скупається, а тим часом дні минають, вже й Пилипівка прийшла, й вінчаться вже не можна. Ми там парка паримо; де Степан Пилипович? Нема Степана Пилиповича, втік, бідна Маруся плаче, вже був митрополита довідався, сердився дуже й сказав, що як не вернеться він і не жениться, дак і парахвію в єго одбере. Дак оце хтось переніс до Степана Пилиповича, то він схаменувся тай заходився якось-небудь втікати, так що ж робити – не можна. Задумає поїхати куди-небудь, думає: тільки пустіть, а там сподівайтесь – дак ні ж, зараз Захаржевська з їм вкрутиться – й мені там треба, от добре, що ви нагадали, й дивись, їде з бідакою й скрізь назирає, щоб не втік. Що ви будете, нічого не надумає, аж захляв, бідний. Дак оце якось вже Пилипівкою до Захаржевської: «Дак пустіть, – каже, – мамашо, – бо вже так мусить «мамаша» звать, – пустіть, каже, – мене до моєї матері, тай годі, щоб вона вже мене поблагословила на весілля», – себто вже із Захаржевської дочкою. Ну, «мамаша», звісно, згодилась, але все-таки одного не пустила, боялася, поїхала з їм у Плащурці – бо Степан Пилипович родом із Плащурців. Приїхали, ну, там сеє да теє, Захаржевська забалакалася із «ріднею» своєю, «мамаши» балакають, Степан Пилипович тихенько впоравсь до товариша свого в Стрибайловку – він там уже батюшкував. Розказав усе єму по ряду, усі свої оказії, тот єго на бричку да зараз у Київ. Приїхав до Трохима Зарницького, а він нам дядьком і добродієм був, бо великую силу мав у митрополита, й Степан Пилипович вже на єго одного й сподівався, що той усе там упорядкує для єго. Прийшов, впав оце навколішки перед їм, розказав усе оце, як трапилось єму. Ну, Трохим єму вичитав доброго отченаша, а все-таки обіцявся помогти. Заховав у себе оце єго од Захаржевської, а сам послав за Марусею. Дак Маруся – куди тобі, не хочу дай не хочу йти за Степана Пилиповича, який уже з єго мені чоловік буде, коли з їм усе, що хоч, можна зробити. Да таки, знаєте, справді, скривдив дівчину, ославив на весь Київський повіт. Що плакала, тужила з-за єго Маруся, Господи! А тепера, як став кликать Трохим, не хоче їхати, тай годі: не хочу бачити єго, ненавиджу, – каже, – єго… Ну, а покійник Трохим Зарницький сказав, щоб Маруся не комезилась і виходила, бо, каже, Степан Пилипович буде її добрим чоловіком, вдруге вже такого з їм не буде. Маруся усе не хтіла, тоді Зарницький сказав, що як не вийде, дак він нас одцурається, не буде вже ріднею мати. А ви знаєте, покійничок [був] упертий-таки чоловік, вже що сказав – не перемінить. Ну й Маруся знала, який він нам був добродій, ну й ми до неї тут, стали її намовляти, щоб послухала вона єго, бо через неї й на нас би Зарницький сердився, а він нам як другий батько. Ну Маруся поплакала, а таки вийшла, перед Масницею й весілля було. Так то було із нашим Петром Степановичем. Такий, бачте, чоловік легкодухий. Скільки й потім із ним лиха прийняла Маруся, бачте, вже й старий став, а й тепера, як два молоді дурні зберуться, то він і третій меж них. А Захаржевська шукала, шукала, їздила скрізь, до матері присікалась в Плащурцях, дак що ж, нічого й не зробила, нових почала ловити. Ще й, знаєте, з Петром Степановичем нічого не вийшло, а було й гірше. Студент Осочинський, дак той босий втік від неї, їй Богу, – привезла його матушка тай держить, по дню доглядають за ним, куди йде, зараз за їм чи батюшка, чи старший син, чи менчий йдуть, а як на ніч, зараз чоботи в єго одбирають, себто щоб почорнити, та й держать, поки не повставають усі, знають, що без чобіт не втіче. Пробував був не оддавати чобіт – вони в мене й так чорні, – так ні, матушка зараз вступиться: в нас так не можна, в нас так вже ведеться, щоб щодня чоботи чорнили, – й забере. Дак оце так прожив він в їх місяць, чи що, да поночі й втік босий – переліз через браму тай драла в Київ. Прибіг туди до товаришів під квартиру, побудив їх, ті попереду не повірили, як він сказав, що босий прибіг. А він переназувся в їх, купив чоботи та другого дня чкурнув за Дніпро, в Чернігівщину, й там жив кілька часу, такого страху надала єму Захаржевська. Й що ж ви собі думаєте – отим самим, що вона усе ловила студентів, тільки їх налякала та порозганяла. Й усі дочки так дівувати й зосталися, тільки менча оце за дяка вийшла, в Яблоницях живуть тепер. А були дівчата гарні, й кебетливі, й розумні, й хазяйновиті. Й син пішов чортзна по якому, – був дома, розпився, розледащів, тільки менчий в люде вийшов, тепер оце в університеті, кінчає сего року. А то усі так пропали, а через мати усе. Таке-то виробляла покійниця. Такого вже тепер не почуєш. Й не думайте, щоб давно се було, ні. Того року, як виходила Маруся заміж, не буде більш як років тридцять; не буде, бо старший синок Івась на дев’ять рік старший од мого Василя, а мому оце 19 після Покрову мина. От і лічіть. ПриміткиПерша публікація – за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 41-45. Авторська дата: 8–9 серпня 1885 р. Цей твір відносимо до незавершених з певним застереженням, можливо, до нас не дійшла лише перша сторінка з його назвою. Так сказала хазяйка-попадя – первісно другий абзац був такий: «Так метикувала попадя, хазяйка тієї хати, де сиділи ми. Хата була вже старенька, із сволоком навхрест й на одному сволоку було вирубано… Хатка була стара й низенька, й сама попадя була їй під пару». Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 367 – 369. |
Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту! |
|
© 2011 – 2019 Група розробників
Передрук статей із сайту заохочується за умови Сайт живе на |
Число завантажень : 825 Модифіковано : 17.03.2016
Якщо ви помітили помилку набору |