Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

На цвинтарі

Михайло Грушевський

Клямка дзенькнула, хвірта вискнула, повернулася на заіржавлених завісах і впустила на цвинтарь купку людей. Тут був батюшка в хрещатому каптанці, пан гречний й опасистий, двоє хлопців: один молодий, другий старіщий і висока пані, лицем поважна, у гарній сукні. Купка перейшла піскуватою стежкою проз дверей в церкву, батюшка з паном спинилися на розі, пані перейшла далі, де рядком вирізнялося кілька могил, й, пошукавши, стала навколішки коло однієї.

Біла камінюка ще не вспіла посіріти од куряви й дощів; нерівними й кривими буквами було написано на її, що тут лежить тіло «ієрея Іоанна і Екатерини». Пані помолилася, а далі притулилася до косого горбочка, сперлася на камінь й задумалася, втупивши очі; вона була дочка тих «Іоанна і Екатерини», чиї кістки тліли під зеленим горбочком. Батюшка й пан тим часом ходили білою стежкою. Батюшка був «з нових», він вдавав з себе й політика й «сучасного діяча» й багато дечого, усього потроху; вони з паном оббивали язиком один після другого ті «питання», що набивають собі повні кешені «сучасні цвічені» люде й потім жують, як резину. Пісок раз у раз рипав під ногами й раз у раз рипали слова: громада, земля, пролетарій, капітал й багато дечого.

Паничі кілька часу постояли на розі, не знаючи, куди приткнутись, й хтіли, були, йти на село; аж старший сполохнувся.

– Тю, – сказав він і ткнув себе пучкою в лобі, – трохи не забув, іди-но сюди, – й повернув туди, де були могили, і спинився коло однієї.

То була така ж сама біла камінючка, як і та, коло котрої седіла пані. Певне, та сама ж рука, що вишкрябала «ієрея Іоанна», вишкрябала й по сьому каміні раба Божого «Василія». Унизу вишкрябано і ледве впізнати адамову голову; кругом могила обросла ясно-зеленою, густою травою, що росла вище каміння, й теє виглядає якось затишненько з неї. Старіщий зняв шапку й побожно похрестився.

– Оце та сама могилка, – сказав він, помовчавши трохи, – раба Божого Василя; Василя Івановича Старкевича, – додав він. – Розказував я тобі про єго? – спитав він молодшого.

– Здається, ні… Розкажи, якраз воно тепер до ладу склалося.

Обоє посідали на камені й старіщий розказав молодшому історійку, а я розкажу її вам. Історійка ця справді не дуже й нова, але ж бувають історійки, що непогано було б часом й вдруге послухать.

Старкевич був син батюшки; окрім єго синів не було й батьки ходили за ним й пророчили єму усяке добро, одначе тим єго не попсували – хлопчик вийшов добрий – вчитися здатний, слухняний й чулий – щороку то уся винаг[о]рода, яка існує – єму, батьки не натішаться, усяка од їх єму вольгота й ласка. Й справді, то був добрий хлопець, кебетливий й гарний, й душею і серцем; кожен вгадав би, що не єсть то звичайний чоловічок. Єму мало було щоденного життя, єму тра було постановить що-небудь таке, такий ідеал, щоб узяв єго усього чисто.

Попереду він постановив зробитися великовченим, великодумним чоловіком. Він зумісне підкрепляв працею сили свої, свій розум; усе, зоставалося в єго часу, усе читав, читав, робив без кінця. Усі грошенята, які тільки міг він зібрати, уриваючи й од одежи, й од їжи, од усього, – йшло на книжки, старі й нові. І який-то був він радий, як на зібрані гроші міг він купити який-небудь дорогий утвор, яке-небудь старе видання – такої радощі, чистої й святої, не випаде людям, що одвернулися од ідеалів.

А тим часом тижні, місяці минали, наближався час хлопцеві вийти на широку дорогу, до своєї мети – се й страху й радощі завдавало. Він дуже любив казати про свою наступаючу працю, життя, хоч се єму й важко, – він не вмів добре говори[ти], але лице, очі світилися таким палом до свеї науки, до своїх їде[а]лів, що не треба було й слів. Так собі ішли часи, аж із Старкевичем вийшла проява – намісь єго ідеалів стали инчі, подібні, але все ж таки инчі, – замісь науки – живе життя, хоч і підправлене наукою.

Досі Старкевич, як 99 з сотні добрих та щирих наших земляків, не мішав своего українства до своїх ідеалів…


Примітки

Перша публікація: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 300–302. Подається за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 10 – 11.

Авторське датування: 12 серпня, рік не вказаний. Відносимо приблизно до 1885 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 370 – 371.