Везувій
Михайло Грушевський
Бути в Римі і не бачити папи в теперішні часи вже не грішно, сьому вже ніхто не здивується, і хіба вже дуже завзяті туристи або правовірні католики роблять заходи, щоб побачити папу. Але бути в Неаполі й не поїхати на Везувій – се, мабуть, далеко тяжче оправдати. Кождому буде се дивно, і кождий се осудить без уваги на «смягчающие обстоятельства». І приїхавши до Неаполя, не вважаючи на досить непевну погоду (ся весна взагалі не підтримує репутації тутешньої гарної погоди), ми першим ділом вибралися на Везувій. Спиталися тутешніх людей – кажуть, що погода досить можлива, як на Везувій. Отже, скоренько зібралися і на дев’яту годину рано ставилися «у Кука».
В наших сторонах вважається, що серйозніша, коштовніша справа не може обійтися без «німця», і тутешні краї в тім часто пригадують наші сторони галілейські. Везувій – один з головніших атрибутів Неаполя; але перевозом публіки туди завідує англійська компанія Кука (Cook), звісна підприємниця в організації екскурсій і перевозу туристів. Вона побудувала зубчату залізницю під сам вершок Везувія і вужівку (funiculair, Drahtseilbahn) під сам кратер, поставила готель під ним, коло обсерваторії, й узяла в свої руки перевіз туристів. За ціну 15 франків (лір) від носа (незалежно від його великості) береться вона завезти туриста на Везувій й назад – не рахуючи, одначе, драч і поборів від проводників: сих претензій і монополій місцевих громад (містечка Резіни спеціально), видко, не була спроможна знести ні компанія Кука, ні італійське правительство, хоч, власне, сі драчі й претензії становлять головну перешкоду в екскурсіях на Везувій, збільшають кошти й відбирають добру половину всеї приємності.
Маленький поїзд везувіанської залізниці (ferrovia circumvesuviana) везе нас над морською рівниною до міста Резіни (станція Пуліоне), що стоїть на потоках лави, які затопили старий Геркуланум. Рівнина ся чудово оброблена, вкрита містами й містечками, віллами, виноградними й овочевими садами. Виглядають пальми й помаранчеві дерева, густо вкриті своїми плодами; великі, лабаті кактуси розчепірилися на камінних огорожах. В Резіні сідаємо в вагоник зубчатки, що тягне нас геть від моря, просто на Везувій. Обстанова спочатку та ж сама. Цвітуть груші – і разом з ними біб на грядках; помаранчевих дерев нема вже; фіги тільки що пукають.
Одначе серед сих зелених, цвітучих просторів починають стрічатися темні рудуваті прогалини – се потоки лави занадто свіжі, які не вивітрилися настільки, щоб порости рослинністю, і ще не культивовані. Се результати вибухів 1871–1872 рр., особливо сильного вибуху з квітня 1872 p., коли потоки лави спустилися зовсім низько, до висоти 300 метрів над поверхнею моря, поглинувши в значній мірі і ті містечка, які стояли на дорозі. Треба певного часу, щоб купи лави й попелу стали здатні до культури. Навіть старші потоки лави, з вибуху 1858 p., що видніють тут же, ще майже голі.
Але лише ще трохи часу, і їх будуть культивувати, в надії, що нові потоки лави підуть куди інде. Просторонь наоколо Везувія занадто велика, його вибухи дуже капризні, напрями лави й осадів попелу змінні, а вулканічний грунт добрий під городи, під виноград, і чоловік не може устояти перед спокусою пробувати щастя на сих грунтах, уповаючи на Господа Бога і св. Дженнаро, патрона і оборонця від Везувієвих примх.
При гарній, ясній погоді приємність сеї подорожі лежить в прекрасній панорамі, що розкривається й розсувається усе ширше з поступом вагоника наперед. Але сьогодні хмарно, дощово; іноді тільки розриваються хмари й видко згір’я й морський берег, покритий містечками, садами, городами, кущами піній і кипарисів, далі море – сизе, олов’яне сьогодні, далекі лінії берегів Неаполітанської затоки по обидва боки, й неясні контури островів між ними. Все се усміхається під сонячним промінням, що проривається крізь хмари, як усміх на заплаканому лиці дитини. Але наоколо нас і вище туман – ми вступили в хмари, що залягли сьогодні верх Везувія.
Доїздимо до передостанньої станції зубчатки при обсерваторії. Тут уже все стає чорно й голо наоколо. Везувій за останні два століття був дуже «діяльний», і не давав життю рослинному і всякому іншому опанувати свої верхи. Давніше перерви бували довші, тривали іноді й по кілька століть, і верх і самий кратер Везувія заростали деревами. В перерві між вибухами 1500 і 1631 p., напр., звісно, що ліс поріс був по всьому верху Везувія, і в самім кратері його пасли худобу. Але тепер старий сердитий і не позволяє зближатися до себе.
В XIX в. замітніші вибухи були в 1804 і 1805, іще більший – в 1822, потім – в 1850, 1855 і 1858, сильний вибух в 1861 p., що знищив містечко Торре дель Греко, при самім морі, потім в 1871, 1872, 1885, і по досить незначних і нешкідливих вибухах 1891–1894, 1895–1896 і 1903–1904 рр. стався останній, дуже сильний і шкідливий вибух в квітні 1906 р. Головний кратер і три менші, бічні, що відкрилися під час сього вибуху, викинули потоки лави, які пішли в напрямі старих Помпеїв і дійшли під саме містечко Торре Анунціата на морськім березі. Маса попелу осіла на поблизьких містах, і навіть в Неаполі затьмила зовсім сонце, осіла верствою грубості на п’ять сантим[етрів] і поробила великі шкоди й спустошення. Між іншими знищила й вужівку Кука.
При станції «Обсерваторія» стоїть отель Кука з рестораном. Починає йти дощ. Кукові кондуктори радять туристам перечекати дощ в отелі, – може, випогодиться й тоді поїдемо далі. Йдемо до ресторану; «для забиття часу» замовляємо снідання – що й треба їм було від нас. З вікон ресторану прегарна панорама на побережжя, на бухту, в обидва боки, від Неаполя до Капрі; там, очевидно, ясно, світить сонце, але у нас хмара, дощ, далі град. Служба потішає, що по граді буває добра погода.
Снідання ми з’їли й стали ресторанові непотрібні. Кукові люди тепер радять їхати далі, бо дощ надстав. Сідаємо в вагоник і їдемо серед чорних, голих просторів попелу й лави до останньої станції. Приїздимо. Була там станція, але пропала під час вибуху 1906 p.; зникла без сліду й вужівка, що йшла відси під кратер. Стоїть дерев’яна будочка для сторожа, коло неї юрба якихось голодранців і на чолі їх «авторизований провідник» з Резіни, сильно батярського виду, тільки в червоній шапці з мідяним написом. При них різні знаряди тортур для туристів: ноші в виді дерев’яного стільця на двох дрючках, шнури з петлями і т. ін. Стоять і чекають жертв.
Куків провідник каже туристам, що, властиво, на Везувій нема чого лізти – туман такий, що нічого не видко; «вилізете і злізете, тільки й усього – не побачите нічого». Рада, безперечно, була дуже добра, тільки якби була сказана в Неаполі при Куковій касі, як ми збирались купувати білети на дорогу. Тепер же, як ми доїхали під кратер, стративши половину дня на се, вона робить на нас враження іронії – дотепної, безперечно, але не конче приємної.
Серед туристів вагання. Кінець кінцем репрезентанти націй менше енергійних, як німці, росіяни і т. ін., рішаються лишитися й сидіти коло будки, щоб вернутися назад з вагоником. Ми – енергічні й завзяті українці й один француз постановляємо monter. Кличемо авторизованого батяра в червоній шапці й заявляємо про се; питаємо про гонорар – скромно каже, що ми повинні заплатити громадську таксу по півтретя франка, а йому тільки pourboir, півфранка. Ідемо. Непокоїть нас тільки, що вся та юрба підозрілих індивідуумів з згаданими знарядами тортур тягне за нами.
Ми даремно заявляємо, що ніхто з нас сідати на ноші не хоче, петлі також не потрібує, і всі намови й соблазни сі відкидаємо. Індивідууми таки йдуть за нами уперто, всею юрбою, слідячи за кождою ознакою утоми й малодушності на наших лицях і поновляючи свої пропозиції – сісти на ноші, взяти під руку котрогось з батярів, дати йому попихати себе в спину або взятися за петлю з шнура, який тягтиме інший, щоб вам було легше йти. Се злостить і псує настрій. Тим більше, що йому й так нема від чого бути веселим. Ідемо ледве протоптаною стежкою серед безконечних просторів мокрого чорного вулканічного попелу. Хмара окружає нас і осідає росою на нашім волоссі, наших убраннях; дме сильний вітер; туман закриває всякі перспективи. Деяку різнорідність в мандрівку сю вносять вулканічні отвори, що стрічаються по дорозі: стаємо подивитися, який гарячий дух іде звідси, й гріємо собі руки й ноги. В однім місці прорвалася свіжа лава, в виді розтопленої чорної гуми, й провідник радить нам дати одному з провідників монетки, які він запече нам в сю лаву і передасть при повороті.
Так ідемо півгодини, далі годину. Поки була вужівка, сю дорогу робили нею; тепер мусимо міряти її своїми ногами.
При якімсь стовпі з написсю провідник стає й заявляє, що тут відбувається контроля провідників і ми маємо заплатити таксу. В подорожнику стоїть, що се відбувається при «правительственім інспекторі». Але вибух 1906 p., мабуть, понищив також і сих правительствених інспекторів; ролю свідків і контрольорів при віддаванні такс сповняють ті ж привілегійовані голодранці, що йшли як голодні вовки за нами.
Підходимо під кратер; тут уже уривається і той слабий натяк на стежку, яким досі користувалися ми, й треба йти вгору досить круто по глибокім піску, чи попелі, в якім в’язне нога. Батяри пускаються в останню атаку, запевняючи, що ми не дійдемо самі. Провідник теж як гоноровий чоловік радить нам скористати з сеї помочі вже тепер, бо платити треба однаково, а ми самі не підемо. Завзяття наше падає. Жінка сідає на ноші; маленьку дівчинку нашу, яка досі енергічно йшла сама, беруть два обідранці на плечі; француза також; мене один попирає в плечі, інший встромлює в руки мотузкову петлю й тягне її. По хвилі показується все се мало потрібним, я пускаю петлю. Тай усеї тої тяжчої дороги – кілька хвиль. За кілька мінут ми стоїмо вже на гребні кратера. Перед нами широка, застелена білим туманом чорна яма, з сильним сірчаним, теплим духом. Більше нічого. Часами тільки чути гуркіт каміння. Поза тим вулкан тепер «не працює».
Обходимо трохи по гребні, провідник показує новий кратер, що відкрився під час останнього вибуху. Вертаємося знову до головного кратера. Думаємо, чи не почекати б, – може, туман трохи розступиться. Провідник, розуміється, запевняє, що чекати нам нема чого – туман не розступиться, бо його дуже багато; він, розуміється, не боронить нам зіставатися, скільки ми схочемо, але не має ніяких надій на погоду. Кінець кінцем, подихавши ще трохи сірчаним повітрям, рішаємося йти назад.
Спускаємося знову на свою стежку – і тут настає хвиля розплати за нашу необережну прогульку. Голодранці з провідником починають вичисляти, скільки з нас належиться. Цифри й претензії здаються нам неймовірними, тоді на потвердження їх витягаються з кишень «затверджені правительством» засмальцьовані такси і показуються в них відповідні рубрики. Хто сяде на ноші, хоч би на хвилю, – платить 10 фр., хто позволить себе взяти на плечі, – так само, хто зіпреться на руку провідника, – 2 фр., хто візьме в руку петлю, – і так далі, і так далі.
Протести нічого не поможуть. Дістаємо гаманці, платимо контрибуцію сим brigantini, як їх називає – не в їх присутності, розуміється, кукова служба.
Одержавши гроші, вони так же моментально зникають, як настирливо докучали нам досі, і спішать додому, до домашніх огнищ, які покинули сьогодні, на сам Великдень, щоб не упустити здобичі.
Наш поворот з Везувія відбувається уже в самій нашій компанії, з самим лише авторизованим індивідуумом в червоній шапці, який ще не дістав своїх pourboir-ів, і тому ще не кинув нас. Для скорочення дороги радить нам сунутися навпростець по попелу. Не дуже се приємно, бо ноги грузнуть глибоко в мокрий, брудний пісок, але зате скоро. За кільканадцять мінут ми вже коло будки й платимо пурбуари червоній шапці, яка, розуміється, уже зовсім забула, ще сей пурбуар обраховувала на півфранка тільки. Залізничний сторож починає обтирати щітками наші засмаровані черевики. За півгодини над’їздить вагоник і звозить нас з сього царства туману і попелу на долину, де світить сонце, цвітуть груші і жовтіють між листям достиглі помаранчі.
В Пуліоне наоколо костелу величезна юрба народу і немилосердний гвалт. Діти й підлітки безперестанку трублять в бляшані трубки, які продаються тут навколо церкви різними продавцями. Се великодня спеціальність. Улиці загачені веселою, святочною товпою. Все се в сумі далеко інтересніше від цілого Везувія – особливо такого, яким ми його бачили і яким бачить його багато подорожніх – «безробітного» і закутаного туманом. І як в Римі можна знайти багато інтереснішого понад те, щоб бачити папу, так і в Неаполі навіть понад Везувій.
На вокзалику чекаємо поїзда. Якийсь обиватель в синій блузі, завваживши, що я проводжу час непродуктивно, заохочує мене, щоб я скористав з часу, який зостався мені до відходу поїзда, й дав йому вичистити черевики. Сповняю се і по сій останній контрибуції вертаюся до Неаполя. Везувій «відроблено».
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 571 – 575.