Над озерами

Михайло Грушевський

Маленький поїзд біжить рівниною Кампаньї вздовж старої Аппієвої дороги. Потім, вскочивши між яри й кручі Альбанських гір – колишні потоки лави, що лилися з альбанських кратерів далеко на північ, – починає крутитися між збіччями і, нирнувши нарешті в довгий і темний тунель, з тріумфом витягає нас з чорної діри над чарівне озеро, що сміється до нас радісно всіма кольорами блакитного неба і весняного сонця в високих берегах, вкритих панорамою містечок, вілл, садів і городів.

Се ми проскочили тунелем крізь гребінь-обвідку старого кратера Альби і спинилися на березі Альбанського озера, що утворилося в ямі кратера, коли закінчилася його вулканічна робота і забилися його підземні отвори. Поїзд пробігає берегом, понад озером, і висаджує нас на маленькій станції Кастель Гандольфо, маленького містечка з папською віллою, що зісталася за папою по скасуванні папської держави разом з Ватиканом і Латераном.

Довго сидимо над берегом колишнього вулкану, любуючися тихою поверхнею його озера. Напротив нас, на супротивнім побережжі озера – легендарна Альба-Лонга, город Асканія, столиця Латинського союзу, традиційне гніздо римського народу, римської державності, римської культури. Над ним, трошки направо – славна Альбанська гора, mons Albanus (тепер Monte Cavo, лиса гора), місце святочних церемоній старого Латинського союзу – feriae Latinae, і Храму Юпітера Ляціарія, патрона союзу.

Від старої латинської столиці, одначе, ані сліду, ані знаку; тільки круто зрізані сточища горбів натякають на якісь колишні оселі, будови. Рим знищив сю метрополію, скоро тільки став на ноги. Святощі Альбанської гори були ним помилувані, але їх останки знищила побожна рука останнього Стюарта, поставивши на сій латинській горі католицький кляштор при кінці XVIII в. Правительство третьої Італії кляштор скасувало, але се останків старої святощі не вернуло. І зісталися від стародавнього гнізда латинського життя тільки ймення. Та старі могильники з часів ранньої металічної культури, як кажуть, – навіть під пізнішими потоками лави місцями.

В історичних часах альбанські вулкани вже стояли вигаслі. Але верхні верстви лави ще заховали вповні свій характер, і копирсаючи грунт навіть на поверхні, вибираємо з нього камінні галки з вулканічного попелу.

Дорога рівна, як стіл, обсаджена старими оливками. Їх дуплаві стовбури з середини заложені камінням і зацементовані для тривкості. В сих сторонах уміють пошанувати дерево. І справді, дерево, що потрапить вирости на сім камінні, в сухім і гарячім повітрі, варте того, щоб його шанували.

Пересідаємося в Альбано, купуємо солодкі померанці, пухнасті лимони, великі шишки з горішками – не вмію їх назвати. Кажемо дати собі місцевого вина – вина джензано. Містечко тихе; воно оживає літом, коли в сі високі, гористі місця тікає від жару вся заможніша людність Рима.

Аппієва дорога, що йшла до Альбано від Рима рівно, як стріла, починає крутитися тут на збочах старих кратерів – альбанського і арічійського. Серед передвечірньої прохолоди йдемо нею, серед убогих руїн старих гробівців і будов. Проминувши старий кратер Арічії – тепер сухий («долина Арічії»), зближаємося до гребня іншого, наповненого озером, як альбанський. Се озеро Немі – ще далеко менше, ніж Альбанське, – всього коло одного кілометра в діаметрі. Воно не заповняє цілого кратера, як альбанське, а тільки центр його, і тому лежить глибше в долині, і далеко плиткіше.

На березі озера містечко Джензано, славне своїми виноградними плантаціями і вином, але досить неохайне, з багатими відпадками кухні на улицях і сильним запахом оливи в атмосфері. Купка малих хлопців старим італійським звичаєм обпадає необережних форестьєрів, на різні голоси й інтонації випрошуючи сольді. Сей «солідний гріш», по-нашому кажучи, колись означав золоту монету, а зійшов кінець кінцем на найменшу мідяну монетку (5 сотиків – 2 копійки), і італійські уличники вважають своїм святим національним обов’язком випросити у чужинця бодай одну таку солідну монету. Вони обступають нас, беруться показати озеро, церкву, палаццо, ратушу, – самого Господа Бога і його ангелів, коли хочете. Вони ведуть нас з одного смітника на другий, показуючи то з одного помийника, то з другого се чарівне озеро, що сумно усміхається до нас з-за сих смердючих мурів, і неустанно, на різні способи повторяють своє: soldi, signore, uno soldino, una moneta, piccola moneta, uno baiocco romano.

Віддаємо їм всю бронзу, яку маємо при собі, – се не помагає нічого, тільки притягає до нас все нових і нових конкурентів, що ходять за нами слідом, обступають, забігають і неустанно повторяють все ту ж історію про сольді. Знудившися до обридження сею процесією й своїми невдатними зусиллями побачити озеро з демократичної позиції, не просячи нічиєї протекції, зламані і побіджені італійською простотою і патріархальністю добрих старих часів, бачимо себе змушеними удатися до панської протекції. Заносимо свої візитівки до понурого палаццо Чезаріні, що стоїть на краю містечка, і доручивши їх гладкому портьє, дістаємо свобідний вступ до панського парку, що розкинувся на взгір’ї колишнього кратера над озером.

Сад запущений і тим кращий. Вузькою стежкою між густими зарослями буксів, лаврів, олив проходимо над збіч. З старої дерев’яної лавочки відкривається чудова панорама на озерце, його побережжя, містечко Немі на другім березі – один з наймиліших краєвидів на світі. Сидимо довго в сім затишку. Приходять і виходять форестьєри – якийсь старенький панок, якийсь юдейський совітник комерціальний з донькою-ломакою, з пунсовою камелією на корсажі. Зостаємося самі. Тихо мерхне день, і тіні згір’я застеляють озерце. Дикі кози надійшли з долішніх зарослів парку і зашелестіли, кинувшися, в кущах. Тихо і сумовито усміхається до нас водне дзеркало, як очі утомленої довгим днем дитини.

Треба йти. Знехотя відриваємося від сього зачарованого місця і йдемо назад густою, повною пахощів, густих і важких, витягнених гарячим і сухим повітрям дня з зілля і листя. Щось біліє на дереві. Ба, се візитівка, причеплена до гілляки. Dr Friedrich Oberhummer, Oberlehrer в велико-герцогській гімназії і так далі. Се, певно, той старенький панок, що сидів над озером, виходячи, лишив свою візитівку дріадам і німфам парку. Делікатний господин!..

Але сторож стоїть уже, чекаючи, щоб замкнути браму парку. І нам пора – завтра в дорогу…

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 562 – 564.