Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Гліцинія

Михайло Грушевський

Рим цвіте. Густі кетяги гліцинії, цвіту синього бозу, звисають з сухих пагінців, що пнуться на верхи старих мурів і руїн. І дивне враження роблять сі цвітучі хмари на жовтій, звітрілій цеглі цісарських будов.

Серед відвічного каміння руїн неповздержним потоком б’є нове життя з вічного лона землі. Крізь щілини і шпари гранітів, з жил і рис мармуру.

Чиясь рука пустила густий сніп сих цвітоносних ліан на старі мури величних терм Діоклетіана. Вони оділи старі зломи стін і робітню артиста, що примістилася в сім городі руїн, що були колись міськими лазнями.

Чого тільки не зробили з останків їх мурів і на їх звалищах! Абсида старих терм стала півкруглою площею Термів з розкішною фонтаною. Одна з бічних веж – церква. Центральні склепіння – церква Марії degli Angeli, перебудована Мікельанджело. За нею картезіанський монастир, будований ним же і тепер перемінений в національний музей. Збоку, в мурах тих же терм, дім для сліпих. В колишній вежі – жіноча гімназія. І, крім того, різні магазини, склади угля і всякої всячини, що свої убогі вивіски поприбивали на старій цісарській будові: на все стало тої старої спадщини цісарського Риму.

В головних сих двох музеях – в Термах і на Капітолії міститься те, що встигло зібрати в своїх руках правительство третьої Італії з античних пам’яток, тимчасом як зібране старим хазяїном Рима – папою міститься в музеї Ватиканськім і Латеранськім. Порівняння робить враження, що новий хазяїн Рима не догнав старого – настільки Ватиканський музей і багатший змістом, і розкішніший, виставніший від Капітолійського, не кажучи про музей в Термах, уміщений дуже скромно в старім картезіанськім монастирі.

Та, власне, се скромне й навіть убоге приміщення, в руїнах цісарських терм робить враження і збільшає ефект зібраних тут пам’яток.

На подвір’ї колишнього монастиря гігантські голови конячі, слонові, верблюжі світять своїм білим мармуром серед буйної зелені, залляті золотим полуденним сонцем серед старих кипарисів, по традиції посаджених Мікельанджело, що будував сей монастир. Наоколо, в невеликих монастирських келіях і різних приміщеннях, містяться античні мармури з вілли Людовізі, а в горішніх салях велика збірка бронз, мозаїки, фресків, мармуру, находок з могил.

Чудні гадки навівають сі сотні статуй, груп, рельєфів, зібраних колись з цілого античного світу його давнім володарем, і тепер ще раз, без всякого ладу і зв’язі, звідки попало, накиданих, стиснених в тих нових галереях. Сі глиби мармуру, одухотворені античними артистами, що наділили їх частиною свого власного духу і в сих творах своїх пережили тисячоліття, що ділять нас від їх творців. Які привиди навідують в сих тісних келіях замкнених в них богів і героїв далекої минувшини? Що бачать сі безконечні ряди в камінь замкнених діячів цісарства в салі бюстів Ватикану, або в нескінченній галереї Кіаромонті?

Сотні очей проводжають вас зі стін сього стометрового коридору, заставленого статуями, портретами, рельєфами. То тупо, то суворо дивляться маєстатичні старечі голови верховодів, володарів, опікунів і катів того римського світу, то пережитих до преситу, то повних енергії й рішучості, що ніколи не знала старості й ослаблення. Рідко можна стрінути між ними лице з печаттю глибокої мислі, внутрішнього страждання, яке так добре вміли передавати грецькі майстри елліністичних часів. Але римські майстри-реалісти вміли вхопити й передати в своїх головах-портретах се глибоке вдоволення з своєї мудрості і талантів, з своїх здобутків і успіхів сих старих кар’єристів.

Зате лиця хлопчиків-підлітків, сих цісарських синів, будучих цісарів, або бідних жертв свого високого стану, вражають своїм глибоко сумним поглядом. При глибокім реалізмі римського майстерства се, очевидно, не конвенціональний (условний) шаблон, а реальні вирази, реальні очі і погляди жертв свого віку. З тугою і страхом прозирають вони в свою будучину – немов перейняті жахом перед тим морем крові, диких насильств і безмежних страждань, яке брести веліла їм невблаганна доля, щоб, кінець кінцем, коли фортуна спасе їх від усяких небезпек і не дасть їм самим захлиснутися в сих хвилях крові, стати нарешті такими вдоволеними з себе, своїх подвигів і свого життя старцями, як їх сусіди по галереї.

Сі тужні, сумні очі спадкоємців римської слави глибоко западають в душу, як останній привіт далеких поколінь. Ах, батьки ще мають деяку спромогу, деякі шанси – хоч невеликі – мати таких дітей, яких собі хочуть. Але діти не мають ніякої можливості вибирати собі батьків.

Вище пнися, гліциніє, цегляними мурами цісарських палат! Гойно вінчай вічною красою своїх цвітучих гроздів пам’ятки вічного людського горя, вічної туги за красою і добром…


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 560 – 562.