Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Письменницька спадщина Михайла Грушевського

Письменницька спадщина Михайла Грушевського

Галина Бурлака

М.Грушевський увійшов в нашу історію насамперед як учений, педагог, публіцист, громадський і політичний діяч – перелічені сфери діяльності вимагають, зокрема, майстерного володіння словом. У цьому зв’язку цілком логічним постає перед нами той факт, що М.Грушевський з юних років цікавився художньою літературою, а згодом захопився письменницькою працею, з-під його пера вийшла низка віршів, оповідань, кілька повістей, п’єс і перекладів. Менше половини цих текстів публікувалося за життя автора, і лише тепер, вивчаючи архіви, дослідники з’ясовують, що він написав значно більше художніх творів, ніж опублікував, і деякі з них мають немалу літературну вартість.

Свого часу деякі з цих творів готував до друку М.С.Возняк. Як свідчить архівний рукопис відомого дослідника й джерелознавця, це мало бути двотомне видання «Юнацькі писання Михайла Грушевського. Передмова й редакція М.Возняка» [Відділ рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника. – Воз. 753/п. 174.]. До першого тому планували подати оповідання «Німий свідок», «Остання кутя», «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», «Бех-аль-Джугур», «Св. Петро у тюрмі», до другого тому – повість «Чужі й свої». М.Возняк мав у розпорядженні чистові рукописи М.Грушевського, які надіслав І.Нечуй-Левицький І.Белеєві для публікації у газеті «Діло». Готуючи їх до друку, учений практично модернізував мову оригіналу, суттєво відредагувавши тексти. Але до публікації справа знову не дійшла.

Значну частину поезії та белетристики М.Грушевського, в основному з документів Центрального державного історичного архіву України у Києві (далі – ЦДІАК України), опублікували співробітники Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України за сприяння Українського історичного товариства у книжці: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини / Ред. Л.Винар, упор. Г.Бурлака, А.Шацька. – Нью-Йорк; Київ, 2000. – 412 с. Але це видання не вичерпало архівних багатств прози знаменитого історика, чимало їх також збереглося у Центральному державному історичному архіві України у Львові (далі – ЦДІАЛ України). Тут і викінчені твори, і чернеткові тексти, фрагменти та ескізи з творчої майстерні письменника. Те, що літературний доробок М.Грушевського складе такий чималий обсяг, стало несподіванкою навіть для фахівців, добре обізнаних зі спадщиною Великого Українця.

Тема «М.Грушевський – письменник» не раз ставала предметом наукових студій. Про його белетристику свого часу висловлювались Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Зеров [Старицька-Черняхівська Л. [Рец. на кн.:] Грушевський М. З старих карток: Оповідання?– К., 1918 // Книгарь. – 1918. – № 15. – С. 898; Зеров М. [Реп. на кн.:] Михайло Грушевський. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образки. К.., 1928 // Життя і революція. – 1929. – Ч. 1. – С. 195–196.]. Йшлося про те, що проза М.Грушевського має низку цікавих прикметних рис, хоча й не стала особливою подією в українському літературному процесі.

Сучасні науковці пробують здійснити ширший аналіз, розглядаючи не окремі твори, а всю літературну творчість цього автора [Білокінь С. Український фенікс // М.Грушевський. Предок. – К., 1990. – С. 237–240; Зашкільняк Л. Поезія Михайла Грушевського // Пам’ять століть. – 1996. – № 3. – С. 51–60; Ільницький М. Михайло Грушевський – белетрист // Збірник наукових прань і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125 річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 257– 260; Рудницький А. Літературна творчість Михайла Грушевського// Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125 річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 1994. – С. 261–274.].

Дослідники сходяться на думці, що «…художня проза М.Грушевського буде цікавою для сучасного українського читача не тільки як історичний документ, але й сама по собі, з її багатою різноманітною тематикою, живими людськими постатями та українською ідеєю, яка не втратила актуальности й сьогодні» [Гумецька А. Грушевський як белетрист // Михайло Грушевський: Із літературної спадщини… – С. 16.]. Ця теза стає ще більш значущою тепер, коли в науковий обіг вводимо цілу низку недрукованих раніше текстів – завершених і фрагментарних. Вони значно скоригують усталене уявлення про творчий шлях Грушевського-белетриста, особливо раннього періоду.

З біографії М.Грушевського відомо, що становлення його особистості фактично проходило синхронно й у тісному зв’язку зі становленням письменницького таланту. Філологічні здібності, прагнення майстерно володіти словом у поєднанні з свідомим і глибоким патріотизмом – з цих якостей починався і Грушевський-науковець. Про початки його самостійних занять творчістю читаємо у «Споминах»: «Я взагалі в останніх роках [перед цим у тексті йдеться про події 1878 року – Г.Б.] почав пописувати з охотою. На якусь белетристику чи поезії, – на се я не важивсь, – а на якісь ніби наукові теми, презентуючи написане батькові при нагоді свят тощо. Перший «твір» мій мав заголовок «Ріки Росії» і був написаний на підставі атласу Ільїна… Правда, що тоді мені було всього років з дев’ять» [Грушевський М. Спомини / Підготовка тексту і коментарі С.Білоконя // Київ. – 1988. – № 9. – С. 142.].

Восени 1880 р. Михайла віддають навчатися у Тифліську гімназію. Сім’я залишилася у Владикавказі, де батько з 1878 р. служив директором народних училищ. Чуже місто, нові обставини, відірваність від родини, помножені на серйозну, схильну до самозаглиблення вдачу М.Грушевського, спричинили ще більшу зосередженість юнака на власних почуттях та їх аналізуванні. Так починають заповнюватися сторінки щоденника [Грушевський М. Щоденник (1883–1884) / Публікація і примітки Л.Зашкільняка // Київська старовина. – 1993. – № 3, 4, 5.], на папір лягають перші поетичні рядки. Спочатку письменника-початківця більше вабило віршування. У 1882 – 1883 pp. він почав писати російською мовою, бо так складалися життєві обставини, у Тифлісі хлопець мав російськомовне оточення. «Живеш і нікди рік цілий рідної мови не почуєш» [Там само. – № 3. – С. 34.], – бідкався він у щоденникових записах. Але М.Грушевський ставить собі за мету опанувати українську мову, щоб вийти поза побутовий рівень її знання, і це йому вдається саме завдяки самоосвіті.

Як бачимо зі щоденникових записів, однією з причин того, що молодий М.Грушевський взявся за художню творчість, стала відсутність близьких товаришів, з якими він міг бути цілком відвертим. Другою причиною було палке і в 15–16 років уже цілком усвідомлене бажання прислужитись рідній Україні, працювати задля її слави та розвитку. Про третю спонуку юнак не відразу зізнався навіть сам собі. Це було напівсвідоме передчуття власної неординарности потужного потенціалу сил, які згодом дадуть змогу відіграти значну роль в історії свого народу.

«Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бойцом усіх хлопців, любящих свою Вкраїну. Що ж, може, Бог і поможе зробитись мені ватажком, працюватиму вже для цього, скільки зможу. А дуже мені хочеться – бо ці ватажки більш над усякі другії сіятимуться в історії… А багато чого є робити на ниві рідного письменства» [Там само. – № 5. – С. 22.].

Якийсь час юнака мучать сумніви, вагання, але не щодо суті обраного шляху, а щодо своєї спроможності достойно його пройти. Натура від природи замкнута, самозаглиблена, але вже тоді надзвичайно діяльна, він прагнув до самовираження, шукав свою справу, яка б не лише приносила моральне задоволення та засоби до життя, а й служила громаді, мала б суспільний резонанс.

Де ж витоки таких життєвих ідеалів? Частково, мабуть, їхнє походження літературне. Юнак багато читав: Шевченко, Куліш, Федькович, Байрон, Гете, Теккерей, Шпільгаген, Доде, Лермонтов, Гоголь, Некрасов – цих авторів він згадує у своїх ранніх текстах. Молодий М.Грушевський не лише захоплюється вольовими, розумними, героїчними персонажами, але й звертає увагу на літературні достоїнства та недоліки художніх творів, намагається виробити критичне мислення. Звичайно, далеко не завжди добра лектура дає належні результати.

У випадку М.Грушевського ґрунт був сприятливим, численні зовнішні фактори накладалися на велику внутрішню роботу душі та розуму.

Ранні твори і щоденникові записи М.Грушевського також дають підстави стверджувати, що вибір ним саме літературного шляху стався не без впливу долі і творчості Тараса Шевченка, через усвідомлення його величної ролі в історії нашої культури. Життєвий подвиг Кобзаря та його посмертна неперехідна слава, значущість цієї постаті були ідеалом для багатьох українських патріотів.

Та все ж головним джерелом життєвих переконань у майбутньому активного громадянина, глибокого науковця, патріота, лідера, воістину титана праці – М.Грушевського було насамперед родинне виховання. Про це свідчать і ранні творчі матеріали. Саме від батьків чув хлопець про необхідність трудитися для добра і благополуччя людей, вірити у високі ідеали свободи, правди, про шляхетність самозречення заради слабших і скривджених. Ці принципи глибоко запали в душу юнака, стали його життєвим кредо. Зрештою, самий стиль життя батька, його відданість роботі були найкращим прикладом для молодого хлопця.

«Се був взагалі тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої. Що б він не робив, він робив з любов’ю, зі смаком, основно, систематично, доводячи кожну роботу до кінця» [Грушевський М. Спомини / Підготовка тексту і коментарі С.Білоконя // Київ. – 1988. – № 9. – С. 125.].

Тому й діти Грушевських, а особливо Михайло, мали подібну вдачу. Ця вдача «…вимагала, щоб життя було напружене, щоб воно було наповнене вщерть, так щоб у нім не лишалось порожнього місця, щоб воно горіло в неустаннім досягненні» [Там само. – С. 131.]. Можливо, і письменницька активність у молоді роки частково пояснюється потребою заповнити свій час, наситити його роботою душі та мозку.

Перші вірші М.Грушевського ще дуже невправні з огляду форми. Молодий автор усвідомлював це, але не надто переймався таким аспектом своєї літературної творчості, на першому плані у нього були зміст, ідейний заряд, моралізаторська мета твору, адже саме можливість і потреба виховної, «будительської» ролі художньої літератури в історичному розвитку українського народу породили прагнення молодого М.Грушевського стати письменником. Помітно, що ціла низка його віршів, насамперед російськомовних, створена під впливом поезії М.Некрасова, чия творчість була добре знайома юнакові. Йому імпонував потужний соціальний заряд некрасовської поезії, а також, можливо, своєрідна простота її форми, яку, як здавалося на перший погляд, нескладно наслідувати.

Відмітними рисами ранніх віршів М.Грушевського є щирість тону й авто-біографізм. Часто вони мають за основу реальні факти з життя автора, його враження і переживання. Здебільшого дослідникам досить легко відшукати паралелі між змістовою канвою ранніх поезій та деяких прозових творів поета і подіями його біографії.

Отже, спостерігаючи за тогочасним суспільним життям, здібний, працьовитий та амбітний юнак Михайло Грушевський на якийсь час зробив для себе висновок, що літературна творчість – це найдоступніший для нього спосіб справити помітний вплив на культурний і соціальний поступ рідного народу. Також спрацювала модель письменника-трибуна, проводиря народних мас. Умови суспільного життя ставили перед літературою передусім завдання не естетичні, а громадські, і це розумів молодий поет, у творах якого переважають громадянські мотиви, часте звернення до славного козацького минулого України, заклики до відновлення національної повновартості:

«Зіб’ємось докупи, браття,

Діти України,

Не даваймося в наругу,

Не даймо загинуть

Рідній праці, рідній справі,

Хай Господь всесильний

Дасть нам силу, «духа бодра»

І думу єдину!»

Ідеш, брате, на Вкраїну?…»)

Великий вплив на тогочасну громадську думку мали також ідеї Просвітництва, які за більш як століття від часу свого зародження в Європі трансформувалися у філософію позитивізму. Низка ранніх віршів М.Грушевського, в першу чергу російськомовних, сповнена просвітительських ідеалів, моралізаторських міркувань на захист розуму, культури, прогресу, про необхідність вберегти душу людини – а через неї все суспільство – від моральної деградації.

Як особистість цілеспрямована й активна, М.Грушевський недовго «мережив папір» потай від сторонніх. Він наважився розпочати листування з І.Нечуєм-Левицьким, звернувшись до нього за наукою і порадою в літературних справах. У ті роки Нечуй-Левицький був виразником настроїв української інтелігенції; як писав пізніше у «Споминах» М.Грушевський, «Нечуй став на сей час не тільки моїм найулюбленішим письменником, але й ідеологічним провідником і учителем» [Грушевський М. Спомини. – Київ. – № 9. – С. 124.].

Досвідчений письменник розкритикував надіслані йому поетичні твори, натомість заохочував молодого автора до писання прози:

«Вірші Ваші слабіші од прози. В їх нема скрізь розміру; вони похожі на білі вірші або нагадують вольний розмір народних дум з часів козаччини. Щодо духу віршів, то в їх багацько смутку. Цей сум розлитий скрізь і надаремно. Будьте веселіші і об’єктивніші, дивіться веселіше на світ Божий» [Листування Михайла Грушевського. Серія «Епістолярні джерела грушевськознавства». – Т. 3. / Ред. Л.Винар, упор. Г.Бурлака, Н.Лисенко. – Київ; Нью-Йорк та ін., 2006. – С. 31.].

Нечуй точно підмітив одну з основних прикмет ранньої поезії М.Грушевського – безконечну журбу, яка, зважаючи на юний вік автора, видається більше грою у романтичну «світову скорботу», аніж реальним почуттям. Але на той момент екзальтований молодик був цілком щирим, пишучи, наприклад, такі рядки, одночасно і наївні, і глибоко філософські, афористичні:

«Рік минув, труна до мене ближче,

А до мети чи став я ближче? Ні!

Як перш, вона високо та далеко,

Як перш, іти до неї довго ще мені».

Рік минув…»)

Відгук І.Нечуя-Левицького збентежив, а водночас надихнув, активізував творчу енергію М.Грушевського. Саме Нечуй спонукав молодого поета писати прозові твори, був його першим літературним редактором, він же був причетний до перших його публікацій – оповідань «Бех-аль-Джугур» («Діло», 1885, ч. 66–68) та «Бідна дівчина» (альманах «Степ», 1886).

Спілкування з досвідченим літератором було, без сумніву, корисним для початківця, але звертає на себе увагу той факт, що в цих взаєминах М. Грушевський аж ніяк не займав позицію запопадливого слухача й виконавця чужих порад та вказівок – і щодо літературних, і щодо інших тем. Незважаючи на різницю у віці, іноді наче й ніяковіючи від власної сміливості, тифліський гімназист шанобливо, але розкуто веде діалог у листах. Так і в літературній творчості він, прислухаючись до раціональних порад, все-таки послідовно провадить власну лінію, насамперед у питаннях тематики своїх писань.

М.Грушевський-письменник мав відносно короткий період становлення, літературного учнівства – приблизно до 1886 р. Віддавши данину юначому романтичному настроєві у деяких поезіях та оповіданні «Німий свідок», він одночасно пише низку реалістичних творів: оповідання «Помай Бі!», повість «Загублений вік», першу редакцію повісті «Чужі й свої» (все це – у 1884 p.). На наш погляд, дещо несподіваною як для вісімнадцятирічного автора є тематика багатьох його ранніх творів: спроба заглибитися у переплетення родинних стосунків, аналіз різних сімейно-побутових ситуацій. Тут немає стрімкого сюжету, незвичайних характерів, інтерес автора зосереджений у сфері сімейної психології. При цьому більш-менш благополучними виступають лише герої оповідання «Помай Бі!», проте в щасливому безконфліктному родинному житті юнак не знаходить матеріалу для цікавої фабули, й у цьому він солідарний з класиками світового письменства.

З-під пера М.Грушевського з’являються повісті «Загублений вік» та «Добра жінка» (1886), головні герої яких мають глибоко трагічні долі. Трагізм породжується помилковим вибором подружжя, цей хибний крок послідовно й досить швидко призводить до того, що супутник життя отруює існування свого партнера, стає причиною його деградації й загибелі. До цієї ж групи творів на родинно-побутову тематику належить і оповідання «Днинка» (1885). Його герої хоч і не гинуть (у межах сюжету), однак ми маємо змогу спостерігати їх стрімке скочування до критичної межі, й відвернути драматичний фінал може лише диво.

Молодий автор вправно й логічно розгортає дію, уміє пропорційно розподілити увагу між головною сюжетною лінією й другорядними персонажами, намагається виразно виписати мотиви вчинків своїх героїв, виявляючи при цьому досить глибоку обізнаність у різних життєвих ситуаціях. У читача складається враження, ніби автор має великий життєвий досвід, а насправді це результат його (автора) пильної уваги до навколишніх подій, невтомного аналізування їхніх причин і наслідків, спостережливості й, так би мовити, старечої розсудливості. Головною вадою цих творів, яка однозначно змушує віднести їх до учнівських, є невироблений стиль. Специфічний предмет зображення – традиційно рутинне життя обивателів у поєднанні з монотонним викладом, взагалі характерним для М.Грушевського, – не створює надто цікавого прозового полотна. Схоже, що автор сам бачив недосконалість цих творів, тому не пропонував їх для публікації й навіть не згадував у листах до І.Нечуя-Левицького.

У 1884–1886 pp. М.Грушевський писав дуже інтенсивно. Кілька прозових текстів цього періоду зроблені вже цілком професійно, як наприклад, оповідання «Бех-аль-Джугур», перший опублікований твір М.Грушевського, який навіть заслужив схвальний відгук І.Франка [Франко І. [Рецензія на альманах] «». Херсонський белетристичний збірник. Херсон, 1886. Друк, у Петербурзі, 1886 // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1980. – Т. 27. – С. 116.]. Темою стала боротьба арабів з англійською окупацією Судану, відома з історії як повстання Магді у 1881– 1885 pp. Творчий задум автор втілив за допомогою вдалого поєднання двох сюжетних ліній, які окреслили основні події по обидва боки фронту: з якими думками та емоціями ішли в бій на мирних жителів англійці – і які почуття викликали загарбники у селян-арабів, котрі затято боронили свою рідну землю. Але фабула, зовнішня сторона сюжету, зрештою, не містить жодної інтриги, описаний один день, короткий епізод, як англійське військо жорстоко придушує опір місцевої людності. Головний інтерес оповідання полягає у змалюванні психологічних портретів основних персонажів, і саме цей психологізм вигідно вирізняв твір молодого автора.

У контексті тогочасної української літератури оповідання «Бех-аль-Джугур» виділяється ще й своєю темою. На той час історія, тим більше екзотична, нечасто привертала увагу наших письменників, і знаменно, що саме твір на історичну тему вдався початківцеві найкраще. З роками, коли вивчення історії стане справою його життя, М.Грушевський не раз буде звертатися до сюжетів, які зродилися з реальних подій, зафіксованих у архівних документах. Саме так з’являться оповідання «Неробочий Грицько Кривий», «Ясновельможний сват», «Як ми стрічали Новий рік», «Вихрест Олександер», драми «Хмельницький у Переяславі», «Ярослав Осмомисл». Окрім того, в архівних справах збереглося ще кілька неповних художніх текстів на історичні теми, з якими читач зможе ознайомитися у 12 та 13 томах цього видання, свідчать про те, що такі твори добре вдавалися М.Грушевському.

У той самий період (кінець 1884–1885 pp.) М.Грушевському вдається написати ще кілька справді вартісних речей. Крім уже згаданого «Бех-аль-Джугура» маємо на увазі оповідання «Остання кутя», «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», «Святий Петро у тюрмі», – твори, надіслані І.Нечуєві-Левицькому, належно ним оцінені й злегка відредаговані, але опубліковані лише у 2000 р. [Михайло Грушевський; Із літературної спадщини / Ред. Л.Винар, упор. Г.Бурлака, А.Шацька. – Нью-Йорк; Київ, 2000.– 412 с.]

Особливим є оповідання «Остання кутя» – лірична, пронизана щемливими автобіографічними нотками розповідь про стару самотню жінку, яка замолоду втратила дітей і чоловіка. У Святий вечір вона уявляє їх усіх за святковим столом, чує їхні голоси, милується дорогими обличчями, мріє про щасливе майбутнє дітей, – і тихо помирає серед цієї ілюзорної ідилії. Хто глибше знає біографію М.Грушевського, одразу зрозуміє витоки цього сюжету, авторську паралель з трагічними подіями у його родині, коли в один 1882 рік під час епідемії у Владикавказі у Грушевських померло троє дітей: Захар, Федір, Марія – молодші Михайлові братики і сестричка. Перший варіант твору написаний у грудні 1884 p., але згодом письменник ще і ще раз повертається до цього тексту. В архівах Києва і Львова збереглися автографи чотирьох варіантів оповідання «Остання кутя», найпізніший датований 1891 р.

Найбільшим за обсягом прозовим твором М.Грушевського стала його повість «Чужі й свої» – також рання (1884–1885) проба пера, написана під значним впливом популярної на той час Нечуєвої повісті «Хмари». Зберігся неповний автограф першої редакції цього твору під назвою «Недобрий жарт» (друкується у «Додатках»). Дія відбувається на початку 1880-х років у Владикавказі. Вибираючи час, місце, обставини дії, автор скористався власним життєвим досвідом, і це позитивно відбилося на досить вправних описах мальовничих гірських краєвидів, створенні цілої низки виразних характерів дійових осіб, «Народовця я писав ідеального, але що про тутешніх українців – усе не видумане» [Листування Михайла Грушевського… – Т. 1. – С. 32.].

Головний герой – український народовець, який намагається поширювати серед земляків патріотичні ідеї, просвітницькою діяльністю навертати людей до національного самоусвідомлення. Порівняно з «Хмарами», помітний певний поступ автора у трактуванні основних завдань і мети українського руху. Герой М.Грушевського вже не задовольняється мінімальною програмою українства – збираючися гуртками, читати, співати, виступати з українськими театральними виставами; він міркує інакше:

«…вдалися українці у лицедії і за тими лицедіями українофільськими забули про саму Вкраїну, за гуком музики не чують голоса того, що до праці їх кличе, за світом, що круг помоста блище, не бачуть, що діється за ним… Побачуть, почують, та дай Боже, щоб не спізнились тільки!»

Це вустами молодого автора говорило вже нове покоління українських патріотів, яке прагнуло заявити про себе на повен голос, поставити національне питання відкрито і безкомпромісно, досягти реальних результатів.

Любовна лінія сюжету повісті також розвивається на тлі соціальних і національних протиріч між персонажами. І тут події реальної біографії М.Грушевського вплітаються у художній твір. Показовим, наприклад, є порівняння таких епізодів: у повісті І.Нечуя-Левицького «Хмари» закоханий головний герой Павло Радюк дарує хуторянці Галі на знак особливої приязні Шевченків «Кобзар». Герой «Чужих і своїх» Іван Комашинський також приносить Катрі «Кобзар», читає разом з нею, і таким чином намагається прищепити коханій дівчині любов до рідної культури. Приблизно тоді ж, коли М.Грушевський писав повість, він пережив юнацьке захоплення Оленою Марковською, співачкою оперної трупи, яка гастролювала у Тифлісі. Молоді люди якийсь час зустрічались, М.Грушевський приносив дівчині українські книжки і подарував їй «Кобзар» Т.Шевченка. Про це є згадка у його «Споминах»:

«Вона прийняла чемно, обіцяла читати. Розуміється, ніяким фривольностям не було місця в сих розмовах; вони навіть на гадку мені не приходили щодо особи Олени Павлівни. А потім сезон закінчився і вона поїхала. Я не мав нагоди сказати їй що-небудь про свої почуття. Та й що казати: мої почуття були до тої анонімної «вічної жіночності», що в данім моменті тільки уособлялася в ній, частково і неповно» [Грушевський М. Спомини / Підготовка тексту і коментарі С.Білоконя // Київ. – 1992. – № 2. – С. 124.].

Ці паралелі, ймовірно, типові для того часу, дають підстави для висновку про певний алгоритм взаємин українців, про їхній інтелектуальний рівень, коли читання геніальної поезії має на меті духовно зблизити людей, поріднити насамперед їхні світоглядні позиції, адже без цього, на глибоке переконання М.Грушевського, неможливі щирі почуття.

Увагою саме до внутрішнього стану героїв також характеризується алегорична казка М.Грушевського «Старий терен», «…з її зворушливим сюжетом, м’яким гумором і стилістичною простотою» [Гумецька А. Грушевський як белетрист // Михайло Грушевський: Із літературної спадщини… – С. 116.], вперше опублікована аж у 2000 р. [Там само. – С. 289-294.] У цьому ж виданні також уперше з’явилися друком і вже згадані тут, й інші ранні оповідання М.Грушевського: «Святий Петро у тюрмі», «Днинка», «Подорож на Ай-Петрі», «Романтична історія», «Пан». Всі вони, на жаль, не стали свого часу літературним фактом, але свідчать про те, що їхній автор мав письменницький талант, як це зауважив ще І.Нечуй-Левицький.

Характерним для більшості творів М.Грушевського є те, що він не боїться братися за теми з життя звичайних, нічим не примітних людей і, описуючи їхні щоденні клопоти, буденні заняття, бачити великий спектр почуттів, типові риси своїх сучасників. Це, наприклад, один день із життя провінційного учителя гімназії, дріб’язкового й безгосподарного, повністю зануреного у свої родинні та побутові проблеми. Злиденне існування його сім’ї є і причиною, і наслідком бездуховності, примітивності її членів («Днинка»). Або епізод із життя школярика Стеця, якого через бешкетування залишили після уроків, а коли він спробував утекти, його помітили і за кару замкнули в класі до вечора. Але саме цього весняного дня, напередодні неділі, його батьки з друзями та їхніми дітьми зібралися їхати за місто на гуляння з ночівлею, вони не дочекалися Стеця і поїхали без нього. Через це для малого шкільне «затворництво» набуває рис справжньої трагедії («Св. Петро у тюрмі»).

За стилем белетристичні твори М.Грушевського цілком гармонійно вписуються в український літературний процес періоду розвитку критичного реалізму. М.Зеров, ведучи мову лише про публіковані на той час ранні оповідання М.Грушевського, зазначив, що за стилістикою вони посідають місце між творчістю О.Кониського та М.Коцюбинського [Зеров М. [Рец. на кн.: Михайло Грушевський. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образки. К., 1928 // Життя і революція. – 1929. – Ч. 1. – С. 196.].

Крім уміння компонувати художній твір, виразно характеризувати персонажів, варто зазначити щораз досконаліше володіння мовою, естетичний смак автора і особливо – його увагу до внутрішнього світу героїв. Саме ця схильність до аналізу психологічного стану людини, прагнення простежити її душевні порухи, зрозуміти мотиви її поведінки є особливістю авторської манери письма. Згодом, коли М.Грушевський після тривалої перерви знову звернувся до літературної творчості, ця схильність до психологічних деталей і узагальнень у поєднанні з набутим життєвим досвідом породили цілу низку оригінальних психологічних новел.

Починаючи з років навчання у Київському університеті (1886–1890) М.Грушевський всерйоз зайнявся історичною наукою, художня творчість відійшла на другий план. Збереглося, однак, кілька чудових поетичних текстів, створених у 1895–1896 pp., які засвідчують змужніння автора і новий етап розвитку його таланту: «Не журись! За зимою весна…», «Між зорями, між світами…»

Деяке пожвавлення письменницької діяльності М.Грушевського відбулося у 1897–1898 pp. і пов’язане воно з появою журналу «Літературно-науковий вістник». М.Грушевський був ініціатором створення цього журналу [Див. про це: Бурлака Г. Співпраця М.Грушевського і О.Маковея у перші роки видання ЛНВ (з додатком вибраних листів О.Маковея до М.Грушевського) // Слово і час. – 2004. – № 5. – С. 58-75.], членом редакційного комітету, підтримував його своїми літературно-критичними статтями, бібліографічними оглядами, а також умістив два оповідання: «Ясновельможний сват» та «Неробочий Грицько Кривий». Ці твори мають одну спільну рису: вони написані на теми української історії.

Опрацьовуючи величезну масу архівних документів, наукових досліджень, накопичуючи фактаж для своєї головної праці – «Історії України-Руси», письменник вільно оперує історичним матеріалом і при написанні белетристичних творів. Канва реальних подій та постатей майстерно переплітається з художнім домислом, а глибоке відчуття духу змальованої епохи, знання тогочасних побутових деталей дають змогу створити не лише художньо вправний, але й історично правдоподібний твір. Таким є оповідання «Ясновельможний сват», у якому вигадана приватна історія козака Грицька Піщенка змальована на тлі подій визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. На перший погляд, у сюжеті задіяна лише одна історична особа – Хмельницький, решта – вигадані, але фабула оповідання щільно вмонтована в українські реалії, починаючи від першої фрази твору: «Був вечір 30 грудня 1647 року» і закінчуючи вказівкою на дату заключної сцени – 28 грудня 1648 р. У ньому згадуються Іов Борецький, Іван Виговський, Сильвестр Кос, Антон Жданович, інші відомі діячі, принагідно цитуються історичні документи. Оповідь ведеться настільки природно, що, зрештою, читач вживається у тогочасні події і вже готовий повірити авторові, коли він наприкінці запевняє у достовірності описаного, посилаючись на козацький реєстр 1649 p., де нібито записано Грицька Піщенка як київського сотника. Але не поспішаймо з висновками, М.Грушевський-історик не дозволив би собі подібних посилань, якби це було не так. У цьому реєстрі справді фігурує такий київський сотник! [Реєстр війська Запорозького 1649 року: Транслітерація тексту. – К., 1995. – С. 291.]

Оповідання «Неробочий Грицько Кривий» також виросло з наукових занять М. Грушевського. Авторська примітка до твору свідчить: «Фабула оповідання взята з декрету, видрукованого в «Архиве Юго-Западной России» ч. VI, т. II, № 15; побутові подробиці оперті на документальнім матеріалі». Лаконічний судовий запис говорить про покарання селянина, який з сім’єю втікав від тяжкої панщини, але після низки невдач у стані афекту згубив і жінку, і дітей. Ці факти, очевидно, розбудили художню уяву історика, у результаті з’явилося оповідання, яке вражає своїм трагізмом, а історичне підтвердження його реальності ще більше підсилює це враження.

П’ять ранніх оповідань М.Грушевського видало видавництво «Вік» окремою збіркою, яка вийшла друком у 1904 р. Після цього в літературній творчості автора настає тривала пауза – до 1909 р.

«Новою хвилею прийшла до мене охота до писання після першої революції, серед нових обставин і незвичайно ріжноманітної, пекучої й тривожної діяльности, яку я вів одночасно в Києві і Львові. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці, – а вони не хотіли лишитись «зачиненими дітьми» моєї думки», [Грушевський М. Як я був колись белетристом? / Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2010. – Т. 12. – С. 1.]

– згадував М. Грушевський у передмові до збірки «Під зорями». З-під його пера виходять оповідання «Ніч», «Предок», «Пенати» та низка інших оригінальних творів. Вони, як правило, не мають розвиненої фабули, сюжет значно зредукований, а основне смислове навантаження лягає на авторські роздуми з приводу якоїсь події чи ситуації. Відсутність швидкої зміни декорацій не означає, проте, відсутності напруженої дії. Пильний погляд автора за зовнішньою стороною життя прозирає психологічне наповнення: його цікавлять стан душі, почуття і переживання героїв, мотивація їхніх вчинків. Коли такий аналіз внутрішнього світу знову проектується на зовнішні події, пі останні набувають нового, філософського звучання.

Спільний тон дав змогу об’єднати твори 1909–1912 pp. у збірку, названу латинським виразом «Sub divo» («Під голим небом»). У передмові М. Грушевський пояснив, що ця назва покликана передати те почуття,

«коли людина бачить себе перед лицем вічности чи всесвітнього простору, коли падає все, що обмежує, закриває сі перспективи, відгороджує людину від них і від тих запитань, які вони ставлять. Відкрите, голе небо, особливо нічне, часто будить такі почуття і настрої в людині, вирваній з метушні щоденних інтересів, і я ужив сього виразу як ключа до тих настроїв, котрими перейнята ся збірка» [Грушевський М. [Передмова до кн.:] Sub divo: Оповідання, начерки, замітки. – К., 1918. – С. 3.].

Ці твори об’єднані відчуттям внутрішньої душевної гармонії автора, його життєвої мудрості, врівноваженості. Відкриває збірку ліричний етюд «Ніч» – опис Великодньої ночі, дивовижного дійства, коли відбувається єднання людських піднесених почуттів з торжеством весняного пробудження природи. Ще задовго до Христа святкували люди свято весни, релігійний екстаз Великодня має глибоке, прадавнє коріння. Тому так гармонійно вплітається цей ритуал у наше життя.

Несподіваний поворот сюжету має оповідання «Предок»: ліричний герой мандрує лісом, все далі відходячи від людських поселень. Його тішать пишні безлюдні краєвиди, він відпочиває душею, прислухаючись до лісових звуків, і уявляє, що цей праліс був таким і тисяча років тому, коли тут жили наші предки. Заночувавши в лісовій хатинці, герой у напівзабутті раптом чітко бачить одного з цих предків – первісну людину, яка, притулившись до скелі, так само у маренні з подивом і заздрістю приглядається до нашого сучасника. Після публікації цього твору в «Літературно-науковому вістнику» М.Коцюбинський писав до М. Грушевського:

«Тільки що прочитав Ваше оповідання «Предок». Воно мені сподобалося ще більше, ніж «Ніч». Справді, наш предок живе в нас, ми носимо його в собі, його інстинкти, звички і уподобання, ми тужимо за ним. Оповідання викликає не тільки емоції, так би мовити, інтелектуального характеру, а дає настрій гарним, не робленим описом природи. Ваша манера, спокійний і глибокий тон оповідання, нагадує мені найбільше манеру Анатоля Франса, якого я дуже люблю» [Коцюбинський М. Лист до М.Грушевського від 12 листопада 1909 р. // ІЛ. – Ф. 7. – Од. зб. 486. – С. 2.].

Найближчим до традиційного жанру оповідання можна вважати «Тестамент». Несподівано трагічно загинув батько великої родини. Після похорону сім’я збирається і читає заповіт (тестамент). Хоч родина заможна, однак діти виросли, у кожного свої потреби, тому ця процедура усіх цікавить. Найбільше потребує грошей одна з сестер, Катря, яку сватає драгунський офіцер. Одруження це, до якого в родині вже готувалися, може відбутися лише за умови солідного посагу. Однак у заповіті, який був складений досить давно й за інших обставин, усі гроші батько розпорядився покласти в банк, а забирати лише відсотки. Ця умова, яка фактично ламає Катрину долю, і є основною темою для суперечок і міркувань дійових осіб твору.

Тема життя і смерті також стала безпосереднім предметом роздумів героя в оповіданні «З похорону», а потім у дещо гротесковій формі знову виринає у «Кометі». Якщо перший твір сповнений священного трепету перед неминучим фіналом людського існування, то в другому приводом для звернення до вічної теми стала така ж вічна чутка про комету, яка нібито в певний час має зіткнутися з Землею. Ця перспектива дала головному герою нагоду пережити справжній катарсис. Всерйоз сприйнявши фатальну загрозу, він був безмежно щасливий, коли вона минула. Водночас, міркуючи про смисл життя, автор вустами героя вкотре проголошує своє кредо: «Життя гарне, але вся краса його в рухові, в змаганнях до цілі, в свідомости участі в його творчості, а не в пасивній обсервації сього руху [Грушевський М. Комета // Грушевський М. Sub divo: Оповідання, начерки, замітки. – К., 1918. – С. 102.].

Знаючи про намір М.Грушевського видати ці оповідання окремою збіркою, М.Коцюбинський гаряче підтримав ідею, однак зауважив: «Одно тільки побоююсь: будете мало читачів мати. Така книжка мусіла б побачити ширший світ, поза межами України. Там скорше оцінили б її» [Коцюбинський М. Лист до М.Грушевського від 16 жовтня 1910 р. // ІЛ. – Ф. 7. – Од. зб. 498. – С 5.]. Видатний письменник розумів, що українська літературна традиція на той час ще не виховала читача, який би кохався у філософській прозі, тут М.Грушевський був одним із першопрохідців.

Ще кілька прозових творів М.Грушевського були видані в 1918 р. збіркою «З старих карток». Сюди увійшли чотири оповідання на історичні теми: «У святої Софії», «Як ми стрічали Новий рік», «Розмова з Кривоносом», «Вихрест Олександер», а також два твори, які М.Зеров називає зразками «витриманої чіткої новели, що й нині повинні увійти в круг навчального матеріалу для кожного прозаїка-початківця» [Зеров М. [Peц. на кн.:] Михайло Грушевський. Під зорями… // Життя і революція. – 1929. –Ч. 1. – С. 196.]: «Історія синьйори Занети Альберіґо з Венеції» та «Біжниця в Зомемберґу». Перша з цих новел – авантюрна історія середньовічної венеціанської красуні, яка після цілої низки неймовірних пригод, зрештою, дійшла висновку, що родинне благополуччя, спокійне й урівноважене життя добропорядної матері сімейства дає жінці більше щастя, ніж егоїстичне самолюбування і становище іграшки в руках чоловіків.

Дещо окремо за тематикою серед літературних творів М.Грушевського стоїть «Біжниця в Зомемберґу» – справжній гімн мистецькому натхненню, розповідь про трагічну долю митця у споживацькому суспільстві. Події розгортаються у провінційному швабському містечку. Місцевий лихвар, помираючи, заповідає увесь свій маєток на побудову нового храму (біжниці). Єврейська громада оголошує конкурс на кращий проект: «Купка лихварів і гендлярів збіжжям, вином і телятами, які ніколи не журилися ніякими справами, що виходили за тісні межі їх інтересів, тепер раптом загорілися бажанням дати світові щось надзвичайне, щось «гідне слави ізраїльського народу»«. Почувши про конкурс, молодий, нікому не відомий, але заглиблений у творчі пошуки архітектор Марк вирішує підготувати свій проект. Він відкидає можливість ситого спокійного життя і з невеликими коштами вирушає у мандри Європою набиратись мистецьких вражень. Його проект несподівано для всіх перемагає і Марка призначають головним будівничим нового храму. Однак натхненну і важку працю гальмують чвари в місцевій громаді, Марка безпідставно запідозрюють у розкраданні коштів. Не витримавши цієї атмосфери, майстер покидає розпочату будову і повертається додому.

«Він почував себе розбитим і знищеним. Здавалося йому – коли б заглянули в його дуплу, то на тім місці, де горів ясний вогонь творчости, тепер усе забито грубою верствою мертвого і холодного попелу».

Аж тепер Марк, піддавшись умовлянням родини, одружується і переймає батькову справу – тобто стає на традиційну, загальноприйняту життєву стежку. Зводячи будинки в рідному місті, він швидко здобув репутацію дуже практичного будівничого, достаток запанував у його сім ї. «Але Марк не був давнішим Марком, і той діяльний і рухливий підприємець був тільки зверхньою поволокою, холодною тінню давнього Марка». Минуло кілька років, зомемберґське будівництво то рушало, то завмирало, Марка то кликали, то відправляли. І раптом він зник знову, залишивши записку, де полагоджував різні розпочаті справи і повідомляв, що їде надовго. Він мандрував Європою, знайомими місцями, але тепер його враження не були такі ясні й безпосередні, як у юності. З-за досконалих архітектурних форм виступала похмура історія їхнього створення, сповнена крові і сліз, насильства й обману. Мистецькі шедеври переходили з рук в руки, прославляючи право сильнішого.

З таких сумних рефлексій вирвали Марка новини про зміни у Зомемберґу. Громада кликала його завершити будівництво, обіцяла не втручатися і ні в чому не заважати його мистецьким планам. І вій повернувся. З гірким сумом перебирав він свої юнацькі креслення – наче папери людини надзвичайно близької, але безповоротно втраченої. Зникли його юнацький запал, творчий екстаз, однак Марк переміг себе, робоча дисципліна взяла верх і він успішно закінчив будову. «Ясною радістю і непорочною чистотою блистів сей твір», на ньому не відбилися ні брудні чвари, ні творчі муки автора, ні тяжка праця робітників. «Се був чистий порив, не зв’язаний ніякими путами землі, узами страху, рахунку й турботи. Він призначавсь на те, щоб вирвати з низьких клопотів загулуканих, заклопотаних, обмерзлих синів землі, сих телятників, збіживщиків і лихварів, і нагадати їм про інші цілі, інші завдання життя, надихнути їх радістю, вірою й певністю, свідомістю слави й величної будучности». Але в цьому була і велика неправда. Після довгих вагань, коли будова була повністю завершена, Марк зробив останній штрих: на біломармуровому фасаді храму вирізав квадрат і вставив багряну плитку порфіру – як символ страждань творчого людства, як засторогу від ілюзій.

Ця історія захоплює внутрішньою напругою, психологічною гостротою вічної теми взаємин митця і громади. Крім цієї центральної теми важливу роль у творі відіграє мотив національного приниження, коли народ насильством і наругою перетворювали на прислугу, і він втрачав свою гідність. Почавши говорити про ізраїльський народ, М.Грушевський переходить до узагальнених висновків, застерігає від закорінення у національній свідомості лакейства, рабської психології. Такі лаконічні, але виразні історико-публіцистичні вкраплення у прозі М.Грушевського не виглядають чужорідним тілом, вони майстерно вплетені в сюжет і надають оповіді філософського звучання, спонукають читача до глибших роздумів.

Невід’ємною і значною за обсягом частиною літературної творчості М.Грушевського є твори на історичну тему: низка оповідань, названих вище, кілька незавершених фрагментів, а також драматичні твори – «Хмельницький у Переяславі», «Ярослав Осмомисл» і значно пізніший сценарій для кінофільму «Запорожці», який, на жаль, зберігся не повністю. Більшість із них мають вигадану фабулу, але наближену до реальної «історичну обстанову», про що говорив і автор. Саме при відтворенні цієї обстанови на перший план виступає обізнаність автора в історичному матеріалі та його дивовижна ерудованість. На позитивне сприймання таких творів також значною мірою впливала довіра читача до письменника, який на той час уже був авторитетним ученим і відомим громадським діячем. З іншого боку, увага М.Грушевського до історичних сюжетів, крім чисто белетристичного інтересу, мотивувалася, вочевидь, і просвітніми потребами. Ще в листі у 1899 р. І.Нечуй-Левицький писав:

«…скільки я зауважив, широка публіка, коли й трохи знає дещо з історії, то зовсім не з вчених історичних утворів, а більше нахапалась з історичних романів та драм. Знаю навіть таких дам, котрі не подужали й не спромоглись прочитати Костомарова, а коли й прочитали, то тільки дещо, а тим часом вони прочитали Кулішеву «Чорну Раду». Хоч вона написана сухувато, але белетристична форма робить утвір доступнішим для людей середнього розвитку. Тим-то я й Вас, добродію, прошу, коли скінчите свою «Історію України-Русі», напишіть історичний роман, обмалювавши який-небудь період нашого давнього життя. Не дурно ж Крашевський, Сенкевич та інші польські повістярі понаписували чимало історичних повістів» [І.Нечуй-Левицький. Лист до М.Грушевського від 30 червня 1899 р. // Листування Михайла Грушевського… – Т. 3. – С. 44.].

На жаль, обставини склалися так, що М.Грушевський не встиг завершити свою титанічну працю над «Історією», і тим більше серед бурхливих подій трагічного XX століття не стало йому часу на роман. Але маємо творчу спадщину Великого Українця – воістину епохальний твір для сучасних і майбутніх поколінь.

Окрема важлива й об’ємна тема – мова літературних творів М.Грушевського й передача її у сучасних виданнях. Відомо, що батьки М.Грушевського в сімейному колі спілкувалися в основному російською; українську мову він опановував насамперед з книжок; усвідомлене бажання юнака вивчити рідну мову зафіксоване у його щоденнику. Цілеспрямований рух до цієї мети відобразився у художніх текстах, які виходили з-під пера М.Грушевського-гімназиста: перші російські поезії, проби драматичних діалогів та белетристичних мініатюр, перехід до творчості українською мовою і поступове вдосконалення авторського стилю, збагачення словникового запасу, розширення образного ряду. Саме тому упорядник та редактор мінімізували втручання у мову оригіналу, вносячи лише поодинокі правописні зміни та корегуючи пунктуацію. Авторські скорочення слів розкриваються у квадратних дужках, нерозбірливо написані слова, прочитання яких сумнівне, подаємо у ламаних дужках.

Хоча творча спадщина М.Грушевського збережена порівняно добре, однак має кілька лакун. Найбільшою загадкою на разі можна вважати невідомий роман М.Грушевського про молоді роки І.Котляревського. У листі від 26 грудня 1932 р. історик писав до М.Мочульського:

«Сердечно дякую за виписку, одержану сьогодня… У мене не було під рукою ближчої дати сього документу і [це] деконцентрувало композицію мого роману. За сей час я вже його скомпонував «з грубшого» – довів сливе до кінця, полишаються ріжні деталі й епізоди, для котрих підбераю матеріял… Мені хотілось дати ширшу панораму 1790-pp., коли писалась і видавалась «Енеїда», і дві книжки, що вийшли того ж року – «Ябеда» Капниста і «Записки о Малороссии» Якова Марковича. Вони багаті подіями – які, на жаль, не лишили скільки-небудь яскравих відбить ні в українській словесности, ні в мемуаристиці. Я хотів доштукувати licenlia poetica те, що бракує в документах; тому се не так роман-хроніка, як історична повість, але з minimum-ом звичайної романтичної інтриги – нещасливого кохання Котляревського, розповідженого в звісних «споминах пана Страви» [Йдеться про публікацію: Савинов В. Первая любовь И.Котляревского // Северная пчела. – 1863. – № 80. її автор переказує спогади якогось Страви про його спілкування у молоді роки з Котляревським. Сучасний передрук цих спогадів – у монографії Є. Кирилюка «Живі традиції: Іван Котляревський та українська література» (К., 1969. – С. 32-36).] (тільки я розповів його инакше – не вважаючи сього «пана Страву» джерелом, досить вірним в подробицях)» [Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901 – 1933) / Упор. Р.Дзюбан, наук, редактор Г. Сварник. – Львів, 2004. – С. 120.].

Коментуючи цей уступ, Р.Дзюбан пише, що про існування такого роману знав і В.Міяковський [Там само. – С. 136.]. Фактом, однак, залишається повна відсутність у вивчених нами архівах будь-яких слідів існування такого твору. Ймовірно, рукопис чи авторизований машинопис десь існує як «твір невідомого автора», і дослідникам ще належить його виявити й опублікувати.

Нe до кінця вирішеною залишається проблема датування деяких літературних творів М.Грушевського. Дотримуючись жанрово-хронологічного принципу композиції томів 50-томного зібрання творів, потрібно було хоч приблизно визначити, до якого часу належить той чи інший не датований автором текст. Основні аргументи з цього приводу викладені в коментарях, однак не всі вони вичерпні й переконливі, іноді доводилося покладатися на інтуїцію. Щоб зафіксувати сучасний стан питання і зорієнтувати читача в хронології літературної творчості М.Грушевського, пропонуємо укладену схему, де зазначені джерела текстів, час їхнього створення, перша публікація. Якщо дата написання твору неавторська – вона подається у квадратних дужках.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 5 – 21.

| Перелік статей |

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3798

Модифіковано : 9.04.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.