Невичерпне джерело
української літературознавчої словесності

Ігор Зіньчук

Рецензія на монографію Михайла Грушевського «Історія української літератури. Том 1». – К.: Либідь, 1993 р. – 393 с.

Монументальна праця «Історія української літератури» видатного історика, дослідника літератури, професора педагога Михайла Грушевського ніколи не втратить своєї актуальності. Адже навіть на початку ХХІ століття ця неперевершена за маштабністю, глибиною та всебічністю наукового аналізу книга є невичерпним джерелом суспільно політичних, патріотичних та духовно – естетичних настанов для сучасників та прийдешніх поколінь.

Михайло Грушевський – талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, очолював впливові в Україні демократичні партії, очолював Українську Центральну Раду, був керівником Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та редактором «Літературно-наукового вісника», газет, журналів, одним із засновників Української Академії наук, автором десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва [1]. Автор створив понад 2 тисячі наукових праць, є надзвичайно відомим в галузі освіти, культури і науки.

Досліджуючи історію української літератури автор дотримується методу історизму, який став основним в його історико-літературознавчій роботі. На думку автора, «історія рідної словесності – це, по-перше, історія розвитку оригінальної, еволюціонуючої, але цілісної естетичної системи, генетично спорідненої з буттям, долею, світосприйняттям, філософією, духовністю нації; по-друге, і голос пам’яті – і гарант грядущого народу: його відродження, державної мудрості й волі, нового культурно-естетичного поступу; а по-третє, і образ народу, його візитна картка при взаємодії з іншими – і форма пізнання інших народів та збагачення рідної культури, «проречистої книги буття нашого народу». [2]

У монографії вчений дуже ґрунтовно та всебічно аналізує літературознавчу спадщину своїх попередників по перу. Наприклад, Вступ присвячено творчим здобуткам і світлій пам’яті Михайла Максимовича, розділ «Соціальна і культурна обстановка української творчості» – пам’яті Володимира Антоновича, «Старші верстви української усної традиції» – Олександра Потебні, а далі – пам’яті Павла Чубинського, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Пантелеймона Куліша.

В своїх дослідженнях автор опрацьовує визначні праці своїх попередників: книгу М. Максимовича «История древней русской словесности» (1839 р), М. Грушевський вважав, що Максимович – професор Київського університету «особливу увагу звернув на стару словесність, дотримувався історизму та системності вивчення фактів, що дало змогу вченому закласти основи справді наукового літературознавства. Саме це повертало народові пам’ять історії та спонукало творчу інтелігенцію звернути увагу на проблеми рідного краю.

У своїй праці Михайло Грушевський досліджує «Слово» як синтез історичного досвіду народу, його геніальності, як наймогутніший дух, виразник характеру, долі народу, як захисник гідності й честі нації. «Слово» є проявом індивідуальної сутності митця, унікальним даром природи, яка надихає і збагачує світогляд людей. Для автора – історія української літератури не лише сума творів чи явищ, художніх епох, а як художня система, що має не тільки етапи розвитку, зовнішні риси, а й власну самодостатню генетичну основу й структуру. Вона має постійно оновлювану, динамічно-еволюційну і незмінну сутність, яка не змінює національної виразності, навіть під наймогутнішими впливами світової літератури. Дослідник правдиво окреслює проблеми концепції української літератури, періодизації її розвитку, оскільки знову загострилося питання трактування українського народу як окремої самодостатньої нації.

«Офіціозні історики польсько-шляхетської й російсько-єдинонеділимської орієнтації XV – XIX століть силкувалися довести, що навіть сама назва «українці» свідчить не про їхню етнічну самодостатність як нації, а лише про географічну периферійність та державно-політичну належність чи то до Польщі, чи до Росії, – навіть частина російської, у тому числі революційної, демократії початку XX століття силкувалася теоретично обгрунтувати колоніальний статус України.» [3]

Своє дослідження М. Грушевський розпочинає «Переднім словом», після якого викладено розширений «Вступ». Вони насичені важливою інформацією, історико-теоретичними міркуваннями, що окреслюють принципові позиції автора, напрями і методи дослідження. До нього фольклор не вважався літературою (белетристикою – красним письменством). А Михайло Грушевський вважає, що фольклор і писемна література – це дві стадії і дві форми однієї системи – художньої словесності, що «хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних – більше, скажім, ніж література болгарська, сербська, румунська і т. д., але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом» [4]. Тому видатний вчений починає розглядати історію української літератури з її першоджерела – фольклору, завдяки цьому досягається органічна єдність історії нашого народу з історією його словесності.

На думку автора, філолого-естетичне й соціологічне дослідження та трактування літератури є обов’язковим, предметом історії – словесність: і писану, й усну. Витоки української художньої системи вчений бачить ще в доісторичних часах, перший розквіт – у період язичництва, початок взаємодії з писемністю – в часи Київської Русі.

У своїй фундаментальній монографії автор аналізує дуже широкий пласт матеріалу: (обрядові, родинні, трудові, еротичні пісні, дружинний, героїчний епос, фантастичні казки, легенди, перекази. Наприклад, вчений колоритно передає народні замовляння, щоб викликати дощ:

Ой дощику, накрапайчику, накрапай,

чорну хмару на [назва села]

наганяй!

Іди, іди, дощику,

зварю тобі борщику,

сікни, рубни дійницею,

холодною водицею.

Дощику, дощику,

зварю тобі борщику,

в новенькому горночку,

поставлю на дубочку,

дубочок схитнувся,

а борщик линувся –

цеброю, відром, дійничкою

над нашею пашничкою! [5]

Дослідник у своїй праці прагне досягти послідовності, повноти, всебічності аналізу фактів, застосовує прийоми індукції та дедукції; використовує вітчизняний і світовий матеріал; визначальної ваги надає аналізові фольклору.

Грушевський започатковує методологію системного літературознавства, яке передбачає текстологічний, лінгвістичний, соціологічний, і історико-порівняльний, культурологічний, етико-філософський, психологічний аналіз, у главах про писемність XIII – XVII століть – біографічний, а водночас – як основний принцип – аналіз естетичний. Такий метод дослідження потребує не тільки найширшої освіченості та найвищих культурно-громадських інтересів, а й природних даних. М. Грушевський відзначався усіма необхідними якостями: володів багатьма мовами Сходу й Заходу, міг не тільки читати історичні, культурологічні, художні твори в оригіналі, а й майстерно перекладати їх, образи ж досліджувати на рівні семантичних пракоренів; його письменницьке обдаровання сприяло глибокому естетичному проникненню в ідейно-художню структуру текстів, а інтерес до архітектури, живопису, музики, театру – побачити словесність в системі інших мистецтв. Так само знання праць найвизначніших теоретиків мистецтва стало важливим чинником у формуванні власних естетико-філософських принципів та узагальнень, а знання суспільно-політичних рухів в Україні та у світі, гуманістичних концепцій та естетичних систем сприяло виробленню й застосуванню відповідних принципів, переконань у власній науковій практиці.

Розділи монографії, що присвячені фольклору і писемній літературі, наповнені глибоким аналізом і синтезом. Як показує дослідник, основи літератури виявляються у способі життя, світовідчутті й світорозумінні українського етносу. Вони зумовлені етапами розвитку та формами власного буття, природою, кліматом, характером праці, стосунків із сусідами і міжнародними впливами.

Знання історії, мов, культур Сходу і Заходу дозволяє Грушевському бачити й показувати особливості наших прапредків, сотень поколінь їхніх нащадків ще з IV – VI століть до нашої ери, бурхливі процеси й події, пов’язані з переселеннями народів, війнами, асиміляцією й конфронтацією племен, та відповідних культур. А паралельно розкривається й історія культури та словесності: від зарубинецької до черняхівської й від Київської Русі до часу зруйнування Гетьманщини.

Дослідник розкриває історію проникнення міфологічних сюжетів, образів, мотивів ще дохристиянського періоду надзвичайно детально та повно, а потім всебічно висвітлює процес взаємодії з культурами Візантії, Болгарії, південно-західних слов’ян, Скандинавії, Греції, Риму. Особливе місце в них посідає християнство, й передусім – «Біблія». Наприклад, ось з якими словами обливалися водою на св. Івана:

Добрий день, водичко-ярданичко,

Найстарша царичко!

Обливаєш гори, коріння, каміння,

Облий і мене, порождену, хрещену N.

Від усякої мерзи, від пагуби,

Абих така була чесна і велична, як весна!

Абих була така красна, як зоря ясна!

Як ся радують сій весні,

Так аби ся мені радували!

Аби була сита, як осінь,

А багата, як земля [6].

Аналізуючи методи дослідження та особливості літературознавчого аналізу в монографії геніального вченого можна зробити висновки:

- він показує походження української нації в загальносвітовому контексті, а в цьому зв’язку – елементи і східної, і європейської культур як органічні частки вітчизняної культури;

- в його творчості розкриваються специфічні риси української словесності як самодостатньої системи.

М. Грушевський зауважує, що у фольклорі «виявляються такі риси, як моно- та діалогічність розкриття сюжету, ліризм і епізм, суб’єктивність і колективізм, а поетичні форми фольклору органічно синтезуються з ритмікою і тонікою, вокалізмом і музикальністю, що знаходить найповніше вираження в формі «театральних» (колективістично-обрядових) дійств» [7]

Наприклад, М. Грушевський розкриває історію казки про те, як Сатанаїл дістав із дна моря жовтий пісок та блакитний камінь і Бог витворив із них земну твердь – основу життя людей, а водночас «кольори» української душі – особливості українського світовідчуття та бачення світу. Саме тому, «Слово о полку Ігоревім», твори Нестора-літописця, Володимира Мономаха, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона стали родовими генами сотень художніх творів українських письменників, як і «поетичний реалізм», філософічна мрійливість, романтизм – квінтесенцією творчого методу від творців доби Реформації до барокко і від Шевченка до Франка й Лесі Українки та від Тичини, Яновського, Довженка, Хвильового до М. Стельмаха, О. Гончара, М. Вінграновського.

Цінність дослідницької роботи М. Грушевського полягає у збиранні, коментуванні, реставрації, перекладах діалектних форм фольклору та стародавніх рукописів на новочасну літературну мову.

У «Історії української літератури» М. Грушевського злилися об’єктивно існуючий матеріал і суб’єктивний погляд на нього, історія народу і діалектика його духовно-естетичної творчості, національні реалії й загальнолюдські критерії, багатющий досвід попередників і власний новаторський підхід до величезної маси різнорідного матеріалу.

Автора цікавлять елементи української словесності як цілісної системи, тому він намагається не обійти жодного імені, твору, явища. В кожній епосі бачить реальність та розвиток родів, жанрів і видів.

Історію української літератури вчений трактує як історію розвитку самодостатньої художньої системи, якій властиві власні джерела й своєрідний характер. Вона характеризується внутрішньою цілісністю, самобутньою зовнішньою формою, специфічно українськими національними властивостями.

Михайло Грушевський у своїй праці розглянув всі роди, види, жанри фольклору, найхарактерніші форми писемної словесності повно та всебічно. Праця написана колоритною українською мовою, яка допомагає осягнути специфіку висловлювань автора, багатогранність його світоглядних позицій, політичні та громадські пріоритети вченого, його неймовірну працездатність та працелюбство, невичерпний талант та обізнаність.

Джерела:

1. Грушевський Михайло «Історія української літератури. Том 1» Упоряд. В. В. Яременко – К.: Либідь, 1993. – 347 с.

2. Котенко Петро. Історія української літератури Михайла Грушевського – етап у розвитку наукового літературознавства. – К.: «Либідь» 1993. – 22 с.

3. Цибенко І.П. Київ. нац. ун-т культури і мистецтва. – К.: 2005. – 19 с.

Примітки

[1] І.П. Цибенко; Київ. нац. ун-т культури і мистец. – К., 2005. – 19 с. – укp.

[2] Михайло Грушевський «Історія української літератури. Том 1» Упоряд. В. В. Яременко. – К.: Либідь, 1993. – с. 7.

[3] Петро Котенко Історія української літератури Михайла Грушевського – етап у розвитку наукового літературознавства. – К.: «Либідь», 1993 р. – с. 9.

[4] Михайло Грушевський «Історія української літератури. Том 1» Упоряд. В. В. Яременко;– К.: Либідь, 1993. – с. 14.

[5] Михайло Грушевський «Історія української літератури. Том 1» Упоряд. В. В. Яременко. – К.: Либідь, 1993. – с. 101.

[6] Михайло Грушевський «Історія української літератури. Том 1» Упоряд. В. В. Яременко. – К.: Либідь, 1993. – с. 105.

[7] Петро Котенко Історія української літератури Михайла Грушевського – етап у розвитку наукового літературознавства. – К.: «Либідь», 1993 р. – с. 18.

10.12.2012 р.