Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / З похорону

З похорону

Михайло Грушевський

Худа, похила стать старого пасажира гостро вирисовувалася на яснім чотирикутнику вагонного вікна. Він сидів мовчки, втоплений в красу осіннього краєвиду, то переходжувався потиху вздовж купе, коли в переділці ставало порожньо. Виймав книгу з своєї торби і тихо шелестів сторінками, і знов, відкладаючи її, дивився на тихі осінні села, на покраяні борознами боки балок, на гаї, розцвічені золотом і пурпурою осіннього убрання. І в очах його світилася тиха розвага, задума і смуток.

Коли чотири дні тому він дістав телеграму про смерть свого старого товариша і свояка, сільського священика, з прошенням доконче приїхати на похорон, – разом із жалем з приводу сеї утрати він почув в першій хвилі також досаду, що сей інцидент розбиває йому зайняття, вириває з складної роботи, що саме як почала наладжуватися. Покійникові він не може бути ані милим, ані помічним своєю присутністю. В похоронних церемоніях вона також зайва – вони пройдуть так само з ним, як і без нього.

І з певним невдоволенням на людей, що непотрібно ускладняють життя собі й іншим, він постарався, кінець кінцем, зробити все, щоб бодай використати сей час по можності. Спакував до своєї торби кілька книжок, відложених для перечитання «при вільнішій хвилі», кілька брошур, недавно отриманих, і пустився в сей світ – такий близький фізично, а так віддалений від нього всею еволюцією його духового життя, яку він переживав протягом останніх десятиліть, все далі відходячи від тих традиційних переконань і поглядів, які в’язали його колись з тими людьми й їх окруженням, їх звичками, поняттями й інтересами.

Але скоро могутня поезія смерті обняла й покрила його. Так, довгі століття, ряди поколінь, що жили гадкою про смерть і для смерті, роблячи життя одним приготуванням до смерті, а своєю метою наладження його до гармонії з смертю, – вони вміли надати відповідний, то значить – артистичний вираз своїм почуттям, і збірною працею віків влучно намалювали сей величавий образ всепобідної смерті, що панує над життям. І особливо в похорон священика, слуги і вершителя сього культу смерті, потрапили вони вложити масу чуття і тонкої поезії маєстату смерті. Добре, урочисто, з почуттям відправлений, він робить сильне враження.

Коли ж умирає священик, так люблений і поважаний, так тісно споріднений з своєю церквою, а заразом – з життям свого села, своєї околиці, всього доохрестного народу, як сей покійний, – похорон дає враження незвичайно величне, глибоке, просто незрівнянне. І його красу в повній силі відчував сей мовчазний пасажир, не вважаючи, що для нього давно вже згасли путеводні зорі старої віри і всі ті образи загробного життя, посмертного існування і посмертного воздаяния, в яких оберталася похоронна церемонія, – стали самими поетичними образами, спадщиною давнього і пережитого, нереального і ірраціонального, хоч і глибоко людського світогляду.

Величавий був сей похід з труною до церкви, коли старий єрей, що стільки десятків літ оживляв її, востаннє входив до неї на руках своїх духовних дітей, котрих він зібрав для сеї церкви за своє довге життя, присвоїв їй і ввів до неї, і тепер в супроводі сього збору вірних пускався по ту сторону життя, перед свого первосвященика і суддю. Повні краси були сі хори вірних і священиків на переміну, що тяглися так довго і монотонно, і сей урочистий обхід з труною наоколо церкви, в тій самій обстанові, в якій відбував його покійник, обносячи церковні святощі, а тепер сам ставши святощею за довгу і вірну службу, як предмет поважання і культу, обношений круг неї. Повне значення було се безконечне останнє цілування з небіжчиком його духовних чад, сумні співи про погибель земної красоти, що звучали так тужно, не вважаючи на обіцянки посмертної нагороди…

Сидячи за престолом, на скриньці з свічками, старий товариш в задумі прислухався до них, відчуваючи всю глибоку красу сих співів. Для нього самого смерть без загробного життя, без посмертного продовження особистих почувань стала вже давно єдино гармонійним, єдино розумним закінченням життєвого процесу. Застигнути по смерті в ролі нерухомого свідка дальшої життєвої еволюції, закаменіти на тій точці свого розвою, в якій застане людину смерть, і такою духовою закаменілістю, як яка-не-будь передвічна ящірка, лежати мертвою грудкою в вічнім потоку світового життя, – ся перспектива при ближчім роздумованню наповняла тільки страхом його душу.

Ах, смерть – розрішительниця всіх уз і трудів, вічний сон без мрій і сновидінь, спочинок, не приступний ніякому ні фізичному, ні моральному болеві, ні жалю образи, ні жалеві каяття, ні утіхам, ні уразам, – се найсолодше з усього, що може обіцяти собі чоловік, що жив справді, страждав і боровся в сім житті. Жити пасивним свідком дальшого походу життя, бачити, як виявляє свої хиби, відстає від життя й нарешті загибає, розкладається в загальній зміні все те, над чим працював, з чим був зв’язаний, в що вложив своє життя, – що може бути страшнішим для людини, яка живе для життя, а не для смерті…

Але се не перешкоджало йому відчувати красу образів і почувань, які піддавалися присутнім з того другого становища. Він відчував її, йдучи в процесії на цвинтар, в безконечнім поході, що вився вужем без кінця й краю тихими вуличками, і потім слухаючи прощальних промов на цвинтарі. Прислухаючися, як по мовчанці, що настала раптом, як буря на морі, зашуміла повторювана тисячами уст півголосом остання молитва за померлого, – він чув, як хвиля зворушення підіймається в його грудях. Єсть різні способи помирення людини з смертю, розв’язання сеї фатальної суперечності, сього трагічного переходу індивідуальної енергії в ніщо…

I коли другого дня він сидів уже в вагоні залізниці, вертаючи до тихого швабського містечка, де сховався він тепер, – все єство його було переповнене почуттям тої гармонії від сього вищого синтезу, який вноситься в життя і почування людини свідомістю розв’язання і залагодження найвищої проблеми – життя і смерті, сеї суперечності буття і небуття.

Села і ріллі, балки і гаї рідної землі пролітали перед ним, як скоро-минущий калейдоскоп людського життя. На кілька хвиль шосе, що йшло рівнобіжно з залізницею, обсаджене старими деревами, довгою смугою показалося в вікні, й фантастичні контури дерев в сірявім повітрі смерку йшли через вікно, як по стьожці кінематографа. Бігли й зникали, дивно несхожі, дивно індивідуальні, різко зачеркнені своїми темними масами на яснім ще небі.

Пасажир дивився, проходжувався, сідав, прочитував кілька сторін з книжки, перейнятої спокоєм стоїчного раціоналізму і, роздумуючи над ними, знову проходжувався в маленькій клітці, на чотири кроки вздовж і півтора вшир, насолоджуючися тим почуттям рівноваги, яке чув в собі. Ніч западала потиху, і над усипленою в осіннім сні землею висівалися зорі, вирізняючися все яскравіше. І в голові подорожнього підіймалися славні слова Канта: «Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені – се дві найбільш величні речі на світі».

Так, безмірній величі Всесвіту, де родяться й зникають світи, навіть не спостережені нашими очима, нашим чуттям, де мільйони кілограмів матерії являються такою ж зникомою марницею, як зерно піску, викинене морем на берег, і тисячоліття зістаються таким же суб’єктивним враженням, як момент мислі, що хвилево минущою блискавицею перелетіла через нашу свідомість, – що гіднішого і більш вартого подиву може протиставити сій величі всесвіту чоловік, як свою моральну й інтелектуальну індивідуальність?

Сей мікрокосм, такий мікроскопійний, такий ірреальний в своїй скоро-минущості, змінності і зникомості, і заразом такий безмірно могутній, такий сильний перед сим безбережним океаном матерії, до котрого висилає він як з ліхтарні рефлектора проміння своєї мислі, що проникають його, освітлюючи в однім моменті безграничні простори, – чи не варт він всесвіту?

Там, де величезні віддалення, простори часу, громади матерії тратять свою величність, свою масу перед безграничністю безконечності, там зникає всяка різниця між великим і малим, і сей слабенький огник людського мікрокосму такий же великий, як світи, – або такий же малий, як вони, але в кождім разі в своїй слабості і марності він варт такого ж подиву і захвату, як і вони…

Зміна поїзда раптом вибила пасажира з сих гадок, викинувши з маленької локальної залізниці на велику комунікаційну артерію, і він опинився в ясно освітленім, тісно заповненім купе серед пасажирів, що їхали широким світом з одного великого залізничного вузла до другого. Знайшовши якесь місце, він думав читати, користуючи з кращого освітлення. Але скоро розмова, що розвинулася наоколо нього, змусила його відложити книжку. Було тут двоє італьян, молодий чоловік і молода жінка, що їхали до Мілана на науку співу; старша дама «з товариства», що верталася з внучком хлопчиком з моря; якийсь адвокат – чи якийсь інакший пан з жінкою. Все се розмовилося, знайшовши спільний пункт інтересування в опері, музиці, виставах і співачках. Плили згадки про модних тенорів і баритонів, сопранів і контральтів, критики модних опер і оперових будинків, вирази ентузіазму для голосів і для співацьких гонорарів.

Все се, звичайно, було дуже далеке старому пасажирові. Але в сім запалі молодих італьянів для театру, опери, співу – для нього зазвучало щось більше, ніж проста жадоба великих грошей, розкішних костюмів і блискучих ангажементів… Може, підкупала його молодість, красота, темпераменти, і йому лише здавалося, що він під сими поверховими фразами про голосних співаків, славних професорів співу і метких імпресаріїв чує не тільки стихійну енергію життя, любов до розкоші і до людської адорації, але й любов до краси життя, до творчості, до артизму?

Кінець кінцем, він вмішавсь і собі в розмову й освідомився в планах і замірах молодих артистів, їх минувшині й сучасних обставинах. Виявилося, що та молода італьянка була його землячка. Капризна доля припадком закинула її, доньку італійського консула, в далеке місто, куди такий же каприз долі закинув свого часу і його молодим хлопцем – тільки далеко давніше: тоді, як сеї молодої співачки не було ще в колисці. Але вона виростала також в сім далекім екзотичнім місті, з його мішаниною кепської європейщини в чиновницько-салдатській інтерпретації й орієнтального екзотизму.

Вона вийшла теж з сього вавилонського столпотворення різних півцивілізованих і нецивілізованих племен, серед розкішної полудневої природи й нудної касарнянщини псевдокультури. Вона знала понурий будинок, де точилися колись сірі дні його молодості, серед сірої буденщини бездушної дисципліни і молодечих поривань в життя, таке незнане і привабне. Вона знала сей високий арештантський мур, з-за котрого виставляли гілля магнолії й виглядали голови замкнених в сю нудну школу хлопців. Так, він теж марив в ті часи про славу, святочні виступи і бучні овації.

Правда, тепер він уже б і пальцем не рушив, аби зібрати для себе оплески цілого світу, або навіть щоб здобути «безсмертність» на цілім світі, сім світі, котрого найдальша пам’ять не сягає назад далі якого-небудь переходу землі через сусідню констеляцію, і ніяка безсмертність його також, мабуть, не доживе другого такого переходу. Але давні струни тихо забриніли в його душі – і він не вирікався їх. В сім тихім відгомоні затоплених дзвонів молодечих мрій, наївних і сміливих, було багато йому милого, і в сій хвилі він охоче взяв участь і в тих оперово-концертових розмовах.

Розглядав фотографії якихось дебютантських виступів молодої італьянки і її чоловіка, – мабуть, чоловіка, хоч, може, й не вінчаного: як так, то ще й краще, коли не в’язали собі рук, збираючися на тернисту артистичну дорогу, на котрій жде їх стільки тяжких проб і прикрих вимог, стільки оплат тілом і душею за шанси успіху і слави… Щиро, всім серцем бажав їм успіху, скорого вилічення їх захриплим горлам, що захопили десь катари в вакаційних порохах, блискучих успіхів в науці й щасливих дебютів на сцені, на тій дорозі, що вабила їх, застелена сценічними оваціями, тисячними ангажементами, репортерськими славами й імпресарськими запобіганнями.

Жити життям напруженим і повним, тішитися красою свого існування, почуттям його значності для людського життя, – хоч би ся значність мірялася театральними оваціями й антрепренерськими оцінками – що ж, в сім також можна було знайти зміст і ціль, дарма що була вона так безмірно чужа йому! Його очі дивилися вже поза життя, в безграничні простори небуття, тим часом, як перед їх очима ще стояло життя, повне неперебраного змісту, невичерпаного значення. Але те, що було людського в сих молодих, повних здоров’я і краси, дітях, не було чуже йому.

Він щиро прощався з молодою парою, висідаючи з сього людного поїзду, щоб пересістися на іншу залізницю, локальну, що мала завезти його в тиху закутану.

І коли сидів знову в порожній, слабо освітленій переділці свого останнього поїзда й приглядався знову до зоряного неба над собою, через відчинене вікно, – в його душі поруч себе підіймалися і образи того життя для смерті, котре лишив він за собою, і сього життя задля життя і тільки задля нього, що перелетіло щойно перед його очами в образах, жадних слави і тріумфів молодих співаків, і, нарешті, той круг ідей, повних відречення, що панували в його душі, – для котрої взагалі вже нічого не було гідного пожадання і заздрості, ні на небі, ні на землі, ні під землею. Всі вони сяяли своєю власною, своєрідною красою, такою відмінною в кождій категорії сих образів, а, стрічаючися, своїм контрастом робили ще більш виразною, ще більш блискучою красу других образів.

І від сього невичерпаного багатства людського життя, що може знайти бездонне джерело краси й утіхи в життю для життя світового і позасвітового, і відреченню утіх життя світового і позасвітового, – він почував щастя, невимовно солодке, жагучу насолоду, почуття безмірного внутрішнього багатства, також необмеженого, як той простір, зоряного неба, що висів тепер над ним.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1911. – Т. 53. – Кн. І. – С. 99 – 104, підписана криптонімом М. З.

Автограф невідомий. Датуємо приблизно 1910 роком.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 212–221.

І в голові подорожнього підіймалися славні слова Канта: «Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені – се дві найбільш величні речі на світі» – вважають, що ця фраза німецького філософа Іммануїла Канта (1724–1804) позначує ще й два основних напрями його філософії: «Зоряне небо наді мною» – механіка Ньютона, яка була для Канта передумовою теоретичної філософії; «моральний закон у мені» – розробка моральної філософії. Моральним Кант вважав: не робити іншому того, що не бажав би собі; ставитися до людини як до мети, а не як до засобу.

В сім тихім відгомоні затоплених дзвонів молодечих мрій… – у цій метафорі – алюзія до відомої драми німецького письменника Г. Гауптмана «Затоплений дзвін» (1896).

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 152 – 156.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 208

Модифіковано : 29.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.