Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Історія одної ночі

Історія одної ночі

Михайло Грушевський

1

«Наш незрівнянний сатирик» Іван Борсук сидів пополудні перед новим роком 1896-м у себе в хаті перед запаленим каміном і читав.

Світ останнього дня, проходячи через шиби широкого подвійного вікна, все сірішав і все далі усовувався перед вечірньою пітьмою, що, притаївшися по дню в кутах, тепер все сміливіше вилазила з них, крок за кроком опановуючи хату. Помалу зникали фігури на образах, никли, пропадали контури кількох бюстів, що стояли над бюром, тратили свою фігуру меблі, і артистично, хоч просто прибраний, кабінет перемінявся в безкраю просторінь смерку, заселену якимись невідомими смерковими істотами.

Борсук перестав читати, бо букви зливалися вже в невиразні рядки, положив книжку на полицю каміна і втопив очі в червоне багаття.

Коли чоловік живе один, йому не треба сідати під каміном і дивитись на вогонь: з камінового вогню витворюються гіркі, сумні, пекучі спогади й починають його гризти. Особливо ж се буває на Святий вечір і на Новий рік.

Борсук знав се, але йому думалося, що не так гірко буде сидіти перед каміном з своїми думками, як бути між гучним, балакливим товариством і тішити його своїми славними дотепами. Тож він, не читавши, згріб на купу всі запросини, які одержав на сьогоднішній вечір і, вибравши книжку, сів під каміном, щоб стрінути Новий рік, а як не стане охоти – розминутися з ним, себто заснути ще до його приходу.

І він сидів і думав.

Се все були знайомі думки. Як добрі приятелі, вони все навідували його, особливо в такі святочні хвилі.

От устає перед ним блідий, білявенький хлопець-дитина з глибокими, проникливими очима, – такий вразливий на все, такий уважний; як багато дивного завважав він, чого пояснити йому не міг ніхто, і як любив він слухати, про що гомоніли ввечері в березі верби.

А от парубчак з тим же проникливим, але вже погірдливим і насмішкуватим поглядом. Він вже глибоко зрозумів мізерність життя й людської громади; він вже знає, що нема чого питати в людей пояснення тих дивних питань, що вставали з дитинних літ в його голові: на них дадуть відповідь лише ті вибрані одиниці, що силою свого розуму несуть світ у пітьму людської темноти й глупоти. До їх числа мусить і він належати, а для того мусить все знати й всі питання вперед порішити.

Він зникає, а його місце заступає молодик з рухами степового вітряка, з ніколи неприбраним волоссям, але з завжди готовою огненною промовою, з фразою гучною, як мідяна труба. Але в тім гуку є звук справжнього срібла, і слухач чує, що се слово йде не з порожняви, і що сей чоловік не зрадить…

І так далі… Ті образи йдуть, минаючись, але вони не втечуть один від одного, на них є одна печать, є щось спільне. Як його назвати?

Всі вони рвались наперед, не оглядаючися на людей, на час, наче сподівались, що се все ще колись можна буде ужити іншим часом.

Іншим? Якби той вернувсь!

Де ти, старосвітська хата, звідки плачучи проводжала його мати до школи? Де ті дитячі руки, що обіймали його шию, як він їхав на далеку сторону «за вищою освітою» і, цілуючи замурзані щічки малих братів і сестер, казав собі, що все те мусить чоловік знести з холодним серцем, коли ставить собі якусь вищу мету?

Де та дівчина з червоними щічками й бадьористим носиком, що так неустанно сміялася з його вітрякових рухів? Вона вправді не все сміялася й іноді дуже уважно мовчала й співчутливо слухала, коли вони ходили в березі під вербами і він оповідав їй свої плани перебудови світу. Для сеї перебудови він полишив і берег, і верби, і сю дівчину з червоними щічками і не бачив її більше.

Та перебудова тривала дуже довго, і хоч вигляд світу від тієї роботи не змінився й трохи, але будівничий перемінився дуже.

Дивно було б, якби ні! Скільки подій, скільки перемін! Цілих два роки він стояв в головах цілої партії й давав інструкції людям, два рази від себе старшим. Скільки за той час було промов, адресів, повітань! Скільки випито за його здоров’я всякого трунку! Скільки тисяч, соток тисяч разів вибивалося його ім’я на папері всіма буквами з іром і без іра!

Верби, старі верби, чи ждали ви коли сього?

Коли він згадував за них, він випростував і підіймав голову, наче певний був, що дістане й від них слово похвали.

Зате ласкаво кивнули йому вони, коли він опинився не на коні, а під конем, коли його «розвінчали, скинули з престола» і він мусив своє місце передати іншому чоловікові, з голосом далеко гучнішим, справжній єрихонській трубі, хоч, може, й без всякого сліду срібла в звуку.

Верби кивнули йому здалека, – він вже не вернувся до них, бо зістався будувати громаду далі, вже не в ролі будівничого, а простого каменяра! Але він пам’ятав їх і те, що діялось під ними. І коли люди дивувалися, що в сього, зраженого гіркою кривдою громади, гострого як бритва чоловіка так часто проривалися слова й цілі утвори, повні гарячої любови до людей, непохитної віри в добро і правду – до загину, такі бадьорі й певні, – люди не знали, що він пригадує, як розмовляли верби, пригадує старосвітську хату й сльози матери, що текли по його щоках.

Вправді, й він сам не знав, що пригадує.

А час ішов. Верби пропали й берег висох, і висохли навіки сльози матери. Борсук став «нашим високоповажним патріотом» і сидів на самоті під каміном та дивився на багаття.

2

Огонь гоготів і бурхав. Він силкувавсь якскоріше обійняти дерево, потім крізь шпари пройти в саму його середину; він то підскакував, то припадав, шипів спересердя і з задоволенням тріскав і, нарешті, опанувавши все дерево, загоготів на всю хату. А по кількох хвилях останні огники хитко, непевно, сирітливо перебігали по угіллях і нарешті по тій агонії зовсім зникли.

А Борсук сидів, відкинувшись на оперте крісло, і на лице його лягали все темніші тіні.

Так, так!..

Хто вернув би йому ті минулі часи, коли ходив він удвох в березі під вербами; коли другий голос з таким щирим співчуттям притакував його мріям, і рука стискала його руку, як говорив він про те, що не вважатиме на перешкоди, боротьбу й глум; коли щастя було таке близьке й можливе. Хто надгородить йому втрату того серця, такого щирого, такого простого, – цілої тої істоти, такої свіжої, непорушної в своїй вірі, в своїх симпатіях? Те серце могло внести світ, тепло і в його існування, воно просвітило б йому темні, малодушні смерки життя, коли душа мліє, воля никне, й чоловік радий хоч де-небудь шукати підпору…

Що натомість він мав? Славу – казна-що! Се кадило, що ним сьогодні перед Богом махають, а завтра, хтозна, чи не махатимуть перед чортом. Популярність! – від самого слова сього в чоловіка, що її зазнав, підіймається така гірка хвиля, ніби він всі хінові дерева на світі обгриз. Вдячність! – він її зазнав в різних формах, але за неї чоловік згадує звичайно лише тоді, як її бракує, так, як за здоров я. Громадська користь! – се також сурогат, що до нього звертаються, аби замилити очі на брак особистого вдоволення. Ціле море її хіба замінить чоловікові краплю особистого щастя?

Раз живе він – в сих словах занадто багато ваги. Він може потішати себе, що його робота осолоджує життя дальших поколінь, але ті дальші покоління не осолодять нічим його життя. Чи й знатимуть вони його? Чи не перетворюється найблагородніший піт, сік нервів найліпших людей в найпростіший компост до гноєння ґрунту, для поживи дальших поколінь, що так само мало журяться за ними, як ми, їдячи добрі овочі, за ту худобу, з якої добуто було костяної муки до гноєння?

3

Такі думки витворює багаття, коли перед ним сидить і дивиться на нього самотній чоловік в святочну годину.

І Борсук почув, що він не зможе терпіти гризоти тих думок.

Він все жив надією, що колись прийде його час, тішився нею, хоч би й напівнесвідомо. А час упливав, і він з молодика ставав поважнішим громадянином, далі – чоловіком «на становищу»; молодий пух на щоках перетворився на жорстку бороду, а далі приймав шпакуватий кольорит. Він все робив не для себе, а та надія чогось свого особистого, як блудний огник, скакала навколо нього, то з’являючися, то пропадаючи.

Чогось свого, для себе – се з часом ставало доконче потрібним. Без того чоловік не може жити незатроєний вічною гореччю; без того він буде почувати себе сиротою, навіть коли покриє його своїм матерним покровом рідна земля, для котрої готував він цілий вік в своїй особі добрий компост для будучих поколінь.

Мати щось своє – про се він думав так часто, навіть збирався до того, але вічно відривала його якась «пекуча» справа, й він зіставався з тими «чужими справами» надалі.

Але далі вже – ні. Треба взяти справу так ясно, як два рази два – чотири. Він не може марити вже ні за які романтичні історії. Берег висох, і верби вирубано. Але він чоловік ще не старий, з «геніальною міною», яка все-таки щось варта, з довгим формуляром всяких заслуг, з репутацією незвичайно милого в пожиттю чоловіка, і при тім «на становищу», що не потребує дивитися нікому в руки. Натомість він не вимагає нічого незвичайного – ані великої краси, ані якогось достатку, ані навіть великої освіти й розуму. Він хоче мати тільки щире й просте серце, налите теплом і ласкою, таке, як він чує і в своїх грудях під опоною «випробуваного патріота» і «незрівнянного сатирика».

Раз так, йому не треба довго думати. Добра половина дівчат мають таке серце, і значить, треба попросту стукати в кожне серце по черзі, ждучи, щоб котресь відчинилося до його. Для сього треба, правда, відваги, але чи позичати відваги йому, «випробуваному патріоту», що бував на коні й під конем, скоштував «слави» й зазнав «вдячності» аж по саме «дякую дуже», як казав один комік.

І нема чого відкладати! Де ті запросини на сьогодні? Ось!.. Від Івана Сироти – там завсіди знайдеться якась пекуча справа: я не маю тепер до того охоти; радник двору Поспівай – в них, здається, окрім самого дрантя «не нижче шостої ранги», не буває нікого; Єрихонська труба – він тепер все нафтярів та цукроварів годує; Микуличі – о optime! В них, я знаю, є цілий виводок молодих дівчат, і все якраз під ту кваліфікацію, що мені треба, а певне, мусять бути й чужі ще. Восьма година – трохи пізно, але мені можна. Переміню лише сурдута; от – другий тиждень збираюся купити нову краватку, а все забуваю!..

4

Борсук зібрався за хвилю і, взявши фіакра, поїхав до Микуличів. Се були давні знайомі. За тих часів, як Борсук був «на коні», Микулич був одним з найвірніших його ад’ютантів, і їх приязнь, не порвавшися й тоді, як Борсук опинився «під конем», додержалася до сих часів. В господі було вже людно й голосно; громада в зборі. Борсук увійшов до салону з своєю звичайною міною – веселим і трохи насмішкуватим усміхом чоловіка, що нікому не завидує й нічого не потребує. Се була у нього така звичайна машкара, що лице само складалося так, ледве приступав до нього сторонній чоловік, хоч би сам він гризся якнайбільше. І сторонній чоловік з завистю думав: «От хто не знає ніколи журби, от кому добре ведеться!»

І тепер він зробив враження своїм приходом в салоні, своїм виглядом «геніального чоловіка», своєю гордовитою поставою перебійця і своєю привітністю товариської людини. Його повітали радісно, тим більше, що не сподівалися вже! Господар хотів запровадити його до «почесних» гостей, що гризли якусь пекучу справу, але він ухилився й пустивсь між громаду.

Справді, було багато молодіжи, паничів і дівчат; очевидно, збиралися аранжувати якийсь танець і коло того метушились. Борсук оглянув дівоче товариство. «От якби хто міг догадатись, – подумав він, – що такий «просвіщенний» чоловік збирається сватати кого Бог дасть!.. Тим часом, так воно й звичайно буває, тільки що робиться не так свідомо. От старша дочка хазяїна – я її можу посватати, не вагаючись, її середню сестру – також; отсю білявеньку дівчинку – не знаю, як її звати, – я також охоче посватав би: вона повинна бути дуже щирою людиною, хоч ще дуже молода й дивиться на світ зовсім дитячими очима».

Заграли вальса, і Борсук пустився в танець і собі; він запросив старшу доньку господаря й балакав з нею за свята.

«Як вона сяє, – думав він, – скільки віри в життя й його красу та добро мусить бути в неї».

– «Все життя ще перед мною

Під покровом мрій і звуків,

Наче дальнє місто ранком

Повне сяєва та гуку», –

продекламував він вірші поета своїй дамі.

– Що вам привиджується в тих мріях? Що жадали б ви собі на новий рік?

– Скажіть ви попереду.

– Я – дуже мало; я б хотів на той рік не бути таким самітним бурлакою, – відповів він просто.

– Се від вас лише залежить.

– Се так лише говориться…

– Попробуйте – і переконаєтесь.

«Тримайсь, Іване, – сказав собі Борсук, – дивно, що в мене так серце стрепенулось, ніби мені було лише шістнадцять літ», – і, перемігши себе, він спитав її з веселим усміхом:

– А ви пішли б за мене?

– Чому ні, – відповіла вона йому в тон, – якби я не була засватана.

– Шкода, що я спізнився, – засміявся Борсук, – але в такім разі ви повинні знайти заступницю, бо я інакше буду сватати сьогодні всіх поряду.

5

«Початок зроблений, – сказав собі Борсук, посадивши свою даму. – Я не належу до забобонних і буду пробувати щастя далі, але мені дивно, що такий вправний психолог, як я, не впізнав з лиця, що та дівчина закохана й засватана, – се ж у неї написано на лиці огненними буквами. А передовсім треба бути трохи спокійнішим, а то я так дражнюся, що так далі не можна».

Він підійшов до тієї білявенької панни, якої ім’я забув, але саму він пам’ятав дуже добре і, крутячися з нею, запитав:

– Чи пам’ятаєте ви, як на кутю ви мали жаль перед кількома літами, що вам не дали шабельки, як вашому братові, а дали натомість ляльку, і вас потішали, що як ви виростете, то будете мати шаблю ще ліпшу?

– Я була страшенна забіяка, і мене все ганьбили, що я поводжуся, як хлопець, і що мені пошиють убрання хлоп’яче.

– Власне, се цікаво, що межи дітьми – хлопцями й дівчатами – нема такої різниці в характері, в уподобаннях, яка з’являється з часом у дорослих; се, власне, могло б бути одним з важних доводів того, що так звана природна різниця між чоловіком і жінкою щодо вдачі, характеру, яку так підносять ті, що хотіли б ставити жінку нижче від чоловіка, мусить уважатися результатом громадських умов, в яких живе жінка.

Се говорив він уже сидячи, по скінченій турі, й бачачи, як очі його сусідки блукали десь по салоні, відчував, що ся розмова для неї не має великої цікавості. Але раптом її неуважність зникла і лице все засвітилося, як ліхтар з кольорового паперу, коли запалять в ньому свічку; її йшов запросити якийсь молодик з неймовірно намащеним коком, як злобно запримітив Борсук, і за хвилю вони вже крутилися на другім кінці салону.

«Ну, се найліпша відповідь: sic me servavit Apollo! Я можу себе потішити, що на сю тему про брак різниці межи дітьми можу написати сенсаційну статтю, і товариство жіночої емансипації піднесе мені адресу з підписами, може, навіть з підписом сієї білявенької панни – її се страшно б потішило, якби її підпис до того взяли, і вона б розказувала всім, що я се саме їй казав тоді й тоді. Одначе, що се я гаю час, – перебив він свої гіркі фантазії, – треба довести справу до кінця:

Іди вперед, вояче:

Ти мусиш стріти смерть, –

як співається в Андерсеновій казці, що я читав колись хлопцем».

Він підійшов рішучим кроком до середньої дочки хазяїна.

«Чи вона ангажована, чи не анґажована,– загадав він собі, як на пророчний знак, і сам подумав, – так люди стають забобонними».

Ні, не ангажована і, очевидно, її дуже втішило, що її запросив Борсук, «пан президент», як вона його титулувала. Борсук запитав, чи багато вона танцювала, і котрий танець їй більше подобається, і де вона любить більше танцювати – дома чи на балу, і хто їй з кавалерів подобається найбільше. Дівчина відповідала просто й безпретензійно, так що в Борсука аж серце стало перейматися надією.

«Се щира душа, кусень мармуру, що з його чоловік вирізує такий образ, якого потребує його душа».

І серед тієї балачки він запитав її весело:

– А чи могли би-сьте полюбити такого старого, шпакуватого чоловіка, як я?

– Пан президент зовсім не старі, і ще менше шпакуваті, і виглядають зовсім молодо.

– Ви смієтеся з мене, а я вас питаю не на жарт: чи могли б ви піти за мене?

Вона здивовано глянула на його й заклопотано додала:

– Пан президент, такий учений, славнозвісний, потребують собі пари іншої.

– От бачте, я так і знав, – засміявся він цілком природним сміхом, – а ви кажете, що не вважаєте на різницю літ.

– Пан президент все сміються з мене, а удавали, ніби говорили не на жарт, – заспокоєно сказала дівчина, переходячи до іншої пари в кадрілю.

6

«Амінь! – думав тим часом Борсук. – Більш пробувати не хочу. Зістається ще хіба дати в газеті оголошення, що чоловік середніх літ «з становищем і маєтком» потребує собі жінки з щирим серцем. Скільки щирих сердець тоді б на світі знайшлося! Всі скептики й песимісти повинні були б відкусити собі язика навіки. Але я все-таки повинний зробити собі комплімент, що ходжу в огонь добре, як старий кавалерійський кінь, і вів свої пертрактації, зовсім не компрометуючи себе, так що все з того можу удати лише жарт. Але тепер я нічого не хотів би так, як втекти звідси й заснути відразу; але то неможливо: я попереду мушу дійти додому, розібратися, лягти – а кат його зна, як мене можуть за той час мордувати думки».

Тим часом прийшла старша дочка просити його до вечері.

– Багато-сьте зібрали сього вечора відомостей? – спитала вона його.

– Я переконався, що від року до року маю все більший успіх у красного полу, – сказав Борсук, – і для того мушу відложити своє освідчення, що ношу від кількох років, ще на пару літ, аби запевнити собі ще певніший успіх, – відповів Борсук, ведучи її до вечері.

Йому дісталося місце між нею й панною в рожевій сукні, і він приступив до обов’язків застільного кавалера.

«Отже, ще маю нагоду, – думав він, подаючи хліб рожевій панні, – вона непогана з себе, але ся манера говорити з такою експресією сама одна може чоловіка зарізати без ножа. А тим часом вона споглядає на мене якось солодко. Чисто іронія долі! Ти значить, Іване, переходиш з стану зачіпного в стан відпорний – тримайся ж!» – думав він, копирсаючи якусь рибу й прислухаючись, як рожева панна почала критикувати «сучасну молодіж».

– Я не можу її навіть порівняти з попередньою генерацією, що заховала в собі стільки молодечого огню, стільки запалу, стільки живого інтересу до життя і його злоби.

– Ви, добродійко, певно, хочете сим сказати мені щось приємне, – відповів Борсук, – і я дуже дякую вам за такий добрий замір; він безперечно свідчить за ваше добре серце, але всі такі речі і остаточний вивід з тих всіх компліментів може бути сформульований прислів’ям: «Був кінь та з’їздився».

– Власне, мене се дражнить, як ви таке кажете; в вас стільки енергії, стільки життя, ви вмієте так загріти, одушевити…

«Ге-ге, то не жарт», – сказав собі Борсук, і в мислях дуже подякував хазяїна, що якраз у ту хвилю, спостерігши наближення півночі, встав з чаркою, аби повітати Новий рік.

– Чого ж вам побажати на Новий рік? – кокетливо запитала рожева панна Борсука.

– Чого? Найліпшого, а найліпше на світі – свобода, отже, бажав би й на дальші роки зістатися вільним і нічим не зв’язаним козаком.

– О, свобода… За свободу! – сказала рожева панна. – Я сама велика прихильниця свободи й її оборонців.

«Се називається зробити добру міну при злій грі, – подумав Борсук. – Вона не дурна, се треба їй признати, але тієї відправи з неї буде досить».

Його сум нагло розійшовся по сій пригоді, і вернувся звичайний нервовий гумор. В салоні його зараз забрали до якоїсь гри, і він почав найбільше пустувати, виправдуючи похвалу рожевої панни, висловлену старшій генерації.

Наразі прийшлося зробити якогось фанта, й йому випало щось розказати.

– Але новеньке! – закричали йому.

7

– Зовсім нове: раз – що недавнє, а друге – що секретне, – сказав Борсук. – Воно сталося якраз під Новий рік латинський, що ледве минув, і оповідано мені під найбільшим секретом, а що його зраджую перед шановною громадою, то лише з переконання, що ніхто не зможе з того секрету відповіднішого ужитку зробити.

Герой мого секрету – се лев, мідяний геральдичний лев, що стоїть на головній брамі в однім славнім руськім місті. Може, хто схоче мене тут зловити на неймовірності, але я мушу пояснити: різьбар, що зробив того лева, був латинського обряду, і для того лев обходив Новий рік по новому календарю, хоч був русин. Він мав з роду півчверта ста літ, значить – як на геральдичного лева – він більш молодий, як старий, хоч, безперечно, він не належав уже до категорії тих, що в них «молоко на губах не обісхло».

Зроблений був нефоремно, рисами глибокими й рогатими, але звісно, що для геральдичної фігури в тім полягає ціла краса й смак. Притім був на «становищу», бо стояв, як я кажу, на самім версі головної брами. Всі панни, певно, признають, що мій приятель був heiratet fähig (доброю партією до оженення) в повнім значенню того слова, і міг з того погляду видержати з честю хоч би найострішу критику.

Але він мав більше – він мав славу й велику популярність. Його фігура стояла на міських печатках і різних друках; його портрет носили міські патріоти на шпильках і брелоках, його знали в місті всі від найстаршого діда до найменшого хлопця, що не носить ще повної туалети; і хоч деякі матері лякали ним дітей, але лев се дарував їм ласкаво, знаючи, що прості люди в своїй простоті несвідомо профанують часом і найбільші святощі.

Він мав свою історію. Коли місто опанували 31 лютого року xyz сарацини, його скинули вороги з брами, і він лежав так три місяці, поки не підняли його урочисто назад; і досі на лівій задній лапі він мав слід тієї пригоди. Коли було велике повстання народне, року yzt, вигнано всю шляхту з міста, його прикрасили повстанці великим вінцем з квіток, і лев пишався в нім аж два тижні; коли ж зближався час повороту шляхти з сильним військом, він скинув з себе вінець на осторогу людям, а як на брамі повішали голови й руки головних проводирів повстання, лев плакав великими мідяними слізьми, як то однодушне стверджує багато свідків. Не диво, що лев був оспіваний в десятках віршів і фігурував мало не в кожній урочистій промові, навіть тої самої шляхти, що, опанувавши місто вповні, пустила великодушно в непам’ять прихильність лева до опозиційних елементів.

І при всім тім, бувши на такім становищу, тішачися такою славою й популярністю, мій приятель лев не почував себе щасливим. Панове, може, не піймуть мені віри, але я здаюся на пань і панн, бо сі, певно, признають, що чоловік не може бути щасливим, коли його симпатії не мають взаємності, і що як він не має з ким поділити всіх своїх вигід і прерогатив, то вони не тішать його самого, хоч би він був і на такім високім становищу, як геральдичний лев. І лев в сій справі признав би правду не панам, а паням. Власне, від останніх півтораста літ він щодалі, то сильніше відчував свою самітність і приходив до свідомості, що не може бути щасливим в такім стані і мусить доконче його змінити. Але різні труднощі, які зв’язані були з його позицією, важні громадські обов’язки, що накладало на його таке відвічальне становище, все перешкоджали тим замірам.

І, власне, стрічаючи отсе Новий рік, він з цілою ясністю відчув, що так йти далі не може. В його мідянім, загартованім в огні серці кипіла така буря смутку, що він не міг її аніяк стерпіти. Була темна, безпросвітна ніч, і ніхто не чув, як геральдичний лев обережно, щоб не гримнути й не заробити історичного сліду на другу лапу, зліз на землю й пустився до міста. Він постановив чи сяк, чи так найти подругу серця. Вимагання його були дуже умірковані: він не жадатиме, щоб його суджена була зроблена з такого ж самого металу, або щоб вона була сформована в таких самих геральдичних рисах, тим менше, аби мала які історичні сліди на своїй особі. Щирого серця, хоч би й не гартованого з міді, – більш нічого.

Стоячи все на брамі, він не знав добре міста й пустивсь навмання. Завважив передовсім прекрасну панну на вікні постригача; вона зроблена була з чудового білого воску й мала червоні губи й сині очі, але вона була закохана в офіцера, що був намальований на дверях кравця через улицю, й засватана; тож ввічливо, як добре вихована дівчина, перепросила лева, а заразом спитала, чи не міг би він бути дружбою на весіллю – їй дуже б хотілось мати таку важну персону боярином. Та лев добре тямив, що жонатий не може бути боярином, а він мав непохитний замір заручитися ще до Нового року, – і відмовив.

Він пішов далі й скоро запримітив іншу панну – се була русалка над дверима аптеки; правда, вона була зроблена з дерева, з самого звичайного вільхового дерева, але лице її було розмальовано найліпшим бляйвайсом, щоки натерті манією, а на голові був зелений вінець.

«Отсе мусить бути гарна дівчина, хоч і простенька», – подумав лев. Але русалка, побачивши таку страшну геральдію, а не знавши нічого про історичні заслуги нашого лева, злякалася, вдарилася в сльози й загрозила, що покличе поліцію; а що лев, як добрий русин, не вважаючи на свої заслуги, завсіди оминав конфлікту з поліцією, то й завернув скоріше в іншу вулицю.

«Не ведеться мені, – думав він, зітхаючи глибоко. – Але попробую ще щастя!» – і потягся до якоїсь панни, намальованої в ролі прачки, з гарячим залізком у руках. Порекомендував себе, вичислив усі вигоди, з яких користає, й предложив їй руку й серце. Панна задумалась, але дала відповідь відмовну:

– Дуже прошу вибачити, але я привикла до затишного життя десь коло печи й не могла б бути щаслива з вами на верху брами; там мусить бути дуже холодно, особливо зимою.

Так, дійсно так відповіла, не надавши найменшої ваги тій славі й популярності, що окружали мого приятеля, всім його історичним заслугам і тому високому становищу, на яке він мав підняти свою жінку. Я певен, що всі присутні осуджують дуже гостро таке поводження тієї панни, але се нічого не може змінити в тім факті.

У лева разом упала вся енергія. Хоч міста ще багато лежало перед ним, але він завернувся назад і пішов, так важко стукаючи по хіднику, як кам’яний Роланд в фантазії Гофмана. Так він добрався вже до брами й став тихенько вилазити до себе нагору, як разом до його обізвався голос:

– А вітаю, вітаю вас, старий друже! Прошу! Жду вже вас, не діждуся!

Лев не зчувся з такої несподіванки й ледве розібрав, що то промовляла до його ринва, зроблена в формі голови над проїздом брами. Вона справді могла назвати його старим другом, бо була лише щось о п’ятдесят літ молодша від нього. Але що роки мідяній фігурі, то не ринві, – вона за той час погнулась і заржавіла, а хоч доволі добре гармоніювала з виглядом брами, сама в собі не мала нічого приємного. Лев і не знав, що ся ринва вже від яких півтораста літ щиро й гаряче кохає його, а, вгадавши своїм жіночим серцем його самітний смуток, була певна, що він раз таки порішив їй освідчитись, лише подався на місто за білими рукавичками.

– Давно жду, – говорила вона тим часом, – прошу ж до мене. Що ж ви? Певно, всі склепи вже були позамикані? Але я радо прийму ваше освідчення й без рукавичок; для мене се давно не тайна.

– Ге, он воно що! – догадався лев і, уклонившись гарно, відповів: – Я прошу вибачити, бо мушу вернутись на свою позицію, а до міста ходив не по рукавички, а по пластир для своєї ноги.

І він виліз до себе нагору. Остання іронія долі особливо його вразила. Отже, й для нього колись «Щастя було таке близьке, можливе».

І він не міг здержатись, щоб не впустити кілька мідяних сліз додолу.

Сі сльози були знайдені другого дня й занесені до новозаснованого міського музею в ратуші, де їх прилучено до інших історичних споминок з великого повстання року yzt. Тим часом вони мають зовсім інше значення, як то бачить шановна громада з мого оповідання. Саме ж оповідання може служити дуже корисним поученням для дітей середнього віку – від 22 і до 58 років.

8

Оповідання подобалось, і Борсукові забили «браво». Він зістався в товаристві до кінця вечера, беручи участь в його забавах.

Нарешті таки кінець! Він вийшов в товаристві, що розходилося поволі; нарешті їх зісталося трьох – близьких приятелів. Вони говорили голосно й жваво, але, власне, щоб протягти той настрій, те нервове подражнення, їм не хотілося розходитись.

– Знаєте, – сказав Бриленко, політик, славнозвісний народній трибун і поет з фаху, – ніч пропала однаково; зайдім до мене, в мене вже певно, палиться, бо, як знаєте, я встаю рано, і ми зваримо собі кави й побалакаємо.

Проект прийнято; товариші пішли. Перспектива лягання й думок на самоті, що знову почала насідати й страхати Борсука, усовувалася.

Бриленко жив недалеко. Через маленький кабінет-салончик, що заразом був і сінцями, вони вступили в простору хату, де Бриленко був дома; але, вступивши сюди, Борсук почув, що йому щось скинуло капелюх з голови, а його товариш спіткнувся десь і трохи не впав.

– Гей, помалу, то не такий порядок, як у вас вдома, – гукнув Бриленко, що пішов наперед шукати сірників і свічки.

Він запалив світло, і приятелі побачили його господу: в великій порожній хаті на порозі висіла гойдалка, коло неї – друга, далі – гамак.

– Я се собі недавно позаводив для забавки, – сказав Бриленко, – воно розганяє думки й надає той «уміркований і спокійний рух», про який пише наш приятель Епікур.

Борсук заявив, що він зараз спробує, в якій мірі гойдання може надати рекомендований Епікуром настрій, і сів гойдатися тимчасом, як Бриленко готував каву, а третій – т. зв. Хімик, хоч він був в дійсності професором всесвітньої літератури й популярним критиком, умостився вигідно коло печи.

– Безперечно, рух повинний бути не занадто повільний, – балакав Борсук, гойдаючись чимдуж на гойдалці й пробуючи дістати ногами до стелі, – бо інакше вода загниється й розведуться жаби й усяка пакість, і чоловік стає таким буржуа, як ти, Хімику. Я чув, що ти позаводив собі якісь режими, береш на день чотири рази ванни та душі й поназначав собі на парканах вуглем границі для кожної проходки осібно. Се не йде до добра, і в тебе скоро почнеться розм’якшення мозку.

– Годі тобі плести! – озвавсь до його Бриленко, – я вже зварив каву. Се якась особлива – мені вигадали.

– Духу добродійний, ти, що маєш примху опікуватись Брилем і його роздертим убранням, – декламував Борсук, – навчи його, щоб він мив склянки кожного разу й не наливав кави в філіжанки з позаторішньою гущею насподі.

– Нехай живуть тепер буржуа, почавши від Борсука! – сказав Хімик. Вони сиділи тепер всі вкупі перед каміном, при світлі лампи, що висіла на стіні: білявий Хімик з своїми розважними й спокійними рухами, шпакуватий Борсук і розхристаний Бриль з чорною, розкуйовдженою купою волосся на голові.

– Ти все мені пригадуєш, Брилю, мої молоді літа, – казав Борсук. – Я був якраз такий, як ти, коли мені було двадцять і два, але як ти умудривсь дожити таким до сорок двох, то най мені хто скаже! І сей чоловік уважається розумним політиком, чоловік, що не може зауважити, чи чиста в його склянка, чи ні.

– Хтось би сказав, що, власне, його увага так скуплена на політиці, аж він не бачить поза нею нічого! – сказав Хімик.

– І то, власне, була б помилка, бо Бриль бачить багато, часом аж надто!

– Ти сьогодні в злім гуморі, Іване, – відрізав йому Бриль, – я пізнав по твому оповіданню, хоч ти хотів бути дотепним і веселим.

– Я держуся правила: коли хочеш заплакати, голосно засмійся! – сказав Борсук. – І вам раджу його якнайбільше.

І він засміявся октавою, потрапляючи на Мефістофеля. Але його не піддержали; він потрапив занадто вірно в боляче місце обидвох присутніх. Машкара веселості, яку вони всі вбрали, аби не давати волі своїм сумним думкам, разом упала ніби, і не було чого більше критися одному перед другим.

– Кожний дім має свій скелет в схованці, але наші скелети мають охоту вийти тепер якраз на прохід, – сказав Хімик по тому, як кілька хвиль вони сиділи мовчки.

– І на удар по столу озиваються чарки, – додав Борсук, – ми, очевидно, всі хоруємо одною хоробою – а то на solitudo animi!

– Діагноз незлий, – сказав розважно Бриль, – хоч хто б припустив се для таких громадських і популярних людей!

– Ми маємо багато публіки, що кричить «браво» або свистить нам, коли ми виробляємо свої елюкубрації перед нею, напружуючи на се всі сили не тіла лише, а й духу, розуму, чуття; але се не порятує нас від тієї хороби. Твоя правда, Іване! – сказав і Хімик.

– Ми всі робимо не для себе, й нічого не маємо свого, і се нас гризе, – сказав далі Борсук.

– Я уважав тебе принаймні більш свобідним від сієї хороби, – сказав Бриль.

– Ви зможете зрозуміти всю глибину моєї прострації, коли вам скажу, що сьогодні постановив був знайти яку-небудь душу, яка прийняла б моє освідчення – і зістався ні з чим.

– А що, Іване, я колись застановлявся над сим моментом, певно, вже знаєш у кого – у Шевченка; чи не здавалось тобі коли, що се якась расова ознака? І я думаю, що ся туга за жінкою допекла старому, може, більш, ніж киргизький степ і муштра? – сказав Хімик.

– До чого тут Шевченко? У всякого болить по-своєму, – озвався Бриль.

– Але ти з свого болю, Брилю, принаймні зробив дуже добрий ужиток. Твій «Пігмаліон» зачудував мене; я ніколи не ждав від тебе такої сили в малюнку й такої глибини психології, – сказав Борсук.

– Мусить бути сильне те, що чоловік виболів своїми печінками. Любити так чоловіка й признавати, що він не вартий любови, що се навіть не чоловік, а порожня посудина, якийсь барабан, – і не бути в силах відірвати свого серця… Я знаю лише, що волів бути анальфабетом і садити капусту, як мій батько, ніж бавитися в таку психологію! – додав Бриль.

Всі знову замовкли.

– А тепер, мої панове, заберемо свої скелети й понесемо їх додому, – сказав Хімик. – Коли у чоловіка болить зуб, то найліпше лягти й не рухатись.

9

Борсук вийшов на улицю. Вже розсвіло, але ще не зачався щоденний рух. Морозний туман кутав улиці своїм сизим покровом і прикрашував місто. Борсук дуже любив сей зимовий краєвид, але й він не тішив його тепер. Гіркий сум, побільшений ще пригодами сієї ночи, гриз його гірше, ніж звечора.

«Знову затуляти очі на сучасне, рватися все наперед і дурити себе божевільною надією на якісь наглі переміни – се просто гидко».

Йому насовувалися звичайні мрії – покинути всю сю громадську роботу і втекти десь далеко, куди б і відгомін сих сфер не дійшов… Але чи не поніс би він за собою туди й свого суму, своїх гірких спогадів і зневіри? Він, як невільник, прикутий до тачки, буде її клясти, а все буде возити; він приріс занадто міцно до сього чуда, званого суспільністю, що пожирає його фантазію, розум, енергію, чуття й ремиґає гіркими реакціями, затроюючи йому існування. Каторжна доля!

В таких думках дійшов він до господи своєї й понуро вийшов на сходи, коли, глянувши на свої двері, несподівано побачив двох хлопців, що силкувалися дістати до дзвінка. Се були малі хлопці з якоїсь зарібницької родини, бідно, хоч чисто, прибрані й вимиті. Старший, очевидно, мав на собі батьківську шапку, а його шапкою послугувавсь менший. Обидва виглядали дуже поважно.

– Кого ви шукаєте, хлопці? – спитав Борсук.

– Івана Борсука, – сказав менший.

– Борсука, що написав отсю книжку, – і старший хлопець показав книжечку, одно з оповідань Борсука, видане осібно для народу. – Бо ми хочемо його спитати, для чого той Петро зістався бідний, а Іван став багатий.

– Ми читали всі вчора ту книжку й спитали тата, а тато сказали: «Мусіли би-сьте спитати того пана».

– Тато сказали, що вони сами не знають, а що той пан мусить знати, – говорили далі навперейми хлопці.

– Стійте, хлопці, я називаюся Іван Борсук, – сказав їм Борсук, відчиняючи двері, – але ані руш не розумію, про що ви хотіли мене спитати.

Він впустив їх до хати, сказав роздягатись і розказати все поряду. Вони пояснили йому все дуже докладно. Вчора ввечері вони читали ту книжку, а вся родина слухала.

– І ще був дядько Дмитро з дядиною і сторож Іван з сусідньої крамниці.

Вони прочитали ту книжку відразу, бо хотіли знати, як то скінчиться, і їх дуже вразила історія того Івана.

– Мама плакали, й дядина Дмитрова плакали, а дядько сварився, що вони не дають слухати, а тато сказали, щоб дав спокій, бо то не їх вина, що воно написано так жалко. А як той Іван викупив тих людей, що то його брат наміривсь зігнати з ґрунту, і не схотів з братом жити, так татко сказали: «То добрий парубок, най здоров буде, і не читай далі, сину, бо вже ліпше того не буде».

Але всі сказали читати далі й дочитали. І тоді дядько сказав:

– А я все-таки кажу, що воно не до ладу виходить: хто був добрий чоловік, того обдурено, й зістався ні з чим, а той, що кривдив, зістався панувати.

– А тато сперечався й казав, що воно так і буває, що добрий чоловік має нагороду від Бога, а не від людей.

Другого дня хлопці стали знову в тій справі батька питати, й він їм сказав:

– Той пан, що то написав, живе в сусідній кам’яниці: розпитайте його сами.

– І ми прийшли вас спитати, для чого той Іван, що робив добре, зістався бідним, а той, що робив зле, жив щасливо?

Хлопці зачіпали Борсука не злегка. Вони так пильно дивилися йому в вічі, що справді треба було рішити для них життєву проблему.

– Чи ви, хлопці, хотіли б кому зробити зло? – спитав Борсук.

– Ні, – сказав старший, подумавши, – бо люди повинні любити один одних, як братів.

– Добре, хлопче! А якби ти робив недобре, чи міг би ти бути коли щасливим? Чи то б тебе не гризло? Чи тобі не приємніше робити добро, як зло?

– Авжеж; як батько нас поб’є, то все буває потім сердитий, – сказав менший.

– Ото ж бачите: чоловік щасливий вже тим, що він добро робить, бо то його призначення, то його обов’язок, для того він живе між людьми; а коли б ще хотів за своє добро якоїсь плати, щоб бути багатим, чи що, то хіба б то випадало? Чи на те був він добрий, аби дістати заплату?

– То значить: Іван хоч був бідний, а був щасливий, – його брат, хоч був паном, а не був щасливий?

– Авжеж. Я бачу, ти розумієш! А як чого не зрозумієш, то прийдіть знову до мене, хлопці, я вам скажу.

10

Хлопці одяглись і пішли. Борсук розібрався й перейшов до свого кабінету.

Сірий попіл, що покрив був учорашнє полум’я в каміні, зник під новим оберемком дерева, що горів ясним промінем, і вчорашня книжка лежала на полиці каміна. Пара грецьких статуй красувалася в своїй віковій неперемінній красі, і добрий пастир обережно виступав над каміном, придержуючи на рамені вівцю.

– Геть з тими плаксивими думками, з тим малодушним квилінням! – скрикнув Борсук, махнувши кулаком в просторінь.

– Перше щастя чоловіка – вільно виконувати те, що йому каже його розум і совість. Решта – то не має ваги, то άδιάφορον, що зовсім никне перед вічним і неустанним життям і розвоєм передвічної трійці: правди, добра й краси.

І, поставивши ноги на приступку каміна, він став далі читати вчорашню книгу.


Примітки

Перша публікація: Зоря. – 1896. – № 7. – С. 122 – 124, 126 – 128.

У фонді редактора «Зорі» В.Лукича зберігся автограф цього твору з редакторськими правками: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка (далі – ІЛ.) – Ф. 61, од. зб. 118, датований 20 (8) січня 1896 р. У першій публікації після тексту зазначено: «У Львові, січень 1896».

Подається за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи. – К.: Рух, [1928]. – С. 117 – 144. Вносимо кілька смислових виправлень, зроблених В.Лукичем, але не врахованих у виданні 1928 p., наприклад: «…контури кількох бюстів, що висіли над бюром» (треба – стояли).

всіма буквами з іром і без іра – тобто багатьма мовами, зокрема й тими, де вживалася літера «єр (ір)» – «ъ». Це 28-ма літера російської абетки, називається твердий знак, і 27-ма літера болгарської абетки, називається великий єр; в інших слов’янських кириличних абетках відсутня.

ніби він всі хінові дерева на світі обгриз – хінне (хінове) дерево – рід рослин родини маренових (Rubiaceae). З його кори добувають хінін – лікарський препарат, який застосовують для зменшення збудливості серцевого м’яза, як протималярійний і жарознижуючий засіб. Має гіркий смак.

окрім самого дрантя «не нижче шостої ранги»… – тобто окрім високопоставлених персон. Згідно з російською імперською системою звань та чинів (т. зв. Табель про ранги), яка існувала у 1722–1917 рр., військових і державних службовців поділяли на 14 рангів. Шостий відповідав званню полковника або чину колезького радника й давав право на спадкове дворянство.

як співається в Андерсеновій казці… – цитується твір всесвітньо відомого датського письменника Г.-Х. Андерсена (1805–1875) «Непохитний олов’яний солдатик» (1838).

Сарацини… – кочове розбійницьке плем’я бедуїнів, що жило вздовж кордонів Сирії. З середніх віків європейські автори часто використовували цю назву як синонім терміна «мусульманин».

як кам’яний Роланд в фантазії Гофмана Ернст Теодор Амадей Гофман (1776– 1822) – німецький письменник, композитор, художник романтичного напряму.

Отже, й для нього колись «Щастя було таке близьке, можливе» – цитується роман у віршах О.Пушкіна «Євгеній Онєгін» (1823–1831) – глава 8, строфа 47 (монолог Тетяни), в оригіналі: «А счастье было так возможно, / Так близко!» Особливої популярності ця фраза набула після постановки однойменної опери П.І. Чайковського (лібрето композиторового брата М.І. Чайковського). У переносному значенні – жаль за втраченими можливостями.

«уміркований і спокійний рух», про який пише наш приятель ЕпікурЕпікур (341–270 до н. є.) – давньогрецький філософ-матеріаліст. Йдеться про один з основних постулатів його атомістичної теорії: поряд із дією закону падіння тіл під власною вагою, у т. ч. й атомів, існує також самочинне відхилення атомів від «лінії необхідності». Ця теорія є специфічним відображенням факту появи у людей нових якостей; людина – цей «соціальний атом» – набуває в собі неповторних, індивідуальних ознак, які є запорукою певного мінімуму соціальної автономії особи.

І він засміявся октавою, потрапляючи на Мефістофеля – у світовій культурі існує чимало оперних творів, персонажем яких є Мефістофель, найвідоміша – опера Шарля Гуно «Фауст» (1859) на сюжет одноіменного твору Й.-В. Гете. В операх партію Мефістофеля зазвичай виконує низький чоловічий голос (бас, баритон). Вираз «мефістофелівський сміх» означає артистично акцентоване оперне, до певної міри штучне «виконання сміху» у великому тональному діапазоні, який охоплює октаву – тобто 7 ступенів діатонічного звукоряду (до, ре, мі, фа, соль, ля, сі).

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 90 – 105.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 732

Модифіковано : 25.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.