Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Старий терен

Михайло Грушевський

Казка

1

Серед поля стояв невеличкий гайок; попереду він був більший, але його кілька раз обрубали, зосталося кількадесят кленів, грабів, берез; поле ніби давило, стискало його; в жнива здавався він маленьким зеленим острівцем серед золотого хвилястого моря: золоті хвилі набігали й розбивалися на краю його, мов на зелених побережних скелях. З одного боку була маленька лощина, що то за гарне місце було! Розхилясті кущі ліщини, черемха, білошкурі, мов сметаною облиті, стовбури молодих берез, патлаті гілля кленів, – все те було перевите густо цупкими пагонцями ожини, оплетене берізкою. Ґрунт тут не пересихав ніколи, ціле літо зеленіла свіжа травиця, а між нею де-не-де гойдався на самоті, золотився захожий колосок. Тиша стояла тут весела й чарівна, тільки по весні, як цвіла черемха, цілий день від бджоли гуло, мов від дзвону. Гарно було!

От у сьому затишку між іншими кущами ріс собі кущ терновий. Стояв він з самого краю, мов зібрався кудись з лощини світ за очі мандрувати, і чудно було глянути на його між усією тією красою! Був він старий-престарий, да й ще кострубатий; ягід на йому вже давно не бувало; гілля обсохло й стирчало сіре, сухе, мов скрючені пальці старця; де-не-де тільки щось зоставалось живого; не раз чиясь щира коса, косючи овес або гречку, била його по стовбуру, зоставляючи широкі рубці та болячки. Тільки голки були на йому цілі, густі, гострі та довгі, й не одна вівця зоставила на них щось своєї вовни.

Старий терен був не тільки що негарний, був він до того злий та лихий, гордий та пишний. Довгі роки проносячись, залишили по собі ту злу та сердиту осугу в серці старого терна й душа його, – бо й у терна є серце й душа, хоч звісно – тернові – обростала з часом такою ж шкарублою корою, як і стовбур його. Був він найстарший між усіма кущами, що росли круг його, й цурався їх, не водив товариства, не балакав весело з сусідою, коли нахилявся до його, знадливо шопотячи, гнучкий пагонець ліщини; не зачіпав, граючись, вітра, як проносився він, торкаючи його гілки, а стояв все похмурий та суворий, кожну хвилину готовий розсердитись і кричати. Отакий був старий терен!

2

Було то якось гарним таким весняним ранком. Старий терен прокинувсь і став оглядатись навколо. Кущі гойдалися під легким вітерцем. В свіжім вогкім від роси повітрі пахло квітками; недалеко на клену гучно, весело кричали здорові горлаті пташки. Гарно все було навколо, і все отсе надавало тернові охоти до дрімоти, чи то, властиве, не була дрімота, а щось посереднє між сном і не сном, коли нема ніяких думок, тільки якісь невиразні враження від окольного світу: стоїш, не вважаючи, не чуючи нічого, не знаючи, чи живеш, чи ні. Се було найщасливіще, найліпше становище для старого терна, бо думати – то підуть зараз думки недобрі, лихі, болячі спогади, старі врази; будеш сердитися, а сердитися – невесело…

Але старому терну тим ранком щось не везло. Що почне він, здається, забуватись, аж щось і розбуркає, перешкодить, – то вітер дуже зачепить, то гілка яка штовхне, то пташки закричать надто гучно коло його. Старий терен розсердиться, буркне, вилається й знову пробує задрімати, й знов що-небудь перешкодить.

Нарешті він кинув свою дрімоту й став дивитись навколо. Скрізь життя бриніло. Вітерець, набігаючи, раз по раз ворушив патлате гілля ліщини, й весело гойдалося воно, штовхаючись, шамотячи молодим листям, ведучи жартливу розмову; пташки грали й метушились щебечучи; гучно гула й ворушилася кузька; все раділо життям. Тільки ж старому терну сі розглядини надавали не радощів, а тільки пересердя й зневаги.

– Дурні, дурні, – думав він, – радіють, наче так воно до віку буде, наче не прийде зима, не облетить се листя, не померзнуть квітки, не загине уся отся кузька й сі сами пташки голодні, з обмерзлими крилами, не стрибатимуть де-небудь по снігу, поки не поздихають, або не попадуть кому в зуби; ет, не дивилися б мої очі на сю дурноту. – І тріпнувши своєю премудрою головою, він знову попробував забути усе й задрімати.

На сей раз він таки й забувся був, гріючись на сонці, аж разом щось плюхнуло на нього й захитало. Він зирнув – і побачив на собі ворону. От сього він не любив найгірше, як на йому птиця яка-небудь сідала: де ж таки, шелихвіст який-небудь сіда на йому, наче він на те виріс, має його за сідало собі, його, – прерозумного й пишного старого терна. Він гукнув сердито на ворону раз і вдруге, щоб вона собі геть летіла, але та не вважала. Вона тільки що наїлась добре, їй було весело й хотілося пожартувати, поглузувати з терна, з його пересердя; вона чепурилася, поводила крилами, крутила хвостом і переступала, вдаючи, ніби не чує його окрику, а далі повернулася просто до його, витріщилася й каркнула.

– Дурний, дурний, схочу, то й сидітиму, що ти мені зробиш? Старий терен тільки мурмотав щось в безсилій злості, а ворона дивилася

на його насмішкувато й каркала.

– Ти сердься, а я сидітиму, тобі ж гірше.

– Та годі тобі справді лютувати, бач, вона з тебе глузує, – почала, було, вмовляти стиха до терну ліщина, що росла край його.

– От у тебе проситиму поради, – зашипів терен вже до неї, – молода ще ти мене вчити, я тебе знаю, як ти ще тільки з землі виткнулася.

Ліщина тільки гіллям хитнула на таку одповідь.

Ворона, покрутившися собі всмак, каркнула ще двічі терну на злість, знялась і полетіла, а терен все ще мурмотав щось сердито про тих, що тичуть свого носа туди, де зовсім їх не треба, що думають, ніби тільки й є розуму, що в них, і усе таке інше, що мало належати до ліщини й чого вона зовсім не слухала.

3

Не встиг ще терен перемурмотати й заспокоїтися добре, аж гульк – мов навмисне, сіла знову на його пташка. Та вже була не подобна до ворони, в неї був довгенький хвісток і на голові – чубчик, і сама вона була маленька, гарна та чепурненька. Не роздивившись, що то був терен, вона попробувала нагнути гілку, щоб погойдатись, але товста гілка не гнулась, і пташка для потіхи собі гучно защебетала. Пісня була не дуже премудра, але дуже весела, там було щось і про сонце, і про квітки, і про зелених кузок, звісно, як у піснях.

Старому терну се вже було зовсім занадто – раз по раз така наруга; він аж зайшовся, так розсердився, аж голосу довго від злості не міг подати, а далі гукнув і скільки сили тріпнув гіллякою, щоб прогнати пташку. Та затрусилась з переляку з такої несподіванки; гостра голка тернової гілки дуже шкульнула її в бік, і, жалібно писнувши, вона впала на траву.

Старий терен простиг через хвилину й оглянувся – та голка почервоніла на кінці від пташиної крові. Він зирнув на пташку – та вже вискочила якось на сусідню гілку й боязко, дивуючись, поглядала на його.

Терну стало чогось ніяково, він одвернувся й почав мурмотати:

– Ото для пам’ятки, щоб знали та не сідали на терен, – й усе таке, і знову чогось глянув на пташку й одвернувся скоріше.

– Ач, як ти її штрикнув, – обізвалася знову та ж ліщина, – досі ще не очуняла. И нащо було? Хіба вона знала, що ти такий лютий; вона й так покинула б тебе, се ж не ворона.

– Мовчи, – буркнув терен; йому ще гірш ніяково стало, як нагадали за ворону. И знову оглянувся на сусідню гілку, але пташки вже не було, десь полетіла.

4

Терен намірився трохи знову подрімати після сего, заплющився і похилився, але сон не йшов; щось йому було не в собі, все верзлась ворона, насмішкуваті речі й сороміцький погляд, мов гуло ще її навісне каркання; а поруч із нею та пташка й її жалібний голос. А за тим верзлося минуле, тяглися низкою без кінця усякі спогади, все сумні, бо несумною й була тільки, що та дрімота, спокій без думок і почувань, а сього не згадаєш.

Згадувалися всякі прикрості, врази, поламані гілки, побитий стовбур, холодні дощі восени, зимові метелиці; метелиці – то найгірше – о як страшно й нудно тоді: пітьма неба облягла й тільки сніг одбивається якимсь сумним, мертвим світом; ліс стоїть голодрабий, чорний, все померзло, мовчить або скрипить та стогне; й отут серед пітьми й холоду, наче в мертвому царстві, царює метелиця. Без упину бурхає, несеться вона рівним, мов виглаженим, полем, виє, наче плаче, – жалкує, що ніхто не встане на дорозі, нема напастися на кого, збити, загребти, все похилилось сумно-покірно перед нею, й з того ще лютіше наліта вона на обмерзлі кущі й дерева, обсипаючи їх снігом; гілки дубіють, шкура болить, й одна думка в усіх – щоб якось забутися, одбігти сього всього, не чути, не думати… Тоді й старий терен упадав духом, йому ставало страшно й нудно, й злість його брала, йому здавалося, що ніколи не вернуться ясні весняні дні, й він кликав смерть, якої так боявся звичайно, щоб змерзнути й пропасти зараз же на зло сьому вітрові, сьому морозу.

Такі спогади чисто зажурили старого; до того другого дня й третього йшов дощ, була мряка, стало мокро й сумно. Старий вдався сумувати; усе життя здавалось йому таким бідним, мізерним. «Чи варто боліти, клопотатись, боятись і сердитись з-за такого добра?» – думав він, підставляючи свої кострубаті гілляки під дрібний, холодний дощ.

5

Через два дні знову стало ясно; життя ще дужче заворушилося навколо, мов надолужити хотіло ті дні смутку й нудьги. Пташки закричали ще дужче, ще веселіш.

Повеселішав і старий терен; радіючи, оглядався він навкруги, позбувшися своїх сумних думок та спогадів, та слухав крик той пташиний.

Чиясь пісня вразила його й, не прислухаючись, впізнав він її, мов давно знану, – се була та сама пісня про сонце, дощик і зелених кузок, що співала-співала пташка, на йому сидячи.

– Очуняла, – подумав він і сам здивувався, що ся думка радісно так у йому віддалася. Він глянув на свою гілку – кров ще чорніла на кінці, не обмита дощем; терен одвернувся: се був недобрий спогад…

Терен став слухати пташину пісню; пташка швидко доспівала її до кінця й почала з рівною охотою знову її ж таки, – очевидно, пісень тих в неї було небагато.

– Молоде, – подумав старий, дослухавши, й усміхнувся, але не з зневаги, як завше, а якось привітно, й похитав кострубатими гілляками, поважний та тихий.

6

Дні минали, весна проходила, й наближалося літо. У тій лощині, як і перше, було дуже гарно.

Так думав і старий терен. Останнім часом він значно перемінився і в своїх поглядах, і в поводженню, хоч, може, й сам того не чув. Він рідше дрімав забутливо, частіше оглядав й назирав, що діялося круг його, й все воно не ворушило в йому злості та зневаги, як перше, а більш тішило. Він менше сварився із своїми сусідами, а якось раз навіть заговорив сам до ліщини, чого й не бувало, – почав щось швидко балакати, не довів до кінця, засоромився, бо одвик розмовляти вже з давнього часу, засміявся натомість гучно й став собі хитатися наче б весело; ліщина подумала була попереду, що він хотів поглузувати з неї або посваритись, тільки з голосу його догадалася, що не то воно було.

Та пташка знайома десь пробувала недалеко, й старий терен частенько прислухавсь до пісні її, добре знаної; вона, очевидячки, вже й забула про старого терна й про його гілку, якось пролетіла сама край його, не вваживши, й не знала, певне, як старий зорив за нею привітно й як то йому була вона мила.

7

Був якось день літній, гарячий, перед жнивами. Опівдні стало дуже душно; тиша стояла невимовна; листя, жито – не поворухнеться. Старий терен, стоючи саме на спеці, то оглядався, то куняв, похилившися під гарячим сяєвом.

От і тепера він оглянувся ліниво навколо, подивився вгору, подивився й скаменів: саме над ним високо-високо вився чигаючи сокіл, а нижче кидалася туди й сюди, стерявшися з смертельного переляку, пташка, – та сама чубата пташка. Ще хвилина – й сокіл упав з високості, але він помилився: його дзьоб зачепив тільки пташку, а не вбив; полетіло пір’я; сокіл, піймавши облизня, полинув геть, але пташка, чи то з переляку заморочена, чи то від удару, не змогла летіти далі, а кружляючи падала.

У терна аж похололо всередині – пташка падала просто на його, він згадав за свої голки й трохи не вмер. Якби можна, він би вирвався з землі, втік би, розчахнувся б чи що, але що робити? Пташка впала просто на його; не стямившись, він тріпнувся скільки було сили своїми гілляками, але пташка з того ще гірше, ще глибше угрузла між його гілляками, й гострі довгі голки з усіх боків пробили її. В останніх муках страшно забилась вона, й трепихання її оддавались у старому терні так, мов його били чимсь незвичайно тяжким, але вони ставали все слабіші й через кілька хвилин, здригнувшись, вона повісила головку мертва.

Старий зворухнувся так, що трохи з землі не вискочив, але що з того? Кінець, кінець… годі!..

8

Дні йшли. Пташка тліла на лоні старого. Невсипуща комашня налізла звідкись цілими ватагами й жваво об’їла усе, що брали комашині зуби. Старий терен не бачив нічого, що діялося круг його, не бачив, що сталося й із пташкою, тільки чув, що якесь нещастя, якесь горе превелике пригнітило його.

Він прочумався через те, що його холодом дошкульнуло. То був ранній осінній приморозок. Оглянувшись, побачив він чорну ріллю замість нежатого жита. Від жнив зісталося й на йому пам’ятка: ще одну гілку було обламано, він і не знав – як.

Від пташки зісталось на його гілляках лише кілька кісточок, що застрягли, та пір’я щось прилипло; а решту обмили дощі. Старий поглянув, і сльози холодні, гіркі, старечі покотилися по кострубатим гілкам.

Він оглянувся навколо – як то не подібне було до літнього часу, як сумно й тихо; недалеко на гілці се діло двоє пташок й понуро дивились кудись.

«Змерзли бідахи, – подумав старий терен, подивившись на них, – та нічого, оббудуться, буде колись і тепло».

9

Пройшла осінь і зима, настала весна. Знову в лощині зацвіла черемха, загули бджоли, защебетали пташки самісінько так, як торік. І старий терен так само стояв на краю гаю з своїми обламаними, сірими гілляками. І ніхто б не вгадав, що то був зовсім не той терен, а інший; що минуле життя здавалося йому наче чужим, таким бідним і чудним, що з його можна було тільки дивуватись.

Сусіди помітили переміну: терен вже не лаявся з ними, не сердився без пуття, не зганяв з себе пташок; але як глибоко пройшла його ся переміна, того вони не могли знати.

Увесь світ перемінився в очах старого й засвітився новим чудовним світом; його власна особа перестала заступати увесь світ, він почув, що горе й радощі бувають не тільки в його, а так само й у інших, і замість злості та зневаги до чужих радощів і лиха він почував любов і жалощі.

І се все одкрила йому та маленька чубата пташка!

Та страшна пригода не вражала вже його так гірко, так гостро, проте ж вона жила в йому, залишила слід глибокий, довічний.

А од пташки самої зосталася тільки одна кісточка-дужка; зачепившися між гілками, вона висіла так і гойдалася од вітру, доторкуючись до тернового стовбура. І тоді ще дужче обіймало, проходило старого се нове почуття, мовби хтось, як смичком, вигравав на його струнах чудову пісню ласки і любови.


Примітки

Перша публікація – у виданні: Михайло Грушевський. Із літературної спадщини / Ред. Л. Винар, упор. Г. Бурлака, А. Шацька. – Нью-Йорк; Київ, 2000. – С. 289-294.

Джерела тексту:

1) перша сторінка найранішого варіанта – ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 261, арк. 54 (текст опублікований у коментарях видання: Михайло Грушевський. Із літературної спадщини. – С. 399);

2) неповний чорновий автограф (без закінчення) – ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 261, арк. 53, 55–57, 60–61 (текст опублікований у коментарях видання: Михайло Грушевський. Із літературної спадщини. – С. 398 – 402). Авторська дата – 27 січня 1888 p.;

3) чистовий автограф – ЦДіАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 57, арк. 70–84, датований 26 грудня 1890 р.

Подається за цим останнім вказаним джерелом.

Про задум цього твору йдеться у щоденнику М. Грушевського:

«Думка про се оповідання прийшла мені в 1885 чи 1886 [році], коли я роздивлявся на кактус в лазареті гімназіальнім, я попереду й думав написати за кактус, та вже перемінив на терен; я хотів виразити в ньому ідею за «целесообразность страданій». (М.С. Грушевський. Щоденник (1888 – 1894 рр.) / Підгот. до вид., переднє слово, упорядкув., комент. і післямова Леоніда Зашкільняка. – К., 1997. – С. 77).

Ще кілька щоденникових нотаток за 23–28 листопада свідчать про роботу над текстом оповідання «Старий терен». Це було доопрацювання первісного варіанта, написаного 1888 р. На жаль, не всі творчі матеріали збереглися, адже, судячи з того ж щоденника, М. Грушевський лише у 1890 р. як мінімум тричі брався за текст, то правлячи старий варіант, то пишучи наново:

«Взявся за Старий терен, останній начерк здався мені грубоватим, […] пишу общеруською» правописью і з погляду цензури, і дуже трудно» (запис 23 листопада 1890 р.);

«Терна тільки переробив те, що було раніше, боюся, щоб не вийшов він нудний» (запис 25 листопада 1890 p.);

«Учора […] дописав Терна вже в дванадцять [годин]; мені здавалося, що кінець мав би бути ширший» (27 листопада 1890 р.).

До речі, ця фраза про завершення «Терна» наводить на думку про можливу авторську помилку при датуванні чистового рукопису 1890 p., де наприкінці написано: «1888 Просинця 27 / 1890 Грудня 26.», а нижче: «1888 27/І / 1890 26/XII», також на арк. 72 (закінчення першого розділу) є запис на полях «22 грудня» – це перший день роботи письменника над остаточним варіантом твору. Якщо згадаємо, що в цей період М. Грушевський січень частіше називав «просинцем», а сучасний грудень – «студнем» (послідовність місяців з його листа до А.П. Ямпольської 1891 р.: «просинець, лютий, березень, квітень, травень, липець, червець, серпень, жовтень, листопад, грудень, студень» – ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 273, арк. 28 зв.), то припускаємо, що роботу над оповіданням «Старий терен» він завершив все-таки 26 листопада, а не 26 грудня, а місяць XII написав помилково замість XI.

Також привертає увагу нотатка М. Грушевського про «общеруську правопись» текстів, писаних у ці листопадові дні. Із відомих на сьогодні автографів цього твору, зазначених у джерелах тексту, таким правописом написаний лише останній, чистовий: з російськими «ы», «и», «ъ». Характер пізніших олівцевих правок цього тексту наводить на думку, що: 1) автор готував його до друку, вважаючи саме цей варіант остаточним, 2) правки зроблені вже після переїзду М. Грушевського до Львова й засвоєння ним особливостей тогочасного галицького правопису, насамперед відокремлення частки -ся у дієсловах і вживання літери «ї» замість сучасної «і». Окрім цього, вже пізніше були проставлені номери розділів (первісний текст був суцільним), громіздкі фрази поділені на дрібніші абзаци й речення, у численних випадках змінений порядок слів для уникнення інверсії, яка у первісних варіантах була вживана досить часто.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 42 – 47.