Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Пенати

Пенати

Михайло Грушевський

Іван Петрович переїздив. Може, таким досить неозначеним виразом можна означити малозначну і пасивну ролю, яку він відігравав у сій події. Діяльну ролю тут, як і у всім, грала Варвара Карповна, творящий та ініціативний елемент дому. Роля Івана Петровича, як звичайно, обмежилася тим, що він на перший початок супроти плану перепровадження виявив здивування, потім пробував протестувати, потім замовчав, нарешті ж против сильних налягань жінки почав притакувати, аби не слухати більше її аргументів, і так справа була рішена.

Се був звичайний законодатний порядок, прийнятий неписаною конституцією дому вже тому чимало літ. В міру того, як Іван Петрович тратив свою давнішу енергію і активність, ініціатива переходила все повніше і неподільніше до Варвари Карповни. Але вона заховувала певну почесну ролю для чоловіка, як для короля, що королює, але не править.

Жива, незмірно діяльна, наскрізь прозаїчна і матеріалістична, вона не тільки терпеливо приймала пасивність чоловіка, але навіть готова була трактувати його індиферентизм і бездільність як прикмету вищої марки, гідну подиву й поважання. І нелегко було вгадати, чи говорить в тім переживання з давніших часів, коли вона привикла дивитися на нього з долини вгору, – коли ще він був в розцвіті своїх сил і енергії, і се призвичаєння тепер знаходило привід для свого пошанівку навіть у таких відмінних проявах. Чи був се простий результат контрасту, коли людина з боязким поважанням дивиться на прикмети їй чужі тільки тому, що вони їй незрозумілі й дивні, і тим більше їх шанує, чим менше розуміє.

І тепер діяльна половина Івана Петровича, вже кілька день наперед зайнявши весь дім пакуванням, в’язанням, вибиранням, оббігавши й оглянувши всі кути й закутини, наповнивши їх на довгий час відгомонами свого суєтливого голосу, вирушила на чолі першого транспорту, обвантаживши домовників різними статтями інвентарю, а Іванові Петровичеві поручила «наглядати» за носчиками, більше-менше в тій ролі, яка призначається поважному страхопудові серед веселої й жвавої зграї горобців.

І Іван Петрович, довгий, худий і згорблений, сповняв сю ролю з повним вдоволенням. Нипав собі по покоях, заложивши руки в кишені й курячи безперестанку, та придивлявся цікавим оком тим змінам, які повстали в обстанові. Приглядався різним забутим предметам, які виходили при тім наяв, або розмовляв з приятелями, що приходили «помогти» й, посідавши де-будь на невинесених ще річах, мовили мову на порушені теми або вислухували довгі, як звичайно, монологи Івана Петровича.

В нім разом з тим, як завмирали джерела енергії й активности, розвивалася здібність глядача-спостерігача і нахил до розумувань над тими дивними, ірраціональними елементами життя, які відкривалися його очам і котрих кореня він шукав в пережитках давніх часів, в атавізмі нинішнього чоловіка.

Колись енергійний, меткий інженер, живий публіцист, завідатель одної з більших газет, він останніми часами все більше відходив від так званого реального життя, стаючи в позицію глядача, що приглядається йому збоку і знаходить в нім безліч інтересного. Не в тих гучних «подіях», що приковують увагу публіки, але в тім укритім, непомітнім механізмі, що порушує найменше свідомий, найбільш автоматичний підклад сього життя, та працюючи десь в глибині його, творить переважну частину, головний зміст життя, під тою поверхнею, на якій вискакують «події». Іван Петрович багато читав, любив роздумувати й ділитися з близькими приятелями своїми «відкриттями» в сій сфері. Він списував їх звичайно в своїм записнику, зазначуючи кількома словами або скороченнями факт, що звернув його увагу, і під ним – різні паралелі до нього та свої міркування на тему сучасних поглядів і ходячої морали. Се була одинока робота, яку він робив тепер охоче, з смаком, все інше відбуваючи як за панщину. Потім сі помічення служили йому предметом безконечних розмов з приятелями.

І тепер, ходячи по покоях, він розправляв з ними про враження, які роблять на нього зміни в обстанові, переміна мешкання, переносний.

– Річі, якими окружає себе чоловік, мають вплив і власть над ним, – правив Іван Петрович. – Вони творять надбудову, яка стає між ним і світом. Його переживання й почуття, його гадки й образи, витворені його мислю чи його враженнями, зв’язуються з певними предметами окружения, втіляються в них. Коли чоловіку радять виїхати, змінити пробуток, місце, обстанову, щоб відітхнути від гнітючих вражень, се тільки признання сеї власти окруження. Змучений, ослаблений чоловік тратить всяку відпорність супроти нього. Але й здоровий та сильний чоловік живе у власті його так само, тільки не відчуває його так прикро.

– Історики культури кажуть, що більш цивілізований чоловік не стоїть в такій залежності від фізичних обставин, як чоловік примітивний. Але не знаю, чи він більше індивідуально свобідний, чи тільки фізичні обставини діляться своїм впливом над ним з культурною надбудовою, витвореною людським життям? Ся надбудова володіє ним безгранично, сильніше від усяких стихій, і хатня обстанова, зібрана за ціле життя людини, або й за життя кількох поколінь, стає мікрокосмом сеї людської надбудови. З кождим предметом зв’язуються певні спомини, образи, ідеї, іноді непереможно власні, примусові, які держать чоловіка під впливом певного круга представлень і не дають вибитися з них. При кождім погляді на них вони порушують в нім певні пункти його пам’яті, його нервів, його волі, легеньким дотиком ворушачи незаживлені рубці його душі, і сим вічним повторенням образів та ідей надають одностайність його мислі, волі, життю.

– Коли я переходжуюся по сих випорожнених покоях, я чую себе подібно як турист, що видряпався на верх високої гори, або аеронавт на літаку, коли той обрій, що окружав його й висів над ним, зникає, опадаючи в глибину, і стає незначною плямкою на мапі. Я чую себе незвичайно свобідним, визволеним з усіх пут, які лежали на мені, ні перед ким не відповідальним, нічим не зв’язаним, і заразом – я чую навколо себе якусь тривожну пустку. Ослабли, упали «моральні» підвалини мого життя. Я – до певної міри розуміється – почуваю себе первозданним дикуном, який мусить доперва сотворити собі культ, заселити різними представленнями доохрестний світ, витворити круг моральних ідей – всю ту надбудову, яка реалізувалася в моїм мікрокосмі.

– Побільшуєш, Іване Петровичу, – завважив приятель, Трохим Іванович, лікар з професії, охочий учасник сих диспутів.

– Побільшую, щоб в сій гіперболічній формі дати ліпше зрозуміти мою гадку – почуття сеї свободи, радісної і заразом трохи жахливої, неспокійної. Коли чоловік окружив себе так густо всякого рода образами й споминами, що стирчить між ними як кілок у тісті, се, безперечно, хоч і гнітить його, але надає його існуванню певність і спокій. Чоловік тим спокійніший, чим менше лишається йому свобідного вибору, свобідної творчості. Коли я ходив сим покоєм, моя стежка була витичена тими речами, що тут стояли, так певно, що я ані кроком не міг скрутити ні сюди, ні туди. Тут стояв фортеп’ян, загороджуючи мені дорогу; тепер я проходжу, не уступаючися перед ними – іду просто на те місце, де він стояв. Я здобув собі небувалу досі свободу, але заразом – передо мною порожня просторонь на місці цілого круга ідей, що був зв’язаний з сим фортеп’яном.

– Він стояв бездільно, спочиваючи по літах роботи, коли мої діти вибубнювали на нім свої, нікому не потрібні, лекції музики. Мовчав поважно, як заслужений домовик, що заробив собі ласкавий хліб і спочинок в моїм домі, місце за моїм столом і під моїм дахом, як гувернер, що вивчив і вивів у люди моїх дітей. З ним теж зв’язувалася для мене пам’ять про моїх дітей. Сей завалидорога, займаючи півпокою, втілював у собі те місце, яке зайняли в моїм життю діти, виробивши для себе певний простір в тім окруженню, в якім я жив. Я з повним респектом обминав його, ідучи сим покоєм, а тепер мені дивно бачити, як неприкаянно виглядає він, стоячи на тротуарі під вікном. Вся маєстатична повага зіскочила з нього, коли його видалили з засидженої ним, заслуженої позиції й він опинився на новім місці, серед чужих людей, які не знають його і нічим не обов’язані перед ним.

– А се вішало, що так жалісно виглядає коло нього на хіднику! Як гостинно простирало воно свої рамена настрічу всім прихожим, як добрий геній сього дому, повний привіту й зичливості! Мої сіни виглядають без нього тепер як холодна, непривітна, безнадійна пустка.

– Се тхне фетишизмом, – завважив Трохим Іванович.

– Не тхне тільки, а справді се фетишизм – зовсім нормальний, всім нам знаний і звичайний. Страшить тільки саме слово, бо з ним в’яжуться поняття якогось дикунства й безпросвітньої пітьми, тим часом явище, яке се слово означає, так само близьке й нам, як і якомусь дикунові. Сервантес, обіцяючи свому перу, що повісить його на мідянім дроті по закінченню «Дон-Кіхота», стоїть на тім самім грунті понять, як індус-писар, що віддає «божеську пошану» свому перу. Індуска-селянка поклоняється кошеві, котрим носить тягарі, або жорнам, котрим меле хліб. Індус-тесля віддає поклін і жертви своїй сокирі й іншому струментові, брамін – свому писалу, вояк – своїй зброї. Ми не віддаємо, може, «божеської пошани» – річ конвенціональна – але суд, наповняючи свої архіви конфіскованими знаряддями переступства, сокирами й ножами убійників, чи не виявляє до них боязкого поважання, немов до яких співучасників переступу?

– Не кажу про такі фетиші, як династичні корони, коронаційні клейноди, різні традиційні мечі, що зберігаються як око в лобі, і ціла нація почувала б себе незмірно нещасливою, якби такий фетиш попав у руки іншого народу. Примітивна людина, що не вважає можливим дати до чужих рук ні позичити ніякої своєї зброї – бо се дало б магічну силу над нею іншій людині, стоїть на тій самій лінії понять…

Трохим Іванович хотів поперечитися, але носчики перервали сю розправу, притаскавши коші для наповнення новим змістом, їх було багато, двох різних категорій, зовсім одмінних. Були селяне з поблизьких сел, що прийшли пошукати заробітку під вільну хвилю, в сільських свитах, з непорушеним виглядом і атмосферою села, яка окружала їх і тут, заслонюючи від усяких впливів міста. Вони виглядали досить непривітно, мовчазні й замкнені в собі. Не вступали в розмову, старалися не брати тяжких річей, не струдитися занадто на сій чужій їм роботі, серед чужих і далеких людей.

Другі були міські босяки з більше або менше виразними типами хуліганів і сутенерів, старанно обстриженими і виголеними фізіономіями, з свобідними манерами «широких натур». Вони зневажливо дивилися на селян і старалися показати панам, що вони собі не дадуть чим-небудь імпонувати. Пописувалися своєю силою, беручи найважчі речі, щоб показати себе, і охоче заходили в розмову. Особливо один, з досить гарним, але нахабним лицем, встиг дуже докладно ознайомити присутніх з своїм соціальним, етичним і моральним світоглядом. Пояснив, що у нього теж є на селі грунт, але він коло землі калантиритися не згоден, бо що з неї за потіха? – всю силу з чоловіка забирає, всі жили тягне, а дає стільки, що як не здох з голоду, то дякуй Богові, і т. д.

Іван Петрович поліз на драбинку відв’язати старі ікони, що висіли вгорі, і віддати носчикам. Трохим Іванович для звичайності, щоб зазначити свою поміч, притримав його драбину двома пальцями, тримаючи другою рукою папіросу.

– Се пенати моєї теперішньої сім’ї, – сказав Іван Петрович, передаючи йому ікону. – Мені трапилося надибати на толкучці на продажу якогось бідного інвентаря, мабуть, виморочного, як мені думалось. Продавець був дуже збентежений жартами публіки, яка посміхалася з нього, що він виніс на продаж своє «родительське благословення», і коли я спитав його за сі ікони, він сказав, що рад віддати їх за що-небудь, бо ніяково йому продавати чужих богів. Я дав йому рубля й взяв їх собі. Я збирався тоді женитися вдруге, з теперішньою своєю жінкою, і рішив узяти сих виморочних, безрідних пенатів за своїх – за опікунів своєї нової сім’ї. Як бачите, вони були дуже непрезентабельні: мальовання неособливе і принищене, оправа зовсім нужденна. Але я повісив їх на почеснім місці і мені завсіди було приємно думати, що сим бездольним богам мило і затишно у мене, що вони тішаться тут пошанівком і увагою.

– Сей погляд чи почуття досить розповсюднене, і в нім справді живе глибокий атавізм, – завважив Трохим Іванович. – В нашій сім’ї, у мого батька себто, була в особливім поважанню іконка, котрою поблагословила їх, умираючи, одна бездомна каліка, що була прийнята додому і в нім умерла. Вона була дуже непоказна і облуплена, але їй віддавали особливий пошанівок. Немов сподівалися, що вона буде вдячна за честь, яка її стріла після гіркого пожиття у каліки, і проллє свою ласку на нашу сім’ю сугубо – дасть все те, чого відмовила бідній каліці…

– Се подібно, як з тими іконками, що сами приходять: припливають з водою, з’являються на дереві або що. Вони шукають захисту в новій сім’ї й приймаються звичайно з особливою гостинністю й поважанням, – завважив Іван Петрович. До розмови прилучився й босяк і оповів історію про якогось пана, що не схотів прийняти такої іконки, що прийшла до нього, тому що була обдерта й негарна. Тоді взяв її до себе його прикажчик, і що ж? – не минуло трьох літ, як той пан погорів, збанкрутував і вмер, а прикажчик розбагатів і став паном.

– Ви б, теє, не морочили голову людям своєю філософією, – невдоволено завважив другий приятель, Василь Дем’янович, як носчики понесли коші, й Іван Петрович зістався сам з приятелями.

– Чому? – спитав Іван Петрович. – Те, що ми говоримо, зовсім в дусі пануючих поглядів, отже, наша роля зовсім консервативна.

– Ти взагалі виглядаєш консервативно про всяке око з сею масою ікон, – завважив Трохим Іванович.

– Я умисно позабирав їх в свої далекі покої, щоб не давати приводу до фальшивих гадок про себе. Держу їх почасти як пам’ятки моїх особистих переживань, почасти як пам’ятки родинні. Колись вони були для мене предметом дуже гарячого релігійного культу, який, властиво, дуже пригадував форми культів примітивних. Наша сім’я визначалася великою релігійністю і я довго виявляв незвичайне прив’язання до богослуження і обряду, був в нім незвичайним формалістом і законником.

– Наш дід наділяв своїх внуків патрональними образами – тих святих, якого ім’я носив кождий з нас, і крім того різними іконами на важніші факти життя. Сю ікону він дав у благословення, коли мене мали посилати до школи в науку. То був страшний момент в моїм життю, про котрий я з панічним переляком думав наперед цілі місяці чи роки, і який оповив смутком все моє життя – навіть і досі він мені сниться. Я виходив з дому, де наді мною стояли опікунчі духи роду, в далекий і грізний світ, де чув себе безпомічним, безборонним серед ворожих, неприязних людей, з которими не зв’язували мене ніякі моральні зв’язки. Я був хилою, замкненою в собі дитиною, а їхати приходилося справді далеко, в чуже місто, з чужоплеменною людністю. Ся ікона, яку я повіз з собою в своїй школярській скриньці, на червоно помальованій і навхрест помережаній чорними бляшаними стяжками, була моїм талісманом, моїм божищем-покровителем, втіленням опікунчих духів мого рідного дому і роду, і я возив її всюди і скрізь, як Еней своїх пенатів, винесених з рідного згарища. Я відкривав сю ікону потайки, щоб ніхто не бачив, і віддавав їй честь, цілував і поклонявся, а пізніше, коли мав свій осібний покій, справляв перед нею довгі служби, читав молитви й набив мозолі на колінах, стаючи перед нею. В трудні моменти, коли щось приходилося рішати, я просив у неї благословення, і в виразі її очей шукав доказу, що вона похваляє мої заміри і мої вчинки.

– У мене взагалі ще й тепер найдеться по різних далеких шухлядах і скритках повно різних релігійних і піврелігійних реліквій уже з досить пізніх, студентських часів, – коли я трохи не щодня забігав перед лекціями до церкви, так, щоб ніхто не бачив, вистоював безконечні монастирські служби, ходив на прощі… Проскурки, свічки, зілля з різних релігійних церемоній… Я ще й тепер не можу відмовити собі в приємності випалити хрест десь в незамітнім місці страсною свічкою, хоч дивлюся тепер на все се зовсім іншими очима…

– В сім є багато поезії, – сказав Василь Дем’янович.

– Поезія – занадто загальний і неозначений вираз, се слово не каже нічого, – відпер Трохим Іванович. – Я думаю, в нас ще живуть в повній силі старі страхи перед неприязними силами окружения, і бажання захиститися від них впливом добрих, приязних духів. Місце колишнього lar compitalis, охоронця границь, заступила статуя або хрест фігури, яку з певною приємністю бачать і люди дуже маловірні, – я перший, наприклад. Портрети і пам’ятки по близьких людях, которими окружаємо себе, так близько подібні до образів і реліквій предків примітивного чоловіка, що всяка різниця зникає. Культурний чоловік, що ласкаво промовляє до портрета своєї жінки, прикрашає його квітками і шукає привітного виразу в очах, як ти, Іване Петровичу, на своїй іконі, – він живе тими самими поняттями, як той дикий ватажок, про якого ми колись говорили, що тримав голову батька в глинянім дзбанку, просив у нього помочи в усяких ділах і ласкаво докоряв йому, коли справа не йшла добре.

– Я не розумію, що за охота профанувати найбільш поетичні сторони сучасного життя такими дикими паралелями, – сердито сказав Василь Дем’янович.

– Що за профанація? – відпер Трохим Іванович. – Сі паралелі, навпаки, показують, як глибоко залягають в нас сі звичаї, як глибоко людські вони. А форма – річ другорядна. Сучасна дама носить волосся свого покійного чоловіка в медальйоні або й кусник реліквії – якусь кісточку, оброблену в гарну золоту оправу. А на Андаманських островах вдови носять череп померлого чоловіка, повішений на шиї. Се річ естетики, зовсім не важна. Але коли я читаю, що індіяни Гвіани розділюють між собою вичищені кості покійного свояка і переховують їх як дорогу реліквію, а на Сандвичевих островах кості рук і черепи покійних ватажків носять над їх потомками, для охорони їх від неприязних духів і сил, – в мені сі факти викликають не обридження, а спочуття, як доказ глибокого закорінення, безконечної давности сих поглядів і призвичаєнь, що живуть у мені, в тобі, в наших знайомих.

– В Біблії маємо чимало слідів боротьби офіціального монотеїзму з таким культом померлих і домових богів, серафімів, – завважив Іван Петрович. – Так само поборював їх всіма силами іслам. Християнство, може, під впливом римського культу померлих, дало дуже багато місця йому в культі патрональних святих. Для мене і моїх батьків, що не мали портретів своїх предків, ікони їх «ангелів», святих патронів, заступали галерею предківських портретів. З сих образів, що бачите у мене, багато справили мій дід і прадід; се образи патронів-іменників їх предків: святих, которих імення вони носили. Я пам’ятаю таку галерею предківських патронів в покоїку мого діда. Се був його ларарій, в стилю старих римлян. І для мене отсі портрети моєї ближчої рідні й сі патрональні ікони старших предків в’яжуться в одну цілість. Я, правда, не приношу вже їм жертв на календи, нони й іди, як римляне, не справляю для них бенкетів, як єгиптяне або китайці, навіть не свічу їм лампадок, не курю смолки, як роблять японці перед своїми «іхаї» – дощечками з іменами предків. Я не роблю собі ілюзій, що вони мають якісь божеські чи магічні сили, якими можуть мені прийти в поміч у трудну хвилю…

– Ну-ну, добре й те, – досить іронічно промовив Василь Дем’янович.

– Власне, я також так думаю! – правив далі Іван Петрович. – Коли я тепер згадую, як мені доводилося вносити новороджену дитину в се penetrale, щоб представити її моєму родові й віддати її під його опіку і ласку, – я констатую, що робив сю церемонію зовсім без усяких археологічних мотивів. Я поступав під враженням безпосереднього почуття. Але вона вповні відповідає церемонії посвящения новонародженого члена родини в опіку духам – покровителям дому, як її проробляли всі народи, в різних формах, включно до наших предків. Коли мені доводилося в хвилю духового зворушення говорити щось на адресу сих образів і патронів моїх предків – оповідати про пригоду або нарікати на тяжке нещастя, що спало на мене, – я говорив тоді, як говорить дика манданка з черепами своїх дітей або свого чоловіка на громадськім кладовищі, де поставлені кругом сі черепи, і вона споминає з ними веселі часи, коли вони жили з нею, дає репліки за них і відповідає на них.

– Ви, розуміється, не будете підозрівати мене, мовби я мав якісь ілюзії, що сі портрети й образи мене чують. Але і я не присягну вам, що я, говорячи до них, наперекір всякому розумуванню, скептицизмові, не відчував у приближению того самого єднання з моїми предками й близькими, які відчуває та манданка або ще ближчий нам старий приклонник блаженного Агурамазди, коли молився до своїх «фравашів», духів предків…

– Такі ірраціональні пережитки треба поборювати в собі, а не розпускати, – відказав непримиренно Василь Дем’янович.

– Поскільки вони входять в область розуму, – відпер Іван Петрович, – висліджувати причини якогось факту або укладати плани чи рахунки, допускаючи надприродні вмішання, магічні фактори, розуміється, – річ недопустима, і в сій сфері не може бути місця таким ілюзіям. Але в сфері чуття – хто вижене їх звідти й яка потреба, властиво, їх виганяти звідти? Якби ми захотіли з сфери поезії вигнати всі метафори, які розминаються з фізичними законами – заборонили говорити про голос крові, усміх зір, рух каменя, щоб се не підтримувало в нас атавістичних ілюзій, – чи се було б можливо і чи здалося б на що-небудь? Так і єднання з світом одшедших вважаю так само елементарним постулатом людського чуття. Ілюзію його, що ми можемо входити в якісь відносини до тих одшедших – що ми можемо зробити їм якусь приємність, можемо виливати перед ними свої почуття, – вигнати настільки ж трудно, як і непотрібно.

– У народів, настроєних навіть дуже раціоналістично, культ предків може жити разом з усякими поступами їх інтелігенції. Японці вірять, що кождий чоловік по смерті стає богом, бо дістає надприродні сили, хоч і антипатії, привички й вимоги. Сі душі предків посилають всякі добрі й злі пригоди; але для свого щастя вони потребують культу потомків, і навпаки – від культу предків залежить щастя їх живущих потомків. В критичний момент дух померлого вступає в дерев’яну іхаї і вміє порятувати вірного потомка. Подорожники свідчать, що сі вірування в повній силі заховалися в Японії до нинішнього часу, живуть поруч телеграфів і телефонів, політехнік і університетів, і витримують конкуренцію християнства, яке дуже шкодить собі, власне, тим, що дуже воєвничо ставиться против сього культу, тим часом, як буддизм увійшов в компроміс з ним і поширився дуже успішно. Подорожники оповідають, як і тепер інтелігентні японські сім’ї телефоном спрощують свояків на церемонію поклоніння духам предків, і європейськи вбрані, європейськи освічені інтелігенти японські у фраках і білих краватках беруть участь в такій церемонії, серед обстанови, що становить останній фасон європейської культури. І в сім, дохованім до наших часів культі, в обстанові модерної культури, живуть у повній силі і свіжості вірування примітивного чоловіка, звісні нам у різних упосліджених, на дуже низьких степенях культури закостенілих племен.

– Цікавий факт, – перебив Трохим Іванович, – що сей культ предків такий сильний саме у народів так раціоналістично настроєних, як римляне, китайці або хоч би й японці. Се обіцює будучність сьому культові. В міру того, як пустіє небо в очах сучасної людини, як зникають для неї різні небожителі, премирні духи, – з тим більшим прив’язанням мусить вона звертатися до сього, в кождім разі реальнішого предмета свого пієтизму.

– Не берімся віщувати, – відказав Іван Петрович. – Життя повне несподіванок, хвиль поступових і відступових. Я хочу тільки піднести, що сей культ зовсім не варварський, не пережитий, а глибоко людський, і як такий – невмирущий і вічний. Не кождий може вірити в позасвітових, премирних, як кажете ви, богів-покровителів, в якусь силу, що дбає про чоловіка й стереже його. Але се ряд людей, які дбали про те, щоб їх потомки жили щасливіше, легше, краще, гідніше. Сі батьки, які ладні були небо прихилити своїм дітям, а їх діти – знов своїм, і так до нас, до вас, до кождого з нас, передавали з рода в рід свої скорботи й надії, своє горе і радість, і тішили себе гадкою, що колись життя буде краще, легше, щасливіше… Нарешті, той безконечний ряд нам незвісних попередників дальших, ті покоління, що з пітьми звірячого життя билися до гіднішого, яснішого життя, – ті ряди героїв, великих геніїв, що нелюдськими жертвами, якими окуплюється кожде новаторство в людськім життю, пробивали перші леди людського життя, здобували ті геніальні здобутки, які лягли в основу людської культури, стали тим грунтом, котрий ми топчемо нашими ногами, навіть не завважаючи його, – хіба се не вповні реальний, і не високий заразом, не гідний, не заслужений предмет культу тепер і во віки?

– Релігія Бога замінилася релігією бого-чоловіка, далі йде релігія чоловіка просто, або релігія людства… – зачав знов пророчити Трохим Іванович. Але його єретичні гадки були щасливо перервані покойовою Варвари Карповни, яка влетівши проголосила, що Варвара Карповна каже вже йти, а наглянути перенесення решти речей поручила їй.

Наступило загальне замішання. Іван Петрович поспішив злізти з комоди, з якої виголошував свої останні промови, тримаючи в руках портрет своєї покійної жінки й іншої пані, котру сватав колись і котру шанував вдячною пам’яттю, як свого доброго генія, за се, що вона відмовила йому, коли він її сватав.

– Василь Дем’янович, – закричав він, – беріть отсих моїх добрих геніїв, ви будете нести їх на нове мешкання. Ви ж, Трохим Іванович, як чоловік грубого і реалістичного мишлення, візьміть отсих носителів практичного елементу, мого батька і діда. Ви, чоловіче, возьміть отого святого, що стоїть там під стіною, він репрезентує далеких і незвісних предків, бо й ім’я сього святого незвісне так само, як і їх. На постороннє око ми будемо представляти звичайну процесію квартирантів, особливо, коли отой пан понесе напереді отсю лампу і камінові щипці. Але для чоловіка, який буде дивитися на нас проникливим зором приятеля людського життя, ми будемо старою церемонією перенесення родинних богів і предківських imagines [тут: ідолів] на нове огнище. Особливо, коли я заберу ще сі свої реліквії в хустинку і приподоблюся тим способом старому Фаррі, що, йдучи на нові місця, потайки забрав з собою за пазуху своїх фамілійних богів, як сказано в книзі Битія. Василю Дем’яновичу, не гнівайтеся, се вже остання єретична гадка, яку ви від мене чуєте сьогодні і, як бачите, – ми ще далеко не договорилися до сотворения світу…


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1910. – Т. 51. – Кн. IX. – С. 412 – 422, підписана криптонімом М. З.

Зберігся автограф твору: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 49, арк. 413–430, а також відбитка публікації в ЛНВ з кількома стилістичними правками автора: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 262, арк. 151–156. Автограф датовано 30. VI – 2. VIII, рік не вказаний автором. Зважаючи на час публікації, припускаємо, що це 1910 рік.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 194–211.

Пенати – у Стародавньому Римі боги-охоронці домашнього вогнища, культ яких був пов’язаний з обожнюванням предків. Кожна римська сім’я мала кількох таких богів-покровителів. У переносному значенні пенати – рідний дім.

Трохим Іванович для звичайности, щоб зазначити свою поміч, притримав його драбину… – так цю фразу виправив автор у відбитці публікації. Було: «Трохим Іванович притримав для контенансу його драбину двома пальцями…»

Наша сім’я визначалася великою релігійністю і я довго виявляв незвичайне прив’язання до богослуження і обряду, був в нім незвичайним формалістом і законникам – М. Грушевський наділяє головного героя низкою особливостей власної біографії. Зокрема, у «Споминах» він говорив про надзвичайну – аж до релігійного аскетизму – побожність матері, а також про свою «гостру полосу релігійності, котру я пережив в третім десятку мого життя» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9. – С. 120).

помережаній чорними бляшаними стяжками… – було: «помережаній бляхою».

я возив її всюди і скрізь, як Еней своїх пенатів… – «Купили мені червону скриньку, оббиту залізними пасками, таку, як буває у рекрутів. Дід прислав мені на дорогу ікону Спасителя, котру я дійсно з того часу возив з собою скрізь, як Еней своїх пенатів» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9. – С. 148).

Се був його лярарій… – ларами називали шанованих у Римі добрих духів, що охороняли дім і родинне щастя. Дерев’яні, бронзові або мармурові статуетки ларів стояли в так званому ларарії – спеціальній полиці біля вогнища у кожному домі. На відміну від пенатів, лари були пов’язані з житлом. Римляни вірили, що лари не залишали дому навіть тоді, коли родина змінювала помешкання, тимчасом, як пенати йшли за господарями. Батько сім’ї щодня молився ларам, прощався з ними, рушаючи в дорогу, а після повернення посилав їм свої вітання.

Я, правда, не приношу вже їм жертв на календи, нони й іди… – тричі на місяць ларам приносили жертви, під час родинних свят їх увінчували квітами. Календи – в давньоримському календарі назва першого дня кожного місяця. Календи, як і нони та іди, застосовували для рахунку днів у місяці: від цих трьох, визначених для кожного місяця моментів, дні відраховували назад (наприклад, шостий день перед березневими календами і т. д.). Нони (від лат. nonus – дев’ятий, тобто дев’ятий день до ід) – сьомий день березня, травня, липня, жовтня і п’ятий день інших місяців. За допомогою нон рахували дні всередині місяця. Іди – в давньоримському календарі так називався день посередині місяця. На 15 число іди припадали в березні, травні, липні та жовтні; на 13 – в інших восьми місяцях. Після реформи календаря Юлієм Цезарем зв’язок між довжиною місяця і числом, на які припадають іди, був загублений.

старий приклонник блаженного Агурамазди… – Агурамазда – в іранській міфології верховне божество зороастрійського й ахеменідського пантеонів. Буквальне значення – «господь премудрий».

приподоблюся тим способом старому Фаррі… – йдеться про біблійного персонажа Фарру, батька Авраама (Книга Буття, 11, 26; 31–32).

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 132 – 141.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 326

Модифіковано : 11.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.