Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

«Я був тоді у гімназії...»

Михайло Грушевський

Я був тоді у гімназії, у останньому класі; вчився я добре і марив про золоту медаль, [міг одр]азу перекладати Горація, вилічував без помилки усі [дії], метикував, що єсть, як то чоловік володіє миром, <…> правді de mortuis aut bene, aut nihil, і багато що іншого дивного знав, часом читав наукові книжки, до того з одпуску вертався загодя, з усякими доглядайлами не лаявся, і через те мав велику славу розумного й поважного хлопця. Жив я в корпусі, на скарбових харчах; в місті я був чужим чужаницею, знайомих мало хто був, часто ходити до них або гуляти забороняла мені слава поважності моєї.

Тим часом жигунясті лаври товаришів моїх неповажних, котрі б то вони добували, їх веселощі, не вам кажучи, дратували мене, й я марив однаково й про те, яким я буду великим письмовцем і як розполонятиму культуру, й про те, як я буду багато мати знайомих, як мене будуть запобігати, усюди закликати й шанувати, лицятись, і багато чого іншого, про що мариш в молоді годи.

Ото швидко після Різдва, на Трьох Святих, що тоді припали у неділю, я йшов з церкви і мене завернув мій товариш Гриць Сташинський:

– Калюжний, ходім до мене, я сьогодні іменинник.

Я трохи не підскочив, але, пам’ятаючи свою поважність, одказав: хто його зна, я ще нічого не робив, а певне, завтра мене спита[ють].

– О, кажи, певне, вже визубрив.

– А [у] вас же ні[я]кого сегодня параду не буде, а то ніяково одразу, – політикував я.

– Та чого там, я ж тебе порекомендую.

Після сеї політики можна було й згодитись. Випросивши одпуск і ще вільготу од інспектора до вечора, я попростував з Сташинським.

Батько Сташинського був старенький генерал, вже не служив, і крім сего сина [у нього] ще було 3 дочки, двоє старіших, третя – молодша, кінчала гімназію, все дівчата. Жили, втім, показно, бучненько <…> усяким іншим добром. Ми застали усю сім’ю і ще якихось паній за кофієм, пішли веремії усякі [й усе] таке, найстарша і молодша з Сташинських приязно [розмовля]ли зо мною й сміялися із моїх давно наготованих для [такого] случаю жартів, але середульша, котра мені здавалася найгарнішою, балакала з паніями і мало вважала на мене, а потім пішла кудись до себе, покинувши нас в залі.

Ввечері стали збираться гості, паничі й панни, військові й «шта[тські»]. Швидко пані, що я бачив вранці, заграла танка, од котрого [я] втік скоріше в другий покій, до старих, бо танцювати не міг. На двох столах сіли за карти, на дивані посідали такі ж, [як] і я, нещасливі, що нікуди було притулитись. Якийсь підстаркуватий поважний пан замовив до мене; слово за слово з’їхали на усякі вищі питання, я перевів на своєнародність, в котрій кохався. Старий балакав приязно й розумно, розпитував про мене, просив заходити й усе таке, але се мене мало веселило, [я] бачив в розчинені двері Катерину, веселу й червону од танців. Я попробував був втікти перед вечерею, але не міг, старий мій пішов попереду, а я сів коло Грицька; Катерина сіла недалеко. <нерозб.>

– Це Гнилецький, судовий, – сказав мені Грицько.

Він був з себе чорний, з горбатим носом. Я жартував, сміявся, щось балакав, раз по раз поглядаючи на Катерину, але вона на мене не вважала і балакала з Гнилецьким. Я пішов <нерозб.> Грицько й інші закликали мене <нерозб.> й постановив, що не піду – «ні <нерозб.> одчепився» й усе таке, але як прийшло Стрічання – не втерпів і пішов. Скоро я став «своїм чоловіком» у Сташинських, увійшов у сім’ю їх; ледве примушував [себе] ходити не кожне свято, щоб не докучити. Старий генерал був собі добрий чоловік, хоч примхуватий; я йому сподобався за те найбільше, що вважливо його слухав; його оповідання й метикування досить усій сім’ї його були свідомі й слухачів він у ній більше не мав, мені це він міг розказувати, скільки душа забажає, як він був ордин[а]рцем (гінцем) за часи Кримської війни, як він спав, сидячи на коні, і як, притомившись, заснув на обіді, й випитали в його спросонок ті новини, що привіз він з собою.

Стара Сташинська, теж таки добра людина, силкувалась держати високо своє генеральство і не дати йому впасти. На сім полі приходилось їй частенько сперечатись із старим, бо той не любив усяких витребеньок і з нехіттю давав гроші на те, щоб піддержувати те генеральство. Вона мене вподобала за поважливість, за те, що при гостях міг сидіти тихо й порядно і не докучав розмовою. Я скоро увійшов і в «хатню політику». Старий Сташинський радився ізо мною про усякі речі, про дохід і розхід, про винні гроші, котрі часом у его траплялись, – окрім пенсії в його було тільки невеличкий клапоть землі, і бучненьке життя грошей тягло чимало. Стара просила мене натякнуть генералу про те-се, звичайно про гроші на нове убрання дочці, на який-небудь вечір; дочки через мене вели такі ж підходці до батьків. Взагалі кажучи, я став хатнім зв’язком, обручиком, на котрому низалася сім’я, не дуже згодна поміж себе, і на которому нейтралізувались, зникали ті віскри, що схоплювались й набирались звідти й звідти. Через се мого гостювання жадали завше в Сташинських. Тільки Катерина, як і вперше, не то щоб зневажала, а якось не вважала на мене.

Це, однак, не спиняло мене – мені хотілося просто чути, що я під одною стелею з нею сиджу, що вона десь недалеко від мене; я рідко навіть дивився на неї, щоб не докучити, не виявити себе, – я був хлопець гордовитий і за свою «поважність», як сказав вже, дуже боявся. Ся втіха була не дуже солодка і я, вертаючись, зарікався іти вдруге, марив, як я стану великовченим, славним, бучним, й тим помщуся за її зневагу, але наставало свято, і я знову чимчикував до Сташинських, читав генералу газети або слухав оповідання з генералового метикування про челядь, про знайомих й чи треба оббити стільці знову, чи ні, або що; з дочками – про погоду й театр, і знайомих, як же нікому моєї бесіди, бувало, не треба, сидів де-небудь у кутку й читав, чекаючи обіда.

Старі Сташинські мало давали себе знати, оселя жила дівчатами, й саме повітря наче пройшло разом з пахощами дівочою пустотливістю, легкотою. Через се сама оселя часто, як глянути, геть-то мінялась. То під впливом веселощей, котрі найчастіше приносили з собою такі ж дівчата, чутно сміх, лунають веселі вигравання на фортеп’яно, покинуто посередині, й знов через кілька хвилин починається, без кінця йдуть розмови, й шепотіння, й проходки з кутка в куток під ручку й усе таке. То разом десь зникне усе оце, оселя дише нудьгою, дівчата або лежать в своїй кімнаті, уткнувшися в подушку або в романець, зітхаючи, або тиняються по покоях, наче тіні в підземельному царстві.

Гості бували частенько, між ними Гнилецький, і надто, про мене, він, очевидячки, лицявся до Катерини, і та його не цуралась. Мені він не так був до сподоби; жарти його здавались некумедними, його оповідання – нерозумними, й сам він – джигунястим верхоглядом.

Якось вранці – се було серед лютого – Катерина сиділа й недбало перебирала пальцями на фортеп’яно, а я не знаю в який раз розглядав «Зимовий вечір», що висів над диваном.

– Степан Іванович, – гукнула вона мене, – ідіть, я вам щось скажу.

Таких речей до сієї миті від неї не траплялося чуть, й я наставив вуха. Катерина розказала, що в Тинькевських будуть грати якусь кумедію, забув, як її звати, що їй дуже хочеться грать і собі, й панночки Тинькевські її кликають, але не можна тим тому статись, що старі Сташинські з Тинькевськими не знались. «Як би ви зробили, нарадили батька, щоб він як-небудь знову познакомився або візит зробив; батько колись служив, кажуть, із ним». Мені дуже хотілося догодити вперше Катерині, й я обіцявся спробувати. Знайшлася і причина – Тинькевські перейшли жити недалеко од Сташинських.

Одначе, проба вийшла трудна; старий Сташинський почав з того, що зарікся йти, й я, грішний чоловік, довгенько поводив його проз та навколо, поки він сказав, що, може, як-небудь і збереться; старому Сташинському, одначе, й самому було цікаво добути підстаркуватого бесідника. Через два тижні я своїми очима бачив, як старий Сташинський дзвонив на ґанку Тинькевського, й скоріше дав про се знати Катерині. Та подякувала мене дуже скупенько й стала прохать, щоб я й собі згодився грати, «я просила Грицька, а він не згодився». Роля була препогана: треба було грати челядника, принести страву й послухати премудрої панської лайки – мені, «поважному» хлопцеві, що на той час читав «Слов’янську взаїмность» Первольфа! Се була дуже тяжка спокуса, й нарешті я згодився.

– Хто ж буде ще грати?

– Двоє Тинькевських, Прусикова, Гнилецький й нас троє.

Я скривився, почувши Гнилецького, й перевів розмову на саму кумедію. Слухав, що розказувала Катерина про Прусикову, як гостро підсміялася з деяких її помилок й яке їй справили багате убрання для Масниці; я почимчикував додому, дуже радий усім тим, що трапилося.

Почалися загравки. Я послухав панської лайки в першу й постановив більш не приходити – в тій громаді я був зовсім чужим, в їх розмови й жарти про вбрання й про те, як стати, як сісти, я не міг вкинути й слова; то все були свої люди – за старішу Тинькевську сватався той, що грав товстого полковника, а до молодшої лицявся другий лицедій. До того мені трапилось почуть, як Гнилецький спитав Катерину, чи можна буде з старими Сташинськими замовити за весілля, я не розчув, що одказала вона йому, але і сего було доволі, щоб нагнати на мене дуже невеселі думки.

Пройшло кілька часу, настала Масниця і тая днина, що хотіли грати ту кумедію. Я попереду пішов до Сташинських; Катерина сиділа в залі й щось читала.

– Що ж ви не вбираєтесь? – запитав я.

– Куди? До Тинькевських? Я не піду туди, ми сегодня їдемо на вечір, – сказала вона.

– А кумедія ж? – недбало, наче не про неї, спитав я, – хто ж буде грать?

– Я написала позавчора, що не буду грать, вони мені докучили добре й на загравках, на вечорі буде далеко веселіше.

– Але се ніяково й перед Тинькевськими, й перед вашим батьком, – заговорив я, але вона перебила мене:

А Біг з ними, не хочу, та й годі…

Тим я мусив задовольнитись. Од інших Сташинських я теж нічого не добився, окрім того, що позавчора приходила якась пані, казала, що Гнилецький лицявся до Прусикової, але та виходить за когось іншого, і що вона казала, ніби всі кажуть, що Гнилецький лицяється до Катерини.

– Правда то, – спитала вона нарешті, – що [для] цего оцю кумедію надумали ви з Гнилецьким?

Катерина одказала, що вона не знала попереду нічого, що буде грати Гнилецький, й сама ще не знає, чи буде грати, а ввечері написала Тинькевським, що боїться, й не можна буде їй грати.

Пані на се одказала, що й вона те саме казала, й що Гнилецький зовсім не пара Катерині, й вона за його не вийде ніколи й усе таке.

Тинькевські мене прийняли не дуже приязно, про Катерину не питали, очевидячки, сердились; я сів собі за лаштунками; крізь щілину бачив я гостей, між них і старого Сташинського, він ходив з старим Тинькевським й балакав вже дуже приязно – вспіли вже стати приятелями. Лаштунки шурхнули, коло мене став Гнилецький, в якомусь військовому убранню, блідий і потурбований.

– Скажіть, будьте ласкаві, – спитав він мене, – чого се Катерина Іванівна не схотіла грати? Я вчора тільки почув се.

– Не знаю, їде на вечір, казала, чи що.

– На вечір? А мені казала, що болить голова; чудно, ми ж з нею й умовлялись вкупі грати, а тепер – от тобі, й нічого не сказала.

Я мовчки слухав і дивувався, ми з ним не були приятелями ніколи, але турбота й нудьга розв’язує язика так часом, як і великі радощі.

– Се дуже чудно, – сказав він знову, – я давно помітив, що вона якось перемінилась до мене, не знаю тільки, звідки воно; о, ці дівчачі примхи! Вона вам нічого не казала?

Нас покликали прибираться і розмова скінчилася.

Кумедія пройшла собі; замість Катерини грала якась чужа панночка, здаючись на суфлера. Я потрапив в самий раз брязнуть посудою, мовчки послухав, як мене лаяв пан, добувши собі багато сміху від публіки, й скоріше пішов. Гнилецький стрів мене на дорозі; його невдача й горе помирило мене з ним.

– Приходьте ввечері до Сташинських, вони закликали й мене.

– Ні, воно ніяково вже, – понуро промовив Гнилецький. – Знаєте, ви розпитайте в неї, – заговорив він, – й прийшли б мені сказали.

Мене вразило, здалось, що він має мене за якогось хлопчиська, котрого можна куди схочеш послати побігти, й [я] мовчки попрощався з ним.

– [Тут] щось єсть, – мурмотів я собі, поспішаючи й штовхаючись дорогою; не дурно воно скоїлось. А мені що до того? – подумав я знову, – Посердились і помиряться, й мене на весілля не покличуть.

Ця думка зупинила мене, я знайшов собі лавку й се дів з півгодини, дивлячись на веселе масничне гуляння; це мені швидко прискучило, а ще більше не хотілося вертатись в корпус, де кілька таких, як я, бездомних, не маючи чого кращого, метикують про те, хто з наших вчителів зна краще грецьку мову, поки доглядайло не загасить світла. Мені хотілося до людей, і я тихо пошвендяв до Сташинських, заздро зазираючи дорогою в освічені, завішані й заставлені квітками вікна будинків.

Сташинських не було нікого, й я довго пролежав на ліжку Грицьковому, дожидаючи їх. Вони вернулися пізно. Стара пішла зараз спати, ми зосталися вп’ятьох; Грицько і сестри його ще були під впливом тієї метушні, танків, жартів; їли й розмовляли без угаву, гучно, розмова була звичайна – як хто сів і як став, і яке рябе було убрання, і як не підходило. Катерина розходилась більш усего, вона [розкритикувала] дощенту кожний рух, кожне слово якоїсь панії й гостро пащекувала.

Я не міг пристати до розмови й моя нудьга, що набралась дорогою, не втихомирилась, а ще роздратувалась; мені хотілось побачити, почути щось величне, гарне, високе, щоб душу розтопило, заставило дивуватись й милуватись, а тим часом мусив слухати, як хтось там махнув опахалом так-то і сказав ото-то. Коли кого любиш, того в своїх думках підносиш, ідеалізуєш, й коли чуєш, що не можна сего зробити, тоді стає важко і гірко. Я одійшов і сів в залі. Сташинські покінчали вечерять й собі; Катерина йшла залою й зупинилась коло мене.

– Що ви так нудно визираєте, таким вовком, – сказала вона приязно. – Що ви не розкажете про Тинькевських, що там було?

– Я нічого не знаю, я своє зробив, посуду приніс й пішов од них. Польку скрізь однаково танцюють, не було чого мені там дивиться.

– Ви сердитесь на мене, справді, я винна перед вами; помиримось, я більше не буду, – промовила вона дитячим голосом.

Задзвонили на ґанку.

– Се батько вертається від Тинькевських, буде сердиться, нехай краще переспить, – засміялась вона й майнула до себе.

Я пішов й зустрівся з старим Сташинським; він, одначе, за вечерею забув, мабуть, про цю прояву.

– Наші вернулися? – спитав він мене. – Бувайте здорові, приходьте на ці дні до нас і ночувати. Що, добре вас сегодня вилаяв пан полковник? – засміявся він.

Я пішов додому. Переліз через невисокий мур гімназицький – найняли якогось нового двірника, ще непевного, й я боявся, щоб він не сказав про мій пізній поворот. Якісь невиразні почування ходили в серці. Я в потьмах намацав свою шухлядку й без свічок став писать вірші, вони починалися так:

Часом мені шкода, жаль бере химерний,

Чом не химородник я, не характерник,

Чом шукать не вмію зіллів чудодійних,

І духів немає в мене чудасійних!

На орлиних крилах виніс би я тебе

Геть з землі брудної на блакитне небо…

Я став за той час поетом, але в мене стало розуму на те, щоб не показати сих віршів нікому, а найпаче самій Катерині. Другого дня я пішов знову, і всі останні дні Масниці прожив у Сташинських. Катерина й сестри, як то кажуть, розходились: вранці – в гості на блинах, ввечері на балах; Гнилецького я не бачив – він раз прийшов, але не застав нікого.

Але проминула маснична необачна, божевільна метушня і замість безкраїх веселощей в оселю Сташинських знову шугнула нудьга. В неділю я застав Катерину в залі на канапці; вона щохвилини зітхала й дивилась [кислі]ше од цитрона. Я попробував її розговорити, але дурно силкувався, вона одмовляла так нудно, що я покинув всі свої теревені й сказав:

– Як вам не сором так нудитись?

– А що ж мені робити?

– Читали [б], або робили, або грали, дай Боже часу! Якби всі тішились тільки балами та театрами, то досі земля б спустошилась, бо з десяти дев’ять вмерли б од нудьги… Я вам приніс книжку дуже цікаву, – заговорив я вже – чи пан, чи пропав, не діждавшися від неї ні слова. – Хочете, я вам прочитаю тим часом?

– Читайте, – сказала вона недбало.

Я приніс якусь наукову книжку. Я постановив ще з того масничного вечора потроху привчати Катерину до чого-небудь кращого од розмови про убрання й носив із собою цю книжку кожен раз. Я прочитав, може, сторін із п’ять, Катерина мене перебила:

– Слухайте, як ви думаєте, чи виходити мені за Гнилецького?

Се було вже надто; до того про се я вже чув од старої Сташинської ще на Масляную, і вона, нарешті, перебравши усякі доводи і одводи, постановила, що Гнилецький добрий жених.

– Що ж, він ввічливий, очевидячки, вас любить, з себе гарний і завше шпетний, – додав я гірко.

Катерина подивилась, усміхаючись, на мене.

– Що це ви, ремствуєте, чи що?

– Я не зовсім дурний, як я можу ремствувать, – одказав я вже спокійно.

– Ні, ви ремствуєте, ремствуєте, а ще філософа з себе показуєте, – сміялась вона, але знов через хвилину додала: – Але ви не ремствуйте, я не вийду за Гнилецького, – й знову стала зітхати.

Я почав читать далі, але на ґанку задзвонило. Катерина миттю схопилась й глянула крізь щілинку в залу, звідти чутно було, як дзвонили шпори, потім голос старої Сташинської й чийсь гучний, з кацапською промівкою, голос. Катерина одшатнулась од дверей і побігла до себе вбираться, од її нудьги не зосталось сліда; я також заховав книжку в кишеню [й] зостався [послу]хать. Через кімнату перейшла Катерина в іншому вбранні й я почув її голос:

– Чи надовго приїхали, чи, може, дорогою заїхали?

– Ні, я вже перевівся й хочу стать тутешнім городянином, хочу купить крамничку й продавати голки й шпильки, прошу тоді не забувати, – лунав гучний голос.

Я заглянув у щілинку й побачив здорового, чорнобрового огрядного військового. Він посидів з півгодини й поїхав, Катерина пішла до сестер, а я пішов балакать з Грицьком.

Ввечері прийшов Гнилецький, я вийшов і собі до його, Катерини не було; я вийшов й з другого покоя чув голос Сташинської:

– Се ж ніяково, хіба так можна поводитись з людьми, то збиралась за него заміж, а тепер не хочеш і вийти, се тільки ворогам на зневагу.

– Ах, покиньте мене, будьте ласкаві, – сердито одказувала Катерина, – він мені докучив гірш од редьки, не хочу я до його виходити, більше не буду й говорити з ним.

Ще побалакали таким усе робом й мати пішла геть, стукнувши сердито дверима. Гнилецький посидів трохи й сумно пішов додому. Грицько казав мені, що він писав до Катерини й та одписала йому, що не може вийти за його й просить не писать більше, щоб [не] гнівити батьків.

Після того скоро я заслаб, потім поїхав додому на Пасху. Насували страшні екзамени й я мало думав про Сташинських й усе таке. Скоро після Пасхи вернувшись, я зустрів на вулиці Катерину, Грицька і того військового, що бачив я у останній раз – звали його Вихляєв. Катерина дуже приязно розпиталась про моє святкування і здоров’я, Грицько вилаяв за те, що я не п[оказував]ся, я за те ж саме вилаяв й його, й нарешті вони покликали мене в неділю їхати вкупі в сади за місто.

В неділю над вечір я поїхав з ними, окрім Вихляєва було ще [кілька] паннів і три паничі; ми з Вихляєвим сиділи в фаетоні на передній лавці, проти нас сиділи Катерина й менша сестра її. Катерина розгулялась, вона зняла з себе шляпку, пов’язала русе своє кучеряве волосся й балакала без угаву; [я] дивився й слухав тільки її і розмова моя з меншою Сташинською, наче мокра солома горіла.

Ми приїхали в великий сад над річкою з будочками, крамничками, розмальованими ліхтарцями й усяким іншим добром, що видумано на потіху людській нудьзі. Весна була пізня й дерева тільки розвивалися, пахло молодим листям тополь і фіалками, що цілими купами росли серед ясно-зеленої травиці. Кумпанія посунула весело в самий дальній куток. Весняне повітря наче дратувало реготати і дуріти, почали бігати наввипередки, русі кучері Катерини маяли по повітрю. Посідали спочивати на лавці й на траві кружком. Вихляєв сидів коло Катерини.

– Я хочу мороженого, – сказала вона, – побіжіть принесіть.

– Не можна, прохолоньте попереду.

– Як прохолону, то й не схочу, біжіть швидше, от лінивий.

– А от не піду, та й годі! Ви заслабнете, – сміючись, одказав Вихляєв.

– Я і не прошу вас, добуду й без вас; певне, Степан Іванович швидчіший і ласкавіший од вас. Степане Івановичу, побіжіть, будьте ласкаві, як старий приятель.

– Годі вам примхувати, – сказав Вихляєв.

– Мовчіть вже, я й слухати вас не хочу вже більше після сего, – й вона затулила вуха руками. – Біжіть, Степане Івановичу, – й Степан Іванович чкурнув за мороженим.

Вихляєв суворо глянув на мене, як я вернувся засапаний й щасливий. Катерина заговорила ізо мною, й Вихляєв мовчки запалив цигарку.

Вже в потьмах ми верталися додому; на передньому фаетоні запалили синього огню, з заднього Грицько пустив ракету, вискри посипалися навколо, додали реготу. Я зліз коло нашої гімназії (переліз через невисокий мур – найняли якогось нового двірника, ще непевного, й я боявся, щоб він не сказав про пізній поворот); в нашому класі ще горіло світло й я, забувши про минулі жарти й сміхи, почав мимрити історію; всі оці випадки мало впливали на мене, й [я], як перше, був поважним хлопцем, знавцем грецької й іншої премудрости.

Гриця Сташинського на третій і четвертий день після сего не було в класі. «Чи не слабий», – подумав я й постановив провідати. Прийшов – перед будинком настелена солома, дзвоника знято; – «невже вмирає», – подумав я. Потихеньку пройшов я по східцях і перший, кого я побачив, був сам Гриць, сумний, і чашка з ледом у руках.

– Що це у вас трапилось? – питаю.

– Сестра вмира.

– Котра?

– Катерина.

В мене й душа впала.

– Це після нашого гуляння; каже лікар, що живіт прохолодила.

Я згадав про морожене й похолов. Гриць побіг з ледом, а я, не дожидаючись, пішов геть! Усе нутро моє наче пекло, боліло, хотілось впасти, простертися долі. Я не міг перед собою поставити вида Катерини, я не думав ні про її хворобу, ні про кляте морожене, тільки важке без міри почування [непопра]вної біди висіло над душею, пригнітало її. Я й починав молитися, й кидав, просив чуда й боявся тому повірити, що воно може статись.

Так пройшов цілий день. Другого дня після уроків – раньше не можна було, – я метнувся до Сташинських. Ледве живий виліз я на східці й коло дв[ерей] побачив кри[шку] од труни. Годі, кінець! Я пройшов в залу, покійниця лежала вже прибрана на столі; дячок читав псалтир. Вихляєв стояв понурий коло столу, не рухаючись; я надійшов і глянув на покійну – лице не перемінилось.

– Хоронить будуть завтра, щоб мати не дуже побивалися, вони й самі заслабли. Ти знаєш, Вихляєву сестра в той вечір подала слово, й він хотів сватати.

Я слухав, й в вухах в мене наче дзвоник дзвенів: кінець, кінець, кінець.

Другого дня було ясно й тепло. Йдучи до Сташинських, я зайшов до крамниці, де продавали квіти; вони були надто дорогі. Я купив вінок з роблених квіток й сховав його під шинелю. До Сташинських я прийшов уже після парастаса, я сів в фаетон з Грицьком й ще з якимись знайомими. На могилі знову служили парастас; свічки потиху тріскотіли, дим від кадила рівною блакитною смужкою йшов вгору, батюшка чуло підспівував дячкам святі величні поспіви, а на високій акації кричали горобці, і в вухах в мене одзивалась та ж пісня: кінець, кінець. Гулко впали грудки землі, я бачив, як кілька знайомих одвели Вихляєва од могили, він пручався й кричав: пустіть, пустіть!

Білий стовп з золотим хрестом стояв вже наготований, і його зараз поставили.

На повороті на півдорозі я попросив стати.

– Мені треба ще зайти тут до когось, – сказав я.

Я вернувся на кладовище; мені треба було покласти свого вінка, – я посоромився покласти його при людях поруч з дорогими вінками з живих квіток. Я почепив його на хрест, постояв і пішов в корпус г[імназичний].

З того часу пройшло вісім рік. Грицько женився, сестри повиходили заміж, стара Сташинська вмерла. Сташинських я більше не бачив: [того] літа вони переїхали в Москву – Грицько поступав в Московський університет. Моє старе кохання зблідло й напівзабулося вкупі з іншими минулими випадками.

Мені трапилось вернутись на старі місця – туди, де я вчився. Стара знайома одна моя попросила мене знайти могилу її дочки там й одправити парастас. Я пішов на кладовище й зробив так; розглядаючи могили навколо, я побачив білий монумент гарний, але дуже нещасливий: він похилився од рушеної землі, репнув зверху й золотий хрест скривився набік. Я прочитав напис – то була Катерина Сташинська. Я попросив батюшку одправити парастас і над нею.

– Ви знали покійницю? – заговорив батюшка, скінчивши. – І я знав, я й ховав, скільки вже рік не було парастаса над нею, ніхто й не приходив, забули всі про неї, а як ховали бучно, й людей багато було. Той військовий, що сватав її, все встрелити себе хотів, справді, я сам один раз одібрав у його револьвера, він мені: «Дивіться, – каже, – яка красуня лежить», – а я повів його до себе та й показав патрет моєї покійниці жінки; що, кажу, чия краща? Він згодився, що справді, моя покійниця ще краща. Отож-то, – кажу, – невже й мені б таки, і десяткам, сотням інших – битися з-за сего? От що! Й що ж ви собі думаєте, – додав він, – через рік він вже женився; вернувся до першої, до котрої попереду лицявся, розплакався перед нею, а та, жаліючи його, й [вийшла] за його. Женився, женився… А гарна була покійниця, тільки нестановита, наче метелик. Ну, бувайте здорові!

Я огледів могилу пильно; запавши в щілину, висів на монументі дротяний обручик з клаптиками брудного паперу. Я вийняв і впізнав його – се був обручик од мого паперового вінка; химерний вінок пережив тогочасні почування, що здавалися такими дужими, довговічними!

Цей обручик й нагадав мені усе оце оповідання, вибачайте за него.

Кінець і Богу слава!

Владикавказ 1888 Червця 11–13


Примітки

Публікується вперше за чорновим автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 84–91.

Твір датований автором: «Червця 11–13, 1888». Як зазначалося раніше, не всі назви місяців, уживані М. Грушевським до 1894 p., тотожні сучасним, відповідно «червець» тут означає сучасний «липень».

Перший і кілька наступних аркушів автографа збереглися не повністю, тому текст має дефекти (втрачені фрагменти позначаємо <…>); деякі з них упорядник спробувала заповнити (текст у квадратових дужках). Прізвище персонажів автор вживає непослідовно: Сташинські – Стешинські – Сташевські; у публікації ми уніфікували ці випадки, звівши до найчастіше вживаного – Сташинські.

з одпуску вертався загодя… – тобто з канікул повертався заздалегідь, не запізнювався на навчання. Увесь перший абзац цього оповідання автобіографічний, багато згаданих тут деталей побуту й поведінки оповідача повторюються у спогадах М. Грушевського. Він навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії, а родина на той час жила у Владикавказа, тому на Різдвяні, Великодні й літні канікули Грушевський-гімназист їздив з Тифліса до батьків. «За час мого побуту в гімназії я переїхав через Кавказький хребет 32 рази – 16 з Владикавказа до Тифліса і стільки ж назад, так що різні подробиці помішалися». (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 10. – С. 131).

з усякими доглядайлами не лаявся… – йдеться про служителів гімназійного пансіону.

швидко після Різдва, на Трьох Святих… – 12 лютого (за ст. ст. 30 січня) – свято на честь трьох великих учителів, проповідників і Отців Східної Церкви: Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого.

як прийшло Стрічання… – Стрітення Господнє – 15 лютого за григоріанським календарем; 2 лютого за юліанським християни східного обряду відзначають в пам’ять про те, як Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження.

за часи Кримської війни… – Кримська війна (1853–1856) – війна між Російською імперією й союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Франції та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході й Балканах. Закінчилася капітуляцією Росії й Паризьким миром.

про винні гроші… – судячи з контексту, йдеться про борги, тобто гроші, які генерал був декому винен.

на той час читав «Слов’янську взаїмность» Первольфа – йдеться про чеського славіста Осипа Осиповича Первольфа (1841–1891). Уже в першій його монографії «Vyvin idey vzajemnosti un narodov slovanskych» (1867) він прослідковує історичні прояви слов’янської взаємності в політичному й культурному житті й рекомендує таку взаємність сучасникам. Ця ідея стала провідною в подальших дослідженнях ученого. В оповіданні М. Грушевського, ймовірно, згадано перші томи праці О. Первольфа «Славяне, их взаимные отношения и связи» – I том вийшов 1886 р., II – 1888 р. Рецензія на цей другий том – перша з відомих тепер наукових публікацій М. Грушевського: Правда (Львів). – 1888. – Т. І. – С. 136 – 142; підписана «Гр-Ш-ъ».

Геть з землі брудної на блакитне небо… – цей вірш М. Грушевський написав у грудні 1885 p., присвятивши актрисі О.П. Марковській.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 12 – 21.