Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Предок

Предок

Михайло Грушевський

Другий день уже йшли ми лісами, я і пес. Вчора я ще потрохи стріляв, але за сьогоднішній день не вистрілив ані разу. Пес, що спочатку приставав сумлінно при кождій появі дичини, переконався нарешті, що я не буду стріляти, і при кождій новій оказії вже тільки злегка оглядався на мене й ішов далі, силкуючись удавати, що він також не вважає на ніяку дичину, – щоб не застидати мого недбальства й лінивства.

На нічлігу я востаннє бачив людей. За сьогоднішній день не показався ніхто навіть поблизу. І я тішився, що людське лице, людське слово, людський звук не перебиває моєї тихої розмови з лісом, що ніхто третій не стає між мною і доохресним життям. Воно розмовляє зо мною тихим шумом лісу, мурмотінням потоку, криком птахів, подає знаки світлотінями хмар, ледве помітними рухами трави й гілляк. Все се, не приглушене, не перебите крикливим голосом чоловіка, промовляє так виразно, так незвичайно вимовно усій моїй істоті.

Іду й прислухуюся тихому шамотінню дерев, їх верхів, невидних мені знизу з-за гілляк, їх похитує там угорі вітрець, непомітний тут, в долині, і неустанним тихим шумом наповняє ліс. Але від часу до часу, як рука пересувається по струнах, – пролітає удар вітру, видобуваючи сильніші звуки, які зливаються в енергічну фугу. Вона звучить іще хвилю йому вслід, поки не розпадеться знову на окремішні мелодії, які веде кожде дерево зокрема, і місце розбудженого рокоту заступить знову сей монотонний, тихомирний шум.

Сонячне проміння врізується в прогалини незвичайно ясними, яскравими ударами, від яких запалюється лискучим блеском все, що стрічає воно на дорозі, – зелена хвоя ялиць, сіра кора гілляк, червона застілка старої хвої на землі, а краплі роси й зерна піску світять посеред того сяєвом самоцвітів, – горять, згорають і гаснуть у млі ока, поки я проходжу коло них.

Мені незвичайно радісно, і я спочатку виявляв сю радість дуже галасливо. Кричав і прислухався свому голосові, як, перебігаючи сі безконечні ряди дерев, він безсило застрягав між них. Перекликався з задиркуватою жовною і силкувався перекричати її. Стукав гіллякою по сухих стовбурах, відповідаючи старому дятлові на його солідний, діловитий стук.

Але перший хміль сього п’яного напою проминув. Я йду мовчки, солідно, не окликаючи навіть пса. Я тихий і здержливий, як саме отсе життя, що окружає мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповняє усе моє єство.

Тішуся сяєвом сонця, темними тінями лісу, ніжним дотиком повітря, міцною відпорністю грунту, тишею рослинного царства, різкими криками птахів. Зливаюся єством з сим безмежним життям, п’ю сонце і вогкість, розпростираюся в безмежні простори, врізуюся невидними коріннями глибоко в лоно матери землі і з її глибин тягнуся в світяну далечінь, щоб зв’язати в оден міцний узел сю сиру, повну родючої сили масу з сонцем, повітрям, безкраїми хмарами, з джерелом світу, життя, огня і руху.

Здається мені, що з кождим кроком я відходжу все далі від «культурного» життя, що зісталося там за мною, за тісною стіною лісу, за глибокими проваллями долин. Вертаюся назад від нього, в глибину століть, тисячоліть. З шумливої галасливої гостини, повної всякої напруженої ненатуральності, вимушеності, нещирості вертаюся «до себе», «додому».

Кидаю сю стежку і бреду манівцями через ліс, розводячи руками гілляки, що заступають дорогу. Застрягаю, одначе, в густім малиняку. Пасуся в нім довго, довго. Вибирати ягоди мені нарешті наскучає, і я, як медвідь, починаю збирати їх губою просто з кущів, їх дуже багато і вони подостигали; повітря налите їх запахом. І серед них темно-малинові цвіти-букети деннику на довгих стеблах – високі, пишні серед сього запущеного зрубу, так що ледве можу їх пізнати – так буйно, такою масою ростуть вони тут. Рослинність дівоче буйна на сій багатій ниві зрубу. Вона робить враження чогось казкового, фантастичного сею незмірною пишнотою, буйністю, багатством, і мені здається, що я перенісся десь в інші далекі часи, коли земля не була так виснажена, так обрабована і знесилена, як тепер.

Дощ застав мене в сім малиняку і зросив мене до голого тіла. Але він недовгий і нехолодний. Я бреду далі серед високих кущів, серед гілляк, напоєних дощем, і вони зрошують мене все знову і знову. Я мокрий, як хлющ, але я радий сьому багатству води. І коли з густого заросляку я виходжу нарешті на потік, я розстелюю на його риняках і піску свої промоклі одежі і сохну й гріюся разом з ними. Лежу, не рахуючися з часом, в блаженнім стані істоти, якій нічого не треба, нікуди не треба, і ніщо її не жене й не пригадується.

Лінивим оком сліджу, як нагріте повітря і пара, як жертвенне курево, ліниво підіймається вгору. І не знаю, чи сплю, чи виджу се наяву.

Надвечір я дістався до самітньої лісничівки над рікою, серед лісу. Сим разом і тут не було нікого. Поки сонце ховалось за обрій, прорізуючи ліс жовтогарячим промінням і золотячи стовбури сосен, як червоне золото, – я збирав матеріал на огнище. Сухе ломаччя, принесене рікою коріння; свіжі гілляки соснові, пружисті, кулясті, як нові щітки до лампи; обвішані пишними кутасами гілляки смерек і розкішні вахлярі ялиць. І коли чорна пітьма залягла ліс, я розложив огнище високе, велике й, лежачи перед ним з псом, дивився, як огонь пробивався серед сю купу палива своїми язиками.

Ясно-червоним полум’ям схоплювалися гілляки вільхи, темним огнем горіли корчаги смерек, відбиваючися на стіні лісу дрижучою луною, і біляві хмари диму стелилися попід нею. А коли я ворушив хвою, фонтани золотих іскор піднімалися з огню й навіженим вихрем крутилися серед них темно-червоні шматки кори й галузочок, розтріскуючися на всі боки. І мене переймала божевільна втіха, екстаза давнього чоловіка перед огнем – його наймогутнішим опікуном і товаришем, оборонцем від холоду й пітьми, подателем життя і радості. І коли я, кілька годин пізніше, перебрався на ніч до хатини, постелившися на розкішнім ложі з свіжої хвої ялиць, я довго палив далі ватру на огнищі, загромадивши цілу хатину всяким паливом.

Тріскали гілляки на огні, іскри й дим летіли золотою стягою в отвір даху. Ліс шумів тихим приглушеним шумом наоколо мене, і крізь нього пробивався гостріший гук стрімкого потоку. І я радів свідомістю, що я так глибоко відбіг від усього, що тяжіло на мені, від усього того безвихідно-складного, болющого життя. Тішився, споминаючи, що лежу не на своїм сітчатім ліжку, завішаний портьєрами від галасу й світла, а обложений зате неминучими привидами настирливих гадок, невідступних, безвихідних плутаний, що муляють далі зболілі рани душі, не даючи й на хвилю вирватися з їх проклятого кола.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощ і такі ж інші рівно ясні, стихійно-прості речі.

Наче я справді втік на ціле тисячоліття назад, до своїх предків, і живу їх простим, нескладним життям з-перед тисячі літ.

Мені, одначе, не спалося. Фізичне й духове розхвилювання та занадто буйна радість життя, яку я переживав цілий день, не давали мені спокою. Не спав і пес, – я бачив відблиск огню в його очах, коли він підіймав повіки. Дрімота часом спадала на мене, потім переривалася знову, і знову товклися до голови, силкуючи зв’язатись з попереднім, гадки про колишню гармонію людського життя – життя далекого мого предка з-перед тисячоліть.

І раптом, при непевнім огні ватри, що, хитаючися то висував контури наваленого лому, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив його – мого предка з-перед тисячоліть, тільки дуже далеких.

Причукнувши в темнім заглибленні скель, загородженім буреломом, він сидів, положивши свою голову на коліна, з обличчям, зверненим до мене. Був цілий голий, тільки стопи ніг були обернені в протерту козячу шкуру; але тіло ціле майже було вкрите буйним темним волосом, так що ледве перезирало через нього. Такий же волос вкривав його широкі, сильно видовжені наперед щелепи, і зверху майже сягав густих брів на широкім, похилім чолі. Виглядав зморено і худо, і незагоєна рана виднілась на його бедрі.

Він голодував. Сусіднє вороже плем’я погромило його плем’я. Нелюдськи повбивано багато чоловіків, забрано жінок, а недобитків з давніших місць, багатших дичиною і всякою поживою, вигнано сюди, між сі каменисті урвища, де було стільки хижого звіря, що майже неможливо зловити що-небудь людині. І тепер, дрімаючи, він тривожно прислухався до гуркоту каміння на стежці, куди проходили до води мешканці недалекої печери – льви. І рука його механічно стискала палицю з грубо приправленим гостро-кінчастим каменем – його одиноку зброю.

Так сидів він довго напротив мене, то дрімаючи злегка, то підіймаючи тривожно голову, щоб прогнати сон, і пильно приглядався перед собою. Чув себе змученим і ослабленим. Порожній жолудок стягався з гнітючим болем. Нічний холод потягав дрожами його тіло. Ніч гнітила його страхом – не тільки присутністю сього близького, а невидного звіря, а й сама собою, як страшне, загадкове царство злих таємничих сил, що посіли все живе, поглинули сонце – сього царя й володаря світу, й напосілись поморозити, понищити все живе. І з тяжкою нудьгою від споглядав раз-у-раз у ту сторону, звідки звичайно виходило на світ сонце, вирвавшися з неволі злих духів. Чи вирветься і сим разом, і чи буде ще ясно і тепло? Чи, може, сим разом уже кінець йому? Все зле має, очевидно, велику силу, і більше його, як чогось доброго, на світі. Так рідко можна бути ситим, безпечним, – а так багато всякої небезпеки, вічної муки голоду й страху…

І серед сих гадок, уривків мислі, що перелітали серед дрімоти через його утомлений мозок, з незвичайною різкістю й виразністю сонних мар йому уявилося щось так дивне, недорічне, властиво, а незмірно привабне, дивно-щасливе. Йому представився образ чоловіка, що спить собі спокійно, як дитина за спиною своєї матери, не дбаючи зовсім про ніч, холод і звірів. Обтесані й тісно примкнені до себе стовбури дерева захищають його з боків від звіря, холоду і злих духів; згори він має також накриття, так що й дощ, якби йшов, не змочив би його й трохи. Крім того, він обмотаний весь тоненькими шкурами і зовсім не мерзне. Він не боїться анітрохи пітьми, бо взяв з собою в сю дерев’яну печеру кавальчик сонця і тримає його при собі. Він має при собі зачарованого пса, який служить йому й стереже його спокій…

В екстатичнім захваті, широко відкритими очима придивлявся він сьому чудовому образові, який представився йому на мить з такою дивною виразністю й багатством деталів, що вони робили ілюзію якогось довгого переживання, як то буває в моменти напруження уяви. Він не знав, чи бачить сон, чи се ті химерні образи, які приходять людині з голоду й утоми. Але придивлявся, смакував всіма нервами, перейнятий насолодою й страхом, що сей дивний образ зникне так, як розсівалися й губилися прегарні сни про велику силу дичини, великі зграї земляків, чоловіків і жінок, що йшли разом з ним на звіря, й інші тим подібні щасливі хвилі.

І я чув на собі, через віддаль десятків тисяч літ, сей очарований, екстатичний зір мого далекого предка, що, як чуду культури й поступу, просто неймовірному, дивувався тому, що для мене було поворотом до безкультурних часів далеких предків з-перед тисячоліть. Так безмірно далеко те, що було примітивним для мене, стояло від того, що було реальним для нього.

Він стрепенувся по хвилі, щоб відігнати дрімоту й переконатися, чи він то ві сні чи на яві бачить – і той привид, очевидно, зник з його очей. Він зістався якийсь час нерухомий, під впливом дивного образу. Але скоро його увагу зайняли перші проблиски дня, що з’явилися на небі. Вони наповнили його пригноблену душу утіхою. Сонце, світло, день верталися знову, і приглушеним голосом він повторяв уривчасті слова, що були його привітом сонцю, поздоровленням, що ще раз йому вдалося видертись з рук ворожих сил.

За хвилю засіріло вже наоколо нього, і він, розправляючи задеревілі ноги і з відзвичаєння сильно шкультигаючи на поранену ногу, почав обережно вилазити з своєї криївки. Голод і втома зникали під новим припливом енергії, під враженням нового світла, нового дня.

Сон закрив мої повіки, і я прокинувся, коли вже гарячий, пишно блискучий день продирався через усі отвори хатини, зганяючи прозорі сутінки в найтемніші кути її. Пес нетерпеливо оглядався на мене, поборюючи в собі пориви бажання збудити мене і вирватися з сього затишку в повний буйного життя ліс. Се бажання обхопило й мене, коли я відчинив низенькі дверці і перед очима моїми став сей самий ліс, залитий сонцем і бальзамічним ароматом смоли, освіжений росою, повний ранішньої енергії життя. Не барячися сніданням, я перекинув через плече стрільбу й потяг в глибину лісу, бажаючи насамперед вдоволити свою жадобу ввійти в життя, злитися з ним, взяти в нім свою пайку.

І я знову йшов серед рівних, як свічки, стовбурів, серед пишних кетягів хвої, серед буйних зарослів зрубів. Відкликався душею знову на кождий клич, на кождий подув сього життя. Грівся на гарячім сонячнім промінню, обвинений струями пари, що підіймалася з землі, з роси, і студив свої ноги в холодних струмочках джерельця. Переходив тихі, наповнені сонцем, просіки і повні пахучої вогкості долини.

Я йшов все далі й далі в глибину лісів. Але вчора мене тішила гадка, що я тікаю від сучасного життя і його культурного перетончення в глибину минулих віків – від сучасного чоловіка до старих предків з їх примітивним, натуральним життям. Сьогодні – навпаки, мені було приємно думати, що я сим розкішним лісом іду до життя, – що я спочиваю в сій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей. Мої гадки, в перегони з птахами, летіли в сей повний безконечного страждання, але й безмірної привабності світ…

І образ мого предка злегка пригадувавсь мені як щось жалісне, близьке, але приємне тим, що воно вже минуло – як пережита безповоротно скрута.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – Кн. 11. – С. 302–307, підписана криптонімом М. З.

Автограф невідомий. У щоденникових записах від 2–8 серпня 1909 р. йдеться про роботу М. Грушевського над «Предком», що дає підстави уточнити датування цього твору – серпень 1909 р.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 184–193.

Після публікації цього твору в «Літературно-науковому віснику» М. Коцюбинський писав до М. Грушевського:

«Тільки що прочитав Ваше оповідання «Предок». Воно мені сподобалося ще більше, ніж «Ніч». Справді, наш предок живе в нас, ми носимо його в собі, його інстинкти, звички і уподобання, ми тужимо за ним. Оповідання викликає не тільки емоції, так би мовити, інтелектуального характеру, а дає настрій гарним, не робленим описом природи. Ваша манера, спокійний і глибокий тон оповідання, нагадує мені найбільше манеру Анатоля Франса, якого я дуже люблю» (Коцюбинський М. Лист до М. Грушевського від 12 листопада 1909 р. // ІЛ. – Ф. 7, од. зб. 486, с. 2).

І серед них темно-малинові цвіти-букети деннику на довгих стеблах… – маємо справу з подвійною помилкою: помилка друкаря-складача у неправильному прочитанні слова: замість «денник» треба «донник» (це російська назва, українська – буркун), і помилка М. Грушевського, який описав квітучий іван-чай, – саме ця рослина має «темно-малинові цвіти-букети на довгих стеблах», переплутавши його з буркуном (донником), який цвіте дрібними жовтими або білими квітами.

Причукнувши в темнім заглибленні скель… – перша публікація передає цю фразу: «Причукнувши в темнім загубленню скель…» Про те, що це помилка, свідчить авторський переклад: «Прикорнувши в темном углублении скал…»

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 127 – 131.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 140

Модифіковано : 21.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.