Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Днинка

Днинка

Михайло Грушевський

Ескіз

Данте. Пекло, кн. І, ст. І.

Восьма тільки пішла, як прокинувся у своєму кабінеті Михайло Васильович Мережко. Ніччю дитина довго плакала, не даючи спати, і він, розсердившись й на дитину, й на сонну няньку, й на жінку, що дурно силкувалась заспокоїти, й сердито вхопивши подушку й одіяло, пішов лягти у своєму кабінеті на канапі. Але тут було дуже недобре – дроти вибилися з-під настілки й тискали його під боки, немов чиїсь цупкі кулаки, боки нили, немов побиті, од плачу дитячого й нічної метушні було якось погано, мов після чого гіркого.

Михайло Вас[ильєвич] прокинувся сердитий й, спустивши голі ноги на неметений піл, кисло оглядав заспаними очима свій кабінет. Й тут не знайшов він нічого, щоб розважило його й посолодило його думки. В нечисті шибки теж таки кисло й якось заспано, наче пика плаксивої бабки уряднички, мов обдута пика п’яного, що не встиг ще опохмелиться, заглядало щось сіре, мокре, не розбереш, чи то ранок, чи то вечір. Од землі й до неба стояла мокра, погана мрякоть, холодний туман крив усе своєю сірою завісою, здається, само сонце злякалося цієї мрякоті й мокроти й сховалось кудись у тепліший, сухіший куток; дрібний холодний дощ без угаву ляпотів, мочив землю, що й без того розкисла, стала самою калюжею, здавалось, що уся стала виголеною головою й на неї лив воду краплинами якійсь велетній кат, лив, не вгаваючи, не зупиняючись, забувши й про ту голову, на яку лив.

Вода сумно дзюрила по трубах і стоках, виспівуючи якусь дуже сумну, безодмінну пісню, поливаючи блискуче од води каміння, краплі одна за другою текли по шибках, – я сказав би, що ті шибки плакали од нудьги, й то було правда, тільки сором казать те, що без кінця казали й до мене. Вода протекла попід рами й текла вона білими дошками, по собі зоставляючи чорними смугами грязюку.

В кабінеті було холодно, повітря було вогке од води; кабінет, й без того не дуже веселий, здавався ще сумніш – по сірих стінах сумно чорніли, рябіли кілька малюнків й поличій; одчиняна шафа показувала сірі й чорні, й рябі штани й сюртуки, що були повішані там; ті ж таки штани та сорочки були покидані на стільцях вкупі з одчиняними й закритими книжками; великий стіл стояв, важко впер[ши]ся в запльований, закиданий цигарками килим, на столі такий самий гармидер – книжки, папери, папірники покидані були скрізь й між ними тарілка з недоїдками й шкоринами. Здавалось, що люди тільки на якусь часинку зайшли у той покій, розкидали й розметали, заплювали, щоб знов піти й не вертатись туди.

Михайло Васильович ще раз кисло оглянув покій й, важко зігнувшися, забарно став обуватись. Він узяв чобіт – не на ту ногу, він кинув, узяв другого б то, але взяв того самого; крекчучи обувся він й одягався, шукаючи по різних стільцях то ту, то друг[у] одежу. Жилета не доставало, – певно, його забули в спальні, він перейшов туди й довго шукав його; жінка ще спала, положивши голову на руб ліжка, простягнувши руки, одіяло збилося набік, плечі й груди в неї були голі на холоді. Михайло Васильович потяг одіяло й добре вкрив жінк[у], буркнувши усе про «необачність та необережність». Нагнувшися, він побачив жилет під ліжком, й важко згинаючи спину, дістав її з-під нього. Од нагинання кров в голову кинулась й чоло почервоніло. Він вмився, іздригаючись, вухаючи од холодної води, став шукать чистої сорочки, її не було; заглянув в шафу – й там лежали самі брудні, він мусив одягти учорашню.

Серце в нього не проходило, він сердився все гірше, сердився на усе: й на сорочки, й на похмурий день, і на жінку, і на себе; усе додавало йому серця й він сам наче вишукував, як би себе розсердити. Йому стало холодно, хотілося одягнуть другі штани, він скинув й вийняв з кишені усякі витребеньки й шукав, де б покласти, – на стільцях скрізь було накидано, він посунув книжки по столі, щоб місця дістати; книжки перевернули одіткнутий каламар, чорнило пішло на книги й стіл. Се вже було надто для М[ихайла] В[асильевича], він похапцем приймав книжки, витирав чорнило, закаляв ще більш книжок й рукав своєї сорочки й розлютував.

– Се вже чор’зна-що, – шипів він крізь зуби, – живеш, наче в хліву, все перекидано, понаставляно, – він сердито вхопив талірку с шкоринами й поставив, мало не кинув на піл. – Не можна ні стати, ні сісти. Гарно виховують їх (себто жінок), добрих жінок роблять, цілуйся тепер із нею. Тут з голоду вмер би, якби сам не рятував себе, адже певно, що й чаю мені ще нема! – він одчинив двері – там на столі стояв самовар; се було шкод[а] М[ихайлу] В[асильевичу]; сердитися здалось йому до смаку й він жалкував, що не трапилось йому розсердитись ще гірш.

Він трохи утихомирився, але усе ж таки, кисло кривлячись, сів налить собі чаю, окрім нього за самоваром сидів брат його менший, узявши стакан в обидві руки, щоб погріти, і пив чай. Брати сіли один проти другого. Вони були схожі дуже. Старшому було не більш як років 35, але він здавався далеко старішим, – він горбився, ходив чвалаєм, розмовляв якось наче [не] попоївши, лице в нього було якесь жовте, між волоссям вже почала світити лисина, він злиняв, й не тільки лицем, але й розумом, і душею, і серцем. Брат його був далеко молодший – йому було років 17, він ще не вспів злинять, хоч се була й не його вина.

М[ихайло] Васил[ьєвич] налив собі чаю й колотив ложкою, що крутила за собою стовбом дрібки листя.

– Ти давно встав? – спитав він брата.

– Давно, я мало що й спав сієї ночи. Що ви робите з дитиною, що вона так кричить у вас? Катерина (пані Мережкова) чисто не може коло нього ходити; дитина кричала, наче її ріжуть, я не міг спати.

– Лиши мою жінку, – скривився М[ихайло] Вас[ильєвич], – дивився б за собою. Якби ти не бахуровав, не пив, не вертався так пізно, як учора, то й спав добре й дитини не чув би. Подивився б на себе.

Справді, лице в меншого Мережка було не дуже гарним: [під] очами чорно, віки почервоніли. Менший повів плечами.

– Чи не хочеш ти мені прочитать казання – не турбуйся, ти ж знаєш, що нічого мені нового не скажеш; не кажи мені жалких слів, ти й сам їм не ймеш віри…

Старший помовчав, чи не мав чого сказать, чи лінувався.

– Як хочеш, ти думаєш, що вже маєш свою голову; тільки не забувай діла, як вже хочеш іти за мною.

Вони помовчали кілька часу, переливаючи чай з самовару в кишки.

– Михайло, ти сьогодня береш гроші? – спитав Степан, трохи підсолодивши.

– Ну? – підняв брови Михайло Вас[ильєвич].

– Чи не можеш ти мені дать 15 карбованців? Я декому виноват, а гроші за свого хлопця візьму тільки на тім тижні.

– От тобі на – скільки ж се ти прогайнуєш за місяць? Бахуруй, та міру знай! Мені хто ж грошей дасть, як тра буде, чи не ти часом?

– Як не хочеш давать, то чого ж нарікаєш та бідкаєшся? Не даєш?

– А вже ж не даю, – сердито одказав брат.

Обоє мовчали й допивали чай. Мережки поважно встали й пішли одягатись до сіней. Пальто лежали задрібані, мокрі й холодні; з покришок вода, стікаючи, поробила чорні калюжі на долівці.

– Однак, в нас холодно, – бідкався Михайло, але Степан мовчав уперто, він сердився на брата. Михайло заглянув у кухню, щоб вилаять челядника, що не почистив пальто, але там було пусто, тільки якась собака, підігнувши хвоста з холоду, поралася коло цебер, витягуючи шкурки й кістки; на столі стояло верцадло мережкове, що стояло доти в кабінеті й кудись згинуло на тім тижні – челядник думав, певно, що воно більш здасться йому, аніж хазяїнові.

Михайло пробубонів щось й мовчки пішов сходнями з дому, за ним брат. Обидва почимчикували в гимназию, де старший свішникував, а молодший школярував; вони йшли пустими мокрими вулицями, ноги шльопали в калюжах, розбризкуючи жовту жижу; з покришок дзюрила вода й брати стулилися, ховали шию під пальто, обгортувал[ись] й, наче квочка з-під сита, поглядали на мокрі шибки й на сумні, сірії, як та погода, лиця, що часом виглядали в вікна й, зіхнувши, мало щелепів не вивернувши, одходили од вікон. Дзвонили восьму, як брати зібрали покрівлі й пішли гімназичними східцями захлюпаними чоботями; де стояв гомін од голосів, пахло горохом із смаленим маслом.

Вернемось додому, подивимось, що там діється.

Мережкова прокинулася пізненько, більш ніж через годину після того, як пішли Мережки. Вона повернулася, солодко повела плечами й станом, кутаючи одіялом голії плечі, й звичайно глянула на стіну, але зараз скривилась й одвернулась – там висів тільки порожній оксамитній виступець, вигаптуваний синіми й зеленими квітками, вона згадала, що годинника заставлено на тім тижні. Уставать з теплого ліжка, що за ніч нагріла, не хотілося, вона, не встаючи, потяглася одчинить двері й заглянуть в кабінет – чоловіка не було, ані шапки його, певне, пішов, вона лягла знову й поправила одіяло, що збилося набік, й притулилася к теплим подушкам; їй здавалось, що вона ще маленька дівчинка, і скорчилася, як корчилася колись, пригнувши коліна к грудям, й розглядала гронки й бубки цицової наволочки; однак її не було вже так покійно, день брав-таки своє, находили думки, турбота.

Вона з нехіттю кинула ліжко, одяглась й, тихо ступаючи, щоб не розбудить малу дитину, що заснула перед днем вже тільки, пішла будить старшого. Довго й лоскотала вона його, й стягала з нього одіяло, хлопчик тільки водив носом і микав; на хвилину він розплющував очі, блимав й знову спав; вона садовила його, але дурно, – голова хилилася на груди і він хріп, роззявивши рота й вищиривши зуби, нерівні й рідкі.

– Вставай, вставай, – казала йому мати, – який бо ти сплюха, вставай, ти ж хотів сам побачити, як будуть розтоплювать грубку.

Останні слова не пройшли дурно, хлопець розплющив очі й глянув на мати.

– Грубку? – спитав він спросоння.

– Авжеж, грубку розпалювать, тільки одягайся, от тобі чобітки й штанці…

А справді, розпалити грубку дуже треба, – подумала Мережкова, – як холодно, Боже!.. – вона нап’ялася шалею й, шльопаючи виступцями, пішла в сіни. – Скільки раз просила Михайла, щоб зробив мені дзвоника з дротом, – думала вона, – так, як у Храпчевських й усіх людей, ми тільки жи[ве]мо не по-людськи.

Вона стала над східцями в пекарню й гукнула челядника.

– Зараз, – обізвалося десь через кілька часу там у темряві й ще через кілька часу на східці вийшов опасистий челядник, з добре таки дурною пикою; його рідке, як плоскінь, біле волосся було густо наялозено, сірі маленькі очі гордовито виглядали з-під білих брів. Він тільки прибіг звідкись, куди ходив з «ранньою візитою».

– Чом бо ти не топив груб сього дня, в покоях страх холодно; я змерзла.

– А що ж як дров нема. Я казав ще вчора пану, а він мені на се нічого, я й не знаю, чим варить буду.

– Що ж будемо робить? Не можна ж без дров.

– А я хіба знаю; грошей дайте, куплю.

– Та бач, нема їх, пан пішов за грішми. Хіба позич де-небудь; попроси, Василю, – ласково сказала Мережкова.

– Не дадуть, – комезився Василь. – Хіба в Храпчевських?

– В Храпчевських? Ні, не в них, в кого-небудь іншого піди попроси, Василю.

Храпчевський свішникував у тій гімназії, де й Мережко, вони жили порядно й добре, Мережкову брала заздрість на них, вона не любила їх за те, що в їх покоях було так гарно й чисто, що в них завше були гроші й вони ніколи не бідкались, що чоловік той не сварився з жінкою; Мережковій сором було позичать в них що-небудь, а найгірше дрів – вони будуть жалкувать за нею, потиху, помалу, жалкуючи роздзвонять по всіх усюдах; Мережковій здалося, що вона розмовля з Храпчевською, й у кожному [слові] чує крючечки про позичку тих нещасних дров.

– Ні, Василю, у Храпчевських не можна взять, візьми в кого іншого, – ще раз сказала Мережкова.

– А де ж більш візьму, не позичить більш ніхто.

– Ну, як не можна, то візьми хоч у Храпчевських, – нарешті постановила Мережкова; вона перемогла свій стид, згадавши, як холодно в їх покоях, як там сумно й кисло. Але того покою, що впливав на її, як вона розглядала бубки й хрестики наволочки, не було зовсім, Мережкова знудилась, ся щоденна, безодмінна, безрадісна метушня, колотнеча впливала на неї дуже.

В спальні закричала дитина. Мережкова пішла туди; маленька дитинка, бліда й млява, вмочилась і плакала, силкуючись повернутись, хапалась покусаними, рябими од покусів рук[ами] за перечки ліжка. Мережкова узяла її на руки й зн[айш]ла здорову, ситу блоху, що ссала в його чоло, міцно розставивши лапки, припавши пузком; вона наче замліла од щастя, упившися теплою кров’ю, й лед[ве] тріпнула ногами, як її стиснула Мережкова пучками. Дитина не переставала плакать, чи її що-небудь приснилось, чи схотілося чого-небудь, тільки вона все плакала, витягуючи шию, й одпихала материне лице; потім воно раптом стихло, воно зирнуло на мосянжову кришку од каламара й, усміхнувшися, потяглося до неї руками. Мати не догадувалась, і дитина знову зайшлася, сердито, зле штовхаючи мати. Мережкова вгадала, як надійшла до столу й дала дитині, і посадила на канапку; дитина стихла й, радіючи, сміючися розглядала кришку, тим часом як сльози, що не вспіли просохнуть, кришталевими краплинами помалу стікали щоками, зупиняючись на дрібному пушку, що вкривав щоки.

Оглянувшись на друге ліжко, вона побачила, що хлопчик знову заснув, сидячи й держачи в руках чобіт. Вона розсердилась вкінець й, ухопивши за сорочку, трясла його – се ж бозна-що, спить до півдня й ніяк не можна збудити. Хлопець з переляку схопився і лупав очима. Мережкова сердито кинула йому одежу й побігла до кабінета – дитина впустила долі [кришку], потяглася до неї й впала; вона кричала, аж лице почервоніло, шия надулася…

Такі невдачі йшли без кінця, одно за другою – нянька кудись забігла й не верталася й досі, чай випили Мережки, нового не поставили, а вода прохолола, мусила однести чайника до пекарні й чекать, поки розпалить плиту; діти плакали й просили чаю. Мережкова дорешту заморочилась, голова заболіла од клопоту й досади; недобра думка ворушилася в неї на чоловіка, що вони живуть так не по-людськи, наче в якомусь чаду безодмінної, щоденної метушні, що давить, гне чоловіка, забива йому памороки, одбива охоту до чогось вищого, кращого, луччого й замісь усіх думок дає одну – чи швидко спать? Ніяка рудка, ніяке болото не зассе, не затягне чоловіка так, як цій нікчемний клопіт, чоловіка, що не мав сили й охоти поставити собі вищу мету, полюбити ідеала, або хоч і полюбив, не міг пересадити того з високих підхмарних гір, де побачив він його, пересадити униз, посадити коло себе; «як не усе, то не треба й нічого» – от яка думка загубила багато сил, одняла в них охоту й силу, й вони помалу танули, пропадали в тому болоті, що ми звемо життям.

Одначе остатні слова не про Мережків йдуться, вони не казали собі: «не тра нічого», бо не бажали усього. Вони виросли під впливом матеріальних ідей [18]60-х років, що руйнували старі божниці, старі церкви, й розбивали, глузували з старих ідеалів. Ці матеріальні ідеї дали багато розумних, дужих людей, добрих діячів, що мали снагу без старих божниць правити свою службу на користь громаді й люду, що в собі мали дещо, котре дало їм сили й охоти, занехаявши високі ідеали, робить свою тиху роботу й робить її добре, міцно.

Але інше було з людьми не так дужими й міцно-розумними, як можу так сказати, на котрих легко впливало те, що діялось круг них, людьми, не здатними до несхибної, тихої праці, легкодухими, «гнучкими, як з клоччя батіг» – їм же ім’я легіон. Найбільш, як ще сі матеріальні ідеї йшли не з першого джерела; а одбивались тільки через десяті руки, де-небудь по дальніх кутках, – сюди приходили вони без усього, що було в них доброго, здорового, як то завше бува, й були дуже до сподоби таким легкодухим – тепер їм не тра було вкривати й гнути ідеалами свого легкодуховання, ці обшарпані, протерті матеріальні ідейки брали з них остатню вагу, без них було легше.

Так було з паном Мережком. Те, що набрав він в гімназії, не одібрав в нього університет. Він був собі не дурень – є ні, він добре трактував, гарненько й колюче глузував з побитих богів й, напиваючись де-небудь з товаришами, не забував приказ[н]уть при чарочках чого-небудь ліберального. Пам’ятаючи «сіє творите, і оного не оставляйте», він не дурень був побахуровати, випити, побайдикувати, побігать за спідницями, а, піддурюючи яку-небудь дівчинку, пометикуват[ь] про жіноцьку працю й про те, що хоч теорія Мальтуса й здається дуже недоброю й жорсткою, однак тільки дурні розпускають слюні замісь того, щоб думать, й теория ся правдива й розумна etc.

Як матеріальні ідеї тільки такими обшарпаними доходили хлопців, то вже один Біг зна, якими доходили вони дівчат. І знов-таки скажу, вийшло багато жінок, яких, дай Бі[г], на кожен час більше, яких ці ідеї матеріальні на ноги поставили, додали їм сили й моці, [а] в звичайного дівоцтва не їх вносити треба, жіноцька праця єдналася з сукнею à la princesse, а який-небудь Фогт або Лассаль – з мріями про червоні нашивки й чорні вуса військових.

Девизом для молоді стало: «абияк» – й справді, Бога не було, про нього й не згадували, ідеали усі, «жалкії слова» про менного брата, про громаду, про правду – згадували тільки, щоб поглузувать з них, замісь усіх клятих питань з’явилось одне – чом ти сидиш на печі й їси калачі, а я долі й їм сухарі, а як на се по новим ідеям не можна було дати доброї одповіді, той, хто міг, зсажував того, що сидів на печі долі, а натомість сідав сам…

Кожен за себе й для себе, – одначе, через оте саме «абияк» й «для себе» не ставало сили й охоти до праці, руки висли, чоловік собі перестрибував з камінця на камінець, й таке стрибання скоренько приїдалося. Приїлося воно й Мережкам, вони забажали хоч гіршого, аби іншого. Якось на вечері, чи що, Мережка порекомендували Мережковій, вони потанцювали, побалакали, поглузували. Він був ще гарний хлопець, він ще не встиг злинять, трохи помутнів, але й те було йому з лиця, він стриг свою рудувату бороду, добре одягався й дуже цікаво було подивитись, як балакав він, опершися плечем, ліниво й без запалу мішаючи жарти й колючі словечки.

Мережкова була собі теж дівчина непогана, вона була негарна, одначе, поки молодою, здавалась такою; вона бувала на своєму віку як не в бувальцях, то коло бувальців й добре знала де сісти, де стати й як словом обернутись. Після першого вечора вони частенько бачили один другу місяць і другий, їм здалося, що вони до пари і, поженившися, житимуть краще, як жили досі. Мережко залицявся, Мережкова згодилась, батьки поблагословили, повінчались, гарно й розумно поглузувавши із звичаю женитись й вінчатись, й з усіх звичаїв взагалі, й стали собі жить. Як жить – силкуюсь показать, як стане сили, побачите, не стане, не буду підписувать – се кішка, а не дьоготь.

Перший урок тільки скінчився, розбитий дзвінок продзвонив, наче прокашляв, й у порожні переходи, де стояло холодне, затхле якесь повітря, сипнули школярі з класів. Свішники миттю йшли до свого «свішницького» покою. Один за другим увіходили вони, кидаючи свої нотати на довгий [стіл], вкритий колись червоним, а тепер рудим закапаним сукном, де сумно стирчала статуйка Аполлонова, жовта, запаскуджена мухами. Свішники терли руки, що захололи в нетоплених класах, й усе розмовляючи, дивились, щоби ближче як-небудь підійти до теплої, тільки витопленої грубки й заздрісно поглядали на тих, що встигли там стати… Мережко й собі підійшов до сієї купки – вони розмовляли так палко, що хто-небудь подумав, що радяться й метикують про яку-небудь дуже велику наукову річ. Вони розмовляли про своїх годованців-школярів.

– Таки ніякого зиску нема, бо якби що й зосталося, то проїдять. Самого хліба скільки з’їдять.

– Ну, таки зостається, – ви вже не кажіть; все-таки жодного зиску, жодного зиску, а сотню карбованців, певне, щомісяця одложите, – сказав другий, він сердився на нього, бо той перебив в нього трьох годованців восени.

– А ви, Петр Степанович, що-небудь берете зиску?

– Ви вже про се мою жінку спитайте, – усміхнувся той. – У сьому нічого вже не знаю, вона в мене хазяйнує.

Мережко, що надійшов був до сієї купи, повернув до другої. Тут кілька молодших свішників міркували про якусь нову книжку. Мережко не читав сієї книжки, але як розмова звернула вже з книжки на річі загальні, абстрактні, не розслухавшися, про що говорять, він ухопив[ся] за якийсь дріб’язок, за якесь слівце й запалом, уперто узявся за нього, й напавшися, наче на ньому хотів серце зірвати за цілий ранок. Він тільки що розходився, не вважаючи на чужі слова, як увійшов директор – здоровий опецьок з русою бородою, виступав поважно, як тра хазяїну; свішники заметушились; дехто з ласкавих телят, що ссуть двоїх, пішли назустріч, дехто обернувся й чекав, щоб він надійшов до них. Свішник, що мив крейдою замазані руки, розставив пучки й щиро закивав головою, не можучи дати руки. Мережко обернувся, щоб сперечатись знову, одначе директор надійшов до нього:

– Я маю сказати дещо, Михайле Васильовичу.

Він став ходить кімнатою межи столом і шафами, і якщо Мережк[у] де було вузько, пропускав його поперед, а сам доганяв ззаду. Директор дорікав йому, що в нього школярі сидять дуже вільно – так бо казав старший, як був на візиті. Мережко перше став оборонятись, а далі, знаючи свого директора за чоловіка не дуже метикуватого, й собі розгедзькався й напався на нього – яке, мовляв, ваше діло, як сидять школярі, аби знали, що треба. Се він зробив недурно, директор звомпив й, зупинившися, узяв Мережка за рукав й сказав уже далеко тихіше:

– То хіба ж я, Господи, кажу? Про мене… та оце, коли мені ж старшина нарікає, ви вже там як-небудь впорядкуйте, Михайле Васильовичу, – додав він, щоб скоріш одчепитись, – ще справді вдіє бучу, а мені старший так тільки натякнув, ще потім й скаже, що й не казав нічого; – думав він й щоб поправитись та допекти Мережку, почав нарікати на брата його, казав, що як не схаменеться він, то мусить піти із гімназії, – хоч мені й дуже шкода буде вам жалю завдати, але ж знаєте – amicus Plato, sed

Мережко мовчки слухав, зупиняючись коло стільців й пускаючи директора попереду, й мовчки також узяв нотату й пішов у клас.

На одному уроці так було сумно, наче то вони сиділи під дощем, на другому школярі пустували, гірш усіх один, Мережко хотів було його одвести до директора, але се був синок якогось гуся чи гиндика й директор йому усе дарував – навіть на тім тижні ще самому Мережку дорікав, як той скаржився на нього, й Мережко на цей раз мусив вилаять друго[го] хлопця, що сидів кглі нього.

На серці в Мережка все накипало на директора. Якраз йому Біг послав другого такого ж – той сердився, що директор не випросив йому грошей на хрестини, тим часом як другому випросив на весілля. Вони почали добре шматувать удвох директора – той ще якраз стирчав усе перед ними й порядкував, засунувши руки в кишені. Він надійшов до них, вони притихли й, як він не дивився, штовхали один другого й моргали, мов хлопці. Директор одійшов на другий кінець.

– Ви не чули, М[ихайле] В[асильєвичу], він дуже погано живе з своєю жінкою, ви зважте, яка вона млява й бідна, він б є її, се такий поганий чоловік.

Мережко нічого не сказав й заговорив собі:

– Я не знаю, що то в нього на душі, як тільки є душа, певне, погана, – лазить, гнеться перед своїми «принципалами», а потім коверзує над нами, хоче свою [душу] одвести трохи, оддуваймось за нього, – й вони знову завернули крутенького слівця.

– Його поб’ють, ви побачите, поб’ють, – трактували вони, ідучи на урок переходом.

– Свята правда, він діжде сього.

– Наша молодь, ви знаєте, яка наша молодь, – я часом, знаєте, так натякну, а вони на вус мотають. Ви сюди?

Й вони усміхнулися один другому й, моргнувши на «молодь», пішли в класи вчити отих хлопців, що мусили своїми спинами віддячить директору за свішничі врази.

Гроші принесли з скарбу пізно, аж перша година минала. Деякі надійшли, притовпились за грішми, дехто мовби байдуже стояли оддалі, нишком позираючи, чи швидко їм черга дійде; старі поважно перелічували папірки, слинючи пальці, складали удвоє й клали в гаманці; молодь не лічила й, не дивлячись, клала в кишеню.

– А сьогодня усі тут, жодного слабого, – засміявся хтось, усі засміялись, вони раділи, ажитировались, дивлячися на товсті паки грошей, на рябі папірки, чуючи в себе у кишенях пачки, що духу додавали, наче підводили їх, випрямляли. Мережко стояв подалі й дивився, як перебирали товсті пучки скарбівничі гроші, на однім сиділа здорова злота каблучка с печатею, блищучи раз по раз, і Мережко згадав, як хтось розказував, що скарбівничий б’є свою жінку: «Чи не сією каблучкою, – думав він, – от це було б добре, а що ж, може й, справді, він же чоловік о-о, [лю]тий, ну та й жінка його чисто таки загуляла, недавно було я з якимсь козаком її бачив; справді, що вона з себе нічого, трохи бліда стала тепера і якось себе має не дуже звичайно, мо, справді кажуть, викупив він її з якогось «заведения»? Чи не підійти й мені, мо й, всміхнуться, а вона непогана з себе й, по очам бачу, нудно її із старим, бач, он який, як за гроші взявся, певне, жид. Ой гроші, гроші».

Мережко став метикувать, що треба з тими грішми зробить, але кинув зараз – таку силу треба було грошей й така дрібнота виходила йому. О, Господи, от життя ще! І як се люди другі вміють жити, наглядають за усім, так собі бережно живуть.

Та к бісу, наглядай не наглядай, хоч сьогодня будуть гроші, хоч сьогодня по-людськи проживу. Мережко устав, надійшов до столу, скарбівничий дав йому гроші – півтораста карбованців. Мережко сховав й весело озирнувся, придержуючи гроші в кишені, сі гроші чогось стали разом такі милі, наче й бозна-що; він глянув, аж на нього пильно дивився один старий, й збирався йти до нього. Мережко згадав, що виноват тому старому 20 карб[ованців], й послав у мислях його к усім чортам. Грошей дуже шкода стало, [він] радий би як-небудь [втекти от дурня].

Старий підійшов і ласкаво сказав:

– А за вами, Михайле Васильовичу, грошеняток дещиця.

– А, га, га, от добре, що нагадали, я усе думав, кому се я виноват, та й не згадаю, – брехав Мережко, виймаючи гроші. Обернувся, аж на нього дивився другий – оцьому 10 карбованців, Мережко мусів оддати.

Минув ще урок, свішники розходились; старі намотували на шию правдиві сувої вовняних й шовкових, й бавельних, й аж не знаю яких.

– Ви куди мандруєте? – спитав Мережко молодого свішника, що тільки сієї осені приїхав.

Той сказав новий ресторан.

– А ви куди?

– Не знаю, хотів в «Італію», – сказав Мережко, своєю покришкою тягаючи й чіпляючи калоші. Вони порадились іти в новий ресторан «Берлин», кликали з собою Петра Степановича, але той не пішов, – додому треба.

– Та не розвалиться без вас там дома ваша, ще побачите її.

– Не можна, жінка казала, – усміхнувся Петр[о] Степ[анович] й вийшов, обережно переступаючи з камінця на камінець.

– Невже справді ним так жінка верховодить? – спитав новий.

– Ви думаєте і я, тут усе не дурно, ся жінка йому мур, щоб за нього ховатись: скупенький добродій й усе таке, ну, часом сором бува, от він за жінку й стане. Ви ще наших не знаєте, тут ще придивіться, які добродії є…

Вони забалакали про якогось гусака чи гиндика, що вмер недавно, про його вагу й заслуги в науці. Мережко не дуже сміливо розповідав, що читав та чув колись – за ці 12 років, як став свішникувати, він таки добре одстав й осів, і хоч знав се добре й дуже радів, що потрапляє в тон – так само, як колись радів він ще школярем «старішого класу», потрапляючи якому-не-будь «цвіченому чоловіку», не кажучи нічого просто, одразу, а перше помацає, попробує, чи так воно… Новому теж розмова припала до смаку – для нього не минув ще той час, як чоловік, побравшися, похватавши усякого знаття, не розібрався ще з ним добре, воно його наче важить, й він радий [пуст]увать, міркувать, балакать про що хоч, аби балакать, – і про велику вагу революції, й про нову «передовицю», й про сільську громаду… Мережко й новий ставали дуже до сподоби один другому.

– Він хоча молодий, але не дуже верхогляд й до науки прихильний, – думав Мережко.

– Він хоч давно свішникує, але ще не дуже осівсь й затонув, – думав молодий.

– Вибачайте, будьте ласкаві, – зупинився Мережко, – йдіть ви собі, а я вас догоню, тут мені треба декуди зайти…

Мережко хотів викупити годинник, що був заставив, йому не хотілося викупати при новому, щоб він довідався про се, а ще після такої поважної розмови, а викупити було треба, без годинника наче ніяково.

– Та ви не турбуйтесь, хіба мені важко зайти з вами куди-небудь. Обід не втече.

Мережко думав не викупать зовсім, але як то часом бува – йому чогось закортіло дістати свій годинник, наче без нього не можна було; йому навіть хотілося побачить, наче таким милим він йому здався…

– Ет, – подумав він, – чого тут ховатись, певне, й сам він зна, вже скрізь розтуркотали про мене яко про лежня й гультяя, се кожна собака зна, що хлеще помиї на дворі.

Вони увійшли у маленьку крамницю, де в вікнах сумно стирчало кілька шапок та покришок, коробок з панчішками, з рукавичками, що злиняли, стоючи на сонці; в тій крамниці мало що хто купував, «і не в тому була тут сила», а сила в тому, що давали гроші за застави, на «християнський» рост, по 10 [відсотків] на місяць.

[Старий] жид чи армянин, таке щось з опукуватим пузом, де висів товстий золотий ланцюг, запевне, заставлений, стояв на другім кінці крамниці. Коло нього стояла якась бабка, висока й худорлява, в намоклій обшарпаній хустці й задрипаних черевиках, що виглядали з-під короткої юпки. Жид накопилив губу, розглядав два золоті хрести і маленькі сережки, що принесла вона, певне. Бабка просила набавить грошей, жид мовчки мотав головою, пробуючи, як одчиняються і замикаються сережки. Бабка довго щось йому доказувала і просила, він все мовчав й замикав, а як бабка стихла, усе доказавши, він знову-таки мовчки одійшов, вкинув хрести і серги в якусь шухляду й, бринькнувши ключем, вийняв дві руди папірки й оддав бабі, та, щось мимрячи під ніс, зав’язувала в свою хустку…

Мережко знав сю бабку, вона часто приходила до жінки, хоч він не дуже її жалував, він впізнав сережки – жінчині, й дитячі хрести, певне, дуже щось приспічило жінці, як послала вона бабку заставлять. Йому стало шкода жінки. Він хотів був кликнуть бабку й дать її кілька грошей, щоб узяла заставу, але сором стало й жида, й «нового» – на лихо той дивився чогось на бабку: «Наче на птицю заморську вилупив», – подумав Мережко і не осмілився покликать бабку, щоб не збавити собі ваги перед новим, навіть як бабка, що одразу впізнала Мережка, повернулась до нього, він сердито глянув на неї, та догадалася й одвернулася.

Жид роззявив рота, наче щось сглинуть хотів, щоб свою ласку виявити, і миттю дістав мережковий годинник, закутаний папером, й, розкутавши, глянув, наче вперше побачив, – сучий син носив його усе до того дня, знав що до 20-го не візьмуть його. Мережко дав гроші, жид став, держачи папірки за самі кінчики.

– Самі новенькі папігки, – дуже мило усміхнувся він.

– Дайте мені стару синю, я вам дам новеньку зелену, – пожартував Мережко.

Жид одхилив голову, наче той жар[т] так вразив його, що й голосу не стало, й тільки поворушив пучками – на кожному натискано було каблучок.

– Чи помітили ви, – заговорив Мережко, – що як хто-небудь з сих добродіїв, – він кивнув на жида, – купить що-небудь ні за що, абощо, [питаючи] гроші, вже запевне скаже «новенькі», мовби з сего тих грошей побільшає. Обоє щиро засміялись, Мережко попереду.

Вони вийшли на мокру вулицю; слідом вийшла бабка, придержуючи юпку, щоб не причинить дверима. Видко було, що її й боязко, й кортить щось сказать, нарешті вона осмілилась й швидко, наче боялась, щоб не проминула її сміливість, заговорила до Мережка.

– Папе, ви хіба звідти не додому? Побійтеся Бога, пані сидить плаче, діти кричать.

Мережко не сказав нічого й бабка осмілилась ще.

– Що ж се ви дома бігаєте, не маленькі, он вже лисина світить.

– Іди ти, бабко, ік бісу із своїми метикуваннями, я знаю без тебе, що роблю… додому прийду зараз, – додав він через хвилину трохи тихіше й пішов до нового, що стояв, одвернувшися й розглядаючи блискучі од води покрівлі; вони пішли.

– Се жінчина фаворитка, – сказав Мережко, позираючи раз по раз на нового, – кликала мене додому, завертала, – засміявся він, й сам подумав: «Нащо се я кажу йому, – й знову сказав, – що ж робити, така вже наша доля й холостому погано, а як оженишся, ще гірше».

Новий на се нічого не сказав й мовчки переступав, шльопаючи в калюжах.

Мережкова тільки сіла пити чай, й розливала дітям в мисочки й дула малій, як увійшов челядник, він став, одставивши ногу й заложивши назад руки, одлепортував, що нема нащо готувать обіда – гроші усі розійшлися.

– Чому же попереду не сказали, вже ж пізно. Та чи нема [у] вас, Василю? Пан сегодня принесе.

– Та я б радий був прислужитись, та бо ж й у мене ні шага, знаєте, туди кинь, сюди кинь…

– Що ж маю робити? Ти б позичив…

Одначе на се Василь і не сказав нічого.

Усе оце доняло Мережкову, вона хотіла ще щось сказать й замісь того заплакала; Василь подивився дурнем на неї й вийшов з покою.

Мережкова притулилася головою до столового руба й, іздригаючись, заходячись, ридала; ніколи ще, здається, не допікав ще її так гармидер домовий, ніколи так ясно не бачила свою недолю, свою неспроможність довести усе до пуття, дістати якого-небудь як не щастя, то хоч спокою. Здається мені, що [немає] нічого такого важкого, як побачити, як плаче [чоловік], плаче із недужої злості, плаче, що все его гне й хилить, що він тоне, пропада од своєї невдачі, недолі, що йому зосталося тільки метушитися та, бігаючи, битися головою в кам’яні мури, що круг оточили. А мури такі холодні, німі, вони навіть не чують теп[л]ої крові, що мочить їх вогке каміння, їм байдуже, вони й не хитнуться, не здригнуться, почувши, як репне голова, розпадаючись, дурно кров’ю мочиться, пучки розриваючи, це кляте, безжальне каміння…

Двери тихенько рипнули й у покой не чути як ввійшла бабка – та сама, що побачив потім у крамниці Мережко. Звали ту бабку Варварою. Якби хто спитав мене, та й не мене, але іншого кого, що таке бабка Варвара, яка її робота, то либонь ніхто й не сказав би нічого окрім: «Якщо Варвара, та й годі!».

Вона жила десь у свої[й] хатці й, певне, хатка була препогана, бо сьогодня Варвара скаржиться, що покрівля тече, завтра, що крізь розбиті шибки вітер дме, ще післязавтра, що так там вогко, аж піч розкисла. Були в Варвари дочки, чи дві, чи одна, не розбереш, бо часом розповідала про якусь дочку, наче б вже молодицю, другим часом, наче дівчину. Взагалі, Варвара не любила про себе розказувать, хіба часом між іншою розмовою що-не-будь про себе кине, та й то ненароком, проте вже випитувать або розказувать про інших ладна була щохвилини.

Таких Варвар багато треться коло нашого урядництва, я навіть не збрешу, що сих Варвар зробив стан життя урядницького. Як живе сила урядництва? Чоловік вранці йде з дому, чи сидить, чи стоїть, чи що там [робить] на своєму уряді, гне спину перед старшим, коверзує з товаришами, вертається у обід голодний та сердитий, як не кричить, то гарчить на жінку та на дітей, пообідає – спить, устане, нап’ється чаю й знову йде куди-небудь, бо дома йому сумно аж надто. Так живе урядництво день у день. Що ж станеться з урядничкою, як тільки вона не зубата, не кремезна собі, а жінка без своєї волі, без своєї голови, не до чого не звичайна (а хіба не така була дівчина ідеальна недавно, та не журіться, ще є й буде!).

Вона день у день живе коло крикливих дітей й сердитого чоловіка, серед домової безодмінної метушні й клопоту, клопоту самого дрібного – от панчішка порвалася, тра залатать, ой щось хмариться, тра скоріше поздіймать, що розвісили провітрювать, он мале вийшло на двір, не злякала б його собака, баба щось часто виходить з пекарні за ворота, чи не п’є вона й не пропива хазяйське добро? Серед такого клопоту можна жити й добре, й щасливо, – та чи багато ж таких? І вони не з тих дівчат, що кличуть ідеальними.

А то жінка нудиться, метушиться, поки голову її не заморочить, сердиться, плаче. Перше вона ще охоче йде з чоловіком куди-небудь в гості, проміж люди, далі й сього не хоче – оця нудна колотнеча, оцей клопіт остогиділий затягує її, вона день у день живе у своїй сім’ї, вигляда рідко, й то з-за якої-небудь потреби, ні з ким порадитись, нема з ким побалакати, довідатись, що діється в людей, поспитати, поскаржитись. Й от тут, тут саме місто Варварине. Кажуть, що без вельбуда пропали б люди в Сахарі, й я скажу, без Варвари пропало б багато урядничок. Ось вона увіходить через пекарню, діждавшися, як не буде пана, а пани її не люблять, але знають, що легше самим з дому піти, аніж Варвару викурити, й Варвара, як зустріне пана, – не заговорить (то з Мережком вже такий случай незвичайний вийшов), тільки мовчки й низько уклониться. Увійшла, перехрестилась, уклонилась папі, посунула кінці своєї хустки.

– Сідайте, Варваро.

Варвара сіда де-небудь на тапчані або на скрині – на стільці ніяково; ніколи не скине вона з голови платка, й ніколи не бачите чого іншого на неї. Як то буде вранці чи надвечір, вона п’є скільканадцять склянок чаю, прикушуючи цукру потрохи, й без кінця розказує – хто женився, хто вмер, хто побив жінку, й кого жінка побила, хто правив у церкві і по кому кутю роздавали, що куштую[ть] огірки й чому пішла на дітей віспа. Хазяйка порається чи шиє, піде з покою абощо, Варвара тим не враз[и]ться, вона почекає й почне знову. Між сих оповідань пані розкаже, що чогось діти кашляють, що нянька лінується й кудись усе біга, що довго не пише там син чи батько; Варвара дітям яку-небудь ліку скаже, про няньок скаже, що взагалі усі вони такі, що народ тепер розледащів, що писан[ня] часто на пошті пропадають, що тільки за них дурно гроші беруть, і розкаже про поштаря, що листів набере, прочитає тай подере, й як про се дізналися, й що тоді зробили.

Як же пані скаржиться й журиться, жалібно покиває головою, мо’ й поплаче, а то знову-таки розкаже яке-небудь, з чого видно, що не вона одна журиться й бідкається, але й усі – втіха, що дуже часто нас задовольняє. Усе розказавши й переслухавши, Варвара попрощається, візьме там старі штанці продати, абощо, а пані потім цілий день веселіша ходить, міркує про те, що почула Варвара, абощо Варвара [нерозб.]; й Мережковій – як ось зайшла [поспитала]: «Чи нема в вас старої одежі?» В другий раз: «Я чула, що вам нянька [«насолила]», – а не минуло й року, як Варвара [нерозб.] вже запевне заверне до Мережків. Не одна Мережкова, що не вважала на усі колишні метикування й [балакання] про Мальтуса й жіноцькі права, мало що одрізнялась тепера од «простих» урядничок, була дуже Варварі рада.

– Ой, Господи, – здивувалася Варвара, побачивши, що Мережкова плаче, – а я дурна йду та журюся про своє лихо, думаю, що воно в мене тільки, аж тут і без мене горе та лихо, не я одна плачу, але й ви; але вам гріх плакать, гнівити Бога; й у мене велике лихо – дочку чоловік прогнав, так-таки, їй Богу, й прогнав з дому… от люди! Вона каже: «Яке ти, – каже, – маєш таке право, щоб жінку свою з дому вигонять!» – А він сміється: «Нащо, – каже, – мені право, я, – каже, – тебе й без права вигоню»… – отаке, чи піймете віри, п’яниця бісовий.

Варвара розповідала так усе виразно, таку міміку й декламацію пустила, що Мережкова перестала плакать і слухала. Помітивши, Варвара кинула оповідати про свою дочку й розпитувала, із чого то сльози. Пожурилася, а щоб гроші дістати на обід, пораяла в заставу дати. Але чого? Мережковій здавалося, що вже більше нічого й не зосталося, й чуть не заплакала знову, як Варвара нагадала про хрести і сережки. Дати жиду якому-небудь дитячі хрести, свої сережки, що ще маленькою носила, – як на злидні потрапить чоловік, йому дуже миле стає усе, що нагадує йому інші, щасливіші часи, ці сережки наче зв’язали сьогочасне життя Мережкової з життям минулим, і усе те здавалося гарне тепера.

Варвара й тут помогла, вона розказала, як були якісь люди там знайомі й заставляли не тільки що сережки або каблучки, а навіть ікони благословленні й ще щось, а тепера такий палац будують, чи піймете віри, на два поверхи. Покрівля залізна, четверо дверей. Дочку он тепера видають за якогось, кажуть, в Петербурзі уряд великий має, казали, в якомусь там «присутствии» її, та я забула, от матінко, [скорчинному], чи що, 50 карбованців, кажуть, йому на день виходить.

Так балакаючи, Варвара забрала сережки й хрести й пішла заставлять. Мережкова як сиділа коло столу, так і зосталася; балачки Варварині не розважили її тут, а тільки затуркотали голову на якийсь час, як-то часом бува; не було якої-небудь думки виразної, а так чула тільки на собі якусь вагу, якусь недолю, й ті шматки думок, що бігли одна за другою, не стосувалися до тієї ваги й недолі. В такі часи чоловіка мов надвоє розбито – та частина чує на собі сум й лихо, її мов причавило якоюсь вагою, друга наче одв’язалась, вибилась з усього, наче пл[и]вле десь в якійсь безкраїй порожняві із своїми думками без кінця, без начала; те тільки негарно, що ся половина пл[и]вле і чує, що десь за нею є та сумна частина, вагою придавлена.

А нянька все не верталась десь; діти бавилися, як могли. Старший, набравши мотузків, робив телеграф чи що, зв’язуючи тими мотузками стільці, столи, й закріпляв на дверях; він бачив недавно на вокзалі машину телеграфську, й батько (йому тоді чогось згадалось, яка та велика є річ виховать дітей, розвити їх розум й усе таке) заходився йому утямки дати, як пишуть телеграфом, силкувався розказати ясно, щоб зрозумів, звідки береться сила електрична й нащо то стовби ставлять, дроти протягують й крізь слоїчки білі проводять, але з усіх тих оповідей зрозумів хлопчик тільки, що як ударять машинкою тут, то біжить «воно» дротом й обізветься аж на другому вокзалі.

Й тепера він силкувався так зробить – протяг мотузки і, одчиняючи двері, дивився, чи одчиняються другі, й се так і вийшло, двері одчинялись, але як він зачиняв, не зачинялись, а так і стояли одчиняні, він довго ходив коло них, прив’язував і розв’язував, зробив щось на кшталт вертілки – причепив маленького стільчика – ні, не виходить, йому докучило нарешті проводити телеграфа, але мотузки полінувався одчепити; він схотів звонарем бути – поставив стілець на стілець й прив’язав до душника дзвоник, до дзвоника мотузок й, ставши під грубкою, дзвонив язиком і дзвоном; оцей дзвін почула мала, що сиділа в кутку, з-під шафи витягуючи сміття усяке; розглядала й коштувала, дзвін звернув на себе її ввагу, її теж схотілося подзвонить, й вона, чвалаючи й розставивши руки, пішла до стільця, де стояв старший.

Старший постеріг, притулився до грубки й силкувався сховать мотуза за спиною і казав якомога виразніше й потиху, що нема нічого в нього, але дурно, – мала помітила й лізла на стільчик – старший стояв на стільчику; старший не давав, обоє розсердились, мала закричала, старший, побачивши, що не помагає слово, й собі закричав; аж почервоніли обоє од злості; старший ногою став штовхати малу в груди й одпихувать, крик і гвалт ішов страшенний. Мережкова, як сиділа задумана, заморочена, не прочумавшись, прожогом кинулась до дверей, двери потягли мотуз того стільчика, обоє дітей гепнулись, Мережкова спересердя, ще під впливом своїх думок нудних, крутила вухо старшому. Пішов крик, далі хлипать; діти притихли після, охота до гри пропала й вони згадали, що їм їсти хочеться. Знову смикання з кутка в куток, десь в шафі знайшовся кавалок сиру сухого, його стали гризти діти, на мати ж ще гірш сум впав, вона хотіла чим-небудь розважитися й пішла у кабінет пошукати книжок та часописів. З-під папірок й усякого добра витягла вона дві книжки часописі й стала переглядать – проминула кілька розправ та писань наукових – Graeca sunt, non leguntur [«Грецьке, сего не питають». Ся приказка пішла від ченців середнього віку. Вони знали тільки мову латинську й, як часом траплялось що-небудь грецького написане, лишали. (Прим. автора).], надибала якусь повість й стала читати.

Повість се була якогось не дуже славетного письмовця, як то часто тепер бува, – повість еклектична, збірка з творів славетних й склеєна й підклеєна клейстром вже власної роботи. Якийсь чорнявий парубок в сірих штанях й русява дівчина в блакитній, хрещатій сукні, він бідний «плебей , вона ж «з аристократії» полюбилися й про се балакали поетичними красномовними балачками. Далі той хлопець, як і треба кожному доброму «плебеєві», постановив своє кохання занехаяти й сво[ю] дівчину занехаяти, й знову-таки, як треба в кожній ученій повісті, він іде до своєї рожевої дівчини й усе розповідає в вельми журних і палких річах, рожева дівчина так добре визнала стан романтичний, що зробила те ж, як тільки треба було, – вона заспівала візерунки на пісню: «З милим щастя й у недолі»; «плебей ішов і вертався, затуляв лице руками й одкривав і, нарешті, обоє згодились й «губи їх зліпив довгий, солодкий, тягучий поцілунок». Заспівав соловей, запахло рожами й ще чимось…

Тут Мережкова кинула книжки, її не ставало сили читати більш сих цукерних оповідань, власне життя, власна недоля, сумний клопіт, колотнеча здавались ще гіркішим, ще сумнішим, ще пекельнішим поруч із життям, не таким, про яке оповідав творець сірих штанів та рожевої сукні, а тим, що нагадувало воно, як-то бува часом, кажучи мовою «високою», що яка-не-будь квітка наляпана бідолашним малярем, нагадує справжню квітку, таку розкішну, гарну, пахучу…

Усі дріб’язки побиту щоденного, усі випадки, сварки, сердиті, докірні слова, усе збиралося, лізло, йшло вгору, кучилось, ставало якоюсь горою, такою страшною, смутною, поганою, од неї наче віяло сумом, холодом, духом старого, цвілого льоху, гнилим, важким духом, од нього морочилася голова, мліло серце, й ця куча, мов погана калюжа серед зеленого, чистого лану, мов обшарпаний старець серед чистої громади, ставали поруч із життям «по-людську»; а оце життя здавалося самим щастям, самим спокоєм, самими веселощами; усе, що тільки було гарного, ясного в світі, єдналося в житті тому, в думках Мережкової воно чимось дуже гарним, чудовим, хоч вона і бачила добре, з чого й як береться оте гарне, й справді, треба буть йому невиразним, бо «життя по-людську», справді, нема, се сам чоловік часом скаже, найчастіше, як наївшися добре, жирує й гріє черево перед грубкою – в такі часи з чоловіка стає великий філософ, він прозирає багато дечого, чого не бачив, або й не хотів бачити іншим часом.

Час тягся помалу, спокволу, наче хто з великими бебехами на спині маленькою хвірткою пролазив. Вернулася Варвара, сказала, що пан зараз прийде, послали купить обідати; прийшов менший Мережко, розпитав, чи швидко обід, й щось бубонів до невістки, «що живуть не по-людськи»; принесли обід в укутаних серветами мисках, звісно, вже холодний, діти наїлися, мала заснула, старший знов видумав якусь гру; прийшла якась урядничка, дові[д]атись, як живе люба наша… й доща не злякалась.

Звичайно вже, подивилась, як спить мала, покликала старшого, погладила по г[о]ловці, знайшла в кишені якусь цукерку й здивилась: «Які, серце, в вас діти великі». Далі пішла розпитувати, що й як, як спали і як їли, що чоловік, і що молодий Мережко, що і челядник, і що нянька, за кожен раз ішли метикування після молодого Мережка: «Яка то в нас молодь стала нікчемна, а ні до чого не має охоти, окрім пити та бахуровати, нема нічого для неї над копійку»; про челядника: «О, тепер така челядь стала, стільки од неї муки наберешся! Нема щоб, як за своїм, доглядати. По правді сказавши, їй-богу, їм життя краще, аніж нам, урядникам. Беруть собі чисті грошики, багато такого, чого треба нам, їм не треба, торкнуть їх тепера ніхто не сміє…» й усе таке.

Тим часом осінній день минав; сонце ненароком виглянуло якось на хвилину з-за сірої хмари, наче забувши, що хотіло не виходить, промінь блиснув, одбився на мокрих покрівлях та шибках, і знову сховалося, побачивши як кисло, сумно, неогрядно було на місті. Смеркалося, хмари з сірих ставали темними, з темних – чорними; засвітила, зашипіла нехть в ліхтарях, напівпідлита водою, заблимало світло в вікнах жовтими плямами й од того світу калюжі на вулиці здавались чорними, мов [то] чорнило розлите було. Урядничка, побрехавши про усіх знайомих [чи] випитавши добре в Мережкової, щоб на неї набрехать, попрощалась, попросила челядника, щоб провів її: «Знаєте, бозна-хто тепер цими вулицями ходить, раді причепиться; от ізо мною що було того року трапилось – іду якось вулицею, а хтось за мною, я звернула, а він за мною, й ще звернула, а він усе за мною; злякалася я, ще чоловік заремствує; насилу він одчепився» (мо, й справді який-небудь бідаха не розгледів, що то за пичка була в уряднички, й тупцював за нею).

Урядничка ще розпрощалася й пішла; дзвонили сьому годину; старший заснув, сидячи на канапі й слухаючи невгав[аюче] базікання, Мережкова розбудила його, він прокинувся й, спотикаючись, пішов у спальню; мати роздягла його й спати поклала. А Мережко все не вертався; він часто вертався пізно, Мережкова звикла до сього, але тепера, чи то під впливом думок про недолю свою, чи то оповідань уряднички й Варвари про усякі чудні й страшні випадки, тільки чогось страшно ставало; вона вийшла на ганок й поглянула по обидві руки в вулицю, скрізь було тихо й темно, нічиєї ходи не чути; Мережкова постояла, її стало холодно й повернулась, сіла на канапі й узяла якусь шитву; вона ніколи не любила жіноцьких рукоместв оцих, але в сумні осінні вечори, довгі й тихі, як не знаю вже що, якось легше, як що-небудь роблять руки, забира все-таки хоч трохи час, губить й менше його остається, й неначе скоріше минає.

Шкода тільки, що роблять самі руки, а голова ні, думки і спог[а]ди йдуть, і які думи, впаде з рук робота, стиснуть руки голову й зан[і]міють, голова тріщить, груди рвуться, а круг тебе так тихо і порожньо, ні до кого не обізвешся, ніхто не розважить: та хіба й був – таких дум не виявляють, хоть хочеться виявити, Боже, як хочеться, здається, усе б оддав, щоб тільки спала з язика та луда, що не дає вимовити.

Годинник бомкнув десять раз. Мережкова полічила й устала, очі заболіли од свічки, хоч спати її не хотілося. Вона роздяглася й лягла, знов думки звернули на чоловіка, де то він, мо, де з жінками забарився? Одначе ся думка не потурбувала її, Мережки встигли вже трохи простудити своє кохання, та не гурт же його й сперше було. Вона думала тільки, щоб не спіткало його яке лихо на дорозі: «Чи не послать за ним Василя?.. Та куди?»… Мережкова заснула.

Бомкнуло п’ять. Мережко й «новий» сиділи в ресторані, скінчивши обід свій; тільки що засвітили ліхтаря над ними; він качався й тінь от нього бігала з стола на долівку; двоє дівчат потиху, не рипаючи, ходили коло столів, прибираючи посуду, поправляючи стільці після людей; якийсь парубок, повновидий, червоногубий усе заговорював до однієї – чорноволосої гарної німкені високої, й як приходила вона до його стола, нагинаючись над столом, щось казав її, та, не піднімаючи голову, переставляла пляшки й з нехіттю одказала йому щось коротеньке.

Мережку було гарно, як бува кожному чоловіку, що добре наївся; він сперся на стілець і палив цигарку, ліниво поглядаючи, як вилася курява хитрими блакитними візерунками. Новий, сидячи проти нього, облуплював яблуко, так, не маючи чого робить. Раз по раз обзивались вони один до другого коротенько, розмовляючи про якогось урядника.

– Дак ви думаєте, що він не піде звідси?

– Ні, тут в нього й оселя, й яка ще оселя, й на писарів йдуть гроші з скарбу, й на сад, – а його й не було ніколи. Ні, він і не подумає іти, і не думайте, – одказав Мережко помалу, скидаючи попіл з цигарки.

Новий облупив яблуко й дивився на нього, не знаючи, чи їсти, чи ні; він одкраяв кавалочок, подивився, пожував і поклав яблуко.

– Куди ж ми звідси? – спитав він.

– А справді, – подумав Мережко, – куди? Додому йому не хотілося; йому тепера було так гарно, а там його запевне й роздратують, і розсердять.

– Підемо в клуб?

– Трохи рано, та нічого. Га, як ви думаєте?

– А мені чого ж? Куди люди, туди й я, ходім.

Мережко пахнув цигаркою й кинув її, новий покликав чорняву німкеню й віддав гроші. Та парубок, що обзивався до неї, знову щось сказав, як вона ішла проз нього; німкеня не сказала нічого, тільки насупилась, парубок усміхнувся ніяково й, одкинувшись на стільці, оглянув покой, чи не дивиться хто на його нещасливе залицяння…

Тим часом Мережко і новий мандрували в клуб. Хоч минала ще тільки шоста година, як прийшли вони, але вже люду набиралось. В величенькім покою нудно тинялось скільканадцять чорних постатей, деякі стояли купами, розмовляючи, навіть з запалом про усякі міські витребеньки, деякі сиділи під стінами, ліниво поглядаючи навколо, остатні зібралися коло столів, де гралися в карти. Се усе було міське урядництво, поміщики, а то й так собі «люди», що кожного вечора тяглися куди-небудь з дому, бо дома їм можна було тільки спать та й годі, і то сумно…

Між тими чорними постатями було кілька й жіноцьких – «хожу собі, підскакую», або «панії громадські», що за сором мали сидіти «по своїх халупах», без людей, без громади. Цих «громадських паній» можна зараз впізнати – вони смалять цигарки, сукні в них ніколи не достають до шиї, ступають вони міцно, говорять гучно й голосно – се одна порода, а другі – усе хилять голівку, говорять тоненько, ступають легенько, наче полинуть зараз, – такі трапляються рідше.

Тільки увійшов Мережко, його хтось кликнув. Він побачив одного знайомого свого й з ним якусь панію. Знайомий той, молодий ще чоловічок з чорн[о]ю борідкою, котру раз по раз погладжував, надійшов й порекомендував Мережка й панію: «Надежда Петровна Козубська, Мих[айло] Вас[ильєвич] Мережко, мій приятель, великий хвилозоп», – додав він, не знайшовши чого іншого.

– А тепер передаю тобі, Михайле Василєвичу, пані свою, щоб ти її беріг й обороняв, а сам на яки[й]сь час вас кидаю й відхожу, – й, уклонившися низько, він втік.

– Який він чудний, який жартливий, наче хлопець малий, – сказала Козубська.

– Щастя його, що такий він, що вміє жартувать, як ми усі вмираємо з нудьги.

– А вам теж нудно? Ой, ми з вами однакової думки, – дуже рада. Ой, ви й віри не піймете, як нудно тинятись між оцим людом, бачити перед собою такі постаті, так кислі й нудні, як не знаю що, то заспані й дурні. Подивіться на он ту панію, з такою здоровою червоною биндою в голові, як вона позирає за своїм чоловіком, он тим, що коло столу, й він боїться сісти, бідний, пограти, – пащекувала Козубська.

Мережко тим часом приглядався до неї.

Дак от ся Козубська, що привіз недавно оцій старий чорт. А вона собі нічого, й погнала її лиха година за таку стару пику. Бач яка шия, тю, а зуби, й не намальована, не видко, – розглядав її він. – Певне, їй нудно із своїм дідуганом, можна б теє-то як його, походить коло неї, – заворушились колишні думки.

– Давайте, подратуємо оцю жінку, – я знаю її чоловіка й обізвуся до нього, хочете? – спитала вона й, не чекаючи одповіді од нього, хотіла повернутись.

Мережко тим часом стиснув її лікоть, вона наче не помітила.

– Охота вам дратувать їх, я думаю їм і так не дуже-то солодко. Ходімо посидімо краще, аніж тут штовхатись, – як ви думаєте?

Вони одійшли й сіли, не знаю, про що б пішла в них тут розмова, бо вона не почалася. Із-за столу став який[сь] дідуган, лисий, червонопикий, й тихенько, обережно переступаючи, наче чужими ногами, й надійшов до Мережка й Козубської.

– Здається, час нам, Надеждо Петровно, – пролопотів він своїм беззубим ротом, вибачайте, зубатим, ще й які зуби, самої доброї роботи, по 10 карбованців за зуб.

– От, рекомендую вам Мих[айла] Вас[ильєвича] Мережка, – сказала йому Козубська.

Старий похитав лисою головою: «Дуже радий, ну вставайте, Надеждо Петровно», – й вони пішли собі.

Quod licet Jovi, non licet bovi, – що з лиця багатирю, не з лиця бідасі, – сказавши нашею мовою, й навиворот – що за сором буде бідасі, дурниця багатирю. Лисий той, справді, був десь нахапав, чи сухарі пік для війська, чи грамоти на шляхетство видавав татарчукам, тільки нахапав він грошей о-о, за те ж тепера й шанували його, й скрізь приймали й Козубську, хоч якби була з іншим, замкнули б двери в неї під носом.

– Що це ви, Михайле Васильовичу, до Козубської придивляєтесь? – обізвався хтось.

– До неї. А ви її знаєте?

– Знаю, знаю. Стара пісня – видали її за якогось малюсенького урядничка, що мусила й сама прати, й сама варити, а вона, бачте, іншого бажала, ну навернувся оцій лисий із тим «іншим», з грішми, убранням, розкошами, ну й кинула чоловіка, не знаю, як того вже уконтентовали; ну стара пісня, – кажу. – Та не в тім сила. Читали ви, яке писання тиснув добродій X?

– Читав, – збрехав Мережко.

– Як вам здалося? Як, на вашу думку?

Мережко злякався, але дурно. Не чекаючи слова од Мережка, той заговорив далі, він почав метикувати щось про громаду сільс[ь]ку, він думав, що ся громада не є правдивий, самородний народний продукт, але вирос під впливом політичних й інших речей. Мережко не слухав і, діждавшися, що він зупинився передихнути, заговорив, щоб перебить його метикування.

– Гм, мені здається, що думка ваша справді має вагу, тільки…

– Се ще нічого, а от чи читали ви метикування С-кого про сімейні розділи?

– Ні, не читав, – побоявся на сей раз Мережко й, щоб не дать заговорить, а той вже рота роззявив, заговорив собі:

– Ой, ви не знаєте, як вплива оттаке життя. Цей уряд, ся робота безголова, нікчемна, одбиває силу й охоту. Ідеш все нижче та нижче, одбиваєшся од науки… Ще нічого, якби то можна було раз по раз проїздитись у нас поза кордоном, набратись нового, свіжого духа, але де ті гроші? За сі бідашні шаги, що віддають нам за працю нашу, молись Богу тільки, щоб голодом не вмерти. Клопочешся з-за копійки, б’єшся, копійка застує собою усе, вона стає найвищою, єдиною метою. Ви щасливий, ви самі собі, а в мене ж сім’я на шиї, а з сім’єю чого вартий чоловік? «Женатий печется о жене, а неженатий – о Господе», так здається, – усміхнувся він. – А мо, й помилився, я ніколи…

Тут перебив його чоловік, що ішов з-за зелених столів. Се був гладкий чоловічок, але не дуже, він легко, наче плив, переставляв коротенькими ніжками, що підпирали опукувате пузко.

– Михайло Васильовичу, що ви тут знову філософію розвиваєте з Андрієм Трохимовичем, не слухайте його, хіба не знаєте, який він чоловік? Ще скаже що-небудь таке, аж присниться. Йдіть, щоб часу не губить, у карточки… Он дядько як поглядає, нетерпляч його бере…

Дядько той був високий, худий дід, з жовтим лицем й жилуватими руками; його завжди побачиш було коло зелених столів, мов він жив коло них; тепер він стояв з колодою в руках, й справді його нетерпляч брав, що довго не йдуть до столу; довгі пучки, не зупиняючись, ворушились, хрумтіли сустави. Четвертим грав якийсь жовтий поміщик. Посідали. Старий здав. Почали грать; карти тремтіли в дядькиних руках, він їх ухопив, наче кігтьми; жовтий поміщик накрив вуса нижнею губою й великодумно дивився. «Священнодействие» почалося. Через три години Мережко устав з-за столу й вигнувся, випрямляючи спину, що заболіла од сидні; очі заволокло наче од спання, він оглянув залу – чорних постатей стало далеко менше; кілька зіхало по кутках, чекаючи вечері. Чути було з сусіднього покою, як стучали талярками, брязкотіли ложками і ножами. Мережку й собі стало чогось нудно й холодно, вечеряти йому не хотілося, він заглинув та випив тільки два стакани вина й пішов додому.

Кожен помітив, як часом він радіє, з чого – Бог його зна. Усе, що діється круг нього, на що іншим разом він і не вважить, кожне слово, кожен погляд, – усе додає радощі. Часом се піде зранку, присниться що-небудь гарне й веселе, а то й серед дня, – здається, нічого такого й не трапилось, іде день й, як учора, й позавчора ішов, а ні – чи то побачиш кого, чи що скажеш, чи тобі що скажуть, в погоді, в одежі – скрізь чуєш немовби тобі дуже гарне або корисне, кожне слово іде немов за велику ласку, вітання, кожен вчинок за дуже щасливий. Й між ними пропадають нещасливі, невеселі, мов тонуть, поки не випаде вже надто погане, таке, що вже [не] втоне, висунеться поверх і розгонить той дух веселий, він наче вода із содою – кидаєш маленькими грудочками кислоту – нічого, аж кинеш більш, разом схопиться, піде бурхать і шипіти. Так отто веселий дух, й навиворот іншим разом чогось гірко, й нудно, й боязко, а з чого, знову-таки, Біг його святий зна; все наче так і йдеться, так тільки й складається, щоб вразити, штрикнути, жалю завдати, скрізь чує, бачить чоловік щось погане, й сердиться, нудиться.

Оттаке робилося тепера з Мережком (воно-таки так часто з ним траплялося), як він вертався додому з клубу, усе додавало йому серця – й кисле вино, що дали йому в клубі (певне, недоливки [крутило] б їх маму, – думав він), брудне пальто, мокрі вулиці, бліді ліхтарі, що мигтіли серед темряви, наче чоловік очима блимав, вмираючи, випускаючи душу; калюжі, куди плюхали його виступці, сплюхи вартові, п’яні міщане…

Перед очима вставав минулий день, і так негарний, і так невеселий, а до того ще й почернений оцією мокрою темрявою, де тільки де-не-де світилися маленькі світла; він згадав плач дитячий, сонну жінку, що поралася коло нього, розхристана й простоволоса, мокрий, кислий ранок, бліде лице брата, гармидер, колотнечу домову, своїх товарищей свішників, їх нікчемне, дурне балакання, каверзи, дурень директор із своєю гиндичою постаттю, Варвара, обід, Козубська із своїм лисим дідом, жовтий поміщик – йому він програв карбованців з п’ятнадцять – і веселий урядник із опукуватим пузком, що програв Мережку п’ять карбованців, пошукав в кишені, не знайшов й сказав, що оддасть після (себто на тім світі), угілля міх, – як се [у]се дурне, нікчемне, безголове, день минає й нічим пом’янути його, окрім таких нікчемних, дурних дріб’язків…

Та хіба день, хіба не усе життя йде так? Усе життя, знов оця ніч осіння, мокра, холодна, темна, де-не-де блимає світло, та далеко, як недалеко – гасне, поки надійдеш, як не загасне – надибаєш там коло того світла таке, що скоріше плюнеш на те світло, щоб загасити й не бачити… І самому здається тільки не вмерти, не затонуть, да-ай Біг, а тут і жінку собі на шию взяв, жінку, що тільки опутала лише руки й ноги, що ще дужче тягне мене туди униз, у цю рудку прокляту, бодай би жили в її чорти, – такі думки ходили в голові Мережка, як він ішов додому; такі думки, звісно, не заспокоювали, а ще більш дратували його, сердили. Широко ступаючи, перейшов він через улицю й наблизився до ганку, аж гульк, там стояла якась постать чорна. Мережко окликнув її й приди[ви]вся, то був його брат.

– А се ви, братіку, що се ви так рано дуже зібрались? – зашипів він.

– Як бачите, серце, в один час із вами, – пробубонів молодий Мережко, сіпаючи за дзвоника. – Ти, здається, хочеш знову казання мені читати? – додав він. – Почекай вже дня, просплюсь, то краще буду слухать.

Тут двері одчинились, а за ними побачили челядника, що держав ліхтаря й лупав, мов сова, очима.

Старший Мережко роздягся, пішов до кабінета й зустрів жінку, молодий пішов до себе.

Мережкова, заснувши, спала недовго, дитина заплакала й розбудила її, після сього її вже не спалося, багато пронеслося думок в голові, вона занудилась лежати, аж почула, як задзвонив дзвоник.

– Невже чоловік!

Вона устала, накинула сукню, поставила ноги в виступці й вийшла з спальні; як просидиш в самоті довгий, сумний вечір осінній, сама із своїми думками, зрадів би побачити й запеклого ворога свого, не то що; Мережкова [стала] на порозі зали й чекала чоловіка. От і він, який хмурий.

– Здоров був, Михайлику, се в нас тільки що добрий день!

– Здорова бул[а], – процідив Мережко й пішов проз неї в кабінет. Вона пішла слідом за ним, одначе її вразило, що він так з нехіттю обізвався до неї, вона так чекала його…

– Ну де ж ти був, що бачив, розкажи, – приставала вона.

– Ах, одчепися, дай мені чистий покій.

– Що ти закопилив? Де ти ходив цілий день? Через тебе мусіла заставити дитячі хрести.

– Одчепися ти од мене, – прошипів Мережко.

– Да, одчеплюся, дай лиш гроші.

– На! Йдеш, чи що?

– Не гони, що се, тільки 80? А де ж другі? Ти протринькав їх, чи що? – приставала вона уп[е]рто; вона бачила, що чоловік розсердився й вередує (а се в них обох частенько бувало), але її наче штрикало, наче дратувало сперечатись із ним, узяти верх.

Тим часом Мережко розходився, аж зблід спересердя.

– Чи лишиш ти мене? – засичав він, зціпивши кулаки… Й у голові його пронеслася думка: «Я вдарю її, як вона мене не залишить».

– Де дів гроші, ти вкрав їх в сім’ї.

Мережко, не розгинаючи кулака, розмахнувся й ударив жінку в плече, та откачнулася й впала на канапу.

– Ти…

Мережко, не зупиняючись, ударив її вдруге й втретє, кров вдарила йому в голову, рука била вже без його волі.

– Ти, – переказувала Мережкова, затуляючи голову руками, – ти вор.

Але Мережко не бив її більше, серце про[й]шло – так воно не може довго бути, кров одплила од голови швидко, як і прилила; він глибо[ко] зітхнув, що втомився, й одійшов од столу.

Мережкова, стиснувши руки, припала головою до стіни.

– Ти, – усе казала вона, – я завтра ж таки кину тебе, я й години в тебе завтра не зостанусь, – вона раптово вийшла з кабінета, ненависно глянувши на чоловіка.

– До завтрого є ноч; та й завтра не підеш, – додав він, – нам нема куди йти один од другої, хіба в річку, – сказав він голосно, й загасивши свічку, ліг на канапу.

Він зараз заснув; Мережков[а] теж недовго лежала, лайка й бійка втомили її, плече нило; вона ще щось прошепотіла на чоловіка, ще раз сказала собі, що кине, й сам[а] себе спитала: куди? В річку, як каже чоловік? А то куди їй; вона вже злиняла, пристарилась, що з нею буде? Тільки що в річку; вона заснула на цих думках; серед темряви мигтів тільки нічник в спальні й світ од нього колихаючись бігав по стінах, було тихо, тільки годинник, що викупив Мережко, ледве чути тікав [у] штанях, звідки забув його вийняти хазяїн, було тихо, [тільки] сопли діти, та щось загуло й мала пожувала губами, перевертаючись на другий бік.

31 травня


Примітки

Перша публікація – у виданні: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 263-288.

Подається за чорновим автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 65 – 97.

Датування авторське: 15–31 травня 1885 р.

Про це оповідання М.Грушевський побіжно згадав у листі до І.Нечуя-Левицького від 8 червня 1885 p.:

«Написав ескіз «Днинка» з побиту урядницького, лізе багато сюжетів, усе з побиту нашого tiers etat чи як воно – сільські священики, міщане, урядництво дрібне й більше…, благословляєте?» – Листування… – Т. 1. – С. 40.

Однак схоже, що цього оповідання М.Грушевський не переписував начисто і не пересилав для публікації, тому що в листуванні воно більше не згадувалося.

Данте. Пекло, кн. І, ст. І– очевидно, автор мав намір, переписуючи начисто текст, взяти епіграфом до свого оповідання першу строфу з першої книги «Пекло» знаменитої поеми Данте Аліг’єрі «Божественна комедія» (1321). Припускаємо, що М.Грушевський читав цей твір у російському перекладі, яких на той час вже існувало кілька: Д.Міна (1856), В.Петрова (1871), Д.Мінаєва (1874). У сучасному перекладі Михайла Лозинського ця строфа звучить так:

Земную жизнь пройдя до половины,

Я очутился в сумрачном лесу,

Утратив правый путь во тьме долины.

Такий епіграф сигналізує читачеві про трагічну паралель: щоденна житейська рутина містечкових обивателів робить їх схожими на безпорадного мандрівника, який заблукав у густих хащах земних гріхів і помилок. Духовна бідність, обмеженість, пасивність персонажів перетворює їхнє існування на справжнє пекло. Окрім того, фраза про «половину земного життя» означає вік 35 років – саме такий вік головного героя оповідання Михайла Мережка.

Вони виросли під впливом матеріальних ідей 60-х років – у Російській імперії реформи 1860-х років відкрили доступ до освіти представникам усіх станів. У хронологічному поєднанні з соціальним та промисловим розвитком це спричинило поширення ідей раннього соціалізму, народництва, а у світоглядному плані – своєрідних похідних європейського позитивізму. Зокрема, поширеним став нігілізм. З’явилась велика кількість освіченої молоді, яка не могла знайти собі застосування. Віковий конфлікт трансформувався у конфлікт соціально-політичний, який породив опозиційний молодіжний рух із своєю ідеологією. Перехід до індустріальної цивілізації змушував шукати оптимальний варіант соціально-політичної системи, і ці пошуки в людей нижче середнього рівня розвитку виливалися у сліпе деструктивне заперечення всіх етичних і моральних засад.

«сіє творите, і оного не оставляйте»… – автор цитує євангельську заповідь, яка є у Матвія (23:23) та Луки (11:42). У перекладі І.Огієнка цей уступ звучить так: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати» (Мв. 23:23). У тексті оповідання від імені персонажа подане обивательське, викривлене трактування Святого Письма; цитування його в такому контексті є одним із проявів морального занепаду й духовної убогості.

теорія Мальтуса… – Свої погляди Мальтус анонімно опублікував у 1798 р. у роботі «Дослід про народонаселення в зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства». Мальтус стверджував, що чисельність населення збільшується в геометричній прогресії, тоді як харчові ресурси, необхідні для прожитку цього населення, – в арифметичній.

…не буду підписувать – се кішка, а не дьоготь – зведений до карикатури бурлескний парафраз жарту з оповідання Г.Квітки-Основ’яненка «», який характеризував професійну вправність маляра Кузьми Трохимовича: «А ще було як намалює що-небудь та підпише – бо й письменний був собі – що се не кавун, а слива, так таки точнісінько слива».

amicus Plato, sed – Amicus Plato, sed magis amica veritas (лат.) – «Платон – друг, але істина – більший друг». Ці слова, які приписуються Арістотелеві, стали крилатим висловом, що означає: істина – понад усе.

без вельбуда… – у староукраїнській мові так – «вельбуд» або «вельблуд – вимовлялося сучасне «верблюд».

…по кому кутю роздавали… – у цьому контексті кутя означає ритуальну страву на поминках, частіше називається «коливо». Звичай починати поминальний обід з колива як спільної страви зберігається в Україні й досі.

«Женатый печется о жене, а неженатый – о Господе»… – слова з Першого послання апостола Павла до коринфян (7:32–33).

щось загуло й мала пожувала губами, перевертаючись на другий бік – після цієї заключної фрази М. Грушевський дописав внизу аркуша 97: «Ескіз вийшов довший, аніж я думав, й за ним забув я й самі повісті (тут можна б «воспарить»): не знаю, що буде, од Левіцького листу не маю, й мій човен усе носиться по морю подій моїх, не знаючи, де пристати – от і поетична фигура. «Ех, нудно жити на сім світі, панове», хотів, було, так скінчати повість, та скінчаю оцю запису. 31 травня. М. Грушевський». Фраза, якою автор планував закінчити «Днинку», завершує твір М.Гоголя «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». В оригіналі: «Скучно на этом свете, господа!»

Листа від І.Нечуя-Левицького М.Грушевський очікував з великим нетерпінням насамперед тому, що 14 травня надіслав йому три оповідання: «Св. Петро у тюрмі», «Унтер-офіцер Трохим Скавучак» і «Бех-аль-Джугур». Відповідь І.Нечуя датована 28 травня ст. ст., тобто, коли автор закінчував «Днинку», лист ось-ось мав потрапити до адресата.

Що ж стосується слів М.Грушевського «за ним забув я й самі повісті», – ймовірно, йдеться про повість «Чужі й свої», яку йому радив доопрацювати І.Нечуй-Левицький у попередньому листі.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 259 – 283.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1137

Модифіковано : 14.04.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.