Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Розмова з Кривоносом

Розмова з Кривоносом

Михайло Грушевський

Я довго йшов високим верхом. Коли я виходив на царинки, передо мною з лівого боку вставала панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра з білими смугами торішнього снігу, затягнені поволокою рідкого, фіолетового туману, й широка долина Ільці з розкиданими хатами. З правого копичились м’які, округлі, наче спухнявілі в сизій млі верхи чорного Груня й Буківця, а за ними стелилась широка долина Пруту, густо повита млою, в котрій око даремно силувалось відгадати контури рік і сел. Літнє сонце ясно світило, тільки значна висота верху не давала відчувати вповні його гарячого проміння. В повітрі стояв густий дух трави і квітів, а коли з царинки я попадав знов в смеречані переліски, там обхоплював мене кадильний дух живиці й хвої. Верх був безводний, сухий, і навіть у лісі не чулось вогкості в сі сухі дні.

Дорога була мені знайома. Я проходив сюдою рік чи позаторік, і не вважав тепер на неї, заглиблений в свої роздумування. Але потім помітив, що я перестаю її пізнавати. Якийсь густий заросляк трапивсь мені на дорозі, і я згубив у нім стежку. Потім раптом перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка. За нею був старий зруб, густо зарослий малиною й ожиною, де я не пізнавав вже ніякого людського сліду.

Пустивсь передиратися ним, обминаючи останки дерева, але, пробившись так з півгодини, вийшов на нову засіку, ще серйознішу від першої. Вона виглядала так, якби ніхто й не пробував її переходити! Ніякого приступу! Скрізь голі гілляки смерек підіймали з суворою осторогою свої гострі кінці. Але перспектива повороту назад, нового продирання через хащі зрубу, що встигли мені й так доволі докучити, пришпорила мене, і я відважно пішов на приступ.

Він коштував мені сим разом немало – моїй власній шкірі і моєму убранню, але, кінець кінцем, я сей бар’єр здобув. Та по другім боці його я не знайшов нічого втішного.

І тут був зруб, ще більш дикий. Великі, бозна-коли повалені стовбури смерек раз у раз загороджували мені дорогу. Ніякого сліду людської ноги не було тут. Я видобував з себе всі сили, щоб перебитись куди-небудь на вільніше місце, – але по довгих зусиллях опинивсь тільки перед новою засікою, від котрої стратив уже всі останки енергії.

Се була не засіка, а якась дивовижа, котрої я ще не бачив ніколи. Вона мені нагадувала ті охоронні воєнні засіки, які робились замість твердинь і фортифікацій в Східній Україні XVI–XVII в. і так детально описуються в тодішніх інструкціях про будови пограничних ліній. Се був цілий зрубаний ліс!

Не зрубаний, власне, а притятий. Ряди дерев були надрубані й пригнуті, повалені, переплутані між собою своїми гілляками, одні на других, так що творили справжню стіну, високу на два хлопи, а широку на кільканадцять метрів.

Так «засікали» колись пограничні краї від степу. Але кому була потрібна така гранична стіна тут, серед тихомирної Гуцульщини?

Приступ був незвичайно тяжкий, але те, що зісталось за мною, теж не було приємно до перебуття. А тут за сим старосвіцьким лісовим муром було, може, щось краще, ніж дикий зруб, котрого не було ніякої розумної причини боронити такими монументальними фортифікаціями? Я рішив перебитись через них, тільки сим разом задумав повести свою атаку більш розважно і систематично.

Я сів, спочив, поснідав. Ліг і подрімав у затінку. Потім пройшов здовж засіки, вибираючи приступніші, більш поруйновані часом місця. Вибравши одно з легших, як мені здавалося, місць, я почав полегенько, не спішачись, систематично перелізати з гілляки на гілляку і з стовбура на стовбур.

Не йшло то дуже гладко. Кілько разів я провалювавсь разом з перегнилою гіллякою, на яку сперсь необережно. Число бойових знаків на мені збільшилось ще. Але, перебившися через верх, я був потішений, що бодай бився недаремно. За сею засікою були толоки, царинки, покоси, сліди людської руки. Там можна було перепочити й вийти на биту дорогу.

Я зліз, нарешті, з останнього стовбура засіки й пішов толокою.

За нею була царинка, і серед неї виднілось джерельце чи потічок з густою зеленою травою наоколо. Але тільки що я пішов туди, як з-за сусідніх дерев викотилось щось наче дві грубі вівчарки й покотились до мене. Я спинився, щоб не дратувати їх. Але коли вони наблизились до мене, я остовпів, побачивши, що то були – медведі!

Так, два сірі медведі, тяжко коливаючись на коротких лапах, доволі швидко наближались до мене. Я не знав, що робити – чи бігти назад до засіки, чи старатися своїм спокоєм і нерухомістю заспокоїти їх. Коли раптом за деревами хтось свиснув, і медведі зараз спинились і повернули назад.

Я відітхнув спокійніше, але все-таки не рішавсь поступати наперед. Але з-за дерев показалась і людська фігура.

Се був дуже старий чоловік, сухий – засушений літами, але ще, видимо, бадьорий і сильний. В очі мені кинулось його незвикле убрання. На нім була біла сорочка, обгаптована чорним шовком, широкі полотняні сподні, перепоясані турецьким шальовим поясом, на голові – шапка з низьким футром і оксамитним верхом. На правім плечі він тримав зручним, легким рухом руки турецьку рушницю, багато оковану сріблом і насікану золотом. Обидва медведі, як молоді песята, незручно коливаючися, йшли з одного боку і з другого.

Я пішов назустріч і, знявши капелюха, уклонивсь і привітав старого. Се, очевидно, зробило йому приємність. Він також підніс свого старосвіцького шлика й ласкаво сказав мені:

– Добридень і тобі, вашець! А звідки приходиш?

Я пояснив йому доволі докладно, хто я і звідки, і де живу під сю пору і, перепрошуючись, спитав його ім’я, бо досі не здибався з ним в сій околиці.

– Не пізнаєш мене хіба, вашець? Я Кривонос, Максим Кривонос, коли чував, – сказав він і показав на свій гострий, орлиний ніс, скривлений від давнього удару шаблею.

Я поспішив перепроситись, що не пізнав його відразу.

Толкувавсь тим, що не доводилось бачити доброго портрета його, а що всі люди його на Україні знають і досі пам’ятають про нього, тільки не знають, що він і досі живе.

– Так, я се знаю, – сказав він, очевидно, вдоволений моєю відповіддю. – Люди думали, що я вмер, вертаючись з Замостя. Але се неправда! Я пішов з-під Замостя, коли гетьман не послухав мого слова, не схотів іти на Варшаву, і з того часу живу тут.

Я сказав, що не чув такого ніколи і, мабуть, ніхто з теперішніх того не знає.

– Не знали й тодішні, – сказав на се старий. – Я не хотів робити заколоту в війську і виїхав так тихенько, що ніхто не знав, навіть і сам гетьман. Не диво, коли й ти, вашець, не знав сього, хоч, бачу, чоловік з тебе in rebus nostris versatus. Рад я бачити тебе у себе!

Він приплеснув у долоні і на мент прислухавсь. З-за дерев показавсь інший старий козак, у кармазиннім жупані, і підійшов з манерами старого камерарія, щоб прийняти наказ свого пана чи наставника. Старий дав йому знак, і за хвилю два молоді хлопці винесли й простелили на траві старосвіцький, доволі потертий перський килимок, поставили срібну насікану підставку, таку ж сулію й чарки, й стали набивати й запалювати люльку для старого.

– Присядь, вашець, та покріпися, – сказав мені старий, сідаючи сам по-турецьки на килимі та запрошуючи до чарки, котру налили хлопці. – Рад я, що теперішні люди цікаві до своєї історії. Тямиш, мабуть, як мовить Ціцеро, – historiam nescire, semper esse puereum.

Старий цікаво приглянувсь, щоб бачити, яке враження зробить на мене в його устах класична цитата. Я ж не вважав тактовним виявляти яке-небудь здивування з сього приводу.

Є натяки на те, що Кривонос був духовного роду, отже, з мого боку, може, було б нечемно дивуватись, що він був людиною «едукованою»?

– Я не так біглий в латині, як ваша милость, але славні діла предків наших стараюсь пізнати, – сказав я йому і випив чарку, побажавши йому довгого віку й здоров’я.

– Спасибі, сину, на добрім слові, – відповів він. – Кажеш правду. Діла були великі й славні, і варто їх знати кождому. Велика сила піднялась тоді, тільки шкода, що люди не вміли з неї скористати. Гірко мені було, коли гетьман не послухав мене, коли я йому доводив, просив, благав, на коліна ставав. Бачив я, що гине наша справа, а не міг людей переконати, – гетьмана найпаче. Не хотів я збивати голку в війську, не хотів перебивати гетьманові, тому й відійшов.

Я сказав, що, навпаки, чутки були такі, що Кривонос весь час ворогував з гетьманом, і між ними не раз доходило до гострих сутичок і до гострих розпоряджень з боку гетьмана на Кривоноса.

– Знаю, все знаю, – відказав той. – Але се неправда. Я як пристав до покійного гетьмана на Запорожжю, так був йому вірний. Не час був розбивати сили та підіймати повстання на свою руку. Йому випало взяти булаву, не мені було її з його рук видирати. Так уже склалось! Але я був іншої мислі, як покійний гетьман. Він оглядавсь і на передні, й на задні та й прогавив час, коли ми могли Польщу в свої руки взяти. Чув єси, може, таку пісню, яку тоді зложили:

Гей-но, молодці, у скоки,

Підберемося під боки,

Гей, заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий!..

Він проспівав сю строфу старечим, слабим, але вірним голосом, і я поспішив запевнити його, що сю пісню співають ще й досі. Але я попробував взяти в оборону великого гетьмана. Так, він оглядавсь на задні, се правда, але чи не мав підстав для того? Мабуть, бачив, нарід і військо були втомлені війною, не хотів затягати її, не схотів через се доводити поляків до останнього та викликати війну з сусідами, які, певно, взялись би рятувати Польщу від загибелі.

– Певно, що гетьман думав! – заговорив гаряче старий. – Але то ж то й єсть, що забагато думав! Думав про те, як би дійти згоди з панами і як йому затримати булаву до смерті та ще й синам віддати. Думав про воєводство молдавське і про воєводство київське, і ще про щось, може, думав. Забагато, кажу, думав! Як у того лиса, що впав у яму та мав сто думок, як з неї вийти, а не міг з них вибрати найкращої. Занадто оглядавсь! А я не думав ні про що, бо знав одно твердо. Нам то пан-біг дав, що сьмо могли Польщу раз назавсіди розвалити і землю нашу від панів очистити. І лиш то мав перед очима, і не думав ні про що більше. Не думав, що буде потім, бо то інші мали потім думати. Не думав, що буде зі мною або з моїми дітьми. Що спеклося, треба різать! А що ти, сину, кажеш, що військо чи нарід був стомлений, то ти молодий, а я тобі скажу: люди не бувають стомлені, коли вони чують, що їм кажуть робити саме те, що треба! Чи чув ти що-небудь про зазивні листи від мене? Не чув, бо і не було їх. А про те все валом ішло до мене, бо духом чуло, що я знаю те, що треба зробити. Я мав війська більше, ніж треба, а захотів би – мав би вдруге і втретє стільки. І зараз мав би, чи знаєш се?

Він раптом схопився на ноги, тупнув і застиг в величній, нерухомій поставі. Я встав теж і з здивуванням дививсь на нього. Він був весь одною увагою, одним напруженням. І раптом якийсь проблиск іскрою пролетів по його виду.

Я почув якийсь далекий і глухий гук. Він котивсь і наближавсь. Земля дудніла під важкими, глухими вдарами якогось невідомого тягару. Чувсь далекий гомін, немов від людських голосів.

Потім я побачив, як на сю царинку викочуються звідкись великі, сірі маси людей.

Їм не було краю. Вони йшли збитою одностайною юрбою, без ладу. Але в міру того як вони зближались до нас, ся юрба вирівнювалась, формувалась, витягалася в лави. Вони розбивались на відділи. В перервах між ними вилітала на швидких конях старшина. Над лавами замаячили хрещаті корогви.

Старий тупнув знов, і сі піші лави почали відсуватися вправо і вліво, а в опорожнену просторінь почала вливатись кіннота. Браво вилітало козацтво і, стримуючи розігнаних коней, рівнялося в ряди.

Замаячили різнокольорові значки. Довбиші вдарили в тулумбаси, і в такт їм засурмили сурмачі.

Старий тупнув ще раз, і кіннота відійшла також на боки, а земля застогнала під вагою тяжкого обозу.

Малорослі, але сильні конята тягли зашнуровані, запнуті воловими шкірами, ковані вози з порохом і кулями. Тяжко рипіли великі колеса козацьких гармат. Гармаші з запаленими гнотами стали при гарматах.

Старий махнув рукою, і за хвилю ревнув стоголосий вистріл гарматний.

Я стрепенувсь – і прокинувсь. Над стіжком, під котрим я задрімав, повисла низька, тяжка сиза хмара. В горах завмирав гуркіт грому, і перші великі краплі дощу почали падати.


Примітки

Перша публікація у кн.: Грушевський М. З старих карток: Оповідання. – К.: 1918. – С. 86 – 95.

Автограф невідомий. Авторська дата написання подана у першодруці – 1914 рік.

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 368 – 376.

Максим Кривоніс (?–1648) – український військовий діяч періоду Хмельниччини, лисянський полковник, один із керівників козацько-селянських повстань в Україні. Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої волинсько-галицької кампанії Хмельницького 1648 р. Відомий також під прізвиськом Перебийніс. Біографічні дані про Кривоноса дуже бідні. Про його життя до початку повстання звісток немає, справжнє його прізвище невідоме. Згідно з однією з версій, він з селянської (інша версія, що з попівської) родини з села Вільшанка (підписувався «Максим Вільшанський»), або Острога.

вставша панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра… – йдеться про Чорногору – найвищий гірський масив Українських Карпат, розташований у межах Закарпатської та Івано-Франківської областей. Простягається на 40 км між долинами річок Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемошу. Чорногора – крутосхиле середньогір’я, над яким підносяться вершини головного хребта. Найвища вершина Чорногори та України – Говерла (2061 м). У тексті згадані вершини Великі Ребра (2001 м) із східним відрогом – Шпицями (1863 м). Натомість сьогодні назва Чорна Гора належить одиничній горі вулканічного походження з пологими схилами (висотою лише 565 м) поблизу м. Виноградового Закарпатської області.

Ільця (Ільцівка) – притока Чорного Черемошу.

верхи чорного Груня й Буківця… – названі вершини Чорногори Чорний Грунь висотою 1477 м, Буківець – 1258 м.

широка долина Пруту… – Прут – річка в південно-східній Європі, ліва притока Дунаю. Бере початок на північних схилах хребта Чорногора в Українських Карпатах.

перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка – засіка – оборонна перешкода на шляху наступу ворога в лісовому масиві: зрубані дерева укладаються верхівками в бік очікуваного наступу противника.

Люди думали, що я вмер, вертаючись з Замостя – вважають, що М. Кривоніс помер під час облоги Замостя (листопад 1648 p.). Причина смерті достеменно невідома. Найбільш поширеною є версія, що він помер від чуми, яка охопила тоді козацьке військо. Деякі історики припускають, що Кривоніс був убитий за таємним наказом Б. Хмельницького, який прагнув позбутися небезпечного конкурента. Ще одна версія, – що Кривоніс умер від рани, одержаної у бою.

чутки бузи такі, що Кривонос весь час ворогував з гетьманом… – в історичних джерелах є уривчасті й суперечливі свідчення про конфлікт, який наприкінці 1648 р. виник між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом.

Після перемоги козаків під Корсунем по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і польськими шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 р. між загонами М. Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом князя Я. Вишневецького, у липні козаки взяли добре укріплені фортеці Полонне і Бар, що викликало у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ.

Значна частина Волині і все Поділля перейшли під контроль Кривоноса. Війна на Поділлі перешкоджала встановленню перемир’я між Б. Хмельницьким і Польщею. У зриві мирної угоди були звинувачені і Кривоніс, і Вишневецький. Вони складали всю вину один на одного.

Б. Хмельницький у той час офіційно відмежувався від дій Кривоноса. Він писав польським комісарам, призначеним для укладення перемир’я, що не дозволяв Кривоносові ані зав’язувати бої, ані займати міста.

Дослідники ставлять під сумнів щирість таких заяв гетьмана. У серпні армія Кривоноса з’єдналася з головними силами Хмельницького, який іще в липні виступив із Чигирина. Кривоніс узяв активну участь у поході Хмельницького під Львів та Замостя у серпні–листопаді 1648 р. У деяких документах зустрічаються звістки про суперечки та навіть гострі конфлікти між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом. Одна з таких суперечок призвела до арешту Кривоноса; його прикували «ланцюгом за шию до гармати», але через день звільнили.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 228 – 232.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 30

Модифіковано : 29.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.